Чому чонгарський прорив Болбочана називають однією з найуспішніших спецоперацій

Версия для печати

У квітні 1918 року підрозділ армії УНР під керівництвом Петра Болбочана прямує до Криму, щоби звільнити його від більшовиків. Українським військовим вдалося провести спецоперацію, прорватися через Чонгар і за кілька днів майже визволити півострів.

Але вони змушені були відступити. Чому так сталося ― розповідали у програмі  Українського радіо "Мережа".

Під час підписання Брест-Литовського договору питання  Криму не обговорили

Ніч проти 22 квітня 1918 року. Військові армії УНР прориваються до Криму через Чонгар. Штурмова група на дрезині проноситься залізничним мостом. Опинившись у тилу більшовиків, українські бійці закидають їх  гранатами і стріляють з ручних кулеметів. Фактично, не дають противнику відкрити вогонь у відповідь. Вже зранку 22 квітня Чонгарський міст і замостові укріплення були під контролем УНР. Тож армія почала просуватися вглиб півострова. Керував операцією Петро Болбочан. Пізніше чонгарський прорив Болбочана назвуть шедевром спеціальних операцій. А саму операцію зі звільнення Криму ― однією з найбільш успішних військових кампаній тих часів.  

У листопаді 1917 року Українська Центральна Рада під головуванням Михайла Грушевського оголосила про створення Української Народної Республіки. Це зафіксували у документі, який назвали Третім універсалом. У ньому окреслили кордони УНР, які об'єднували Київську, Чернігівську, Полтавську, Харківську області, а також Поділля, Волинь, Катеринославщину,  Херсонщину і Таврію. Крим офіційно не був включений до складу УНР. На той час він перебував під контролем більшовиків. Остаточне визначення кордонів щодо долучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини і суміжних областей (де більшість населення – українці) має бути встановлено за згодою народу.  Так політичні діячі написали в документі.

Пізніше, у лютому 1918 року, Українська Народна Республіка уклала угоду з блоком Центральних держав, серед яких були Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія та Болгарія. Ця угода відома як Брест-Литовський мирний договір. Згідно з документом, Німеччина ввела свої війська в Україну, аби допомогти звільнити територію від більшовиків.  Втім, під час підписання Брест-Литовського договору питання  Криму також не обговорили.  

Читайте також: Професор Новак: Хмельницький штовхнув козацтво в обійми Москви, а Богун не хотів підкорюватися нікому

Українські сили порозумілися з кримськотатарськими

Українське командування планувало ще до підходу німецьких військ звільнити Крим і взяти під свій контроль Чорноморський флот. У той час як на території материкової України тривала українська революція, у Криму почалася кримськотатарська революція. Українські сили порозумілися з кримськотатарськими. Розповідає історик Сергій Громенко:

"Упродовж літа-осені 1917 року кримськотатарський народний рух порозумівся з українським революційним рухом. Це сталося не одразу, були складнощі, але зрештою восени було досягнуто взаємовигідного порозуміння на умовах фактичного розділу Таврійської губернії. Північні уїзди, повіти, які знаходяться на території материкової України, сучасна південна Херсонщина, частина Запоріжжя, входили до складу Української Народної Республіки.

Натомість Кримський півострів виділявся в окрему зону, і в майбутньому передбачалося створення там окремого суб'єкта майбутньої російської демократичної федерації. Отже, український національний рух, український народ мав мати свою зону відповідальності, свій суб'єкт федерації. І саме через це Крим не був включений до складу України. Але ми знаємо, що в січні 1918 року більшовики розігнали установчі збори, і сама ідея цієї демократичної федерації пішла в небуття.

Натомість більшовики заходилися силою захоплювати непідконтрольні території, захопили майже всю Україну і весь Крим. У Києві, Сімферополі, Севастополі, інших містах був організований "червоний терор". І кримськотатарська державність, яка почала народжуватися в цей період, зазнала поразки. Дехто був розстріляний, хтось емігрував, більшість пішла в підпілля. Але в будь-якому випадку ідея двох суб'єктів майбутньої російської федерації зазнала поразки".

Коли до влади прийшли більшовики, Крим опинився в епіцентрі "червоного терору". Далі розповідає історик Андрій Іванець: 

"У Севастополі почалися розстріли військових, які не підтримували ліворадикалів. Пізніше, коли весь Крим опинився в руках більшовиків та їхніх союзників, "червоного терору" лише посилилась. Ми знаємо, наприклад, про такі спалахи терору, як так звані "Варфоломіївські ночі" у Севастополі, коли в 20-х числах лютого 1918 року кілька сотень людей було розстріляно безсудно. Перед тим їх катували.

