Музей на Крові: як росія викрадає предмети мистецтва з України

Версия для печати

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну культурній спадщині країни було завдано збитків на суму близько 3,5 млрд доларів, повідомили в ЮНЕСКО. Росія інтенсивно вивозить культурні цінності з окупованих територій та вживає заходів, щоб їх не повертати. Для цього прийнято спеціальні закони про включення предметів з українських музеїв до Державного музейного фонду РФ та про неподільність музейних колекцій. Частина російського музейного співтовариства у своїй називає викрадення артефактів їх порятунком. А українські музейники нагадують: Росія століттями вивозить із країни цінності, вважаючи, що має на них більше прав. Тим часом вивіз творів мистецтва порушує міжнародне право.

Про це йдеться у статті видання The Insider.

Після історії зі скіфським золотом, коли Росія не змогла отримати стародавні артефакти з кримських музеїв, російські законодавці вирішили убезпечити крадені колекції. "Закон, який ми зараз проводимо, дуже важливий", - говорив директор Державного Ермітажу Михайло Піотровський на прес-конференції 7 грудня 2023 року. Йдеться про «закон про неподільність музейних колекцій». Він фактично забороняє повернення цінностей туди, звідки їх вивезли. Позиція директора Ермітажу давно відома: після початку війни він почав говорити про «культурну спецоперацію» та користь російської експансії для захисту культурних цінностей.

Піотровський зазначив, що аналогічні закони є у Франції та Великій Британії, де «забороняється будь-що вилучати з музеїв». Передача пам'ятників рукою держави з колоній до великих музеїв — справді стандартна для імперій минулого практика. Лувр рясно поповнювався награбованими предметами пам'ятниками з колоній і протекторатів Африки та Близького Сходу. У Луврі зберігаються шедеври, що потрапили до зборів після пограбування Венеції наполеонівською армією в 1798 році (у тому числі «Шлюб у Кані Галілейській» одного з геніїв венеціанської школи Паоло Веронезе). Культурний імперіалізм який завжди передбачає наявність далеких колоній, грабувати можна й сусідів.

Культурний імперіалізм не завжди передбачає наявність далеких колоній - грабувати можна і сусідів

У 2013 році чотири кримські музеї направили на виставку до Нідерландів речі зі своїх зібрань. Після анексії півострова в березні 2014 року постало питання, кому повертати дві тисячі експонатів: музеям або українським фондам, що їх надали. 2021 року після кількох років розглядів амстердамський суд виніс рішення про повернення колекції скіфського золота Україні. «Глибоко роздратований рішенням амстердамського суду, — писав тоді російський мистецтвознавець Кирило Алексєєв, підтримуючи думку кримських музейників. - Музеї екстериторіальні. Все, що взято в конкретному місці, має туди ж повернутися. Всім начхати на зберігачів, які багато років опікувалися і зберігали ці речі, а тепер виявилися "фахівцями з того, чого немає"». Як ми ще побачимо, російські музеї та влада сама рідко дотримувалися принципів повернення позичених предметів мистецтва, а тепер під практику присвоєння підведено законодавчу базу.

Раніше ухвалений закон про включення пам'яток мистецтва та культури України до Держкаталогу формально передає предмети з українських музеїв «в оперативне управління» російських інституцій, а новий робить їх частиною «неподільних» колекцій. Це означає, що тепер, незалежно від походження, будь-який предмет, що зберігається або використовується музеєм у дослідженнях, вважатиметься невідчужуваною власністю музею. Виняток – релігійні організації. Їм вилучати експонати можна. Швидше за все, це пов'язано з випадком із видачею з фондів Третьяківки у користування РПЦ «Трійці» Андрія Рубльова.

Відтепер будь-який предмет, що потрапив у колекції російських музеїв, вважатиметься їхньою власністю, що не відчужується.

