Орест Друль: Галицький сепаратизм. Як є

Версия для печати

Саме до справедливості взиває Прохасько, коли окреслює російську мову як мову насильства, домінуючу — серед інших — мову насильства над людьми за совдепії і єдину мову насильства над українською мовою. Відновлення справедливості вимагає адекватної кари. Я щось пропустив? Якої — хай символічної — покути зазнала ця мова насильства?

Я чекав цього речення — може, не в такій формі, але власне такого змісту: «українські росіяни, які стають основою творення нової Росії, а потім солідарного з нею повоєнного існування України — тут є перспектива позитивного співіснування україномовних та російськомовних громадян в Україні».

Ось вона, квінтесенція проекту «Україна як правильна Росія» — і, на думку його епігонів, позитивне співіснування україномовних та російськомовних громадян в Україні можливе тільки при його реалізації. Відмова від цього — «розкол України». Побудова української України — навіть не ворожої до Росії, а перпендикулярної до неї — «сепаратизм». Можна, зрештою, це слово писати без лапок, бо це дійсно сепаратизм — у тому російському сенсі, традиція вживання якого тягнеться там з часів Мазепи.

Більше того, я чекав проголошення цієї квінтесенції від Сергія Дацюка, кавалера ордена «Ї» (без жодної іронії) за інтелектуальну відвагу — бо щоби так розкрити карти, таки треба мати цю відвагу. Не чекав від нього такої форми, навіть знаючи його тексти і риторику — не чекав. «Хитрі українці», «фашизм», «Адольф Гітлер», «регіональний расизм» — я сподівався, що ця жиріновськівська риторика лишилася в минулому разом із російською мовою публіцистики Дацюка. Марно...

Але лишу цю риторику на сумлінні автора (сподіваючись, що те сумління таки існує і колись елімінує таку риторику як несумісну із ним), спробую абстрагуватися від неї і проаналізувати сенси, які поміж риторикою просвічуються. Тим більше, що ці сенси стають мемами в певних спільнотах.

Найбільше (вісім разів у недовгому тексті) зустрічається поняття «галицький сепаратизм» («проросійський сепаратизм», для порівняння, — один раз, фашизм — шість), і ця частота чітко вказує на головну тривогу Дацюка яко речника російської України, основне призначення якої, нагадаю, — пробудити Велику Росію, щоби потім далі братськи з нею жити, бо без цього, мовляв, України нема і не буде.

Що тут скажеш, правильно Дацюк тривожиться. Суть «галицького сепаратизму» — це сепарація від Росії, й у такому сенсі цю ідею сепаратизму нині підтримує дві третини дорослих громадян України (66,3% в опитуванні 2015 року) — кваліфікована її більшість, якщо говорити термінами процедурної демократії.

Відомо, що за пізнього Януковича медвечуківський «Український вибір» пробував вкласти інший — антиукраїнський — сенс в поняття «галицького сепаратизму», але більше десятка прихильників на п\’ятимільйонну Галичину йому знайти не вдалося, попри шалену медіа-розкрутку цього фейку. Пропорційно це, мабуть, навіть менше, ніж число притомних росіян у путінській Росії — що не заважає Дацюкові на такому мізері вибудовувати образи і проукраїнської Росії, й антиукраїнської Галичини.

Так само, зрештою, і проукраїнськість Дацюка та тисяч російськомовних українців і росіян губиться в багатомільйонній електоральній масі, що із зашкальним коефіцієнтом кореляції 0.98 голосує в унісон зі своєю мовною свідомістю.

Такою є природа нормального розподілу, природа кривої Ґауса: при достатньо великій вибірці в кожній множині можна знайти певну кількість представників, погляди яких кардинально відрізняються від домінуючих у цій множині. Було би дивно, коли б їх не було при нормальному (тобто природному) розподілі. Але не вони визначають настрій, що панує у вибірці.

Тому в самій Галичині отой фейк про її антиукраїнський сепаратизм розвіявся яко туман — але на Східній Україні, як бачимо, мріє далі.

Колись Юрій Шевельов пояснював подібну антигалицьку мовну настанову її апеляцією до «хуторянського почуття східноукраїнських мовців» за простою схемою архаїчного суспільства: інакший — значить чужий, чужий — отже ворожий. А чужість, як бачимо з аналізу соціологічних досліджень, полягає в іншому ставленні до російськості: бажання відторгнення Галичини надзвичайно тісно корелює з рівнем русифікованості.