Серед них був і лідер кримськотатарського національного руху, муфтій Номан Челебіджіхан та чимало інших людей. Загалом під час встановлення такого ліворадикального режиму насильство спостерігалося всюди, іноді ― надзвичайна садистська жорстокість, наприклад, у Євпаторії. Усе призвело до того, що, коли українські війська входили в Крим, то їх зустрічали, як згадує Борис Манкевич, учасник походу на Крим, дуже приязно. Звісно, і на материку ми бачили приклади червоного терору з боку російських більшовиків, але в Криму він об'єктивно був потужніший і більш відчутний".

Неможливо володіти Чорноморським флотом, не володіючи Севастополем

У січні 1918 року Центральна Рада України ухвалила закон про флот. Там не було написано безпосередньо, що Крим і Севастополь стають українськими, але було зазначено, що всі бази Чорноморського флоту відтепер підпорядковуються Україні.

Проте неможливо володіти Чорноморським флотом, не володіючи Севастополем. А володіти Севастополем, у ширшому розумінні, означає володіти Кримом, як зазначає Сергій Громенко. Коли навесні 1918 року українська армія – за підтримки німецьких та австро-угорських союзників ― почала визволяти всю материкову Україну від більшовиків, постало питання і про ті регіони, де це зробити було найскладніше. Такими територіями були Донбас і Крим. Тож керівництво молодої Української Народної Республіки у Києві видає спеціальний таємний указ, яким відправляє один із підрозділів армії УНР до Криму. Очолює цей підрозділ Петро Болбочан. Продовжує історик Сергій Громенко: 

"Петро Болбочан народився 5 жовтня 1883 року на території Бессарабії, в родині православного священника. У його родини не було настільки багато грошей, щоб він міг вільно обирати свій шлях. Тому він пішов спочатку слідами батька і почав навчатися у семінарії. Але зрештою зробив вибір на користь військової кар'єри і вступив до Чугуївського піхотного училища. Вже тоді, в училищі він проявив себе як український патріот, що для дітей православних священиків з Бессарабії було доволі неочікувано. Тим не менше він виріс до ад'ютанта полку на початку Першої світової війни.

Під час бойових дій опікувався поповненнями, ходив у розвідку за лінію фронту. 1917 року, коли почалася революція, Болбочан допомагав з організацією першого українського полку ім. Богдана Хмельницького. А восени 1917 року і сам створив на Поділлі перший республіканський полк та очолив його. Але з цим полком сталася драма. Рада солдатських депутатів, серед яких переважали росіяни, постановила ліквідувати полк. Казарми підірвали, особистий склад розігнали, були жертви. І тоді Болбочан з невеликою групою козаків і старшин, які зберегли вірність ідеї, приїхав до Києва. Це був початок 1918 року. І якраз опинився у вирі повстання комуністів проти Української Центральної Ради на заводі "Арсенал". Болбочан взявся до боротьби з більшовиками".

Петро Болбочан мав беззаперечний авторитет серед підлеглих і мріяв про сильну армію. В житті був досить скромний, ніколи не підвищував голос на своїх підлеглих. Вистачало лише погляду Болбочана, аби людина розуміла ― задоволений він чи ні.  

Читайте також: Трагедия Петра Болбочана: жертва «українських гнид»

На початку 1918-го він сформував Республіканський курінь, а пізніше ― окремий Запорізький загін. "Запорожці" Петра Болбочана стали одним із найбільш боєздатних формувань Армії УНР. Вояки відіграли ключову роль у звільненні Києва в лютому 1918-го та під час визволення від більшовиків Лівобережжя та Південно-Східної України.  Отримавши завдання, військові під керівництвом Болбочана почали просуватися в бік Кримського півострова, аби звільнити його разом із Чорноморським флотом, військово-морськими базами й супутнім майном. Розповідає Сергій Громенко:

"Під керівництвом Болбочана був 2-й піший Запорізький полк. Пізніше упродовж тижня до нього приєднався кінно-гайдамацький полк, на чолі зі ще одним героєм Української революції та військовим теоретиком Всеволодом Петрівим. До них доєдналися інші допоміжні частини підрозділів, як кінно-гірська батарея майбутнього генерала Олекси Алмазова. Батареї, панцерники, щонайменше два бронепоїзди були під керівництвом Болбочана. До речі, один із них очолював Павло Шандрук ― майбутній визначний український військовий діяч Другої світової війни, а тоді просто командир імпровізованого бронепоїзда.

