Що не так з похованням військових в Україні

|
Версия для печатиВерсия для печати

Невже країні, за яку люди віддають свої життя ось як 9-й рік, не до снаги гідно вшановувати своїх воїнів?

Про це йдеться у статті видання Українська правда.

"Ми заїхали в Чернівці колоною, був ще не пізній вечір, по вулиці спокійно ходили місцеві – гуляли з дітьми, пили каву, курили. У нашій машині сиділи люди, які вже не вперше привозять бійця – вони в ДАПі воювали, травмовані. Коли робиш це всоте, у тебе зносить дах. Дехто почав кричати, гучно сигналити іншим водіям: "Давай дорогу!". Люди ж бачили, що їде кортеж військових, навіть якщо не було зрозуміло, що це поховання, можна було пропустити. Бо ж ми їхали без жодного супроводу.

Наступного дня уже все було, як треба – прийшов військкомат, представники ОДА, Зеленський навіть слова співчуття прислав.

Але на похованні були люди з Тернополя, Волині, і вони казали: "У нас, як везуть бійця, то всі стоять на колінах". А тут, у Чернівцях, ніхто нікого не попередив.

З одного боку, не можна звинувачувати людей у тому, що вони просто живуть своє життя – це ж Чернівці, навіть не прифронтове місто. З іншого – якби нам на годину дали машину супроводу, цієї ситуації, цього дискомфорту можна було б уникнути".

Так поховання "кіборга", екскомандира 2-ої штурмової роти "Української добровольчої армії" Валерія Красняна на позивний "Барс" пригадує його колишній побратим Геннадій Корнєв. Барс загинув 24 листопада на Харківщині – під час виконання завдання в "сірій зоні" у його машину підклали вибухівку.

Історія з похованням Барса – один із прикладів того, що за словами "загинув під час битви за Сєвєродонецьк", "не дочекався звільнення рідного Херсона", "тіло знайшли після деокупації Ізюма" стоїть не лише біль.

За ними також стоять величезні зусилля побратимів, які роблять усе можливе й неможливе для поховання українських військових. А ще – сил мам, тат, дружин і дітей, які хочуть гідно вшанувати їхню пам'ять.

І як не дивно, але на дев'ятому році війни з Росією в Україні зі збереженням цієї пам'яті досі є проблеми.

Військові досі подекуди самостійно шукають рефрижератори, форму та прапори для поховань. Батьки, зокрема літні, досі власноруч підсипають пісок на могили столичного кладовища й добиваються уніфікованих надгробків на тамтешній Алеї слави.

А Міністерство у справах ветеранів розглядає варіант побудови першого в Україні військового кладовища часів незалежності на території природно-заповідного фонду.

У цьому тексті УП зібрала кілька реальних й подекуди моторошних історій про проблеми з похованнями військових, які потребують негайного й системного вирішення.

Евакуація – морг – військкомат – дзвінок мамі

"Перший загиблий у нас, здається, був на третій день війни. Він два тижні пролежав у моргу, бо на той час ще не була налагоджена процедура: хто кого повідомляє, хто ховає, яким коштом. Увесь цей час його дружина не отримувала сповіщення про загибель".

Так початок війни пригадує ексофіцерка військово-цивільного співробітництва 130-го батальйону тероборони Києва Ірина Сєргєєва. 

Більшість часу її батальйон провів у боях за Харківщину.

Майже дев'ять місяців вона приймала евакуйовані з поля бою тіла військових, оформлювала лікарське свідоцтво про смерть і відправляла їх на прощання з рідними. 

За цей час вона стикнулася з десятками ситуацій, які викликають біль, гнів і нерозуміння водночас. УП попросила Ірину детально описати механізм поховання військових в Україні та проблеми, які супроводжують кожен із етапів цього процесу.

