Колишні українські ув'язнені, насильно вивезені російськими військовими з Херсона, вже тиждень живуть у Верхньому Ларсі між Росією та Грузією

Версия для печати

У ніч із 16 на 17 серпня грузинські прикордонники не впустили на територію Грузії шістьох українців. Кожному з них видали офіційну відмову у в'їзді до країни, пояснивши її «іншими причинами». Поки правозахисники і самі чоловіки, що застрягли між кордонами, пишуть листи у всі можливі інстанції, на трьох кілометрах нейтральної зони між російським і грузинським КПП розгортається трилер — українців намагаються викрасти російські силовики.

Про це йдеться у статті видання novayagazeta.eu.

Спроба викрадення

— Серед наших хлопців, вивезених у листопаді з Херсонської області, є хлопець, який у в'язниці ніколи не сидів, — розповіла Тетяна Зарубіна, мати одного з колишніх ув'язнених у Верхньому Ларсі. — Нині (увечері 22 серпня. — Прим. авт.) до них у буферну зону зайшли російські силовики і намагалися його забрати, але наші хлопці його не віддали, зчинили крик. Прибігли грузинські прикордонники. Там якраз була зміна, яка добре до наших відноситься. Вони допомогли цього хлопця відбити та сказали триматися ближче до їхнього пункту, куди російські прикордонники не мають права заходити.

Слова Зарубіної підтвердила і Айдана Федосик, голова правозахисної організації Unmode, яка допомагає херсонським ув'язненим:

— Співробітники ФСБ під'їхали до українців на цивільному автомобілі, одягнені вони теж по громадянці. Намагалися затягнути в автомобіль одного з українців, але решта не дала їм цього зробити. На допомогу поспішили й грузинські прикордонники. Тепер усіх хлопців вони ховають у своєму терміналі.

Хлопець, якого намагалися викрасти співробітники ФСБ, — 40-річний Михайло, громадянин України, який живе в одній із країн Європи та має там посвідку на проживання. До Росії він прилетів самостійно, щоб зустрітися зі своєю рідною сестрою, яка живе у Краснодарському краї.

— Михайло приїхав до Росії та потрапив під страшний прес, — розповіла Айдана Федосік. — Він прилетів до Адлера, йому навіть не дали вийти з аеропорту. У кімнаті для розмов силовики йому дали на підпис папір, де були затвердження на кшталт «Крим — це Росія», «Путін — молодець і СВО — правильна справа» тощо. Він відмовився під цим підписуватись.

За словами правозахисниці, Михайла відвезли до відділу поліції, там сильно побили, обзивали хохлом та нацистом. Потім його відвезли до суду, де заарештували на 15 діб за непокору поліції. Після закінчення цього терміну, коли він вийшов із ізолятора, на нього вже чекали поліцейські. Хлопця знову відвезли до відділу, там побили і знову до суду — наступних 15 діб арешту за непокору «законним вимогам представника влади». І так тричі.

Озираючись на практику російських судів та згадуючи телевізійні сюжети про затримання українських «терористів», можна припустити, що на Михайла силовики відпрацьовували стандартну схему: спочатку карусель адміністративних арештів, потім заяву про те, що розкрито черговий гучний злочин — «шпигунство» чи «тероризм».

Вивезли з міграційної в'язниці, в яку Михайла відправили після адміністративних арештів, мабуть помилково — через неузгодженість дій силовиків, тому вони так відчайдушно намагаються його повернути на територію РФ.

— Йому і російський паспорт пхали, але він не погодився, — продовжує Айдана. — Якимось дивом його відправили до міграційної в'язниці, а потім він потрапив до групи українських в'язнів, яких ми вивозимо. Михайлу навіть вдалося пройти грузинський кордон, але він зупинився неподалік КПП, щоб дочекатися решти хлопців. Пізніше прикордонники повернули його до буферної зони та заборонили в'їзд до Грузії.

Під палючим сонцем і крижаним місяцем

«На кордоні Грузії застрягли шестеро українців, вже другу добу Грузія їх не пускає. Можливо, хтось повертається з Грузії до РФ і є непотрібна грузинська сімкарта — подаруйте їм, будь ласка, щоб вони були на зв'язку, оскільки вони змушені бігати до кордону РФ, щоб упіймати зв'язок. Також їм потрібні теплі речі та їжа, вода та сигарети. Вони сидять у терміналі (вихід на Грузію), де йде ремонт», — це повідомлення з'явилося у телеграм-каналі «Верхній Ларс-чат». Прикордонники не дозволили передати предмети першої необхідності для українців, які застрягли між кордонами. Іноді чоловіки сплять на вулиці. Ночами там 11 градусів тепла, а вдень світить спекотне сонце.