Другим бронепоїздом керував Семен Лощенко ― артилерист, який відзначився у битві під Крутами. Формально було 2-3 тисячі військових. Але поки група Болбочана просувалася Україною, до її лав масово ставали юнаки-добровольці, партизани, які були в Харкові, та багато інших. Зрештою, угрупування виросло до 7-9 тисяч людей, майже до повноцінної бригади  з власною артилерією і бронетехнікою. Ця група, власне,  так і називалася ― Кримська група Армії УНР.

Просувалася вона з Харкова через сучасне Запоріжжя, тоді Олександрівськ, на південь. Початкова ідея була в тому, щоб спуститися, потім форсованим маршем перейти до Перекопу і вступити на Перекоп. Але виникли певні труднощі. Більшовики, відступаючи з Південної України, вивели або затопили баржі, які збирався захопити Болбочан. Треба було чекати. Тому він змінив маршрут і через Мелітополь почав рухатися до Чонгару. Завдяки цьому скоротив відставання від німців". 

Українці рушили до Криму через Чонгар, а німці ― через Перекоп

Оскільки УНР підписала Брест-Литовський мирний договір, Німеччина ввела свої війська, щоб допомогти звільнити територію від більшовиків. Болбочан був не єдиний, хто прагнув увійти в Крим і заволодіти Чорноморським флотом. Паралельно в цей же час ― незалежно і без жодної координації з українськими військами ― рухалися і німці.

Німецьким корпусом тоді командував генерал Роберт Кош. За збігом обставин, війська Коша і Болбочана так і не перетнулися на шляху до півострова. А все тому, що українці рушили до Криму через Чонгар, а німці вирішили пробиватися через Перекоп.

Читайте також: Пам’ятник полковнику армії УНР Петру Болбочану відкрили у Києві

Залізниці на Перекопі тоді не було, а на Чонгарі була. Завдяки тому, що Болбочан скористався залізницею, він скоротив відставання від німців. Вони прорвали позиції на Перекопі і дійшли до Джанкоя. Варіант форсувати Сиваш на легких човнах Болбочан не розглядав. Тоді б довелося залишити на Херсонщині гармати та бронетехніку. Єдиний вихід – прориватися через замінований залізничний Чонгарський міст. Тож у ніч з 21 на 22 квітня  Болбочан разом із військом пішов до чонгарських позицій. Продовжує розповідь Сергій Громенко:

"В Україні вже нікому не потрібно було пояснювати, чому це важливо. Залізничний міст був замінований. Його обороняла невелика кількість більшовиків. Може, рота і кілька гармат. Там було дві міни. Якби більшовики підірвали їх одночасно, то міст впав би у воду, і кримська операція зазнала би поразки. Поки міст полагодили б, то німці змогли б просунутися далі до Чорноморського флоту. І саме тому Болбочан відмовився від ідеї масової операції з форсування Сиваша за допомогою човнів. Він розробив спеціальну операцію із захоплення мосту. Наказав одному зі старшин, найхоробрішому з найхоробріших Петру Зілинському-Соделю, відібрати 20 найзапекліших козаків, озброїти їх ручними кулеметами і гранатами, посадити їх в ручну дрезину і відправити залізницею вночі на "червоні" позиції. І в той момент, коли більшовики отямилися, зрозуміли, що це просуваються не їхні підрозділи, а вороги, тобто українці, і зчинили стрілянину, то дрезина вже була позаду. 

Козаки висипали з неї, почали стріляти. "Червоні" розбіглися, встигли підірвати лише одну міну, а іншу козаки скинули в Сиваш. Були незначні пошкодження. Коли дрезина проїхала, рушили і бронепоїзди. Більшовики спробували контратакувати, розгромити цю групу, але два бронепоїзди вже були на кримському боці. Вони своїм вогнем підтримали піхоту. Із цих 20 сміливців ніхто не загинув. А половину роти більшовиків було взято в полон. І так під ранок 22 квітня почався перехід основних сил, а під вечір вони вже всі були в Джанкої". 

