115 років із дня народження Юрія Шевельова: Його стаття 1986 року "Українська мова в себе вдома сьогодні й завтра" актуальна й сьогодні

Версия для печати

 Стаття Юрія Шевельова з 1986 року про проблеми поглинання української мови російською в УРСР, і багато з цих проблем залишаються актуальними й нині – у вже більш як три десятиріччя незалежній Україні.

Читайте також: 115 років із дня народження Юрія Шевельова:

***

На недавньому з'їзді письменників України після десятиріч мовчання боязко порушено проблему відходу українців від української мови, зневаги до неї як "неперспективної” (Ол. Гончар), проблему множення "рідних, доморощених” носіїв "лакейської психології” (Б. Олійник). Але ніхто з промовців не порушив питання про причини такого ставлення й такого множення.

Часткову відповідь на це питання я пробував подати в своїй доповіді, прочитаній ще перед з'їздом, 12 червня цього року, на науковій конференції Іллінойського університету в Урбані. Ця стаття, що її подаю увазі читачів, становить дещо перероблену цю доповідь. Сподіваюся, що вона може мати певний інтерес для еміґраційного й нееміґраційного читача, хоч він і може зазнати деяких труднощів з мовознавчою термінологією, неминучою в науковій доповіді.

У політиці, скерованій на обмеження, а далі й викорінення мов підлеглих національностей у багатонаціональній державі, нема нічого нового. Клясичні методи такої політики — вилучення мови з позаприватного вжитку, особливо в школі і освіті, а також вимішування населення. Така політика і такі заходи існують, відколи існують понаднаціональні держави.

Наслідком такої політики завжди буває зниження або й підрив суспільного престижу підлеглої мови, — свідомо або як неминучий побічний результат. Радянська система в цьому не сказала нового слова. Але її іноваційним винаходом є втручання в унутрішню структуру підлеглої мови засобом систематичних упроваджень одних мовних елементів і заборони інших.

Так у підлеглу мову проваджуються елементи панівної мови, і відсуваються, а далі й усуваються елементи відмінні. Спеціяльні інституції, обсаджені добре платними й професійно тренованими фахівцями, встановлюють рекомендації й правила для підлеглої мови в її стандартизованій формі і стежать за їх дотриманням. Міра суворости в визначенні мовних норм і в їх запроваджені залежить від національної традиції панівної нації і підлеглої в їхній взаємодії. Для прикладу, англійська мова тут дає чимало простору індивідуальним варіяціям, у французькій мові норми далеко суворіші, в російській вони диктуються з невблаганною твердістю.

Коли звернутися безпосередньо до української й російської мов у політичній системі сучасного Сходу Европи, численні випадки впровадження російських слів і інших мовних явищ до української мови загалом добре відомі. Вони можуть бути й бувають довільні або можуть спиратися на справжню практику мововжитку в умовах майже загальної двомовности населення.

Тут можна обмежитися на небагатьох прикладах. У правописі особливо спопуляризоване серед еміґрації усунення літери ґ (хоч і на Україні визнається наявність відповідного звука в літературній мові — наприклад, у виданому недавно в кількості 70 тис. примірників третім виданням ДзУП,1 стор. 20), головною причиною якого є відсутність такої літери в російській абетці. (Другою причиною є нещасне намагання за всяку ціну спрощувати правопис і граматику, про що буде мова далі).

У лексиці просте порівняння газетної практики двадцятих років, себто вже радянського часу, з сучасною виявляє зникнення великої кількости слів. У словниках такі слова оминаються або подаються з застереженням проти їх активного вживання. Як навмання взяті приклади подам — підсоння (УРС — застаріле, СУМ — розмовне, РУС — застаріле), виклад (УРС — у значенні 'лекція' виключене, СУМ — діялектне, РУС — виключене), ватажок у значенні 'вождь' (УРС — виключене, так само в СУМ і РУС. Зауважу, що в таких випадках позначки застаріле, розмовне й діялектне легко заступають одна одну, бо вони не значать нічого іншого, як те, що слово не рекомендоване).

З другого боку, численні слова впроваджуються з російської мови з фонетичним пристосуванням або без нього. З дуже численних прикладів наведу такі, як училище, доход, торжество, урок тощо. У словниках на початку вони впроваджуються обережно, напр., у РУС подано: училище — школа, училище з новим словом на другому місці, але далі йде приклад артиллерийское училище, і тут уже маємо тільки один переклад: артилерійське училище; так само живопись — живопис, малювання, малярство, де традиційний український відповідник аж на третьому місці, але в прикладах уже фігурує тільки російське слово: школа живописи — школа живопису і т. д. Чимало прикладів такого типу подає М. Леонова, Мзн 1985, 4, стор. 54.

Але ґвалтовне усунення одних слів і впровадження інших не таке всеохопне й не таке абсолютне, як часто думають українські еміґранти, а головне — воно не так розкладає саму тканину української мови, як ті процеси, що відбуваються в живій мові, і як витонченіші методи мовного плянування. Вирішальний чинник у всьому цьому — мало не загальна двомовність. "Гармонійна двомовність", про яку читаємо в радянських виданнях, ледве чи будь-коли і будь-де існувала.