В Галичині медвечуківський фейк не міг не розвіятися, бо власне ідеальна Галичина в уяві галичан — можу поділитися цією сокровенною таємницею — це і є Україна, чиста Україна без Росії і без всього її 363-річного намулу. Більше того, межі такої Галичини, як любить наголошувати професор Ярослав Грицак, 2004 року перейшли Збруч, а 2014-го сягнули далеко ген за Дніпро: в міру того, як Україна вичавлювала з себе Росію. Але яким коштом! Якби ж то Україна 1991 року усвідомила про Росію те, що знає нині (і що Галичина знала задовго до 1991-го) — скількох жертв ми б уникли, скільки б часу ми не розтринькали: 25 років, пересічно третину життя кожного з нас...

Про ще один аспект реґіональної ідентичності, точніше про засадничу відмінність її двох в Україні типів, свідчать дані соціологічних досліджень ще з 2012 року: в реґіонах із домінуючою українською мовою реґіональна ідентичність позитивно корелює з українською політичною (громадянською) ідентичністю, натомість у російськомовних вона формується за рахунок цієї ідентичності громадянина України («гра з доданою сумою» vs «гра з нульовою сумою»).

Цей феномен легко пояснити за допомогою концепції множинної ідентичності. Дослідження Ітаі Зака (зокрема єврейсько-американської подвійної ідентичності) та пізніші Аґопа Дер-Карабетяна показали, що асиміляція є лиш частковим випадком вирішення конфлікту ідентичностей — загалом же зміна коґезивності індивіда з первісною культурою і набуваючою новою є автономними процесами. Залежно від інтенсивності цих процесів, розрізняють чотири типи формування акуль­туро­ва­ної/аси­мі­льо­ваної особистості:

Власне асиміляція відбувається лиш при ослабленні первинної ідентичності й посиленні нової. Коли ж первинна ідентичність, у нашому випадку проросійська, залишається сильною, а українська — слабкою, відбувається сепарація (за потужної підтримки — і не тільки збройної — Росії вона реалізувалася у формі «деенер-еленер»). Але при збереженій силі обох ідентичностей вони можуть співіснувати у бікультуральній формі подвійної ідентичності. Мова перестає бути маркером несприйняття українськості.

Формально, це є шостий варіант Дацюкових проектів. Тобто необхідною умовою його реалізації є однаково сильні обидві ідентичності.

А гляньмо, як у незалежній Україні виглядає співвідношення статусів української та російської ідентичностей (за даними останнього перепису):

Подібно до дифузії, в будь-якій взаємодії акультурація є двостороннім рухом: при однаковому статусі ідентичностей і однаковій кількості взаємодіючих носіїв цих ідентичностей переходи з однієї (при подвійній ідентичності завжди є деяка перевага однієї з них: людина, що народилася і виховувалась у двомовній сім\’ї, на питання про рідну мову майже завжди потрафить вибрати одну з них) на іншу ідентичність і навпаки приблизно однакові за частотою. При однаковому ж статусі, але з кількісною перевагою однієї ідентичності, переходи саме на неї будуть частішими; при рівній кількості, але неоднакових статусах частішими будуть переходи на ідентичність з вищим статусом (на індивідуальному рівні українізація в Україні проходила і в часи найжорстокішої русифікації — кожен може згадати відомі йому приклади, а Леонід Кисельов знаний, певно, всім; тільки що прикладів зворотних процесів кожен може навести значно більше).

Тобто, як бачимо з діаграми, через вищий статус російської мови в Україні для однакової інтенсивності асиміляційних процесів число україномовних в реґіоні мало би переважати число російськомовних вдесятеро.

Водночас у Криму ця цифра була майже на порядок вища: перевага україномовних мала би бути тут 89-разовою.

Натомість у Галичині статус української мови був вищим за російську: щоб урівняти асиміляцію, російськомовним необхідно би було мати тут дворазову перевагу (точніше — в 1.8 раза).

Ось у цьому на порядок (якщо конвертувати його в кількісні співвідношення) вищому статусі російської мови в цілому по Україні і лежить корінь проблеми. Пригадуєте перепалку Авакова з Саакашвілі на засіданні Національної ради реформ наприкінці 2015 року? Сигнал, який отримав пересічний спостерігач, — що обоє очільників разом із самим президентом, котрий намагався пригасити конфлікт, з\’ясовували стосунки російською, тобто що національна (нашої політичної нації) рада провадиться — всупереч всій проукраїнській електоральній риториці — на російській мові. І такі сигнали — хай і не такої потужності — наш пересічний спостерігач отримує в тій чи інші формі щодня: на роботі, в спілкуванні зі статусно вищими, в медіа і т.д.