Ірина Сєргєєва під час служби на Харківщині. ФОТО: ФЕЙСБУК-СТОРІНКА СЄРГЄЄВОЇ

Що відбувається після загибелі військового (на прикладі 130-го батальйону тероборони Києва):
тіло евакуюють з поля бою в безпечне місце – батальйон повідомляє про загибель військкомат – військкомат повідомляє рідних – тіло перевозять до найближчого моргу – підрозділ знаходить рефрижератор – тіло транспортують до моргу військового госпіталю певного міста – у госпіталі тіло зустрічає представник військкомату та офіцер батальйону – представник військкомату допомагає рідним оформити всі документи та організовує поховання.

Евакуація. Неможливість забрати тіло з поля бою – перша перепона на шляху до поховання військового та чи не єдина, на яку зі зрозумілих причин не можна вплинути. Тому, наприклад, тіла деяких загиблих на початку війни на Харківщині вдалося забрати лише після повернення української армії на цю територію.

Допоки немає тіла й воно є не ідентифікованим, людина вважається зниклою безвісти. Її не можна представити до нагороди та надати її рідним пільги, виплати тощо.

Повідомлення військкомату. Військкомат загалом є основною ланкою в процесі поховання військового. Окрім того, що саме він оплачує домовину, вінки, хрест і за потреби надає почесний караул тощо, його працівники мають особисто повідомляти рідним про втрату та допомагати оформлювати їм усі супутні документи.

Втім, через те, що не всі військові стоять на обліку у військкоматі, комісаріати іноді намагаються відкараскатися від їхнього поховання.

Повідомлення рідних. За протоколом підрозділ не має повідомляти про загибель бійця його рідним, адже в самому підрозділі не знають, як батьки чи дружина/чоловік відреагують на таку новину телефоном. Як вже йшлося вище, це завдання військкомату, яке передбачає особистий візит до рідних. 

У роботі Ірини траплявся випадок, коли літній жінці, що отримала звістку про загибель сина телефоном, стало зле. Її знайшли у своєму будинку за кілька днів і відправили в реанімацію.

"Також жахливо, коли рідні дізнаються про смерть з фейсбуку. Військкомат може бути завантаженим і не одразу поїхати до родичів, а тут уже вся стрічка "RIP", "Братику, спочивай з миром", – додає Ірина.

У таку ситуацію, на жаль, нещодавно втрапила мати колишнього політв'язня Геннадія Афанасьєва, який загинув під Білогорівкою на Луганщині.

Опізнання. З ідентифікацією тіл загиблих, які через чисельні поранення складно впізнати, є дві основні проблеми. Перша – ДНК-експертиза, яка подекуди триває місяцями, друга – брак місць у моргах для зберігання тіл на час експертизи.

Навесні 2022 року в околицях Ірпеня знайшли обгоріле тіло військового з батальйону Ірини. Підрозділ був упевнений, що це їхній боєць, але однаково мав дочекатися експертизи.

Поки військові розшукали біологічного батька, з яким загиблий ніколи не підтримував стосунків, і привезли результати ДНК-експертизи до моргу, тіло вже поховали як невідоме. Ексгумацію можна буде зробити лише за рік.

Форма та прапор для поховання. Оскільки в Ірини, як вона сама каже, "рука не піднімалася" відправляти тіла загиблих до Києва в пакетах, а побратими не могли виїжджати туди на похорон, підрозділ організовував прощальну церемонію в самому Харкові.

Домовину для такої церемонії "вибивали" у місцевій адміністрації. Форму та прапор шукали самостійно або ж зверталися до столичного військкомату. Одного разу через брак "пікселя" жінці прислали корейську зимову форму.

Іноді тіла загиблих відправляли до Києва в неповному комплекті форми, наприклад, без берців. Бо взуття могло не вистачати і для живих.

Рефрижератори. Брак рефрижераторів для перевезення тіл військових є найгострішою проблемою в процесі поховання. Влітку без "холодильника" тіло неможливо доправити з Харкова до Києва, між якими 500 кілометрів відстані, не кажучи вже про Донеччину чи Херсонщину.

Підрозділу Ірини рефрижератор надавали та заправляли волонтери.