— Люди сильніші за держави, сильніші за систему, — впевнена Айдана Федосик. — Є чати для тих, хто перетинає кордон, ми написали там про наших хлопців, і люди допомагають із їжею та водою, хтось привіз їм пледи. Ми змогли передати хлопцям ручки та папір для написання заяв, симкарти для зв'язку.

Втім, це тимчасові заходи. Тиждень українці живуть на вулиці у болісних умовах, і вирішувати з ними питання потрібно максимально швидко. Серед колишніх ув'язнених є ВІЛ-позитивна людина. У нього вже чотири дні, як закінчилися таблетки. З кожним днем його фізичний та психічний стан помітно погіршується.

За словами Айдани Федосик, після того, як міграційні служби РФ зрозуміли, що в Грузії приймають колишніх в'язнів, вони почали зганяти критичну масу українців у ЦВСІД (Центр тимчасового утримання іноземних громадян). Вони не були тими ув'язненими, яких насильно вивезли із Херсонської області. Це звичайні українці, яких затримували під різними вигаданими приводами, на кшталт порушення міграційного законодавства чи непокори діям представника влади, і поміщали до міграційної в'язниці. І такі «не зеки» періодично трапляються по одну-дві людини у кожному етапі.

Хоча вони й не вважаються засудженими, ці люди теж стали в'язнями, тому що система у Росії робить їх такими. Вони всі проходять через ізолятори тимчасового тримання, або через міграційні в'язниці. Михайло якраз такий.

— Мені здається, це пов'язано із посиленням вимог до служби безпеки Грузії, — міркує правозахисниця. — Грузинські прикордонники знають, що ми цих людей зустрічаємо в Грузії, але швидко зробити документи на виїзд в Україну не завжди вдається. Нещодавно в МЗС України ухвалили рішення, що таким категоріям громадян (колишнім ув'язненим) не видають закордонні паспорти. Лише так званий «білий паспорт» для повернення додому і до якоїсь іншої країни. Але проблема в тому, що білі паспорти тепер довго роблять. Тому коли українці кажуть, що ми тут транзитом, грузини вже думають: знаємо ми ваші транзити. Критична маса людей тут накопичується в очікуванні документів на виїзд. Крім того, бекграунд колишніх в'язнів також відіграє роль служби безпеки.

Транзитні пасажири

Усі шестеро вчорашніх ув'язнених заявили, що вони їдуть через Грузію транзитом. Коли їм відмовили, вони подали заяву про надання притулку. Але його ніхто не хотів приймати, підштовхуючи українців до відчайдушного кроку повернутися до РФ. Але їм назад точно не можна.

З вечора п'ятниці на чоловіків почалося полювання з боку російських міграційників. Хлопцям дзвонили, погрозами та умовляннями вимагали, щоб вони повернулися на російську КПП, нібито їм там треба один папір усім підписати, після чого грузини їх впустять. Мовляв, прикордонники між собою про все домовилися. Але росіянам українці не повірили, боячись провокацій.

За словами Айдани, залежно від зміни їх іноді пускають у хол грузинської митниці. Це досить просторе приміщення, але там немає навіть крамничок. Іноді їх не виганяють, і вони можуть зачекати на сильну спеку або нічний холод. Часто вони чують на свою адресу від деяких співробітників фразу: "Повертайтеся, звідки прийшли". Їх викликали на розмову з начальником митниці, попередньо забравши телефони. Кожен із чоловіків розповів, що їх супроводжує громадська організація, яка допомагає дістатися додому в Україну. Після цього грузинські представники влади намагалися не віддати їм телефонів. Українці вимагали повернути їм і телефони, і документи, інакше вони у цій буферній зоні просто помруть з голоду. Після невеликого скандалу їм все віддали.

— Ми подали заяву до ЄСПЛ на термінові заходи, — каже Айдан. — Ми написали у всі можливі структури. Я зателефонувала до НВО «Рай Джорджіа», вони працюють із ООН у справах біженців. Вони одразу включилися у проблему. За кілька днів включився і омбудсмен, і українське посольство у Грузії. Ми всім повідомили, що щодо українських громадян є ризик провокації. І все це на тлі тотального ігнорування багатьма іншими відомствами. Від українського омбудсмена надійшла відповідь два дні тому, що справу передали до уповноважених органів. Що це за органи, не зовсім зрозуміло, але є надія, що щось нагорі теж робиться.

Зважаючи на те, що відбувається в інших країнах, Грузія для таких людей була останньою надією. Можна лише припускати, чому цього разу так сталося. Частково це залежало від зміни, яка була на чергуванні тієї ночі. Але частково це пов'язано з тим, що нагорі змінилося ставлення до однозначного прийняття до «а чому це їх без запитань можуть пропускати?»