Тому при реалізації шостого, на позір цілком притомного, Дацюкового варіанта ми отримаємо (якщо лишити все як є, тобто при сильній російській ідентичності — чи, як вимагає називати Дацюк, субідентичності єдиної політичної нації — і слабкій українській) з одного боку — сепарацію етнічних росіян, а з іншого — асиміляцію етнічних українців.

Хтось каже, що не на часі згадувати про мовні проблеми — але для реалізації цієї компромісної (тобто в парадигмі європейської цивілізації — в Росії вона нереалізовувана за визначенням) пропозиції якраз і треба говорити про реальне («намацальне») підвищення статусу української тожсамості, основним ідентифікуючим маркером якої є мова.

Можна дискутувати про гіпотезу лінгвістичної відносності Сепіра—Ворфа, за якою мова впливає на сприйняття світу, можна шукати історичні корені чи інші фактори, але статистика бездискусійно показує, що з достатньою ймовірністю мова корелює з ідентичністю: серед україномовних за цілковите сепарування від Росії був 81% (опитування 2015 року), а серед російськомовних — 35% (а в 2013 році їх було 11%). Зміни, звичайно, разючі, але російськомовні далі залишаються переважно (на дві третини проти однієї) носіями імперської ідеї. І не суть важливо, в якій іпостасі ця ідея проявляється — чи у формі двох братських народів, чи «единого и неделимого». Коли ж ці пропорції поміняються на протилежні, коли російська мова перестане бути маркером несприйняття українськості, то мовна тематика змінить свою тональність.

Як вже зазначалось, теорія множинної ідентичності заповідає, що при слабкій українській ідентичності в парі з сильною російською одночасно з дифузною русифікацією протікає і процес сепарації російськомовних — не в сенсі території, а в сенсі дискурсу. Російський дискурс в Україні може відрізнятися від дискурсу в Росії, будучи при цьому цілковито відірваним і від українського дискурсу в Україні.

В Алєксандра Алтуняна, на текст якого як на зразок російського ліберала посилається Дацюк, є соковита фраза: коли фацет приїжджає у свій рідний Харків, то найсильнішим його враженням є те, що тутешня інтеліґенція «не тільки перестала розуміти контекст російського культурного ліберального дискурсу, який завжди був спільним, а й почала сприймати його як ворожий, імперський, а кращих російських письменників та журналістів — як носіїв імперської ідеї.»

Своїм текстом Дацюк показує, як це працює всередині України: після того, як російський дискурс сепарувався від українського, цей інтелектуал (функцією якого, власне, і є працювати зі смислами) перестав — от точно як описав Алтунян — розуміти український контекст, а кращих українських письменників почав сприймати як носіїв сепаратистичної ідеї. Бо ж як інакше можна сумніватися, чи Юрій Андрухович «справді за єдину країну» і побачити в сарказмі його статті «Эдіная краина» «основи національного розбрату між українцями та росіянами».

І ще один аспект, про конфлікт і гармонію.

Одна з відмінностей західної культури від східної — не уникати проблем, а їх розв’язувати: це цивілізація конфлікту. Натомість східна особливість — прагнення гармонії, в пошуках якої готові доти творити ілюзію безпроблемності, аж поки проблеми вибухнуть і знищать вдавану гармонію.

Великому письменникові «притаманна та незбагненна властивість, яка є найвищою функцією не розважальної літератури, — відчути, що відбувається у гігантській сфері невимовного і через кілька лапідарних образів промовити ці лячні почуття, знайти незворотну послідовність слів, яка відкриває крани до підземних вод. Назвати проблему, яку неможливо заперечити, перекричати, заговорити, розчарувати. Яку тільки можна або прийняти, або витісняти». Краще за Тараса Прохаська про функцію письменника в суспільстві — а особливо архаїчному, зле рефлексуючому — не скажеш.

Саме тому свідомі чи несвідомі адепти таких підходів у ще не забутих традиціях совдепії накинулися на тих, хто посмів окреслити — нехай метафорично — конфлікт, внести розкол і смуту, порушити гармонію. «В Советском Союзе секса нет,» в національному будівництві України (чи то пак, Украины) нема проблем. Ми не маєм права бачити, як крок за кроком тут намагаються творити українську політичну націю з російською ідентичністю, бо помічати це — «робота на розкол України».

