Андрій Длігач: Яких державних рішень негайно потребує економіка України

Версия для печати

Економічно ми вже програли. 33 роки відсутності системних ліберальних реформ зробили з України країну, в якій уся сутність конкурентних переваг — дешева робоча сила, дешева електрика, природні ресурси і зручне географічне положення.

Велика війна поставила хрест на всіх цих перевагах — робоча сила обмежена і дорожчає, електрика дорожчає і ризики блекаутів зростають, мінування і кліматичні зміни знижують продуктивність земель, а сама країна перетворилася на логістичний тупик.

Отже, ми економічно програли? Без західної допомоги ми неспроможні відновитися?

Виглядає так. Але або нам учергове пощастить вижити, або ми знайдемо в собі сили на те, щоб переламати негативні тренди деградації й економічного занепаду.

Які політичні рішення нам потрібні для того, аби якщо не відновити, то хоча б стабілізувати економіку станом на зараз?

Ситуація в економіці така. Після суттєвого падіння майже на 30% ВВП 2022 року маємо понад 5% зростання 2023-го і 3–4% збільшення ВВП прогнозується 2024-го.

Нині головний пріоритет — вийти в ситуації з обороною країни на таку точку, з якої або матимемо перспективи для військової Перемоги, або вестимемо перемовини з позиції сили (тобто матимемо змогу не нехтувати червоними лініями). Які технологічні, санкційні, мобілізаційні чи управлінські заходи допоможуть нам посилити позицію, тема іншого матеріалу.

Спробуємо розібратися, що треба зробити в економіці, для того, щоб не програти Перемогу.

Усі ми вже десять років чуємо, що у нас війна і не час для реформ. Але я говорив це багато разів і хочу наголосити знову: війна — це якраз стимул для здійснення стрімких реформ, у тому числі радикальних. Так, начебто здається, що зараз не час для експериментів, але це саме час для того, щоб робити принципові зміни.

Наприклад, кілька днів тому було презентовано програму Великої приватизації, і я вважаю, що це дуже вчасно для країни, — саме зараз, попри всі перестороги. Умовно, 480 млн грн, отриманих за готель «Козацький» зараз, набагато важливіші для економіки країни, ніж мільярд гривень умовного 2026 року.

То які ж реформи у нас мають бути проведені?

Перша — реформа митниці. Що заважає здійснити реформу митниці? Як війна може заважати цій реформі, коли там суттєва корупційна рента? Загалом корупційна рента оцінювалася ще 2022 року у цілому по країні в 450 млрд грн. Чому ми відкладаємо рішення щодо реформи митниці, коли ці 450 млрд практично перекривають нестачу тих самих 500 млрд грн у державному бюджеті, про які каже сьогодні Мінфін?

Так от, найбільші втрати для державного бюджету — це, власне, корупція на митниці, контрабанда та сірі схеми майже на 200 млрд грн щороку.

Друга — це реформа адміністрування в податковій системі. А точніше, повне перезавантаження податкової системи.

Так, ми можемо відкласти ліберальну антикорупційну податкову реформу на час після війни (нагадаю, вона передбачає, окрім змін адміністрування, також зниження податкових ставок до 13–18% на фонд оплати праці, запровадження податку на виведений капітал замість податку на прибуток і суттєву реформу ПДВ). Але саме перезавантаження ДПС і зміни в підходах роботи допоможуть зменшити втрати державного бюджету на 150 млрд грн.

Третя — декриміналізація економічних злочинів, усунення багатьох державних органів від тиску на бізнес, тобто реформа Кримінального процесуального кодексу.

Нічого не заважає зробити це просто зараз, не відкладаючи у довгу шухляду.

Четверта — це наведення ладу в антимонопольній системі. В системі державних закупівель, яка вже технологічно готова до того, аби посилити громадський контроль, зменшити корупцію в цій сфері. І в тому числі не боятися більшої прозорості навіть у військових закупівлях.

Ворог знає про них набагато більше за суспільство. А наша закритість не заважає ворогу, а допомагає корупціонерам замість того, щоб підвищувати ефективність оснащення Збройних сил України.

