Уроки Дня Соборності які має винести Україна: як Росія нищила українську еліту

Версия для печати

 22 січня Україна традиційно відзначачила День Соборності — свято, яке, мабуть, має не меншу символічну вагу, ніж День Незалежності. Трохи засніженого й водночас сонячного 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві діячі УНР і ЗУНР проголосили Акт Злуки двох республік, а направду — возз’єднання двох складників єдиного національного організму та створення незалежної української держави.

На той момент українці вже кілька років намагалися вистояти у війні з російськими більшовиками, нагадує видання ZN.ua. У скарбниці народної пам’яті вже було взяття Києва військами Муравйова й жахливий терор проти місцевих мешканців, застосування отруйних газів, руйнування будинку Михайла Грушевського на Паньківській, бій під Крутами та підписання Берестейського миру.

Такий невеличкий екскурс дає змогу зрозуміти, наскільки геополітично, економічно, військово непросто було тоді боронити кордони України й життєвий простір цілої нації та наскільки важливою була оця відкрита маніфестація політичних прагнень людей, які історично, культурно, духовно завжди почувалися цілісно. Отже, Акт Злуки мав посилити запал українського народу до боротьби за свободу, підкреслити консолідацію всіх українців та їхнє осмислене бажання реалізовувати свою волю через інструментарій єдиної держави.

Читайте також: Унітарна держава чи федеративний устрій: чому Злука могла не відбутися

На жаль, програш у війні з більшовицькою Росією, оманлива віра окремих наших лідерів у те, що вдасться домовитися з російськими елітами, які нібито мали схожі ліві переконання, зрештою, ілюзії та егоїзм західних держав — усе це призвело до поразки Української революції 1917–1921 років і відкинуло нас у створенні власної незалежної держави більше ніж на пів століття.

Водночас, аналізуючи оцю попередню епоху, ми бачимо чимало спільного з часами, в яких живемо. Ми так само маємо наступну війну з російським агресором, так само сподіваємося на підтримку західних партнерів і обурюємося неповороткістю чи байдужістю міжнародних інституцій, так само хочемо повнокровно жити й діяти на власній споконвічній землі.

І саме тому цього святкового дня варто говорити не лише про значущість тих чи тих історичних подій, а й про уроки, які дуже тяжко нам далися та які варто пам’ятати. Зокрема одним із них мусить стати усвідомлення неможливості порозумітися з тим, хто хоче тебе знищити.

Проголошення Акту Злуки українських земель на Софійській площі в Києві, 22 січня 1919 року / 
Український інститут національної пам'яті

Уся подальша доля діячів і навіть звичайних учасників Української революції 1917–1921 років засвідчила, що російська імперськість, загорнута чи то в комуністичний червоний прапор, чи то в сьогоденний триколор, не передбачає рівноправного співіснування з іншими народами й толерування їхніх культурних відмінностей чи політичних прав. 

Практично всі високопосадовці періоду Української революції, які з тих чи тих причин залишилися на окупованій совєтами території, за окремими винятками, зазнали комуністичних репресій. Автори книги про репресованих міністрів УНР «Горе переможеним» згадують чотири хвилі переслідувань і розправ у різний спосіб із діячами УНР (1919–1920, 1929 — середина 1930-х, 1937–1938, 1945–1948).

Читайте також: Чому девіз “Схід і Захід разом” не спрацював у 1919-му

Демонстрація на розі вулиці Хрещатик та Бібіковського (нині — Шевченка) бульвару в Києві, березень 1917 року / Український інститут національної пам'яті

Москва спрямувала всі свої адміністративні та пропагандистські зусилля не лише на знищення залишків української автономії, а й на переслідування тих, хто зберігав пам’ять про Українську революцію 1917–1921 років. В УРСР розгорнулися репресії проти так званої дрібнобуржуазної інтелігенції, зокрема за допомогою сфабрикованих процесів над «Спілкою визволення України» та «Українським національним центром» («ватажком» якого планувалося оголосити академіка Михайла Грушевського). А в період Великого терору було знищено більшість діячів українського визвольного руху з-поміж тих, хто не встиг виїхати в еміграцію.

Російські більшовики діяли цинічно, але продумано й наполегливо, адже дискредитація або фізична ліквідація провідників серйозно підривала здатність української спільноти до опору. Розкуркуленням, Голодомором-геноцидом 1932–1933 років та репресивними заходами вони зачистили суспільне поле й унеможливили появу реальної чи навіть гіпотетичної опозиції.

Крім того, діячі УНР були для совєтів таким собі живим доказом мрій і потенціалу українців, ментальної інакшості та вимог національної окремішності. А також свідками приходу російських більшовиків до влади, їхніх маніпуляцій, облуди та брехні. Тож комуністичний режим заходився розстрілювати й засилати в табори представників української еліти як носіїв визвольних ідей.

Криваві 1937–1938 роки вважаються третьою хвилею репресій проти урядовців періоду Української революції. За підрахунками науковців, вісім із одинадцяти міністрів УНР були розстріляні за рішенням позасудових органів. В урочищі Сандармох (Карелія, РФ) від куль чекістів полягли міністр народної освіти УНР А.Крушельницький, голова Ради народних міністрів УНР, один з ініціаторів підписання Акту Злуки В.Чехівський та міністр закордонних справ УНР М.Любинський. У Києві 22 вересня 1938 року куля наздогнала 46-річного Теофана Черкаського, про якого хотілося б розказати детальніше.