Двомовність — це не просто співіснування двох мов на певній території. Звичайно двомовність означає нерівність двох мов, що співіснують і — неминуче — конкурують. В умовах сучасної радянської України російська мова — великоміська, українська — сільська і часом селюцька, російською говорять особи керівні або/і високо освічені, українською (за винятком тих, хто її вживає професійно і за це плачений державою) — особи непрофесійні, з невисокою освітою, російська мова — повна, з високо розвиненою термінологією й міським сленґом, в українській ці складники мусять творитися кожного разу ad hoc або попросту відсутні, і навіть коли створюються індивідуально в відповідній ситуації, рідко продираються до загального вжитку.

У таких обставинах для україномовної особи часто легше замість підшукування або вигадування українських виразів скористатися з уже наявних російських слів для понять, що їх український мовець не має або не легко знаходить український вислів. У гру входять також емоційні чинники й чинники престижу. Все це стосується до пересічного українського мовця, а може ще більшою мірою до працівників преси, радіо тощо, де ще фактор безпеки (справжньої або уявної) не сприяє експериментуванню або творчості. (Адже офіційно нема російського буржуазного націоналізму, але аж надто підкреслено існує український).

Так витворилася ситуація, в якій мовознавці, що нормують літературну мову, часто не мають потреби вдаватися до штучних реґулювань, вони можуть лишатися прагматиками й просто реєструвати те, що вони спостерігають у мові. Єдине, що тут є справді цілком штучне, це недопущення будь-якого прояву пуризму, включно з самим терміном русизм. З-поміж численних фактів наявности російського пуризму при недопущенні українського пошлюся на статтю В. Бріцина й Л. Дідковської в Мзн 1985, 1, основна теза якої — захищати російську мову від українізмів, але аніже словечка нема про потребу боронити українську від русизмів.

Читайте також: Юрій Шевчук: 5 міфів проти української мови

Були роки, коли сама згадка про русизми, навіть без уживання цього слова, не допускалася. Але це показалося недоцільним, явище було занадто поширене і занадто — для плянувальників мови — бажане, щоб його замовчувати. Відтоді русизми в українській мові не виключаються з мовознавчої проблематики, але тільки в відповідній термінології. Це або "благотворні впливи російської мови”, або "збагачення української з братньої мови" тощо. Подібні терміни наперед виключають критичне ставлення до русизмів, всякі спроби опертися їм.

Можливо, дуже поміркований український пуризм таки зробив спробу прилюдно проявитися, у вкрай вузьких рамках і, звісно, без загальної критики російських впливів на українську мову. Подібну тенденцію можна запідозрити для початку сімдесятих років. 1967 р. засновано періодичне видання, малого розміру, малого накладу й малої періодичности, «Питання мовної культури», а 1971 р. воно дістало нову назву, дещо іншого звучання — Рідне слово. 

Та хоч цей орган був боязкий і хоч як він шанувався, від 1986 р. ця назва стала небажана (щоправда, вона сильно тхнула стареньким Воробкевичем), і видання перехрищено на невтральну «Культуру слова». Видання це в головному зосереджується тепер на елементах мови, спільних з російською, звичайно дуже обережно висловлюється щодо них і, — можна б навіть і не згадувати, — старанно уникає виразу русизм. Це стосується, звичайно, й до таких видань, як «Українська мова і література в школі», не кажучи вже про офіційний орган Інституту мовознавства, «Мовознавство».

Таким чином жадних бар'єрів для ширення русизмів в українській мові — в багатьох випадках, як ми бачили, природного процесу, — не існує, за винятком, певна річ, субінтелектуальних почуттів — нерушеними лишаються ті факти мови, що базуються на загальному спонтанному вживанні: мені, приміром, невідомі випадки спроб заступити, скажімо, слово кінь на лошадь абощо. Але в усіх тих випадках, коли спостерігаються вагання або непевність, русизми можуть запроваджуватися без видимого опору. Те, що Леся Українка казала про людей —

               Ми навіть власної не маєм хати,

               Усе одкрите в нас тюремним ключарям —

може бути застосоване до становища української мови сьогодні в умовах цілковитого виключення пуристичних перепон. Роля мовознавців-нормалізаторів, за виконання якої вони дістають зарплату, а то й орденок, сходить, отже, на те, щоб установлювати ієрархію традиційних і нововпроваджуваних елементів у мові. Роблячи це, вони, якщо говорити про лексику, виробили складну систему рекомендацій і засудів. Тут грає свою ролю й місце, на якому подається те чи те слово в словнику і система позначок на нього. Небажані слова часто проходять щаблі свого хресного шляху поступово. Ось приклад такого шляху (не обов'язково застосований у всіх стадіях саме до цього слова) — беру відповідники російського живопись:

1) Живопись — малярство;

2) Живопись — малярство, живопис;

3) Живопись — живопис, малярство;

4) Живопись — живопис, малярство (застаріле/обласне/розмовне) —

і аж нарешті те, чого бажали: (конкретно в цьому слові ще не осягнене):

5) Живопись — живопис.

При чому в вісімдесятих роках практика преси, радіо тощо здебільша випереджає рекомендації мовознавців.

Ось ще кілька прикладів, де просування русизму поширилося далі, ніж у попередньому прикладі: щільно — тісно, витискає — витісняє, чота — взвод (власне, вся військова термінологія з дуже малими винятками).