Одного разу, коли їй треба було доправити тіло з Харкова до Миколаївщини, машин забракло – велику кількість загиблих везли на Дніпро. Тому жінка повідомила побратимів загиблого, що тіло відправлять у закритій труні.

"На що мені відповідають: там мама сина рік не бачила, усе село хоче попрощатися. І щоб, як годиться, труна ніч у хаті простояла, роби що хочеш", – пригадує Ірина.

По особистих контактах їй таки вдалося знайти рефрижератор. 

"Приїжджає водій, просить його зустріти, я виходжу, дивлюся на фуру – а це фура чи то "Гаврилівських курчат", чи то "Нашої Ряби" – і на ній великими літерами пише "Свіже м'ясо". Я кажу водію: "Ви від'їдьте, щоб військові цього не бачили. Ми тіло самі з санітарами погрузимо"", – розповідає моторошну історію жінка.

Оскільки це був єдиний варіант довезення тіла у відкритій труні, загиблого хлопця завантажили у фуру. На під'їзді до села, де з п'ятої ранку вже на колінах вишикувалися люди, тіло переклали в похоронну газель.

Кладовище

"Спочатку на кладовищі все було добре. А коли тут стали копати по 10 могил за раз, то пішов зсув – ділянка не витримала. Треба було, мабуть, ці могили розосереджувати або робити дренаж".

Так Микола та Наталія Баранови, стоячи біля могили сина на столичному Берковецькому кладовищі, описують проблему, з якою нещодавно стикнулися – надшвидке осідання могил на ділянці з новими військовими похованнями.

Свого сина, військовослужбовця 15-го окремого Слов'янського полку НГУ Олександра Баранова, який з 2014-го захищав Україну і загинув у 2022-му під час оборони Сєвєродонецька, вони поховали тут у червні. Самі ж перебралися до Києва з Бахмута.

Перші ознаки осідання могили сина помітили у вересні під час дощів, тоді вирішили підсипати її піском, а вже в листопаді побачили, що історія повторилася.

Навколо могили сина родини Баранових – десятки поховань військових кількамісячної давнини, які буквально пішли під землю. Тобто разом із високим насипом піску опустилися нижче рівня землі. За спостереженнями Миколи, йдеться про осідання на понад 60 сантиметрів.

Одна з могил, яка просіла на Берковецькому кладовищі. ФОТО: УП

Ділянка для військових поховань на Берківцях загалом потребує догляду, зокрема вимощення доріжок

"Люди сиплять, сиплять, а все провалюється. І це не так, щоб одне відро приніс і все, ні – носять штук по 30. На нашу могилу в нас пішло 10 тачок", – додає мати іншого похованого на Берківцях військовослужбовця, журналістка Наталія Іщенко.

Їхній із чоловіком Сергієм Моругіним син, військовослужбовець 130-го батальйону тероборони Києва Астамур Гумба, загинув 28 червня у селі Дементіївка на Харківщині. Офіційно їм повідомили, що позиція Астамура зупинила наступ на Харків. Усі військові з тієї позиції, за словами Наталії, загинули на місці або згодом від поранень.

Астамур народився в Абхазії й не мав українського громадянства, але любив Україну та Київ, тому й пішов їх захищати. Його рішення Наталія називає "вибором хорошої людини".

Уже кілька місяців разом із батьками інших військовослужбовців Наталія Іщенко добивається від КМДА та керівництва кладовища ("Спеціалізований комбінат підприємств комунально-побутового обслуговування") належного ставлення до місця поховання свого сина.

Адже це питання не лише її особистих почуттів, а й іміджу військових загалом.

"Нам потрібне не емоційне рішення, а суто інженерне, після того, як буде з'ясована причина просідання могил. Ми ж бачили, що щось відбувається не так, але не знаємо, у чому причина. 

А поки працівники кладовища могли б просто допомогти людям підсипати могили. Тут серед родичів немає фізично сильних людей, ці фізично сильні якраз таки загинули", – пояснює Наталія Іщенко.

