Здобутки і проблеми меритократії. Хто гідний влади?

Версия для печати

 Як досягнути того, щоб на чолі держави й суспільства опинялись найздібніші, найбільш гідні люди – одне з ключових питань, що визначають суспільно-політичний порядок денний багатьох демократичний країн. Упродовж останнього століття домінантні позиції здобув принцип меритократії, згідно з яким єдиними критеріями під час вибору/призначення мають бути професійні навички й компетенції людини.

Теоретично, цей підхід дозволяє просуватись кар’єрними щаблями винятково завдяки власним талантам і здібностям, гарантує рівні можливості – без урахування соціального походження людини, запобігає дискримінації на основі раси, статі чи інших ознак й уникає покровительства та кумівства.

Меритократія, хоча все ще панівна, стикається з чимраз сильнішою критикою. Звідки походить ця критика і наскільки вона раціональна й обґрунтована? Із цих питань розпочинає свою книгу «Влада гідних. Як меритократія створила сучасний світ» Адріан Вулдрідж. Хоча сучасна критика (і криза) меритократії є найбільш актуальними питаннями, порушеними в книзі, проте автор ґрунтовно їх розглядає наприкінці. І в цьому є логіка. Сам Вулдрідж влучно формулює на початку книги тезу, що перш ніж розбирати сучасну критику меритократії, треба розглянути її історію, а також те, що їй передувало від античних часів і аж до ХХ ст.

Одна з позитивних сторін книги – вона поєднує розгляд історичної перспективи з аналізом сьогодення. Такий підхід автора спочатку формує уявлення про минуле й сутність описуваного явища, а вже тоді дозволяє краще розуміти, де сучасні критики меритократії мають рацію, а де ні.

Хоча меритократія тріумфувала переважно упродовж ХІХ–ХХ ст., та її історія як ідеї (а подекуди і практики) значно довша. Ще Платон у трактаті «Держава» створив концепцію чітко стратифікованого суспільства, де влада мала належати царям-філософам – грону осіб найбільш мудрих, досвідчених і компетентних. На перший погляд, бачення Платона може бути для сучасної людини жахаючим: сортування й поділ людей на групи відповідно до «внутрішньої природи», колективне виховання дітей, відкидання сімейних зв’язків, суворий контроль над усіма процесами. Не дивно, що для когось Платон став джерелом натхнення для розвитку ідеї про відбір на основі здібностей, а не походження, а для інших – першим провісником тоталітаризму. Втім, хто сказав, що все на світі або чорне, або біле?

Читайте також: Френсіс Фукуяма: Проти політики ідентичності

Зародки меритократії були і в Середньовіччі – те, що Адріан Вулдрідж називає «спонсорованою мобільністю». Королі чи феодали потребували здібних людей на роль управителів своїх маєтків. Тож вони засновували навчальні заклади, перші «публічні школи», де вихідцям із бідних родин за кошт феодала-благодійника надавали освіту й життєві можливості. Саме так постали Ітонський коледж у 1440 році (з ініціативи короля Генріха VI), а наступного, 1441-го – Королівський коледж у Кембриджі.

Рушієм меритократичних принципів була й Католицька церква, яка в боротьбі зі світською владою також потребувала освічених людей, тому не могла дозволити собі ігнорувати вихідців із нижчих верств. Зрештою, засади моральної рівності кожної людини – це фундамент християнського вчення. Тому лише трохи може дивувати, що один із найвпливовіших пап Середніх віків – Григорій VII – був сином робітника. Новим поштовхом для ідей меритократії стали й Ренесанс та Реформація.

Проте, попри всі паростки меритократії, аж до кінця XVIII ст. (а часто й довше) не вона правила балом у Європі. Ця роль належала спадковій аристократії, де вроджене місце в суспільстві й особисті контакти, а не здібності, вирішували проблему доступу до влади. Автор ще гарно ілюструє такий підхід на прикладі випадку з монархії Габсбурґів, коли молодий чоловік під час обіду за участю батька-аристократа й кількох впливових друзів родини їв «суп – кадетом, основну страву – лейтенантом, а десерт – уже капітаном».