Хоч які важливі такі прямі заступлення українських традиційних елементів мови на нові, російські (а один з наслідків їх — розрив з літературою перед її совєтизацією), безмірно серйозніші в своїх наслідках ті зсуви в глибинній структурі мови, що виникають з них. Ці зсуви мають також більший теоретичний інтерес. Наведу кілька прикладів, беручи їх з різних ділянок мови, починаючи з лексики.

Своєрідність семантичної структури української мови затирається, підлягаючи пристосуванню до російської. Це відбувається двома шляхами.

1. Розщеплення семантики слова в пристосуванні до російських відповідників, звичайно шляхом упровадження російського слова, напр., укр. відділ відповідно до двох російських — отдел і отделение, тепер (власне від серпня 1975 року!) — відділ із звуженим значенням і — відділення, абсолютне близня російського отделение (і, додам, у розріз із законом українського словотвору, за яким суфікс -іння означає предмети, а -ення процеси — пор. правління 'управа' і правлення 'керування'). Так само укр. прибуток розщеплено на прибуток і доход, укр. збірка (творів) — на збірка і зібрання, укр. лекція (година) — на лекція і урок, укр. поверх на поверх і ярус тощо.

Читайте також: Юрій Шевельов і його спогади: прекраснодушність посеред жахіття

2. Усунення семантичного розрізнення, властивого українському слову, в пристосуванні до російського нерозчленування, приміром, укр. опанування (чужої мови) і оволодіння (чужою власністю) — заступається нерозчленованим оволодіння, скорити (бунтівників) і підпорядкувати (законові) — заступлене нерозчленованим підкорити (мабуть, контамінація рос. покорить і подчинить), чужий (мова) і іноземний (вино) — заступлене нерозчленованим іноземний, урочистість і тріюмф — заступлене нерозчленованим (і позиченим з російського) торжество, зараз (негайно) і тепер — заступлене нерозчленованим зараз тощо.

Мимохідь згадаю, що це шириться й на словотвір. Укр. надхнути, доконаного виду, ніколи не мало недоконаного, замість того вживано синтаксичних конструкцій давати надхнення, приносити надхнення. За зразком рос. вдохновить — вдохновлять витворено незграбне надихати.

Може ще важливіше запровадження іновацій всупереч історичним тенденціям української мови. Звичайно, всяка іновація порушує історично встановлене. Приміром, перехід від нормального ще тридцять років тому одвертий до відвертий порушує історично складену будову слова, яке ніколи не мало префікса від- (воно мало префікс о- і корінь твір-/твор-, як у дієслові о-твор-ити), або, більш-менш того ж часу, перехід від жадний (що історично постало з ні-же-одн- стягненням е і о в а) до жодний. Але проти цих іновацій годі протестувати, бо морфологічний склад цих слів був затемнений, а нові форми позірно відновляють морфологічну прозорість цих слів, а до того вони стосуються до поодиноких слів і не порушують загальних тенденцій розвитку.

Але є інші, що це роблять і що мотивовані тільки з російської мови. Подам приклади, два з фонетики й два з морфології.

1. У фонетиці — тип житіє, посланіє. Праслов'янське і, збережене в усіх інших слов'янських мовах, в староукраїнській змінилося на и від 14 ст. (перша атестація 1283 р.). Усі і, що існували перед тим, перейшли в и, в своїх і позичених (до того часу) чужих словах. Так і в цьому типі слів. Характеристично, ще Шевченко тут мав и: житиє. Звук і тут малпує російську вимову й перекреслює історичний розвиток української. Так само в чужих словах. Маємо закономірно Рим, Єрусалим, позичені давніше. Але чому Віфлеєм? Ліван? Так само в іменах людей, теж позичених давніше: Михайло, Микола, Кирило, Галина (але такого переходу і в и не буває в іменах, що ввійшли до вжитку пізніше: Леонід, Ніна і т. п.). Те саме спостерігаємо в словах, позичених з інших мов у давніші часи. У новіших позиках застосовуємо (штучно встановлене) правило "дев'ятки” на диференціяцію і та и, але в позиках до 15 ст. маємо послідовно и: ґвинт, шпиталь, мистець, квиток, любисток тощо. На такому тлі написання типу житіє з і — нічим не виправданий русизм, що порушує закономірність історичного розвитку української фонетичної системи.

2. Другий приклад розриву з історичною традицією в фонетиці — трактування групи приголосний плюс сонорний у кінці слова. Починаючи від другої чверти 16 ст. спостерігаємо тут вставний голосний: вітр, огнь, корабль перетворилися на вітер, вогонь, корабель тощо. Узаконення форм Олександр, міністр, циліндр замість уживаних перед тим Олександер, міністер, циліндер руйнує цю історичну традицію.2 Про глибші причини цього акту мовного законодавства буде ще мова нижче.

Принагідно зауважу, що нормалізування форм особових імен врозріз з історичною традицією, за яким може ховатися зневага до питомо українських форм, спостерігаємо не лише в практиці київських мовних законодавців, а і в колах Української Католицької Церкви. Форми типу Андрей, Йосиф, Василій тощо штучні і історично невиправдані.

