1 вересня у цивілізованих людей: досвід Канади

Версия для печати

У школах розвинених країн перший день осені — звичайний день без квітів і лінійок.

Мати спитала по електронній пошті, які квіти ми понесемо до школи у перший день занять. Я спершу не зрозумів запитання. Які квіти? Навіщо?

Куди їх нести? А потім пригадав, що у дитинстві школа справді починалася з лінійки, білих сорочок/ фартушків і букетів учителям. Усе це залишилося у «минулому житті»: у Квебеку все простіше. І, чесно кажучи, в батьків нема ані зайвого часу, ані зайвих сил, ані зайвих грошей на такі спектаклі.

Початок занять

Перший понеділок вересня у Канаді завжди вихідний — День Праці. Залежно від року, шкільні заняття можуть початися в останні дні серпня чи у перші дні вересня — до чи після вихідного.

Батькам наперед передають усю необхідну інформацію (інколи наприкінці попереднього навчального року, інколи — поштою). На акуратних роздруківках — дати початку занять, номер класу дитини і довжелезний список усіх шкільних приладь, які потрібно купити (від олівців і зошитів — до спортивної форми і наплічників).

І ось, нарешті, перший день навчання. Батьки збирають дітей і ведуть до школи. Діти одягнуті, як завжди — акуратно, але не ошатно. Ніякої шкільної форми, ніяких білих бантів. І ніяких квітів чи подарунків.

У шкільному дворі не пройти: батьки, діти, поодинокі вчителі. Як діти, так і батьки шукають очима знайомих. «Оце Філіп! А оце Лоран!» — показує нам син на приятелів. Ось уже кілька хлопців зустрілися і побігли бавитися.

Але батькам не до забавок, бо в них є важлива місія: знайти клас. Щороку дитина у новій групі, з новою вчителькою. До паркану причеплені папірці з номерами класів («1-й рік», «2-й рік» тощо), номерами груп (наприклад, 021) і іменами вчительок. А знизу — список дітей. Біля кожного такого оголошення — сама пані вчителька. А поруч — вже «знайдені» діти зі списку і дехто з їхніх батьків.

Батьки, ясна річ, знайомляться з учителькою і по черзі морочать їй голову різними запитаннями. А вона терпляче вислуховує: така вже в неї робота, щоб бути педагогом і з дітьми, і з батьками.

І якщо ти такий бовдур, що запізнився і не пам\’ятаєш номеру групи, то пливеш цим людським морем від оголошення до оголошення («вибачте, дозволите просунутися на два сантиметри?») і читаєш список за списком — аж поки не знайдеш імені своєї дитини. А як знайшов — ура! Тиснеш вчительці руку і передаєш їй своє чадо.

За якийсь час директорка оголошує, що такий-то клас вже може заходити до школи. А інші поки що чекають на шкільному подвір\’ї. Це все не для урочистості, а щоб не було тисняви.

Ну й чекаєш, поки не покличуть клас твоєї дитини. А тоді махаєш їй рукою і йдеш до шкільного секретаріату заповнювати папери і платити за «продльонку».

Зазвичай, дорослих (окрім персоналу) до школи не пускають. Навіть батьків. Перебування будь-якої дорослої людини чітко регламентовано. Зранку батьки не можуть проводити дитину до дверей класу, а ввечері мають чекати біля школи, ззовні. Навіть у перший день занять тільки батьки найменших дітей можуть пройти з ними до класу (у Квебеку до школи йдуть з 5 років, в Онтаріо — з 4-х).

Батьки потрапляють до приміщення або на батьківські збори, або коли адміністрація їм призначила rendez-vous. А ще — до шкільного секретаріату на початку року, аби залагодити формальності.

Необов\’язково все заповнювати/ оплачувати у перший день, але так зручніше. І ось вже ми вишиковуємося у коротеньку чергу — людей 5-10.

Чудова нагода поговорити з іншими батьками. Ось чиясь мама і чийсь тато обговорюють хокейну команду, в якій грають їхні діти. Питаю в них подробиці — і вони наввипередки розповідають, що хокей — це чудово: діти вчаться грати у команді, стають сильнішими, відповідальнішими. Але це забирає чи не весь вільний час: як не тренування, то змагання. Нам такий графік не підходить: у нас по вівторках — скаути, по суботах — українська школа, а по понеділках, можливо, буде футбол.

Твоя черга. Заповнюєш папери, платиш банківською карткою і кажеш: «До побачення». Тепер можна йти на каву: на пару годин ти — вільна людина.