Спершу департамент житлово-комунальної інфраструктури КМДА реагував на їхні звернення доволі формально (зі словами "взяти до уваги бажання рідних" і так далі). Схожою була й відповідь на запит УП у КМДА: "Працівники комбінату сприяють у наданні допомоги родичам загиблих" тощо.

Втім, за кілька днів до Нового року Наталія Іщенко надіслала УП відповідь на їхнє останнє звернення, яке схоже на хоча б частковий поступ. Департамент житлово-комунальної інфраструктури КМДА доручив комбінату привести ділянку в належний санітарний стан і налагодити контакт із рідними загиблих захисників.

Працівники Берковецького кладовища навіть почали допомагати рідним із підсипанням могил.

Водночас системне вирішення проблеми – дослідження причини просідання могил, облаштування ділянки – залишається відкритим питанням. Як і майбутнє встановлення намогильних пам'ятників на цій Алеї слави, додає Наталія. 

На цвинтарі їм повідомили, що не мають ні рекомендацій щодо військових поховань, ні знижок. Середня ціна на пам'ятник – 50 тисяч гривень.

"Дуже шокує, що в нас немає системного підходу до таких місць слави, як-от у Загребі, де поховані загиблі за незалежність. Там однакові мармурові могили, це виглядає достойно. У Києві має бути не гірше.

Я справді не розумію, чому в нас немає затвердженої політики пам'яті", – підсумовує жінка.

Депутатка Київради, керівниця медслужби "Ульф" 1-ої штурмової роти "Вовки Да Вінчі" у складі ЗСУ Аліна Михайлова розповіла УП про схожу проблему на іншому столичному кладовищі – Лісовому.

Ховаючи там друга у вересні, вона звернула увагу на оголошення матері одного із загиблих військових. Жінка закликала родичів згуртуватися та зробити однакову заливку фундаменту на їхній ділянці.

"Б***ять, це, серйозно, мають вирішувати мами загиблих воїнів? Мене розриває від злості та ненависті, коли я бачу, що в таких елементарних ситуаціях влада вкотре нічого не спроможна зробити", – обурюється Михайлова.

Пам'ять 

В останній день травня, коли українська армія величезними зусиллями обороняла Сєвєродонецьк і, на жаль, зазнавала великих втрат, Верховна Рада проголосувала за закон №4225, який передбачає створення в Україні Національного військового меморіального кладовища. 

З одного боку, таке кладовище має вирішити доволі практичну проблему – брак ділянок для поховань. З іншого, стати першим окремим місцем для почесних поховань військових, що боролися за незалежність і територіальну цілісність України. 

Такі військові кладовища є в кожній країні, що пережила війни, революції, розповідає згадана вище військовослужбовиця Аліна Михайлова.

Під час навчальних і робочих поїздок за кордон вона ознайомлювалася з військовим кладовищем на горі Герцля в Єрусалимі, а також Арлінгтонським національним кладовищем у США, де поховані близько 400 тисяч військових, ветеранів та їхніх сімей.

"В Арлінгтоні, окрім надгробків, є ще Меморіал у вигляді величезного амфітеатру та постійний вартовий. Тобто американці створили не просто кладовище, а цілий комплекс. У День ветеранів там проводять меморіальні служби, до яких долучається президент", – розповідає Михайлова.

"У нас, попри Революцію гідності і вже восьмирічну війну, немає єдиного уніфікованого місця, куди можна прийти та вшанувати пам'ять воїнів. Усі артефакти війни розкидані по країні, а Музею Революції гідності та війни ми досі не дочекалися", – додає дівчина.

Національне арлінгтонське кладовище у США. Зверніть увагу, що всі надмогильні пам'ятники уніфіковані. ФОТО: САЙТ КЛАДОВИЩА

За задумом, українське військове кладовище, як і Арлінгтонське, має складатися з уніфікованих поховань, ритуальних будівель і музею. Перепоховання військових з інших кладовищ, того ж Берковецького чи Лісового, принаймні наразі, законом не передбачено.