3. У морфології разючий приклад антиісторичного трактування форм знаходимо в приділенні новопозичуваних іменників, що кінчаються на приголосний, до жіночого роду. Історично беручи, маємо тут справу з тим, що в праслов'янській мові було так званими основами на і (з включенням деяких основ на приголосний). У праслов'янській мові до цих основ могли належати іменники всіх трьох родів, але вже тоді почалося "розмивання” цих основ, зокрема приналежні до них іменники середнього роду були перенесені до інших родів (приміром, кость, сучасне українське кістка). Це "розмивання” тривало в більшості слов'янських мов: поволі, але стало усувалися іменники жіночого роду, з закінченням на приголосний. Тільки дві мови — чеська й російська — зберегли продуктивність таких іменників і виявили нахил поширити цю групу. Українська мова перебуває на протилежному полюсі, в ній усування таких іменників зайшло якнайдалі. Стосовно до цього різні способи, що з них назву тут тільки найголовніші:

а) Перенесення до чоловічого роду: біль, дріб, глиб, кір, розпач, Сож, Сибір, Черемош, жаль — усі були історично жіночого роду;

б) Перенесення до чоловічого роду, супроводжуване ствердінням приголосного: пил, полин, Хотин, слова на -пис (літопис тощо);

в) Перенесення до відміни на голосний доданням закінчення -а: долоня, яблуня, їжа, лжа, картопля, (по)мста, миша, одежа, пісня, постеля, тиша, воша, земля; також брова, бритва, буква, церква, Іква, кітва, морква, підошва, Полтва, верства тощо;

г) Те саме доданням суфікса: дочка, чвертка, галузка, горстка, кістка, сітка, сопілка, жердка; частина, данина, глибина; зовиця; скорбота; свекруха тощо;

г) Утрата форм однини (плюралізація): двері, груди, сіни тощо.

Ці процеси тривають далі, але іменники жіночого роду на приголосний ще існують в українській мові. Це або іменники високої частоти вживання (такі, як користь, лють, мідь, осінь, подорож, сіль, смерть) або книжні (міць, честь, обитель, суть). Зокрема зникненню іменників жіночого роду на приголосний перешкоджає висока продуктивність суфікса -ість. Іменники з цим суфіксом (тип якість) можуть бути фактично творені мало не від кожного прикметника. Попри це загальний занепад цього типу іменників, що відбувається протягом сторіч, не влягає сумніву. Він становить одну з прикмет української мови.

Та київські нормалізатори мови не усвідомлюють цього факту абож свідомо ігнорують його. Новітнім позикам з чужих мов вони раз-у-раз надають форм жіночого роду на приголосний, йдучи сліпо за російською мовою. Старіше роля замінено на роль і подібно трактовано такі слова, як модель, медаль, картель, кефаль, магістраль, фальш тощо. (Не враховував історичних тенденцій української мови й Голоскевич. Він тримався роду в мові, звідки слово походило, хоч це не має жадного значення для слова, що обертається в українській мові).

4. Інакше слід оцінити заміну закінчення -и на -і в родовому відмінку однини іменників типу радість, де як відомо, вимогою правопису 1928 р. було писати, а отже й вимовляти -и. Закінчення -и тут старіше, і можливо, що по говірках воно ще трапляється частіше, ніж -і. Але в історичному розвитку бачимо, як послідовно й поступово в цьому типі відміни іменників усуваються в різних відмінках форми на -и, — спершу в давальному й місцевому однини, пізніше в називному відмінку множини, а в новіші часи — і в останньому бастіоні форм на -и, в родовому відмінку однини. Хоч київські нормалізатори виходили, імовірно, не з історичних тенденцій української мови, а просто взорувалися на російській мові (з її повсюдним -і), а також, як типово для них, прагнули спрощення за всяку ціну, але їхня норма тут збіглася з історичною тенденцією, яка полягає в тому, щоб максимально наблизити відмінювання іменників жіночого роду на приголосний до відмінювання іменників типу земля. (В чому ще раз виявляється тенденція до втрати взагалі відміни іменників жіночого роду на приголосний, про що тут була мова в попередньому підрозділі).3

Мовознавці і не-мовознавці, що дбають за збереження української мови, можуть бути стривожені заниканням у ній багатьох продуктивних рис, що визначають її своєрідність. Наприклад, чергування о та е з і (тип кінь : коня), таке характеристичне саме для української мови, непродуктивне щонайменше від 17 ст., як це видно з того, що новіші слова свого й чужого походження цього чергування вже не мають (напр., завод, народ, доход; том, солідол, мода : мод). Занепадає в новіші часи й творення дифтонгів на межі слів, коли попереднє слово кінчається на голосний, а дальше починається на у або і. Замість нормальних спершу фактів типу наука в школі, вона й він тепер не рідкість подибати наука у школі, вона і він. У морфології можна тут навести тенденцію до втрати кличної форми тощо.

Але ці процеси — не наслідок якогось насильства, вчинюваного над українською мовою. Як живі істоти, мовні особливості теж стають старими, неактивними і, нарешті, мертвими, і це процес цілком природний. Консервативні нормалізатори мови (далеко не типовий випадок у сучасній Україні!) можуть наполягати на збереженні вигаслих або близьких до вигаснення рис, але це було б не успішним, ніж якби лікар намагався спинити процес старіння в своєму пацієнтові.