— Їх і раніше за всіх опитували, але, як правило, на території Грузії ми вже зустрічали, і цього було достатньо, — продовжує правозахисниця. — Достатньо було уточнити у посольстві України, чи вони в курсі про приїзд таких громадян, і дипломати підтверджували. Що сьогодні змінилося в українсько-грузинській взаємодії всередині Грузії? Що змінилося всередині самої України стосовно такої категорії громадян? Цього всього ми не знаємо, але зараз бачимо результат цієї ініціативи.

«Мій син опинився у подвійній в'язниці»

Тетяна Зарубіна, мешканка Миколаєва, чекає додому на свого єдиного сина Олексія. Йому 47 років. «Тільки на мами чекають своїх дітей», — упевнена Тетяна.

— На початку війни Олексій відбував покарання до ІЧ-90 у Херсоні, — розповідає вона. — Коли розпочалася окупація, було дуже страшно за сина. Він розповідав мені, що на території колонії російські військові встановили ракетні установки. Коли запускали ракету у бік Миколаєва, він мені одразу дзвонив, попереджав, щоб я ховалась. Коли до них приліт був, синок мені відео показував, що вікна вибило, частина будівель зруйнована.

— Краще й не згадувати, що я відчувала на початку війни, коли мій син опинився у подвійній в'язниці, — веде далі жінка. — Я сама росіянка, всі мої родичі там [у Росії], такі суперечливі емоції мене розривали в перші дні війни: злість, ненависть і водночас горе та розпач. Я буквально два роки тому була там, спілкувалася із родичами. А потім все: ніякого спілкування, та й говорити більше нема про що.

За словами Тетяни, ув'язнених почали змушувати ремонтувати військову техніку: в ІЧ-90 росіяни зробили ремонтну майстерню. Олексій відмовився в цьому брати участь, пославшись на хворобу. Як він казав, удалося «відкосити», щоб ворогові не допомагати. Інші працювали: у такій ситуації кожен виживає, як може.

Російські військові та силовики щодня викрадають місцевих мешканців на окупованих територіях. Доля тисяч людей залишається невідомою

У Олексія проблема з легкими, купа ліків була із собою; мати пересилала йому гроші, щоб він міг купувати медикаменти вже в період окупації Херсона. Коли ув'язнених перевезли до Голопристанської колонії, виявилось, що всі їхні речі, включаючи ліки, військові залишили у Херсоні. Після цього його відвезли до Криму, і Тетяна була впевнена, що він буде там. Але пізніше Олексій зміг зателефонувати вже з Краснодара – його відвезли до ІЧ-14.

— Там постійно були якісь перевірки, і він часто сидів «на ямі». Плюс у нього злодійські наколки, за них його теж карали. То на п'ять, то на десять, то на двадцять днів. Хлопці з його загону періодично мені дзвонили, щоб я не нервувала, повідомляли, що він живий, — каже Тетяна.

Олексій звільнився 28 липня.

Російський паспорт йому пропонували ще у Херсоні, але він не став брати. Казав: ще невідомо, чим ця війна закінчиться, навіщо мені цей паспорт.

Наполегливо пропонували взяти паспорт РФ у Краснодарі. Перед визволенням йому принесли на підпис папір, що нібито за його згодою його вивезли до Росії і що претензій до ІЧ-14 він не має. Він не став підписувати цей папір. Після виходу за ворота колонії його та інших громадян України, що звільнилися, відразу ж забрали співробітники міграційної служби, швиденько звозили до суду, а потім до міграційної в'язниці — за незаконне перетин кордону РФ. Олексій просидів там майже місяць. Спека, дихати неможливо, ні нормальної їжі, ні води. Бізнес, за його словами, на території процвітає: усі хочуть пити та їсти, тому все це купують.

— Син мені розповідав, що українці, які звільняються на Кубані, виїжджають в Україну через Грузію, — каже Тетяна. — Він заспокоїв, що цим шляхом виїжджають багато хто, тому я сильно не нервувала. Але пізніше він зателефонував [і сказав], що Грузія їх не впустила. Син говорив, що росіяни пропонували повернутися на територію РФ, але сидіти безстроково у в'язниці ніхто з українців не погоджується.

У комісаріаті ООН мене запевнили, що Грузія не має права відмовити їм у наданні притулку. Треба, мовляв, потерпіти кілька днів.

«У зворотний бік йому не можна»

Людмила живе у Кіровограді, її молодшому синові Саші 26 років, і він також застряг у буферній зоні між Росією та Грузією. Його насильно відвезли до Росії із Голопристанської ІЧ-7 на лівобережжі Херсонщини у листопаді минулого року. Про це Людмила дізналася лише за тиждень після того, як Олександр покинув територію України. Хтось із ув'язнених у колонії Апшеронська, куди привезли українця, дав йому можливість написати мамі через ватсап.