Плоди законодавчих ініціатив уже видно: 2024 року в Російському музеї планують вперше показати роботу Карла Брюллова «Христос у труні». Картина була вилучена ФСБ у 2003 році у колекціонерів з Німеччини Олександра та Ірини Певзнеров, коли вони привезли її на експертизу до Російського музею. І хоча Конституційний та Верховний суди РФ визнавали конфіскацію картини незаконною, власникам її так і не повернули. З 2021 року вона - частина державного музейного фонду, а нова директорка Російського музею Алла Манілова про майбутній показ вилученої речі говорить з гордістю.

«Спадкоємцям» Візантії потрібні докази. Як Російська імперія розпоряджалася українським мистецтвом

Боротьба за українські пам'ятки триває не одне століття. Ще у ХІХ столітті адміністрації Керченського та Одеського музеїв намагалися зберегти хоча б деякі знахідки з археологічних розкопок на Кримському півострові та узбережжі Чорного моря для своїх колекцій. Проте за спеціальним імператорським наказом усі «археологічні коштовності» прямували «майже винятково» до Ермітажу.

У XX столітті ця колоніальна практика продовжилася. Навіть Перша світова не стала на заваді — для Миколи II це було питання дотримання сімейних традицій. Імператорська археологічна комісія існувала з 1859 до 1919 року, українські медіа називають її «комісією мародерів». Тільки завдяки їй Ермітаж поповнили артефакти Київської Русі, скіфські давнини та предмети епохи палеоліту, які були надбанням України.

Ратифікована СРСР Гаазька конвенція 1954 року про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту забороняє присвоєння і реквізицію культурних цінностей окупованих територій. Але це не вплинуло на українські пам'ятки.

Через сто років, 2021 року Михайло Піотровський назвав розкопки на місці південного передмістя стародавнього Херсонеса в Криму «центральною археологічною подією в житті Росії» — йшлося про понад півмільйон артефактів, знайдених за півроку. Надавав цінності той самий, як і століття тому, Ермітаж, хоч і не мав на це права: міжнародне право, яке визнано Росією, забороняє розкопки на окупованих землях.

Чому російські музеї так виборюють ці цінності? Відповідь можна знайти в інтерв'ю Михайла Піотровського 2022:

«Я постійно говорю про наше право бути Європою, тому що на півдні Росії ми маємо античну спадщину — Херсонес, Керч, Тамань. А хто має античну спадщину — той Європа. У Норвегії, наприклад, ніякої античної спадщини немає, був там ні грецьких колоній, ні римських легіонів».

Інший чутливий момент у вибудовуванні образів історії Росії – відносини з Візантією та Київською Руссю. Росія претендує на наступність з обома. Але на території Росії збереглося менше візантійських та давньоруських об'єктів, ніж того хотілося б деяким ученим та музейникам. Хоча для доказу цієї спадкоємності не потрібна величезна кількість матеріальних об'єктів, уявний брак предметів намагаються заповнити за рахунок українських сховищ та місць розкопок.

Росія претендує на спадкоємність з Київською Руссю та Візантією, але на власній території потрібних культурних об'єктів не вистачає

Ще один елемент символічної політики у сфері мистецтва пов'язаний із художниками XIX – початку XX століття. Захоплюючи нові території, російська держава обгрунтовує свої претензії землі довгою історією проживання ними російського народу. Відомі художники в цьому відношенні є своєрідними маяками, що сигналізують про цю присутність. У такій ролі, наприклад, виступають Архіп Куїнджі та Іван Айвазовський. З ідеями самих художників, їхньою національною та етнічною приналежністю на захоплених територіях не зважають.

При цьому, за даними джерел The Insider, після анексії Криму в 2014 році фахівці з Ермітажу під час атрибуції українських пам'яток продовжували звертатися за допомогою до колег з України в повній впевненості, що «в ім'я науки» з ними співпрацюватимуть як раніше. У якомусь сенсі справи справді справді як раніше, адже присвоєння українських пам'яток відбувається століттями, і підведення під цю тенденцію законодавчої бази — лише загострення давньої проблеми.