Проте не те саме природна деактивізація певної риси чи тенденції, з одного боку, і штучне витворення чи прискорення таких процесів, з другого. Таке втручання в розвиток і розвиткові тенденції мови далеко загрозливіше, ніж упровадження поодиноких чужорідних елементів. У мові, що розвивається за власними внутрішніми законами, такі чужорідні елементи поступово або відкидаються, або позбуваються свого чужого посмаку й входять до нормального інвентаря мовних засобів. Натомість викривлення глибинної структури мови може легко приректи її розвиватися так само, як мова, з якої ці розвиткові тенденції переймаються. Є великий шанс, що в наслідок таких впливів на розвиткові тенденції мови вона у власному розвитку перейде на рейки іншої, індуктивної мови і, якщо такі явища стануть постійними й потужними, може витворитися така ситуація, що індукована мова самозліквідується в наслідок власного розвитку. Наведу кілька прикладів пристосування самої структури української мови, — не поодиноких слів або звуків чи що, — до російської.

Один з яскравих прикладів — перебудова фонемної структури української мови в пристосуванні до фонемної структури російської мови. Українська мова має серед інших два голосні, і та и. Подібно два голосні такого типу має російська мова, позначувані на письмі и та ы, як і польська, що позначає їх i та y. (Абстрагуємося тут від особливостей артикуляції звуків українського и, польського y і російського ы, які в даному контексті не грають істотної ролі).

Є одначе посутня різниця в фонемному статусі українського и супроти відповідних голосних двох сусідніх мов. У російській і польській мовах звук відповідний до українського и ніколи не виступає на початку слова, а в середині слова ніколи не виступає після пом'якшених приголосних. Це означає, що вибір, скажімо, російського и чи ы цілком зумовлений фонетичним оточенням, а отже, що з фонологічного погляду ці два звуки становлять одну фонему, а ввесь склад голосних фонем російської мови (як і польської) — п'ятифонемний, проти українського шестифонемного.

В українській бо мові і не вимагає обов'язкового пом'якшення попереднього приголосного. Щонайменше зубні приголосні т, д, н, л можуть виступати перед і і в пом'якшеному варіянті (приміром, н у слові ніжний) і в твердому (приміром, ніж). Історично беручи, твердість зберігається, коли і походить з о) і здебільшого чергується з ним, у нашому прикладі ножі) або, в називному відмінку множини прикметників з -ые (напр., у густі, називний множини від прикметника густий з твердим т супроти гості з пом'якшенням).

Такий стан був нормативним до 1969 року. Саме перед тим готувався том збірної праці «Сучасна українська літературна мова» під редакцією І. Білодіда, до якого розділ про фонемний склад мови написав П. Коструба. Як знаю з листа від Коструби, адресованого до мене, в цьому розділі автор виклав загальноприйнятий до того часу погляд на пом'якшення чи непом'якшення приголосних перед і, а отже й на фонемний склад української мови.

На превелике здивовання Коструби, коли книжка вийшла, він прочитав у ним самим складеному розділі, замість написаного ним твердження, що зубні приголосні не м'якшаться перед і, що походить з о і з ы — зовсім інакше твердження, що вони не м'якшаться "в окремих діялектах української мови" (стор. 254 та ін.), що означає, що такого нем'якшення в літературній мові нема — твердження прямо протилежне авторовому і впроваджене без згоди Коструби. Від того часу вся нормативна література, видавана на Україні, йде за твердженням Білодіда, порівняй, приміром «Орфоепічний словник» 1984 р., складений М. Погрібним, де подано в усіх випадках тільки пом'якшену вимову. Тим самим зліквідовано шестифонемну систему голосних української літературної мови, приписано їй п'ятифонемну систему, тотожну з російською й польською.

В ім'я правди й справедливости треба сказати, що Білодід тут тільки довів до кінця таке трактування справи, а почалося воно задовго до нього і задовго до початку нормалізаторського втручання в напрямі організованого структурного наближення української мови до російської. Попереднім етапом було скасування написання и на початку слів. Остання нормативна публікація, що дозволяла (але вже не вимагала) написання з початковими и в словах инший, инколи, иноді, иней були «Найголовніші правила українського правопису» Академії Наук (Київ, 1921).

Відтоді початкове и усунено, дарма що і досі вимова початкового голосного, скажімо в словах інший і Індія не однакова, і «Орфоепічний словник», укладений Погрібним, позначає цю різницю для слів інший, інколи, іноді (але вже не іней). Причину виключення и на початку слова треба шукати в дуже типовому, але й дуже невідповідному, вже згадуваному нахилі до спрощення, який не бере до уваги ні справжнього сучасного стану мови, ні її історичного розвитку.4 Але так чи так, Білодідове втручання до норм вимови приголосних перед і має своїм наслідком ототожнення фонологічної системи голосних української мови з російською і її відрив від балканських зв'язків (румунська мова має и з виразно фонематичним характером).

Перебудова глибинних структур мови, чи то фонологічної, як у нашому попередньому прикладі, чи морфологічної або синтаксичної не так упадає в око, як упровадження слів чи суфіксів, але вона важить далеко більше для збереження чи втрати своєрідности даної мови. Бо дальшу еволюцію мови визначають саме ці глибинні структури, і позбутися зсувів у них далеко не так легко, як позбутися якогось непотрібно впровадженого слова.

А чи не ще важливіше в своїх наслідках втручання соціолінгвістичних факторів, яке веде до втрати власної шкали вартостей і переключення на систему вартостей другої і фактично панівної мови. Наведу кілька прикладів, що показують, як глибоко система вартостей російської мови накладається тепер на українську мову.

