Похорони військових: що доречно та що недоречно

Версия для печати

Про це пише Ала Карпенко на своїй сторінці у facebook.

Моє покоління - покоління 25-річних вдів та батьків, які втрачають надію на продовження роду. На жаль, ми втрачаємо найкращих, найактивніших, найдостойніших, людей з честю та великим серцем.

Мені вже доводилось і проводити в останній шлях наших Героїв, і організовувати похорони. Тому хочу трішечки поділитися своїм гірким досвідом про те,  У деяких випадках це може збігатися із похоронами цивільних, тому можете адаптувати. Проте це суто мої спостереження, вони можуть відрізнятися від ваших.

Коли ви тільки дізнались про смерть:

• Не повідомляйте родичів про чиюсь смерть, якщо немає висновку відповідних органів. Але й не брешіть, що він/вона живий.

Краще повідомте командування про те, що варто пришвидшитись із повідомленням про смерть.

Вони знають як правильно подавати інформацію, їм більше вірять і врешті-решт все одно близькі звернуться до них, щоб перевірити цю інформацію.

Зі свого досвіду: я випадково дізналась про смерть Ж., від його побратима, коли запиталась про нього. Це було супер травмуюче, тим більш його тіло все ще не евакуювали із зони бойових дій. Я все одно подзвонила до ротного, який був поранений і допитувалась, коли він був не в надто доброму емоційному стані. І тим більш постійно докучала питаннями коли Ж. заберуть звідти, про що дуже шкодую.

• Не пишіть близьким: "а це правда, що ____ загинув?".

Не ріжте по порізаному, про це боляче говорити, особливо перші дні, а тим більше - повторювати це. Краще спостерігайте за їх соц. мережами чи побратимів. Там обов’язково буде інформація чи вас повідомлять.

• "Тримайся", "співчуваю", "йому там краще" - це не те, що хочуть побачити близькі.

IMHO: це пусті слова, які зачасту лише дратують. Повірте, майже всі дівчатка на групі підтримки вважають так само. За що триматися? Ви точно впевнені, що ви відчуваєте те ж, що й близькі? Хіба їм краще чути, що людина пішла від них заради кращого місця?

Але що ж писати/казати? Пропоную альтернативу: напишіть коротеньку історію про загиблого і чому вона вам була важлива. Висловіть свою вдячність йому. Скажіть близьким, що вони сильні та витримає це горе. Запитайтесь як він. Зрозуміло, що не прекрасно, проте ви можете визначити рівень важкості стану і, відштовхуючись від цієї інформації, вчиняти конкретні дії. Запропонуйте моральну допомогу.

• Спробуйте організувати збір коштів для тих, чиїм померлим був годувальником. Запитайтесь, чи потрібна якась інша допомога.

Так, держава потім відшкодовує багато речей, пов’язаних із похоронами чи військомат бере організацію на себе (та буде призначена компенсація), проте на перший час їм будуть потрібні кошти. Якщо раптом їм потрібна фізична допомога - допоможіть, люди зачасту в шоковому стані й не можуть виконувати елементарні речі. Можна, наприклад, взяти на себе повідомлення однокласників, однокурсників, колег чи інших, хто б хотів попрощатися із загиблим про дату та час похорон, забрати близьких на автівці і відвезти куди потрібно, чи просто принести роздруковані фотографії покійного.

• Зробіть групу, куди друзі та знайомі можуть скидати фотографії померлого.

Коли всі на емоціях - хочеться ділитися цим, але потім буде важче зібрати. Комусь буде ніколи, хтось забудеться. Тому й варто робити все, коли найбільше болить. Та й серед тих фото можна буде вибрати те, яке найкраще підійде на пам’ятник, на церемонію прощання тощо.

Під час похорону:

• Поспіть перед похоронами.

Вам точно будуть потрібні сили, бо похорони - дуже енергозатратний процес і вам буде дуже важко після. Особливо, коли ви важко переживали перед цим. Відкладіть телефон та інші гаджети, спробуйте заснути з чистими думками, перед сном зверніться до загиблого.

• Не забудьтесь з собою серветки та водичку.

Часто про це забувають організатори, тому це буде дуже доречно, щоб не розмазувати рукавом соплі та сльози по обличчю. Краще візьміть про запас - щоб могли поділитися з тими, у кого немає. Похорони - це про те, що кожному, хто там присутній, потрібна підтримка, бо ми когось втратили. По можливості запитайтесь лікаря яке заспокійливе можна взяти з собою. Або покличте лікаря з собою.

• Краще принесіть живі квіти, замість пафосних вінків.

Це екологічніше, красивіше та поважливіше. При в’їзді на багатьох кладовищах вказано про те, що живі квіти краще, чи навіть про заборону пластикових вінків. Тим паче це не займає багацько місця, не відволікає уваги від людини, яку проводять в останню путь. І обов’язково знімайте целофан. Неприпустимо ховати в землю чи спалювати, тому коли всі підуть, родичі повинні знімати целофан.