Незаконні вилучення XX століття: «Після виставки в Ленінграді вирішили, що там картини виглядатимуть краще»

Багато картин із українських колекцій знаходяться в Росії десятиліттями, а відвідувачі російських музеїв не знають, як ці роботи там опинилися. Українські дослідники працюють над ресурсами, присвяченими втраченим культурним цінностям та проблемі реституції пам'яток.

Показова історія пов'язана із «Викраденням Європи» Валентина Сєрова. Російський музей, де виставляється ця картина, вказує лише факт надходження із приватної колекції у 1918 році. Український ресурс уточнює, що роботу було передано «на тимчасове зберігання» з колекції чернігівчанки Єлизавети Терещенко. Інший яскравий приклад — «Вірсавія за туалетом» Пітера Ластмана, яка зараз перебуває в Ермітажі. З 1912 по 1924 рік вона була частиною колекції Василя Щавинського і за його заповітом мала вирушити до Київського музею мистецтв.

Про незаконне вилучення предметів із зборів Національного музею мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків у Києві The Insider розповіла заступник директора музею з наукової роботи Олена Живкова.

«Незаконне вивезення робіт з колекції нашого музею почалося 1915 року, ще до того, як 1919-го музей отримав державний статус. 1915 року, під час Першої світової, колекціонери Богдан та Варвара Ханенків хотіли відвезти частину зборів у безпечне місце. Вони віддали вісімдесят сім ящиків із найкращими речами на зберігання у ДІМ — Державний історичний музей у Москві. Потім трапилася революція, на основі сімейних зборів заснували державний музей, і Варвара Ханенко була серед його піклувальників. Але незважаючи на це, ящики, які зберігалися в Москві, були відкриті, а експонати з них розподілені через Музейний фонд по музеях Москви і Петрограда. У 1921 році наші співробітники почали розшукувати предмети, які незаконно опинилися в інших зборах, і частину тоді вдалося повернути. Тепер ми знаходимо вкрадені з тих ящиків предмети у музеях та галереях по всьому світу: наприклад, у Празі та Лісабоні».

Не поверталися українські предмети мистецтва і з тимчасових виставок, каже Живкова: «Предмети виїжджали начебто на період виставки, а за фактом залишалися в Ермітажі, бо там вирішували, що вони добре виглядатимуть у Ленінграді і найкраще доповнять його колекцію. У нашому музейному архіві зберігаються листи з відповіддю з вимогами повернути предмети, а в ермітажних каталогах — вказівку на те, що предмет був ”подарований” київським музеєм».

Схожа історія сталася з мозаїками та фресками Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві. Їх зняли зі стін собору перед зносом у 1930-ті роки. Вже 1934 року наркому освіти УРСР Володимиру Затонському надійшов запит із Москви. У ньому йшлося про те, що фрески та мозаїки Золотоверхого монастиря «мають колосальне значення для експозиції Третьяковської Галереї, в якій мистецтво Київської Русі представлене вкрай слабо».

Затонський відмовився дарувати українські пам'ятники Москві, але мозаїки та фрески вирушили на московську виставку, присвячену 750-річчю «Слова про похід Ігорів». В Україну вони більше не повернулися. Мозаїка із зображенням Дмитра Солунського XII століття сьогодні – гордість Третьяковки.

Більше того, Третьяковська галерея роздає деякі з об'єктів з Михайлівського монастиря. Так, з 1946 року в Російському музеї зберігається подарована Третьяковкою фреска із зображенням пророка Самуїла. Нестача давньоруських пам'яток у російській столиці компенсується грубішими методами за рахунок українських колекцій. Без цих пам'яток складно обґрунтувати претензію на наступність, тому виправданими здаються будь-які підходи.

Майже детективна історія розгорнулася з українськими предметами, захопленими нацистами під час Другої світової: коли вони повернулися до СРСР, до України не доїхали. Під час відступу нацистів з окупованої України розпочався активний — цілими ящиками — вивіз творів мистецтва. Після війни комісії під егідою союзників збирали та каталогізували артефакти, захоплені нацистами. До їхнього завдання входило з'ясовувати походження пам'яток і повертати їх законним власникам. Так було і з трофеями із СРСР.