Яскравий приклад з морфології — трактування відмінювання іменників середнього роду, що закінчуються на -о. До 1933 р. чужі слова на -о типу кіно, бюро, ситро нормально відмінялися так само, як власні слова типу вікно, ребро, як вони відміняються в розмовній мові. Такі чужі слова відміняються і в російській мові, але тільки позалітературній, тоді як у літературній мові такі відмінкові форми вважаються за вульґарні, погляд, що йде, либонь, ще з тих часів, коли російські вищі кляси вживали французької мови в щоденному побуті.

Така оцінка закорінена в російській мовній свідомості глибоко, плекана школою й літературою. Тепер її перенесено на українську мову, і всі познаки показують, що вона прищепилася цілком щиро серед українських освічених кіл, що вони справді відчувають, що форми, наприклад, родового відмінка кіна, бюра, ситра — вульґарні й неприпустимі в мові освіченої людини. Тимчасом нічого посутньо вульґарного в них нема. Форми типу biura нормальні в польській мові, чехи кажуть у родовому відмінку byra, по-своєму відміняються такі слова і в сербо-хорватській літературній мові — біроа тощо. Тут, отже, до української мови застосовано специфічну шкалу вартостей російської мови й повірено в її універсальність, якої справді нема.

Можна думати, що відмова від форм Олександер, міністер тощо на користь Олександр, міністр тощо, розглядана передше в цій статті з іншого погляду, теж відбиває застосування російської шкали вартостей. А досить поглянути хоч би на німецьке і англійське Alexander, minister щоб переконатися, що знову ж таки маємо справу не з універсальною оцінкою, а з специфічно російською (яка, до речі, знов спирається на французьку з її формами Alexandre, ministre. Тут, як і в багатьох інших випадках, традиції мови французької аристократії покутують у мові "республіки трудящих”).

В українській мові 17 ст. нормально в словах, що мали двічі приголосний р відбувалася дисиміляція р+р в р+л або л+р. Старші римар, рицар, парамар, мурар, срібро перетворилися на лимар, лицар, паламар, муляр, срібло тощо. Від 1948 р. нормативні словники впровадили форму рицар. На тлі російської мови з її рыцарь форма з л зазнала зниження в оцінці й з'явився нахил розглядати її як вульґарну (що зустрілося, правда, з деякими труднощами й опором).5 Характеристично, що в словах, які не мають відповідника в російській мові — лимар, муляр — такі вагання не постали, факт, що ще раз доводить, що тут справа тільки й виключно в накладанні російського мірила на українську мову.

У 16 ст. в чималій групі слів голосний о в складі перед наголошеним а перейшов у а, приміром, багатий, гарячий, також манастир (можливо позичений у цій формі з південнослов'янських мов, а можливо під впливом форми манах). Форму солдат, базовану на російському правописі, відновлено від 1930-их років, форму монастир від 1948 року. Відповідні форми з а (салдат) перейшли до вульґарних, незаперечно знов за оцінками, перенесеними з російської мови.

Приклад, до якого тепер переходжу, сучасному українському інтеліґентові, напевне, здасться особливо драстичним, тут бо оцінка мовних вартостей відповідно до чужої мови закоренилася особливо глибоко. Мова йтиме про звук, що вживається виключно в чужих словах, ф. Цей приголосний виступав у багатьох позиках з чужих мов, насамперед західноевропейських, але в старших запозиченнях мова заступала його на п (напр., Пилип, Остап, пляшка) або на х (напр., Хома, хура), аж поки, від 15 ст., не розвинулася африката хв, дуже характеристична саме для української мови й дуже в ній поширена, але за малими винятками (хвиля, хвіртка...), не допущена до літературної мови. Низька соціяльна оцінка двозвука хв освіченими колами спершу постала в контактах з мовами польською, німецькою й латиною, але в новітні часи її посилили і остаточно ствердили контакти з російською мовою (в якій звук ф "природний" тому, що там він розвинувся і у власних словах у процесі нормального фонетичного розвитку й набув фонемного статусу).

У лексиці теж нерідкі випадки усування слів через те, що їхній статус низький у російській мові. Так купол, якого ще не знав словник Грінченка, витискає слово баня, дарма що в РУС баня як відповідник російського купол ще наводиться першим словом (але годі вжити слова баня в прикладі СУМ — "Під одним куполом спілки письменників"); поширення слова живопис коштом малярства, розглянене тут попередньо, можливо, пояснюється серед інших причин низьким статусом слова маляр у російській мові, хоч само собою сполучення двох значень в одному слові — 'тинькар' і 'мистець' не становить рідкісного випадку (пор., приміром англійське painter). Інші приклади читач знайде в статті Леонової в Мзн 1985, 4, стор. 54 й далі).

Випадки довільних рішень і приписів мовних нормалізаторів мають, кінець-кінцем, другорядне значення саме тому, що вони довільні, а також тому, що вони стосуються до поодиноких слів чи форм. Натомість перенесення всієї шкали соціяльних оцінок мовних фактів має вирішальне значення, іншими словами, втрата здатности оцінювати факти мови незалежно від іншої мови, в даному випадку російської, визначає собою ввесь напрям розвитку на майбутнє і веде до повного пристосування однієї мови до другої, аж до її влиття до цієї останньої.