• Не стримуйте себе.

Ви - не камінь. І чим більше ви блокуєте емоції зараз, тим гірше буде потім. Можете плакати, рюмсати, цілувати чоло загиблого, тримати його руки (звичайно, якщо труна не закрита), покласти йому щось "на пам’ять" - шеврон, прапор, лист, запальничку, квіти тощо. Скажіть померлому те, що хотіли сказати - тихенько біля труни або напишіть лист і покладіть йому. Це ваш останній шанс поділитися з ним.

• При прощанні не використовуйте шаблонні фрази.

Краще розкажіть, яким він був, згадайте історію чи поділіться тим, що б оточуючі мають знати про його останню волю, мрії, бажання. Раптом хтось захоче продовжити його справу і ваші слова нададуть цим справам другий шанс. Зігрійте оточуючих теплом, це зменшить біль від втрати та допоможе легше її пережити.

• Забудьтесь "як правильно".

Правильно те, як відчуває ваше серце. Якщо хочете - відійдіть від православних/мусульманських канонів, не цілуйте голову чи руки, якщо не хочете. Всі реагують на смерть по-різному: хтось сміється, хтось впадає в істерику, хтось навпаки, німіє, хтось багато говорить. Якщо вас підштовхують до могили, а ви того не хочете, чи змушують одягнути чорну хустку, проте ви проти - поясніть, що ви того не хочете. І все. Робіть, як ви відчуваєте. Вам з цим жити.

• Будьте екологічними стосовно родичів.

По-перше, варто представитись - ім’я та прізвище/позивний та як ви пов’язані із померлим. Раптом ви - той чи та, до кого потім хочуть звернутися стосовно деяких питань чи далекий родич.

По-друге, запитайтесь, що саме їм потрібно на той момент. Підтримки - то варто дати її, якщо ви в стані. Якщо просять дати спокій, а ви піклуєтесь про цих людей - зробіть це. Або станьте стіною між вами і тими, хто хоче "допомогти" - обіймами чи розмовами. Або покличте когось з близьких (хто також в стані).

По-третє, дайте їм прожити горе у спосіб, який їм комфортний. Хоче битися кулаками об труну - дайте їм це. Головне, щоб це не шкодило оточуючим. Ну, і не давайте кидатися в могилу.

По-четверте, якщо ви проходили через такий досвід, то запитайтесь, чи потрібна їм допомога по процесах.

Наприклад, мені дуже пощастило (якщо так можна сказати), що були люди, які через це пройшли й розказали як оформити документи на кремацію, як будуть проходити похорони, маякували по таймінгу, взяли на себе організацію поминального обіду. Інші люди допомагали мені з переміщенням в Дніпрі, вибрати труну, забрали мене, щоб не бачили, як Ж. перевантажують в автомобіль "на щиті". Представник військкомату попередив, коли буде прощальний салют чи коли мені вручатимуть прапор. Дякую працівникам Дніпровського воєнкомату у м. Київ - Олександру Григоровичу та пану Андрію Фенку. Завдяки їм це було не так страшно.

А от, наприклад, з моєю знайомою також була представниця військкомату. Вона говорила що зараз буде, хто і що скаже: "зараз будуть вистріли, не бійся", "зараз капелан", "зараз підійти можна до самої труни", "зараз трохи відійди, буде капелан кадилом махати", питала як знайома і чи потрібна їй вода, "зараз тобі віддадуть прапор", "зараз підемо до ями" і тд.

І найголовніше:

• Проведіть людину як вона того хотіла, а не офіційні представники.

Повідомте про його бажання родичам чи особам, які цим займаються. Якщо людина хотіла бути кремованою - поважайте її останню волю, бо потім ви себе не пробачите. Якщо бажає бути похованим без всіх релігійних обрядів - зробіть це. Похорони людини - це не про ваші хотілки, а прощання з людиною. Буде неповагою, якщо ви не врахуєте його думку.

Наприклад, мама Ж. протестувала проти кремації, бо він їй і бабусі сказав, хто хотів би лежати біля Вальтера і Дороша. Вона вчепилась в ці слова "лежати", а не "стояти" (!!!), хоча він всім казав, що його обов’язково кремувати. Але, незважаючи на всі протести, ми провели так, як він хотів. Все було просто ідеально.

Ще один приклад - знайома розказувала, що її друга поховали по християнських канонах, а не кремували. Все б нічого, якби він не був мусульманином. Отак от.

І коли росліберали (якщо росія до того часу все ще буде існувати) запитаються де наші видатні культурні чи політичні діячі - відповідь буде: "ви вбили у російсько-українській війні". Тому наша задача - примножувати їхній потенціал, жити, розвиватися та творити нашу державу. Живіть в пам’ять про них.

«Аргумент»

На цю тему:

• Як у 1918 році у Києві створювали пантеон українських героїв