Армія Болбочана зайшла до Джанкоя

На той момент війська генерала Коша вже зачистили місто від більшовиків. У Джанкої українські та німецькі військові зустрічаються, але між ними відбувається суперечка. Тож обидва угруповання йдуть із міста. Війська Болбочана рухаються залізничною колією на Сімферополь та Севастополь. Корпус Коша прямує залізничною гілкою у бік Феодосії. 23 квітня Болбочан розбиває більшовиків під Сарабузом (тепер це селище Гвардійське). 24 квітня заходить до Сімферополя, а 25-го – до Бахчисарая. Продовжує Сергій Громенко:

"Петро Болбочан вирушив безпосередньо на південь, на Сімферополь. 23 квітня під вечір досяг містечка, яке тоді називалося Сарабуз, а зараз тимчасово Гвардійське, де перебував російський гарнізон та аеродром. Більшовики спробували йому завадити, атакувавши його з тилу, але козаки щільним вогнем відігнали їх. А на ранок 24 квітня двома колонами, одна автомобільна, а інша бронепоїзди, залізницею в'їхали в Сімферополь. Більшовики там настільки не чекали, що значна частина була захоплена зненацька. До  рук Болбочана потрапила і скарбниця, і документи, і чимало серйозних військових.

У цей момент "червоні" з Алушти телеграфували до Сімферополя, намагаючись з'ясувати, що там відбувається. Так Болбочан дізнався про становище на Кримському півострові. Передова частина, один бронепоїзд та піхотні підрозділи рушили далі і вже 25 квітня досягли Бахчисарая. До речі, цим бронепоїздом командував саме Павло Шандрук.

А кінні частини, тобто гайдамацький полк Петріва та кінногірська батарея Алмазова, не заходячи в Сімферополь, пішли на південь, у Кримські гори, де дуже швидко вступили в тактичний військовий союз із загонами кримськотатарських повстанців, які вже з 18 квітня боролися проти більшовиків самостійно. І обʼєднаними силами українці та кримські татари  здобули ще дві перемоги над "червоними" загонами в горах. Здавалося, що до визволення Криму залишається буквально день".

Майно та озброєння, захоплене українськими бійцями, ще більше зміцнило дивізію. Крім того, до неї долучилися нові добровольці. Зокрема, невеличкий кінний озброєний загін кримських татар чисельністю понад 50 людей. Більшовики організували другу лінію оборони вздовж річки Альма, приблизно на середині шляху між Сімферополем та Севастополем.  Вони навіть надіслали делегацію до Сімферополя з тим, аби спробувати укласти перемир'я. Але насправді більшовики були вже другорядною проблемою для Болбочана.

Читайте також: Как украинцы Крым захватили. Апрель 1918 года

Наказ про захоплення Чорноморського флоту був виданий таємно

Починаючи з 25 квітня до Сімферополя почали підходити німецькі війська. Роберт Кош висунув українцям ультиматум ― скласти зброю і під конвоєм вийти з Криму. Також військові Болбочана мали залишити своє майно, розпустити добровольчі загони, які приєдналися до їхньої дивізії. Виїзд основних сил українців з Криму мав здійснюватися в режимі інтернування під німецькою охороною. Розповідає Сергій Громенко:

"Як з'ясував Кош, жодних офіційних документів, які дозволяли б рух українських підрозділів, військове міністерство верховному командуванню в Києві не надало. І начальник 52-го корпусу за вказівкою Коша каже Болбочану, що ми ж не можемо знати, що ви не більшовики, хто вас знає, ваше командування не визнає вашу наявність на півострові. І насправді, як пізніше з'ясувалося з мемуарів військового міністра Жуковського, це була правда. Українське військове міністерство пішло в буквальному сенсі на авантюру.

Наказ про просування в Крим і захоплення Чорноморського флоту був виданий таємно. Болбочан просто не міг показати його Кошу. А Київ робив вигляд, що нічого не знає. На запитання німців у Києві відповідали, що українські війська діють у Таврії, розуміючи під Таврією не тільки сучасну північну Херсонщину, але й Крим, який називався Таврією. Але для німців було доволі чітко зрозуміло, що Таврія і Крим – це різні речі. І з того виходило, що Болбочан – це якийсь анархічний елемент, який не підкоряється центральному командуванню Києва, а значить із ним треба поводитися, як і з можливим супротивником. І з 25 по 27 квітня замість того, щоб наступати далі на більшовиків, німці та українці в Сімферополі та Джанкої дивилися один на одного через приціли кулеметів.

На щастя, тоді не дійшло до сутичок зі зброєю. Але кілька беззбройних зіткнень все ж таки відбулися. І довелося відкликати групу авангард з Бахчисараю. У цей самий момент Болбочан з Петрівом прояснювали для себе, як слід діяти на майбутнє. Ідея Болбочана була в тому, щоб пробиватися всіма силами на схід до Керченського півострова і там на вузькому перешийку тримати фронт проти німців.  Петрів пропонував абсолютно протилежну річ ― з'єднаними силами пробувати іти на Севастополь, захопити кораблі. А там вже або битися за допомогою корабельної артилерії з німцями, або вивезти кораблі до Миколаєва та Одеси".