Дизайн і наповнення Національного кладовища – питання відкрите й навіть передчасне. Адже замість концепції головного місця пам'яті громадськість уже кілька місяців обговорює його місце розташування, яким може стати столичне урочище Лиса гора.

І тут є кілька важливих моментів.

По-перше, закон № 4225 не визначає місце розташування кладовища. Ця прерогатива, як розповідає УП директор директорату ідентичності Міністерства ветеранів Максим Кушнір, була за Міністерством у справах ветеранів і КМДА, які з-поміж 9 локацій у Києві та поблизу нього попередньо зупинилися на території саме Лисої гори.

Наприкінці жовтня 2022 ініціативу підтримала Київрада і доручила розробити детальний план території, щоб розмістити на ній кладовище.

По-друге, претензії екологів, громадськості та деяких депутатів Київради до такого вибору виглядають цілком обґрунтованими. Як детально пояснює Українська природоохоронна група, Лиса гора належить до природо-заповідного фонду України: на ній збереглися 400-літні дуби та понад 30 червонокнижних рослин і тварин.

Також урочище має історичну та археологічну цінність: на його території розташовані капища й городища часів Київської Русі (звідки і розмови про те, що це – місце сили язичників) та Лисогірський форт кінця 19-го століття.

І що не менш важливо й навіть небезпечно: на схилах Лисої гори досі відбуваються ерозійні процеси.

Лиса гора в Києві. ФОТО: ОПРИЛЮДНЕНЕ НА САЙТІ УКРАЇНСЬКОЇ ПРИРОДООХОРОННОЇ ГРУПИ

По-третє, попри чисельні критичні заяви і петиції, у Мінветі продовжують вважати Лису гору хорошим варіантом для розміщення меморіалу. 

Як запевняє УП Максим Кушнір, побудова кладовища не передбачає вирубку тамтешніх дерев чи руйнування наявних пам'яток.

Навпаки – ідея полягає в тому, щоб відновити зруйновані об'єкти й обережно "вписати" між них військове кладовище. Під забудову планують віддати не всі 140 гектарів урочища, а кілька рівнинних ділянок по 16 гектарів.

"Ми плануємо будівництво виключно на тій території, що знаходиться в занедбаному стані. На Лисій горі розташована колишня військова частина: вона й до 24 лютого була зруйнована, але після 24-го туди ще було декілька "прильотів". Там усе практично повністю розбите", – розказує Кушнір.

По-четверте, раптовою перешкодою на шляху до будівництва кладовища на Лисій горі під кінець січня став прем'єр-міністр Денис Шмигаль. Доєднавшись до "протестного руху", Шмигаль попросив Міністерство у справах ветеранів, КМДА та інші органи влади підшукати нову ділянку для розміщення кладовища.

Однак чи стане його прохання вирішальним – наразі невідомо. Станом на 30 січня, як повідомили УП у Мінветі, обговорення Лисої гори та пошук інших потенційних локацій триває. 

Будівництво має розпочатися одразу після обрання ділянки.

Більшість героїв цього тексту наголошували: їхні слова – не емоційні заяви, покликані присоромити працівників військкоматів, Берковецького кладовища чи Мінветеранів. Ні. 

Їхні слова – заклик чи навіть вимога до уповноважених осіб вирішити конкретні проблеми. Іншими словами: виконувати свою роботу з поховання та збереження пам'яті загиблих військових якісно. 

Адже пам'ять, як ділиться Аліна Михайлова, це єдине, що в нас лишається:

"Пам'ять – це єдине, що далі має сенс, коли людина віддає своє життя. Розуміння, якою ціною нам дається наша незалежність, наша свобода, наша історія.

Кожен по-різному може бачити розвиток нашої країни, може по-різному нашій країні служити. Але всі мусять любити Україну так, як любили її люди, які віддали їй найцінніше – свої життя, і лежать сьогодні в могилах під синьо-жовтими прапорами.

І невже країні, за яку люди віддають свої життя ось як 9-ий рік, не до снаги гідно вшановувати своїх воїнів?".

«Аргумент»


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]