До Радянського Союзу повернулися, зокрема, предмети, вкрадені в Україні Еріхом Кохом, окупаційним рейхскомісаром України у 1941–1944 роках. «Ми довго не знали, де осіли предмети з колекції Коха, — каже Олена Живкова, — поки що в рамках роботи російсько-української комісії з реституції, я не з'їздила до Ермітажу, де нам показали спеціальне сховище. Я легко дізналася вкрадені нацистами картини, їх чорно-білі відтворення були в добре відомому мені каталозі втрат, виданому Музеєм Ханенків у 1998 році. Мінкульт України склав запит на повернення картин з Ермітажу до України. У всьому світі питання щодо реституції предметів, вилучених нацистами, вирішуються протягом двох тижнів, але Російська Федерація на наш запит не відповіла, а потім і односторонньо вийшла з комісії з реституції».

Сучасна практика

Нинішнє присвоєння за рівнем безцеремонності не відрізняється від імперських та радянських практик. Твори мистецтва з кримських музеїв внесені до Держкаталогу та виставляються у Москві. Окрім того, предмети із зборів «Херсонеса Таврійського» їдуть на виставку до Великого Новгорода. Як акт інтеграції подається прокат по Росії робіт Івана Айвазовського з музеїв Криму. У російських медіа публікують гіди з культурних цінностей захоплених територій. Незабаром вони увійдуть до Музейного фонду і стануть невідчужуваними. Згідно з новим російським законом, це має статися до 31 грудня 2027 року.

Наприкінці липня 2023 року Херсонський художній музей приурочив до дня народження Івана Айвазовського піст про те, що три картини художника, які раніше були в колекції музею, викрадені. Також на сайті музею опубліковано повідомлення про те, що з 31 жовтня по 4 листопада 2022 року росіяни вивезли з музею три чверті, тобто близько 11 тисяч предметів. Українські музейники наголошують на тому, що це було «мародерство, замасковане під евакуацію під гаслами збереження культурних цінностей у супроводі озброєних автоматами людей». Пам'ятники, за інформацією херсонських фахівців, які впізнали вкрадені роботи, відправили до Центрального музею Тавриди у Сімферополі. Далі вони можуть потрапити до російських приватних колекцій.

Руйнування Маріуполя не обійшло стороною і міські музеї. Під час облоги міста навесні 2022 року колекцію Краєзнавчого музею було знищено майже повністю. Під час обстрілу постраждала будівля Маріупольського художнього музею ім. Архіпа Куїнджі. Куїнджі народився неподалік Маріуполя, і в цьому музеї знаходилися три оригінальні роботи художника. Там зберігалися роботи інших маріупольських майстрів. Наразі знищено 95% експонатів, але роботи Куїнджі, за словами директорки музею Наталії Капустникової, вивезли до музеїв «ДНР». Роботи Куїнджі поки не внесені до Держкаталогу, проте зберігання, швидше за все, вважається перебуванням «в оперативному управлінні», тому, за новим законодавством, вони також потрапляють у категорію невідчужуваних.

З території Запорізької області було вивезено об'єкти Кам'яної Могили – пам'ятника археології кам'яного віку. Восени 2023 року артефакти звідти були на виставці у музеї-заповіднику «Херсонес Таврійський» у Криму.

На думку Живкової, повернення експонатів можливе лише після війни: реституція проводиться лише в контексті міжнародного законодавства з охорони культурних цінностей, а Росія зараз зневажає всі відомі міжнародні правові норми.

Вгорі: музей-заповідник «Кам'яна Могила». Фото з відкритих джерел

Переклад: «Аргумент»

На цю тему:

• Країна мародерів: як російські загарбники пограбували херсонські музеї
• Ракетний удар російських загарбників пошкодив в Одеському художньому музеї майже половину залів
• Як Україна повертає у світові музеї імена своїх художників, вкрадені Росією
• Країна мародерів: Як Росія грабує музеї окупованого півдня України