На момент початку походу Болбочана не було жодного офіційного документа, що засвідчував би претензії України на Крим. На переговорах із Петром Болбочаном Роберт Кош посилався на урядовців з військового міністерства, які, за його словами, начебто стверджували, що нічого не знають ― хто такий Болбочан і його люди.  Міністерство жодних завдань для операцій у Криму начебто не давало, і уряд УНР вважає Крим цілком самостійною державою. На момент розмови з Кошем у Болбочана не було можливості перевірити ці слова, оскільки не було зв'язку з Києвом. Тому він заявив, що залишить Крим лише якщо отримає відповідний наказ від свого уряду. 

Зрештою, зв'язок зі столицею все ж таки вдалося налагодити. Те, що почув Болбочан від київських чиновників, було напрочуд співзвучним із заявами Роберта Коша. Український уряд представив німцям всю ситуацію так, ніби український військовий діяв не за його прямим наказом. При цьому військовий міністр Жуковський наказував підполковнику прийняти всі умови німців. 27 квітня 1918 року наказ про вивід українських військ із Криму передали офіційно. Однак Болбочану вдалося вивести військових на своїх умовах,  зі зброєю в руках до Запоріжжя. А добровольчі загони все ж довелося розпустити. Продовжує Сергій Громенко:

"Три дні Болбочан намагався достукатися телеграфом до Києва. А в Києві, і це ще одна сумна паралель вже з подіями 2014 року, то не підходив ніхто до апарату, то казали, що йде важлива нарада – телеграфуйте пізніше. Або казали, що запорожці мають триматися і не посоромити Україну-неньку, але як саме це зробити, чи битися з німцям,  чи не битися – ніхто сказати не міг.

Так само і німці телеграфували в Київ, а в Києві відбувалися складні емоційні перемовини Жуковського з німецьким командуванням. Зрештою, 27 квітня в Києві вирішили, що Союз з німцями важливіший за володіння Кримом і Севастополем. Болбочан отримав наказ виходити назад до Мелітополя.

Це була наполовину авантюра. Українці йшли до Криму, щоб захопити флот і поставити німців перед фактом ― все, тепер Крим і флот український. А якби цього не вдалося, то завжди можна було б зробити вигляд, що цього і не планувалося. Велика проблема, що формально так і не було жодного юридично значущого документу про те, що Крим є Україною. У Києві знали, що німці теж зазіхають на Крим і Чорноморський флот. І вирішили обіграти їх, але не встигли. Тому авантюра провалилася, але це провина аж ніяк не Болбочана, а саме українських урядовців Києві". 

Керівництво Чорноморського флоту 29 квітня 1918 року підняло українські прапори

Українські війська, не зазнавши жодної поразки, були змушені піти з Криму через політичне рішення. Вони виходили з півострова як переможці, а не як переможені. Головної мети походу, певною мірою, вдалося досягти. Керівництво Чорноморського флоту, очікуючи на прихід групи Болбочана, 29 квітня таки підняло українські прапори. Німці, хоч і захопили Севастополь, але повністю підпорядкувати собі флот так і не змогли. Продовжує Сергій Громенко:

"Суто формально з 29 квітня по 1 травня 1918 року Україна була найсильнішою морською державою в Чорному морі, однією з провідних морських держав у світі. По суті, вона володіла двома лінкорами, майже сімома броненосцями, десятками есмінців і ще багато чим. Але на флоті, коли стало зрозуміло, що Болбочан не прийде, стався розкол. Частина пішла до Новоросійська.  І там частина флоту була затоплена, решта повернулася до Севастополя. Усі кораблі в Севастополі були інтерновані німцями і затримані до кінця війни. Потім дуже повільно передавали гетьману Скоропадському на його вимогу".

Далі на ситуацію вплинув державний переворот, в результаті якого до влади прийшов Павло Скоропадський. Розповідає історик Андрій Іванець:

"Головна мета, як ми пам'ятаємо, це був Чорноморський флот. 29 квітня командував Чорноморським флотом Саблін. Він віддав наказ підняти українські прапори над кораблями, які стояли в Севастополі та взагалі по всьому Чорноморському флоту і направив телеграму до Київської Центральної Ради. Чорноморський флот підняв українські прапори та очікував на розпорядження з Києва. Але саме в цей день, 29 квітня, відбувся державний переворот з дозволу німців.