П’ята — судова реформа, яка знов і знов провалюється. Просуваючись на один крок уперед, ми завжди робимо два кроки назад. Але ж нічого не заважає здійснювати її саме зараз, — війна тут точно не є виправданням.

Окрім того, у сфері державного управління нам необхідно підвищити рівень стратегування. У країни наразі немає стратегії. Нам постійно розповідають, що є стратегія повернення до кордонів 1991 року, хоча ми на рівні аналітичних центрів не бачимо, не розуміємо, про що йдеться. Ми бачимо лише мікроменеджмент на рівні як управління обороноспроможністю України, так і економіки.

Формально є певний набір документів. Наприклад, за відсутності національної економічної стратегії є Національна стратегія доходів. Але чому вона відповідає? Якій економічній логіці? Для побудови якої країни її розроблено? Ці запитання залишаються відкритими.

Стратегія це не документ. Стратегія — це стратегічне мислення, моделювання, візіонерство, адаптивність, системна діяльність для отримання необхідного ефекту та вплив через субʼєктивізацію і впровадження соціальних змін. Стратегування є однією з пріоритетних складових розвитку.

Ще одна важлива складова — це долучення громадянського суспільства, аналітичних центрів і бізнес-об'єднань до створення прозорих і зрозумілих економічних політик.

Бо у нас зазвичай усе відбувається так. Готується корупційний або економічно згубний законопроєкт, як це було із законопроєктом про перезавантаження Бюро економічної безпеки. І його намагаються потайки просунути через Верховну Раду та прийняти. І тільки коли консолідовано виступає громадянське суспільство і починає голосно наполягати на тому, що закон корупційний і не несе жодних позитивних змін, тільки тоді виявляється, що ми можемо все обговорити, дійти спільного розуміння, домовитися і навіть внести до Верховної Ради такий проєкт закону, в якому враховано ключові побажання. Але до цього відбувається якась гра у наперстки.

То чому б не починати зі стратегії, з політик, які детально обговорити, і вже на базі узгоджених політик писати законопроєкти. Саме тому ми вже багато років наполягаємо на тому, щоб обговорювалися саме стратегії та політики, а не тексти законопроєктів.

І насамкінець основне, те, з чого ми починали. Україна раніше мала чотири конкурентні переваги, які ми умовно продавали в світі. Це дешева робоча сила, дешева електрика, дешева земля і дешеві ресурси, логістичні можливості.

ZN.UA

Маємо заміновані землі. Маємо не настільки ефективні поклади тих самих титану та літію. І аналогічна ситуація з багатьма іншими корисними копалинами. Навіть із газом, адже ми не маємо тих ефективних покладів, які є в деяких інших країнах, а переважна більшість ресурсів розміщується або надто близько до агресора, або на окупованих територіях.

Тому нам треба повністю змінити логіку, яким чином ми «продаємо» економічну Україну.

На моє переконання, Україна повинна стати найвільнішою країною світу для реалізації підприємницьких ідей, талантів людини. Відповідно, ми маємо створити справжні економічні свободи та забезпечити беззаперечний захист майнових і інтелектуальних прав.

Україна мусить побудувати ефективну цифрову сервісну людиноцентричну державу.

Ми маємо бути драйверами інновацій у державному і приватному секторах, лідерами розвитку віртуальної економіки.

Ми маємо навчити світ адаптивності та спроможності відповідати на глобальні виклики, — це знадобиться світу в найближчих десятиріччях. Ми мусимо стати глобальним експортером безпеки — в широкому сенсі.

Однак для цього нам потрібні абсолютно інша економічна стратегія, інша якість державного управління, інший рівень відповідальності та розвинений людський капітал.

З чого ж починати? Із впровадження стратегування на рівні держави, невідкладного здійснення перелічених вище реформ, побудови справжнього діалогу влади і суспільства.

Зображення вгорі: © depositphotos/eabff

Автор: Андрій Длігач, д.е.н., професор КНУ імені Тараса Шевченка, футуролог, глобальний амбасадор Singularity University, голова Ради Коаліції бізнес-спільнот за модернізацію України, керівник проєкту «Голос Громадянського суспільства», співзасновник Центру економічного відновлення, голова Центру соціальних змін і поведінкової економіки

«Аргумент»