Російськомовних громадян України, виявляється, вже не можна називати росіянами — це «регіональний расизм з елементами фашизму», бо існує українська політична нація, і вони, в т.ч. і російськомовні росіяни, є українцями. Правда, коли читаємо Дацюкове «українці, як завжди, хочуть бути хитрими» (незабутній стереотип російської літератури «хитрый хохол»), то в цьому контексті українців слід розуміти саме як етнічну націю, бо перехитрити вони, глупі, хочуть російськомовних політичних українців.

Колись я дивувався: звідки в них цей страх помсти, страх «остаточного вирішення російського питання». Які факти можуть наштовхнути на такі думки? Когось побили за його російськомовність (як у Польщі за німецьку мову в трамваї)? Чи когось звільнили через неї (як за українську мову в Україні)?

Потім зрозумів: усі страхи — від психологічної проекції («проекція — це процес, в результаті якого внутрішнє помилково сприймається як привнесене із зовні. В своїх благих і зрілих формах вона є основою емпатії. В своїх же згубних формах вона несе небезпечне нерозуміння і шкоду» Ненсі МакВільямс, «Psychoanalytic diagnosis»). Особа думає, як вона зробила би чи подумала б на місці іншого, і сприймає свій образ іншого як реального іншого — відповідно, поводиться так, ніби ці прогнозовані у власній голові дії іншого вже вчинені.

Отут, власне, Фройд і закурив нервово в куточку: Дацюк підсвідомо показує, що саме він би робив на місці «упосліджених українців, які жили під колоніальним примусом». Мабуть, дійсно не один упосліджений колоніальним примусом українець у думках прокручує варіант «остаточного вирішення російського питання» з Дацюкових проекцій.

І відкидає його — що, власне, й означає: Україна цивілізаційно таки не стала Росією. І в цьому наш спільний шанс — українців і росіян України, україномовних і російськомовних її громадян: шукати консенсус, нащупувати прийнятні його межі і будувати європейську Україну, а не «демократический Юго-Запад России». Будувати незалежно від процесів у самій Росії, бо, як знаємо, російський лібералізм закінчується якраз на українському питанні. Будувати, як євреї будують Ізраїль — не чекаючи, коли в навколишньому арабському світі настане «ера свободи», не зважаючи на мільйони репатріантів з «русского міра».

Але відкидання мотивів помсти не означає відсутності прагнення справедливості. «Гідність не виникає з помсти тим, кого вважають негідниками — гідність виникає зі справедливості» — тут я цілком годжуся з С. Дацюком.

В тему: В 2018 році з переліку предметів ЗНО виключено російську мову

А саме до справедливості взиває Прохасько, коли окреслює російську мову як мову насильства, домінуючу — серед інших — мову насильства над людьми за совдепії і єдину мову насильства над українською мовою. Відновлення справедливості вимагає адекватної кари. Я щось пропустив? Якої — хай символічної — покути зазнала ця мова насильства?

З часів «Руської правди», як знаємо, одним зі способів відновлення справедливості без помсти був відкуп — не тільки злочинця, а й родини, тобто тих, хто ідентифікувався з ним і не зупинив його від злочину.

Я не кажу про негативну дискримінацію російської мови в Україні, говорю про позитивну дискримінацію української мови — де, в чому вона проявляється? Підходжу до вітрини української — за місцезнаходженням — періодики і бачу негативну дискримінацію всіх мов, крім російської, яка дискримінується якраз позитивно. Цикаю каналами телевізора — десь на 25-му можу потрапити на українську мову. Раніше вона була хоч в мові реклами — тепер і це зникає.

Це відновлення справедливості? Це створення справедливих рівних можливостей?

Несправедливість викликає сильні почуття — і саме про них сигналізують письменники, котрі найкраще відчувають, «що відбувається у гігантській сфері невимовного». Але замість прислухатись до них, їм затикають рота — бо вони, мовляв, порушують гармонію соціального умиротворення, вносять розкол у моноліт єдиної політичної нації.

Вже колись мали-сьмо моноліт російськомовної радянської політичної нації. Історія не годна нічого нас навчити.

—

Орест Друль, опубліковано у виданні Збруч

В тему:

• Професор Юрій Шевчук: Двомовність як хвороба
• Олександр Бойченко: Лагідна утопія
• Олег К. Романчук: Проблеми національної ідентифікації в умовах інформаційної війни
• Юрій Винничук: Про відчуття українськості і чому національна ідея спрацювала саме тепер
• СБУ і украінська мова