Консервативні кола обрали на своєму з'їзді гетьманом Павла Скоропадського, представника аристократичного українського козацького роду. Але на той момент це ще була людина з роздвоєною українсько-російською свідомістю. І фактично Чорноморський флот, який був готовий служити Українській Народній Республіці,  не отримав відповіді. Німці продовжували наступ. Українці вже не рухалися, вони змушені були відходити із Криму.

І тому частина Чорноморського флоту вийшла у Новоросійськ, але більша частина Чорноморського флоту лишилась у Севастополі під українськими прапорами. Коли туди 1 травня ввійшли німецькі війська, флот стояв під українськими прапорами. Німці примусили потім їх зняти на більшості кораблів, але вони все-таки розуміли, що це майно, яке  має належати Україні. Потім, восени  вони погодилися,  що потрібно його передавати саме Україні".

На півострові утворили Крайовий уряд на чолі з Сулейманом Сулькевичем 

Після перевороту замість УНР постала Українська держава на чолі зі Скоропадським, який оголосив себе гетьманом. Вона проіснувала з 29 квітня по 14 грудня 1918 року. Потім влада перейшла до Директорії УНР на чолі з Симоном Петлюрою та Володимиром Винниченком.

Уряд Скоропадського проводив чітку політику ― і Крим, і Чорноморський флот мають  входити до складу України. Натомість у німців не було єдиного бачення щодо півострова. Хтось хотів його колонізувати, хтось – використовувати тимчасово, хтось пропонував передати Крим Україні, а хтось ― Росії. І у зв'язку з цим на півострові  утворили Крайовий уряд. Його очолив колишній царський генерал, литовський  татарин Сулейман Сулькевич. 

Читайте також: Полковник Болбочан: станиславівське «заслання»

Уряд взяв курс на побудову незалежної держави в Криму. Столицею став Сімферополь, державними мовами — російська, кримськотатарська та німецька. Законом від 11 вересня вводилося громадянство Криму. Остаточно долю півострова мав вирішити парламент, вибори до якого не встигли призначити за час роботи уряду. У Крайовому уряді були представники кримських німців, кримських росіян і кримських татар. А от кримських українців там не було, розповідає історик Андрій Іванець: 

"Навіть самі німці не визнали цей уряд. Але це давало їм можливість відповідати Скоропадському на його зауваження, що  Крим має бути у складі України. Мовляв, "там є уряд Сулькевича, ви з ним ведіть переговори, а  ми будемо сприяти.

Восени в Берліні Скоропадський отримав погодження з боку керівництва Німеччини, що Крим має бути у складі України. Розпочались переговори в Києві щодо об'єднання між Крайовим урядом Сулькевича та українською державою. Але осінь 1918 року – це кардинальна зміна геополітичної ситуації у світі, програш четверного блоку на чолі з Німеччиною у світовій війні. Німці відходять, Скоропадський та Сулькевич позбуваються влади, відроджується УНР.

В Криму виникає проросійський уряд Соломона Крима. У ньому навіть жодного кримського татарина не було, а були в основному російські кадети і трохи представників від соціалістичних російських партій. Відповідно, цей уряд був налаштований на відродження "єдіной і нєдєлімой" та орієнтувався на Денікіна. Але УНР, в принципі, ставила питання, що Крим має бути у складі України. І цікаво, що якраз у грудні 1919 року, коли йде успішне повстання, Директорія як орган, що об'єднав українські національні сили у повстанні проти гетьмана Скоропадського, потім очолює Українську Народну Республіку. До складу Директорії входив головний отаман Симон Васильович Петлюра".  

Петлюра доручив Болбочану знову звільнити Крим 

У грудні 1918 року Симон Петлюра вів переговори з Петром Болбочаном, який на той час був командувачем Лівобережної групи Армії УНР. В одній із розмов отаман знову доручив Болбочану звільнити Крим. Але реалізувати цей план не вдалося. Україна на той час опинилась у складній геополітичній ситуації, яка дедалі погіршувалася. Продовжує Андрій Іванець:

"На півдні висадилися війська Антанти, які більше були орієнтовані на "білий" російський рух. Не дуже хотіли визнавати, а тим більше діями  підтримувати Українську Народну Республіку. На УНР нападає з півночі радянська Росія, з південного сходу наступають білі денікінські війська. УНР об'єднується із Західноукраїнською народною республікою, веде війну з Польщею, тобто відкриває ще один фронт.

Частину Бессарабії захоплює Румунія. Закарпаття опиняється під контролем Чехословаччини. І всередині теж є внутрішній фронт з Махном та іншими отаманами. У такій ситуації Крим і питання Чорноморського флоту досить швидко втратили актуальність. Оскільки стояло питання про збереження української державності в умовах війни на кількох фронтах.

