Ярослав Грицак: Мрія

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Україна переживає «проблему останнього кілометра». Сухою академічною прозою ця мета звучить як приєднання України до кола країн із відкритим доступом, сталим розвитком та суспільним багатством. 

Більшість революцій найновішої глобальної хвилі 2010-х років зазнали поразки. Євромайдан став однією з небагатьох, яка перемогла. Одне з можливих пояснень: більший шанс на перемогу – у тих революцій, які мають національний вимір. Євромайдан його мав. За Януковичем та Антимайданом стояла тінь Росії Путіна.

Аналізуючи досвід Євромайдану, Енн Епплбом зауважила, що проблемою України було не те, що вона мала забагато націоналізму, а те, що значна частина населення не мала почуття національної гідності. Без цього почуття тяжко будувати демократію і добробут. Як приклад вона наводила Донбас: реґіон без націоналізму – корумпований та анархічний, а влада – бандитська.

Ярослав Грицак 

Ярослав Грицак

На цю тему: Ярослав Грицак: За несколько лет до слома

Тут підходимо до останнього ключового фактора модернізації відсталих країн. Це віра. Модернізація потребує інтелектуальної відваги і духовної наснаги. Можна безустанно повторювати, що в основі українських проблем лежать проблеми економічні (it’s the economy, stupid!). Але ці повторення діятимуть слабо. За економіку ніхто не віддаватиме життя. Для того, щоб політичні й економічні шестерні реформ не поламалися, вони мають бути змащені привабливою візією майбутнього.

У «відсталій» Східній Європі цю візію давав марксизм. Не дивно, що стільки українських модернізаторів були марксистами; марксистська утопія виявилося для багатьох такою привабливою, що заради неї вони були готові заплющувати очі на злочини комунізму.

Після смерті марксизму місце ідеології модернізму мав би зайняти націоналізм. З усіх «ізмів» він має найсильнішу емоційну силу. Мова тут про націоналізм не у вузькому, партійному значенні цього слова, на зразок ідеології ОУН чи сучасної української партії «Свобода». Мова про націоналізм у широкому значенні – який би об'єднав українців понад партійними та іншими поділами. Краще тут би годилося слово «патріотизм». Але патріотизм полягає в любові до вже існуючої країни. Націоналізм, про який ми говоримо, повинен мати візію майбутнього.

Сучасний український націоналізм має невеликий модернізаційний потенціал. Він задивлений у минуле, святкує народну культуру й ідеалізує народ – цілком у традиціях ХІХ століття.

Чимало сучасних українських політиків, громадських діячів та інтелектуалів розуміють неадекватність українського націоналізму. Багато з них зайняті пошуками нової національної ідеї. Їхнє заняття схоже на винайдення вічного двигуна. Бо нації творяться не з ідей, а з досвіду спільного життя. Незалежна Україна цей досвід має. Його уособлюють грудневий референдум 1991 року, два Майдани, крах «російської весни», волонтерський рух. У кожному з цих епізодів ідеологічні та мовні різниці відігравали певну, але не суттєву роль. Людей мотивувало щось інше. Його неможливо точно визначити, але неможливо й заперечити, – прагнення справедливості та поваги до людської гідності.

Великий виклик – як цю мотивацію і прагнення артикулювати. Мова йде про нову формулу української незалежності. Незалежність – це синонім свободи. А свобода має дві форми: свобода від чогось – і свобода до чогось. Українська незалежність є головно свободою від Росії. Вона би мала стати свободою до побудови такого суспільства, де людська гідність захищена, прагнення до справедливості не карається законом, а більшість громадян живе ані бідно, ані багато, а в достатку.

Сухою академічною прозою ця мета звучить як приєднання України до кола країн із відкритим доступом, сталим розвитком та суспільним багатством. Досягнення цієї мети не вирішить більшості наших проблем. Ми, українці, і далі будемо сперечатися про мову і Бандеру, над нами й далі висітимуть привид розколу і загроза російської агресії, екологічної кризи, пандемії. Та будуть і суттєві різниці: ми сперечатимемося на повний шлунок, у більшій безпеці та в добробуті.