Від низької оцінки фактів власної мови і високої — другої мови шлях веде до низької оцінки власної мови взагалі і, коли цей розвиток не буде спинений — до переходу від низькооцінюваної мови до високооцінюваної. Розвиток у такому напрямі тим небезпечніший, що, раз започаткований, він існує й шириться не зовнішнім примусом, а випливає з настанови самих мовців. Як писав Ніцше: "Не міг би жити ні один народ, що не цінував би; а бажаючи зберегти себе, він не сміє цінувати, як цінує його сусід".

Ненормальний стан сучасної української мови в СРСР виявляється і в тому, що в ній недостатньо репрезентовані або зовсім відсутні деякі шари, нормальні в сучасних уповні розвинених літературних мовах. Відзначу тут кілька явищ.

Починаючи від приблизно 1930-их років усі чужі слова, що входять до російської мови, тим самим автоматично входять до української. Приблизно з того ж часу до української мови не входить жадних чужих слів іншими каналами. Таке становище не створилося наказами київських мовних нормалізаторів, воно випливає з справжнього загального стану української мови і наявних умов контактування України з іншими народами. Інакше кажучи, ця ситуація виникла в наслідок загального політичного стану, а не просто спеціяльної мовної політики.

Одначе й мовне плянування тут відіграє певну ролю. Мовознавець-нормалізатор звичайно встановлює певну форму для запозиченого слова. У сучасній Україні форми запозичуваних слів живцем і сліпо переймаються (з винятком другорядних пристосувань у правописі) з російської, часто з непослідовностями, що там витворилися. Приміром, якщо обмежитися для прикладу, на двох словах, польська мова має esej і hokej, чеська — esej, hokej, сербо-хорватська esej, hokej. У російській мові знаходимо незмінний іменник середнього роду эсе і іменник чоловічого роду хокей, — сучасна українська мова в УРСР малпує цей стан, запроваджуючи есе і хокей (включно з початковим х, що відтворює чуже h, бо такого звука нема в російській мові, хоч він зовсім нормальний в українській).

Від 1933 р. це прирівняння чужих слів до російської їх форми було розтягнене назад, для слів позичених ще перед тим у формі дещо відмінній від російської. Не більше, як якийсь десяток слів, зберегли свої відмінності. Це такі, як пошта, адреса, ювілей (російське почта, адрес, юбилей).

Українська мова ніколи не розвинула всеохопної наукової й технічної термінології. Така термінологія потребувала спеціяльного опрацювання, як це характеристично для так званих "націй, що розвиваються”. Активні спроби такого опрацювання припадають на 1920 роки і пізніше, у вужчому обсягу, на період 1960-1975. Воно було перерване в роки між цими двома періодами і знову, починаючи від середини сімдесятих років. Наслідки праці протягом двох коротких творчих періодів ніколи не були втілені в практику і, за винятком термінологічного мінімуму, вживаного в середній школі, ніколи не ввійшли до широкого загального вжитку, коли не говорити про термінологію гуманітарних наук.

Міський сленґ, відмінний від російського (за винятком звичайних фонетичних субстанцій), фактично не існує в сучасній українській мові. Сленґ здебільшого не включається до радянських словників, але для української мови доволі численні приклади можуть бути виявлені в деяких творах красного письменства. Я тут скористаюся з виписів Віктора Свободи з роману Гончара Собор, матеріяли здебільшого не подавані в радянських словниках української мови. З різноманітного й лише почасти клясифікованого матеріялу, що його обговорює Свобода, вибираю тут слова, що їх можна розглядати як сленґові. Ось вони: блатняк, наївняк, бабеха, фабзайці, малахольний, калимник, показуха, культовик, шабашка, збути наліво, радіо Єреван, мерзавчик, забігайлівка.6 Серед цих слів нема ні одного, що не входило б до російського сленґу. Звичайно, це випадковий добір, знайдений у романі Гончара, але нема підстав сумніватися в його типовості.

Нема потреби говорити про те, що міський сленґ належить до найактивніших прошарків сучасних мов і має найвищі шанси вижити, якщо брати його en masse, а не говорити про окремі слова. Так воно було в стародавньому Римі, де не клясична мова, а так звана "вульґарна латина" дала початок пізнішим романським мовам. І ще більше це так для часів загальної урбанізації, що характеризує розвинені нації нашого часу. Можна піти далі й твердити, що брак цього шару в сучасній мові ставить під сумнів майбутнє цієї мови. (Можна було б навіть наважитися на припущення, що сленґ, а особливо радянський тюремно-таборовий жарґон на практиці здійснив — за колючими дротами — мрію радянських вождів про створення єдиного многонаціонального радянського народу — принаймні в мові!).

Не розвинувши власного міського сленґу, українська мова на Україні виробила інше своєрідне явище, що дістало там і свою власну назву — суржик, суміш українського з російським при більш-менш довільному вживанні складників того чи того шару, де складники другої мови підносять експресію вислову. Суржик уживається широко, почасти по містах, далеко типовіше — по селах. Це живе явище, і воно заслуговує на вивчення, чого воно покищо не дочекалося на радянській Україні. Але тоді, як міський сленґ націлений у майбуття мови, прогнози щодо суржика мали б бути протилежного характеру.