Фактично жодної зовнішньої підтримки. Коли восени 1919 року лютував тиф і було багато постраждалих в арміях і УНР, і УГА, не було навіть поставок медикаментів. Закуплені медикаменти не дозволяли завозити. На жаль, утримати незалежну українську державу на тому етапі в 1919-1920 роках не вдалося".    

Доля Петра Болбочана склалася трагічно. У грудні 1918 року Директорія УНР призначила його командувачем Лівобережної групи Армії УНР на території Харківської, Полтавської, Чернігівської областей яка протистояла наступу Червоної армії. Однак полковник не зміг втримати Лівобережжя ― більшовики продовжили  наступ. Болбочан відступив. Після цього його зняли з командування і звинуватили у державній зраді.  

Читайте також: Міф про "неприступну фортецю Крим"

Болбочан мав особистий конфлікт із Петлюрою

Кілька днів військовик провів під арештом, а потім ще кілька місяців – під наглядом влади у місті Станіславові (сучасний Івано-Франківськ). Він гостро критикував суперечливу політику уряду та його міністрів. І мав особистий конфлікт із Симоном Петлюрою. Далі розповідає Андрій Іванець:

"У1919 році він перебував у різкій опозиції до керівництва Директорії та до Петлюри, зокрема. Після того, як йому не вдалося захистити від нападу радянської Росії Лівобережжя, Болбочан опинився під арештом.  В увʼязненні він писав відкриті листи до урядовців та одночасно до громадськості.

Листи потрапляли в ЗМІ. У них Болбочан надзвичайно різко критикував керівництво з політичних позицій. За своїм світоглядом Болбочан був державником, виступав за створення регулярної армії, за орієнтацію на Антанту. Спочатку Директорія орієнтувалася на розвиток відносин із СРСР, і ця його критика була виправдана. Але далі він критикував усе керівництво загалом.

У тій ситуації це не завжди було конструктивно, коли і так драматична ситуація, ти не можеш її кардинально змінити, але підриваєш авторитет тієї влади, яка існує. Дискусійне питання, чи варто так робити. Болбочан був пов’язаний з українською партією самостійників-соціалістів. Ця партія навесні вже була замішана в іншій змові з військовими, з Оскілком, який перебував в опозиції до Петлюри. І тому Болбочана заарештували".

Командири полків Запорізького корпусу звернулися до інспектора УНР  полковника Миколи Гавришка з проханням повернути Петра Болбочана на посаду командувача військом. На підставі цього звернення Гавришко наказав полковнику "негайно вступити в командування військами Запорізької групи". Інспектор зробив це відповідно до закону УНР. Втім, Петлюра сприйняв це як спробу захопити владу і віддав наказ про негайний арешт Болбочана. Наступного дня поспіхом засідав військово-польовий суд, який виніс полковнику Болбочану смертний вирок.  Полковник не вважав себе винним. Продовжує Андрій Іванець:

"Він прийшов до влади, але без дозволу верховного керівництва. Це було формально законно, але викликало підозру  у зв'язку із загальною ситуацією та з бекграундом самого Болбочана. Його засудили за те, що він захопив владу. Варто зазначити, що він міг бігти, але вважав себе невинним, тому й не тікав. І, на жаль, він був розстріляний за рішенням українського трибуналу. Отака наша трагедія, коли в силу різних світоглядів, інтриг, негативного збігу обставин навіть такі достойні люди гинули від рук своїх же співвітчизників".

Те, що вчинив інспектор Микола Гавришко, було відвертою авантюрою, вважає історик Сергій Громенко:

"Можливо, варто говорити про аферу або навмисну провокацію. Відсторонили тодішнього командувача запорізьким корпусом Сальського, а Болбочана відновили на посаді. Головний отаман УНР Петлюра був заскочений зненацька, а в нього з Болбочаном від самого початку 1918 року була ще особиста ворожнеча. І він потрактував це як спробу державного перевороту та самовільного захоплення посади.

Болбочан був схоплений і розстріляний своїми ж на станції Балин на Поділі. Він фактично був найвищим за рангом, за посадою серед українських командувачів, які загинули від рук своїх. Болбочан був професійним військовим діячем. Петлюра був публіцистом, який фактично організував добробат. І багато з тих розпоряджень, які давав Петлюра, видавалися Болбочану абсолютно безглуздими. А в 1919 році відносини між ними загострилися, тому що Болбочан був виразно правого спрямування, не терпів солдатських комітетів і розганяв всі ліві ради у містах, через які проходив.