На цю тему: Академік Микола Жулинський: Кожне покоління «приречене» переглядати власну історію

По-суті, йдеться про парадигмальну зміну: перестати дивитися на націю як на самоціль і сприймати її як платформу для модернізації. Зміна парадигм не відбувається швидко і плавно. Та все ж відбувається. І кожного разу, під час чергової хвилі великих змін, число країн, яким це вдається, зростає. Головне – зрозуміти логіку цих змін. Тут самого знання української історії виразно не вистачає. Навпаки: щоб подолати минуле, Україна має вийти за рамки національної історії і застосувати глобальну перспективу.

Урешті-решт, наше уявлення про себе і своє місце у світі залежить від історій, які ми розповідаємо одні одним. Історію тридцяти років української незалежності можна розповісти в різний спосіб. Можна писати про невиправдано завищені надії та про політиків, які на них паразитували. Про мільйони людських трагедій, пов'язаних із безробіттям, міґрацією, війною, втратою Донбасу та Криму. Про корупцію та олігархів, рейдерські атаки на підприємців, вбивства журналістів та громадських активістів. Про патерналізм більшості та цинізм владної меншості. Про багатьох мешканців України, які сумують за Радянським Союзом та мріють повернутися до Росії. Про не доведені до кінця реформи. Про армію, яка віддзеркалює проблеми і слабкості України. Про письменників та істориків, які романтизують минуле і заплющують очі на історичні злочини українців. Про байдужість світових гравців до долі українців.

А можна писати про історію країни, де більшість населення, попри кризи й розчарування, підтримує ідею української незалежності. Про політичних лідерів, які не вдаються до насильства. Про аґентів змін, громадські ініціативи та живе громадянське суспільство. Про тисячі жінок і чоловіків, які у 2014 році пішли добровольцями на фронт, і багато з них віддали своє здоров'я, а то і життя. Про молодих людей, які вирішили залишитися в Україні або ж виїхали і повернулися, щоб пов'язати свої життєві амбіції з цією країною. Про кримських татар, які не втрачають надії повернутися додому, коли Крим знову стане українським. Про появу соціально відповідального бізнесу та незалежних масмедія. Про слабкість російського сепаратизму. Про окремі реформи, які діють, та армію, яка тримає лінію фронту. Про письменників та істориків, які вимагають критичніше дивитися на українську історію. Про міжнародну підтримку України, у т. ч. з боку тих країн, які донедавна були її історичними ворогами.

Обидві історії правдиві. Їхній загальний баланс можна було би підвести фразою, що ситуація в Україні не є ані такою доброю, ані такою поганою, як ми її уявляємо. Але ця фраза неточно описуватиме українські реалії. Вона створює враження, що Україна застрягла десь посередині. Насправді ж за перші тридцять років своєї незалежності українцям вдалося виконати більшість вимог покрокової інструкції, як зробити собі Україну. Вони зруйнували імперію, утримали й захистили державу, збудували демократію і не піддалися на спокуси авторитаризму, їхнє суспільство ціннісно еволюціонувало і виростило нове покоління, потенційно здатне поміняти країну. Бракує лише політичного класу з новою візією України та волею її міняти. Однак є добрий матеріал, з якого він може постати.

На цю тему: ​​Оксана Забужко: Українці — це не партія

Україна переживає «проблему останнього кілометра». Вона майже наблизилася до стратегічної мети – подолання минулого та радикального перезавантаження. Але «майже» не рахується. Історія знає приклади, коли країни зійшли з дистанції і повернулися назад, до точки, з якої вийшли.

Чи дійде Україна до цієї мети, невідомо. Поки що їй і не надто вдається. Але вона не здається. І вже тільки це викликає до неї симпатію та не дозволяє опускати рук.

Розділ з нової книжки Ярослава Грицака "Подолати минуле: глобальна історія України", що виходить у видавництві "Портал" цієї осені.

Портретні знимки Ярослава Грицака – Оксани Тисовської

Опубліковано у виданні ZBRUC.eu


На цю тему:

 

 

 

 

 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Последние новости

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  [email protected]