22 липня він звільнився з колонії, і його, як і інших українців, одразу відвезли до суду та оштрафували за порушення міграційного законодавства.

— Я досі зрозуміти не можу, за що покарали мою дитину? - дивується Людмила. — Він не за своїм бажанням приїхав до російської в'язниці. Провезли його через кордон силоміць, а потім за це покарали.

До того як він опинився у Верхньому Ларсі, Олександр майже місяць перебував у міграційній в'язниці у селі Новоукраїнському Краснодарському краї. Там були хлопці з його зони, яких також вивезли із Херсонської області до РФ. Вони розповідали, що через Грузію вдається поїхати додому.

— Волонтери мені розповідали, що вивезли вже близько ста людей, — каже Людмила. — Чому проблема виникла саме із групою, в якій мій син, я не знаю. У ніч п'ятниці, коли вони пішли через російсько-грузинський кордон, зв'язку з ними не було. Мережа ловила лише біля російського контрольно-пропускного пункту. Один із них ходив три кілометри назад до російської ділянки кордону, щоб упіймати мережу та повідомити, що їх не пропустили.

За словами Людмили, вона дзвонила до міністерства реінтеграції України, їй сказали дзвонити до омбудсмена і до посольства України в Грузії. Телефонувала жінка і до міністерства закордонних справ. Вона тепер щодня дзвонить у всі можливі структури, але їй відповідають, що «всі знають питання і намагаються його вирішити». Чоловікам порадили подати апеляцію на рішення прикордонної служби Грузії, що вони не згодні з відмовою на в'їзд. Тепер Людмила шукає юриста чи адвоката, щоб той допоміг її синові правильно оформити заяву.

— Я шокований тим, що мого сина вивезли з України, тим самим створивши йому і всім нам стільки проблем, — каже мама Олександра. — Я зверталася з цього питання до адвоката, як тільки дізналася, що Сашка відвезли. Він сказав, що це складна ситуація. Насильно вивезені ув'язнені не є військовополоненими. Обміняти їх неможливо. А цивільних змінюють лише після закінчення війни. У результаті мій син пройшов такий шлях поневірянь, щоб на фінальному етапі на шляху додому його не впустила Грузія. Я дуже хочу, щоб мій син повернувся додому. Пишу йому постійно, щоби вони нікуди не лізли, не піддавалися на провокації, а спокійно дочекалися вирішення питання. Йому у зворотний бік не можна — до Росії рішення суду про адміністративне правопорушення міграційного законодавства йому заборонено в'їзд на дев'ять років. Я не знаю, як довго вони можуть жити між кордонами. Їжа – це півбіди. Але вночі дуже холодно, вдень спекотно, а вони мешкають на вулиці. Добре, що зараз там працюють будівельники, іноді на ніч їх пускають у свій вагончик, дають змогу прийняти душ та поспати у теплі. Першу ніч наші хлопчаки спали просто неба.

Вихід є

— Ми пропонували присвоїти колишнім ув'язненим, насильно вивезеним на територію країни-агресора, якийсь окремий статус, щоб їм простіше було проходити весь шлях із документами, — каже Айдана Федосік. — Вони не біженці, не прохачі гуманітарних віз, вони жертви військового злочину. Вони всі хочуть повернутись додому в Україну. Можна ж надати їм якийсь проміжний статус, щоб їх легше пускали до Грузії, а тут швидше оформляли документи на виїзд до своєї країни.

Зараз відкрилася Колотилівка — пряма КПП із Росії в Україну. Жодного разу не було, щоб когось із українських в'язнів туди возили. Але є прецеденти, коли цього року в лютому українці, звільнившись з колонії, самі приїжджали туди і проходили через КПП. Так, їм доводилося проходити через фільтраційні заходи, але після «розмов» вони одразу потрапляли додому. Щойно ця новина стала відомою, вона дуже швидко поширилася у міграційних в'язницях. Але судові пристави чомусь не везуть порушників до Колотилівки, а відправляють до кордону третіх країн. Хтось із співробітників має ризикнути та відвезти депортованих до кордону з Україною. Є надія, що це все ж таки трапиться, і цей шлях стане найзручнішим для повернення українців додому.

Вгорі: КПП Верхній Ларс. Фото із соцмереж

«Аргумент»

На цю тему:

• Наречена вбитого окупантами в Оленівці військовополоненого: "Червоний Хрест максимально неефективний"ґ
• Юрій Бутусов: За що треба дякувати президенту Зеленському у справі звільнення полонених "азовців", а за що його треба судити
• Як діяти і хто допоможе родинам полонених та зниклих безвісти