Читайте також: Великий терор як апогей радянського сталінського насильства над українцями

Теофан Васильович народився 1892 року в селі Росішки Київської області, мав розмаїті зацікавлення, встиг повчителювати, опанувати фах інженера-економіста, попрацювати в славнозвісному видавництві «Рух». Його молоді роки минули у вирі політичної боротьби: член Української партії соціалістів-революціонерів, делегат Трудового конгресу (січень 1919 року), міністр народного господарства УНР (червень–серпень 1919-го), міністр преси й пропаганди УНР в уряді Ісаака Мазепи (серпень–грудень 1919-го).

Оскільки Теофан Черкаський уже мав досвід спілкування з ОДПУ в 1931–1932 роках, після звільнення з таборів він, імовірно, спробував «заховатися» подалі від Києва чи Харкова — в Ялті. Ба більше, став учителем російської мови в Лівадійській середній школі. Та співробітники НКВС ні на хвилину не випускали з поля зору українських діячів. Тож 10 лютого 1938 року за Теофаном Черкаським прийшли.

Під час обшуку чекісти вилучили в нього частину архіву (статути, протоколи засідань) партії українських есерів, представники якої, до речі, виголошували доволі близькі більшовикам ідеї — соціалізації землі, націоналізації фабрик і заводів, «диктатури трудових мас» тощо.

Та кого в період сталінізму цікавила «політична близькість» чи доказова база… Теофана Черкаського комуністична спецслужба звинуватила в «організації підпільного ЦК УПСР» і «підготовці повстання». Так зване судове засідання тривало 15 хвилин. Вирок виконали негайно, а тіло Теофана Черкаського закопали в одній із братських могил таємної спецділянки НКВС у Биківнянському лісі на околиці Києва.

Не менш трагічною виявилася доля Степана Постернака, працівника Міністерства народної освіти (1919), а ще бібліотекознавця, педагога, історика, першого директора Всенародної бібліотеки України (нині — Національна бібліотека України імені В.Вернадського). Степан Пилипович здобув ґрунтовну освіту в Ніжинському історико-філологічному інституті князя Безбородька (закінчив 1908 року) та Санкт-Петербурзькому університеті.

Протягом тривалого часу вчителював і як фахівець високого рівня був залучений до розбудови національної освітньої системи в період УНР. Достеменно невідомо, що змусило його залишатися під совєтською окупацією. Можливо, почуття відповідальності за «справу життя», оскільки він серйозно ставився і до власної наукової роботи (був ученим секретарем Комісії енциклопедичного словника, членом Краєзнавчої комісії та заступником голови Бібліографічної комісії ВУАН), і до бібліотечної діяльності. Вперше був заарештований 1929 року у справі «Молодої академії», «Спілки визволення України» та «Братства української державності», але згодом звільнений 1930 року.

Читайте також: "Урок Биківні: варто зберігати свою державу. Не можна за жодних умов допускати окупації України, бо потім у нас з'являться нові "Биківні"

Удруге «караючий меч» більшовицького перевороту завис над його головою 30 грудня 1937 року. Під час арешту чекісти виявилися не надто винахідливими й просто зарахували в провину всі попередні епізоди біографії Степана Постернака — працю в комісаріаті у справах Київської шкільної округи та Київському губернському комісаріаті з народної освіти, членство в УСДРП та інше. Тож Степана Пилиповича типово для періоду Великого терору звинуватили в участі в «антирадянських, націоналістичних, терористичних формуваннях» і веденні контрреволюційної роботи. Розстріляли його 19 січня 1938 року за рішенням трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР.

Обоє були реабілітовані вже на світанку української незалежності.

Фізична ліквідація представників української державної еліти, яка тривала навіть після Другої світової війни, поєднана з широкою пропагандистською кампанією, мала на меті очорнити імена діячів Української революції 1917–1921 років, викреслити їх із народної пам’яті, сфальсифікувати ідейний доробок. І на певний час комуністичному режиму це вдалося.

Проте нині, згадуючи ці імена, вивчаючи їхню спадщину, присвячуючи їм різноманітні проєкти, ми не лише віддаємо шану нашим загиблим, а й наполягаємо на тяглості наших державних устремлінь, на важливості для нас попередніх історичних уроків.

Читайте також: Історик Роман Подкур: «Програш України – це не просто втрата територій, а масштабні етнічні чистки, геноцид…»

А ці уроки, зокрема, й у тому, що треба зберігати національну єдність і не допускати окупації своєї території ворожим військом, адже окупант не зважатиме на статус особи й нищитиме як провідників, так і простих людей. Так само не можна перекладати відповідальність за власну державу й власну долю ані на інші країни, бо у світі панує конкуренція й ніхто не захищатиме чужу землю, ані на інших громадян, керуючись принципом «я не створений для війська», бо наш загальний порятунок у наших же руках.

—

Тетяна Шептицька, заступниця директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника "Биківнянські могили". Науковиця (кандидатка філологічних наук), громадська діячка; опубліковано у виданні ZN.ua

Читайте також: 

• Нація не може собі дозволити бути слабкою. Ми з кров'ю і м'ясом відриваємося від імперії
• День Соборності відзначає Україна: історія свята
• Проти русифікації і окупації України: 40 років від самоспалення Олекси Гірника
• Геть від Москви. Як монахи, що перейшли до ПЦУ, відроджують старовинну церкву в Ніжині
•  Читав, редагував і сам писав: важливі тексти в житті полковника Євгена Коновальця
• День української дипломатії та Українська зовнішня ідея
•  «Слава Україні!» Хто і коли вигадав гасло