Читайте також: Ярослав Грицак: Коротка історія української пісні

Розбіжності між світом суто ієрархічним і непотичним та навколишньою реальністю поглиблювались і на Заході сягнули кульмінації в тому, що автор описує як період «трьох великих ліберальних революцій, які створили сучасний світ»: американської, французької і британської. Вони пропонують три разюче різні сценарії реалізації меритократичних засад. Американський перехід від «штучної» земельної до «природньої», заснованої на талантах, аристократії проклав шлях для «американської мрії». Британці традиційно обрали шлях еволюції, поступово відкриваючи упродовж ХІХ ст. доступ до освіти й державного управління все ширшим верствам населення – і досягли феноменального успіху.

Французи ж дали приклад найрадикальнішого підходу – кривавої революції, що спочатку знесла всі феодальні бар’єри й запровадила чисто меритократичні принципи, але вже за кілька років скотилась у шаленство терору. Такі протиріччя породили суперечливого, але від того не менш геніального втілювача засад меритократії на практиці – Наполеона Бонапарта.

Реалізовуючи революційні засади, він водночас намагався втишити революційну бурю. Тому запровадження меритократії в освіті, державному управлінні та інших галузях поєднувалося з відродженням деяких рис «старого режиму» у Франції, зокрема аристократії. Тільки тепер найчастіше титули отримували не за правом народження, а за життєві здобутки.

Особливо на полі бою. Сам піднявшись до військових і політичних висот завдяки наданим революцією можливостям, Наполеон просував по службі здібних вихідців із «низів», не відкидаючи при цьому й представників традиційних еліт. Саме тому серед знаменитих наполеонівських маршалів був як аристократ Луї Ніколя Даву, так і сини дрібних торгівців Жан Лан та П'єр Ожеро. Щоправда, французька різкість призвела до відкату назад у часи реставрації Бурбонів після 1815 року. Тож упродовж ХІХ ст. Франція зазвичай поступалась британцям чи американцям у темпах меритократичних перетворень, а насамперед – у їхній тривкості.

Детально Адріан Вулдрідж розглядає й низку інших процесів ХІХ і ХХ ст., що призвели до остаточного тріумфу меритократії. Та, за браком місця, хочеться звернути увагу в цьому огляді лише на один із вагомих сюжетів, який присутній у книзі, – досвід Китаю. Автор ґрунтовно розглядає китайську систему вкрай суворих іспитів, на основі яких формувалась основа давніх китайських імперій – каста чиновників-мандаринів.

На перший погляд, ці іспити, що часто були перевіркою на грані психічних і фізичних можливостей і були доступними для вихідців із будь-яких верств, – чудовий інструмент меритократичного підходу. Але він мав одну засадничу хибу – мандарини, завдяки своїй ключовій позиції в державі, поступово перетворились на окрему касту, яку цікавило передусім збереження власних привілеїв, а не розвиток держави. У поєднанні з корумпованістю це привело Китай до застою й занепаду, яким у ХІХ і на початку ХХ ст. радо користались країни Заходу.

Читайте також: Вічна Війна

Хоча Адріан Вулдрідж чітко вказує не лише на плюси, але й на мінуси китайської системи іспитів, проте коли йдеться про сучасний комуністичний Китай, то автор виглядає невиправдано оптимістичним. Він вихваляє те, як КНР наслідує напевно найуспішніший приклад чистої меритократії в сучасному світі – Сінґапур – і просуває найбільш здібних. Хоча Комуністична партія Китаю і декларує такі підходи, їхня реалізація насправді часто «накульгує». Адже тамтешня реальність – це також цілі династії високих чинів і «золота молодь», яка отримує посади винятково завдяки походженню й батьківським зв’язкам. Тому маємо у випадку Адріана Вулдріджа справу з подекуди поширеною на Заході ідеалізацією ефективності нинішньої китайської системи.

Натомість вади меритократії на сучасному Заході автор описує насправді проникливо й виразно. Прикінцеві частини книги, де він аналізує ліву і праву критику меритократії та її загальну кризу – одні з найкращих у книзі. Немає сенсу згадувати всі проблеми, тож зупинімося на ключових. Ліві традиційно критикують меритократію за нерівність результатів, тому особливо в США і Британії намагались і намагаються зробити систему освіти більш егалітарною. Але це призводить не до покращення, а до погіршення.