Останній день занять

Заняття закінчуються у червні, числа 20-23 (залежно від року). 24 червня у Квебеку — Національне свято (день Св. Івана Хрестителя). Отже, школа закінчується напередодні.

Знову-таки, жодних лінійок і останніх дзвінків. День як день. Але оскільки він останній, то вчителі організовують ігри для дітей. Ну а потім бажають гарного літа.

Але вчителька нашого класу виявила ініціативу: діти запросили своїх татів на День Батька. У Канаді День Батька — третя неділя червня, отже, дати підходять.

Діти своїми руками зробили для нас подарунки, а ми принесли тістечка і сік. Нас пустили до класу на другому поверсі, де ми посидіти за партами і посвяткували з дітьми. Потім ми прибрали за собою і акуратно вийшли зі школи. І дітям, і нам було приємно. Зазвичай такого не влаштовують, але це була дуже добра вчителька.

Після школи — теж як завжди: тих, хто живе далеко, відвозить шкільний автобус (той самий, що привозив їх зранку); ті, хто живе близько і зареєстровані як «marcheurs» («пішоходи») йдуть додому самі, пішки. І, як завжди, на перехрестях стоять спеціальні люди з червоними значками «стоп» і переводять дітей через дорогу. А багатьох забирають батьки.

От і все, навчання закінчилося. Тепер — вакації до кінця серпня.

А у приватних школах?

У одного колеги діти ходять до приватної католицької школи в Оттаві. Питаю, як проходить перший день занять. Він не розуміє запитання: день як день. Зате останній день школи справді особливий: діти показують театральний спектакль для батьків.

Питаю про квіти та подарунки вчителям. І тут він з великим зусиллям пригадує, що колись дуже давно справді була така традиція: у перший день школи кожна дитина дарувала вчительці одне яблучко. Але зараз такого не роблять.

Розповідаю про українські урочистості на перше вересня. «О, і в нас щось таке було! — каже він. — На перше причастя сказали вбрати дітей у біле і принести квіти.»

В тему: Каждый десятый абитуриент не набрал даже минимального балла на ВНО

Post scriptum

Життя у Канаді багато у чому скромніше, ніж в Україні. Коли новоприбулі з Тернополя побачили затишне оттавське кафе, то обурились: «У нас такі гарні кав\’ярні, а тут усе таке просте!» Не знаю, що вони сказали, коли помітили відсутність урочистостей на «день знань».

Тут живуть економно. Багато хто може дозволити собі помешкання (у кредит), машину (часто також у кредит) і подорож раз на рік. Але є також високі податки і є північноамериканські ціни. Треба напружено працювати, щоб усе це виплатити, а відпустка — 2 — 3 тижні на рік.

У багатьох і житла з машиною нема, але працювати все одно треба на повну, бо все дорого. А дітей треба возити на заняття, спорт, різні гуртки. А залишати дитину до 12 років вдома саму, без нагляду — карний злочин (а значить — або знаходиш бебісітера, за гроші, або сам «бебісітствуєш»). В людей просто нема сил, часу і зайвих грошей на непотрібний офіціоз.

Пару разів ми робили подарунки вчителькам — на Різдво: святкову листівку і шоколадні цукерки. Просто, щоб зробити людині приємне. Мало хто таке робить.

Деякі вчительки й самі дарують дітям на свята якісь дрібнички. Але щоб хтось збирав з батьків гроші на шикарний подарунок вчительці чи, тим більш, директорці — це як з іншої планети. Хіба вже це якась дуже видатна вчителька і батьки всі разом вирішили зробити їй сюрприз (але я про такі випадки не чув).

Не хочу ідеалізувати канадські школи — їх можна довго і заслужено критикувати. Чим ми, батьки, й займаємось досить регулярно: зійдемося на вечірці чи на дитячому майданчику — і починаємо ділитися різними несправедливостями з боку вчителів і помилками шкільної адміністрації. Про це, як про погоду, можна говорити годинами. Але «білих фартушків» у цьому списку «провин» немає.

—

Євген Лакінський, Гатіно (Квебек); опубликовано в издании ТЕКСТИ

В тему:

• Канадские врачи: нашим профессорам до их «участковых» — как до Торонто ползком
• Среди американских школьников — математическая революция
• Лилия Гриневич: Невозможно учить современных детей так, как учили нас
• Кабмин утвердил 12-летнюю школу
• Украина: о будущем страны без будущего (точка зрения)