Натомість Петлюра в той момент все ще перебував у полоні лівих ілюзій, і через це проблема вийшла за межі суто воєнної, а перейшла в політичну площину. Оскільки буквально незадовго до Болбочана така сама ситуація сталася з іншими отаманами в армії Української Народної Республіки, то Петлюра вирішив, може й не тільки через особисту ворожнечу з Болбочаном, але щоб налякати інших можливих заколотників, вдатися до такого рішучого кроку".

 Петро Болбочан став жертвою політичних інтриг

Болбочана стратили 28 червня 1919 року на станції Балин (нині це Дунаєвецький район Хмельницької області). За командою "Вогонь!" жоден зі стрільців не вистрілив. Після другої команди постріли пролунали, але кулі не зачепили полковника. Військові не зважилися вбити свого командувача. Тому  розстріл здійснив особисто Микола Чеботарів, майбутній очільник контррозвідки УНР, а на той час ― помічник начальника штабу армії.

Доля Криму також склалася невтішно. Розповідає Сергій Громенко:

"На жаль, ані в короткій, ані в довгостроковій перспективі кримська операція Петра Болбочана позитивних наслідків для Криму не мала. Власне, Крим був зайнятий німцями, там утворили окремий уряд кримський краєвий, який не збирався підкорятися розпорядженням уряду гетьмана Скоропадського.

Тому Скоропадський був змушений запровадити влітку 1918 року блокаду. І лише завдяки продуктовій блокаді, викликаючи голод в Криму, змусив кримську делегацію у жовтні приїхати до Києва. Були переговори про приєднання. Вони  затягнулися. А в листопаді Німеччина програла Першу світову війну, почала виведення військ із Криму та України. У Крим потрапили білогвардійці, Україну знову почали займати більшовики. Настав період боротьби Червоної Росії проти Білої Росії. А кримськотатарський шлях та Українська революція на той момент перестали відігравати будь-яку серйозну роль". 

Військову операцію Болбочана зі звільнення Криму називають однією з найбільш успішних спецоперацій, які провели українські військові у ті часи. Продовжує історик Андрій Іванець:

"На жаль, вона не була доведена до кінця. Завдання стояло взяти під контроль Севастополь для того, щоб Чорноморський флот підняв українські прапори та опинився під контролем Української Народної Республіки.  Але операція була частково успішною, тому що українські війська точно першими увійшли до Сімферополя та Бахчисарая. І, зрештою, сама присутність українських військ допомогла у Севастополі проукраїнським силам схилити ваги на свій бік.

У другій половині квітня там біля українського комісаріату стояли черги, щоб записуватися в українське громадянство. Саблін, командувач Чорноморського флоту, коли віддавав наказ підняти українські прапори, це не було лише його рішення. Його підштовхнули рішення різних матроських організацій, які підтримували ідею переходу флоту під юрисдикцію Української Народної Республіки.

Тому похід Болбочана, безумовно, зіграв свою велику роль в тому, що Чорноморський флот підняв українські прапори. І це стало надзвичайно важливим прецедентом. Сьогодні ми саме за це із вдячністю згадуємо всіх учасників Кримського походу Петра Болбочана".

Історики вважають, що Кримська військова операція виявила блискучий талант полковника Петра Болбочана і стала справжнім тріумфом українського війська. Втім, політичні непорозуміння завадили приєднанню півострова до України. Згодом і на Крим, і на Україну чекали воєнна поразка, окупація, втрата державності, червоний терор та голод 1921-23 років, що на півострові набув катастрофічних масштабів.

Петро Болбочан став жертвою політичних інтриг. Він загинув не від рук ворога, а від кулі своїх. Тож на долі полковника відбилась уся трагічність тогочасного державотворчого процесу. Після цього питання Криму ще довго не піднімалося. Втім, повернути півострів під контроль України ― завдання, яке знову актуальне за століття після спецоперації Болбочана.   

—

Ведуча: Олена Бадюк, опубліковано на сайті Українського радіо

Читайте також: 

• Уже проходили. Истерия вокруг «продажных генералов» развалила царскую армию и войско УНР
•  Бої підполковника Петра Болбочана на території сучасної Брянщини
•  Все в точности повторяется: сила большевиков состояла в слабости украинского правительства
•  Битва за Киев. Почему Центральная Рада отступила из столицы, и как украинцы отбили город
• Атаман Петлюра против атамана Зеленого: карательный поход на Триполье
•  Українські збройні сили у 1917-1921 роках: від Богданівців до Повстанчої армії