Бо боротьба в ім’я рівності проти приватних шкіл чи проти тих практик у державних освітніх закладах, які дозволяли відокремлювати найкращих і найздібніших, не приводить до кращих результатів. А хіба що до деградації освітньої системи і ще більшого напливу охочих до приватних закладів, де меритократія має кращі позиції.

На початку ХХІ ст. до лівої критики меритократії, передусім у США, додалась тема расизму. Поборники критичної расової теорії заявляють, що вся американська система апріорі расистська. Тому будь-які тести чи відбір, що не зважає на расу й походження, таврують втіленням расистської системи. Доходить до абсурду, коли такі чесноти, як пунктуальність, раціональність, повага до авторитету чи наукове мислення, проголошуються породженнями «білої культури», а отже – расистськими. Такий підхід ні до чого, окрім деградації, призвести не може.

Читайте також: Росія проти українців здійснює геноцид. Докази й аргументи

Критика з боку правих популістів має під собою більше підґрунтя, а в дечому і спільні риси з лівою критикою. Дональд Трамп (це найяскравіший приклад) чи лідери руху за Brexit добре використовують обурення мільйонів звичайних людей. А ті обурені, тому що меритократія фактично створила на Заході нову замкнуту еліту (автор називає її «когнітивною»).

Її представників – переважно прихильників вільних ринків, глобалізації та мультикультурності – від решти суспільства відділяє чимраз ширша і глибша прірва. Члени нової еліти навчились використовувати свій статус задля створення своїм дітям переваг – наприклад, доступ до елітарної освіти. Це в дечому повернуло Захід до давніших часів, коли вихідці з нижчих верств апріорі не мали шансів (або ж мали вкрай малі) на життєвий успіх, як порівняти з представниками нечисленної еліти.

На реноме еліти, яка претендує на виключну фаховість, негативно вплинули й фіаско, серед яких автор виділяє американське вторгнення в Ірак та фінансову кризу 2008 року. Той факт, що поки мільйони людей втрачали роботу і засоби до існування, представники фінансових і політичних еліт з дипломами найкращих університетів ніяк не постраждали, дав надпотужний поштовх до популярності політиків-популістів, котрі конвертують це обурення у виборчі тріумфи.

Додамо до цього типову зверхність еліт до людей без вищої освіти чи навіть із нею, але не частини когнітивної еліти – і вибухова суміш готова. Адріан Вулдрідж добре показав цю ситуацію через метафоричний сюжет: «Уранці ви йдете до “Старбаксу”, відчайдушно потребуючи чашки звичайної кави, перш ніж почнете класти цеглу, а тим часом молода особа в костюмі для йоги від Lulu Lemon влізає перед вами без черги і замовляє лате без піни зі знежиреним мигдалевим молоком – на двадцять осіб. Потім ця людина, яка влізла без черги, обертається до вас і починає читати вам лекцію про те, який ви сексист, агресивний расист, якому, перш ніж висловлюватися, варто згадати про свої привілеї».

Механізми меритократії надломились і почали працювати проти фундаментальних принципів, що лежать в її основі. Можна скільки завгодно зневажати «неосвічені» маси, бо вони недостатньо «прогресивні», але потім ці маси голосують на виборах. Подолання цього розриву, відновлення справного функціонування соціальних ліфтів – ось завдання, які автор ставить перед меритократією на сучасному етапі. І можна цілком погодитись з Адріаном Вулдріджем, що, попри всі свої вади, меритократія залишається найкращим із відомих людству інструментів творення еліт.

—

Роман Лехнюк, опубліковано у виданні ZAXID.net

Читайте також: 

• Вітольд Шабловський: "Тирани завжди голодні»
• Філософ Бернар-Анрі Леві: "Путін не лише фашист, а ще й невіглас"
• Лукашенко перетворив Білорусь на чумний баракі: як ЄС та Україна відгороджуються від ненадійної сусідки
• Євген Шибалов: Настає Епоха нормальних пацанів
• «Найбільша проблема Європи»: Карпатська Україна у міжнародній грі на зламі 1938-1939 років
• Нема Ради: Зеленський руйнує парламентаризм, а так - державне управління, - ЗМІ