У час між 15 і 17 ст. українська мова під впливом історичних обставин тієї доби улягла активній вестернізації, точніше — вона ввімкнулася, хай окраєм, до того, що можна назвати центральноевропейським мовним союзом (Sprachbund). У наш час важучим побічним наслідком коротко згаданих тут явищ — особливості в підході до чужих слів, неповнота термінології, брак міського сленґу при наявності суржика є стала девестернізація української мови. Відомі виступи Мілана Кундери в справі ґвалтовної девестернізації чеської культури в наші часи. Далеко інтенсивніше ці процеси відбуваються в українській культурі й мові, тим легше, що первісна належність їх до центральноевропейського кола націй була далеко менше щільна, ніж у чехів.

У мовному мисленні сучасної української творчої інтеліґенції чимраз помітнішим стає рабське копіювання російських зразків, небажання відійти від дослівности. Колись Микола Куліш пустив крилату фразу про те, що українська нація, мовляв, складається з дядьків і перекладачів. Сьогоднішні "дядьки”, говорячи суржиком, бодай вносять до нього елемент іронії. Натомість сучасні "перекладачі" не відходять і на крок від російського зразка.

Вони воліють удатися до впровадження чужих словоформ краще, ніж дозволити собі "переклад", що відповідає значенням, але не формою. Приміром, російське котировать відтворюють українським котирувати з зовсім чужим українській мові дієслівним суфіксом -ир-, не наважуючися перекласти слово своїм розцінювати. Знаходимо такі незграбні дієприкметникові конструкції, як контактуючі мови (рос. контактирующие языки) замість простого й природного мови в контакті, існуюча ситуація (существующая ситуация) замість теперішня, або сучасна, або наявна ситуація тощо. Де ж тут зберігати історичну приналежність до центральноевропейського мовного союзу, коли так затишно й спокійно бути в обіймах північного сусіда!

У світлі попередніх спостережень можна поставити питання, чи загальна радянська національна політика, радянське плянування мови і фактичний розвиток, у тих обставинах, української мови не націляють або не ведуть до перетворення української мови на діялект російської і чи нема проявів такого процесу.

Як загально відомо, в Російській імперії 19 й 20 ст. українська мова офіційно розглядалася як такий діялект. Українські письменники, науковці, вчителі тощо боролися проти такого означення, як і проти можливости такого перетворення на ділі. Іван Франко присвятив спеціяльну поезію, добре відому, цій темі. Там ми читаємо, серед іншого:

               Діялект чи самостійна мова?

               Найпустіше в світі це питання.

               Діялект, а ми його надишем

               Міццю духа і вогнем любови

               І нестертий слід його запишем

               Самостійно між культурні мови.

                                            ("Semper tiro")

У Радянському Союзі українська мова офіційно — мова. Час від часу чути там голоси про відмирання "національних мов" СРСР, але я не знаю жадного вислову про те, що в процесі цього відмирання може статися перетворення мови на діялект як стадію або епізод на шляху від повноцінної мови до нічого. Але яка тут справжня ситуація?

Відоме парадоксально загострене твердження Бодуена-де-Куртене говорило, що літературна мова — це діялект, за яким стоять армія й поліція. За цим критерієм українська мова була мовою тільки в короткі 1918-1920 роки. Але, якщо забудемо про це визначення, які риси сучасної української мови в неї вдома і сьогодні дозволяли б клясифікувати її як діялект? З тих рис, що порушені в цій статті до такого висновка можуть вести такі ознаки:

Широка відкритість для російських вкраплень і структур;

Накинення російської шкали соціяльних вартостей у мові;

Закритість до позик поза тими, що йдуть з або через російську мову;

Недорозвиненість технічної й наукової термінології;

Відсутність міського сленґу;

Явище суржика й суржикізацїі.

Є одначе інша група ознак, що не характеристичні для діялектів. (Наявність літератури й театру, звісно, сюди не належить: діялекти можуть мати свою літературу й театр):

Нормування мовознавцями й мовознавчими інституціями. Діялекти не влягають централізованому нормуванню;

Наявність шкіл, хоч сьогодні це майже виключно початкові й середні неспеціялізовані школи;

Переклади з чужих мов, хоч сьогодні чимраз менші в кількості і виборі ділянок.

Це, звичайно, не вичерпний список ознак в обох їх групах. Для такого списка була б потрібна ціла монографія. Але його вистачає, щоб побачити, що українська мова на радянській Україні перебуває десь у проміжному просторі між станом мови і станом говірки.

Є ще деякі явища, що потверджують такий висновок. Назву два.

Українські слова щораз частіше вживаються в російських публікаціях. Особливо характеристичні тут переклади з західноевропейських літератур. У таких перекладах вони, ці українізми, не можуть мати стилістичного завдання. Виглядає так, що російські автори й перекладачі розглядають українську мову як резервуар, звідки можна вільно й безперешкодно черпати потрібні слова, як з будь-якої говірки російської мови. Іншими словами, для цих росіян українська мова тільки говірка російської.

З другого боку, багато українських письменників і перекладачів широко вживають у своїх писаннях церковнослов'янських слів, які вони беруть не з церковнослов'янської мови, а з російської, що має, як відомо, солідний прошарок церковнослов'янських елементів. У цій мовній поведінці, можна думати, виявляється їхнє відчуття недостатности української мови для мети їхніх писань, відчуття, свідоме або несвідоме, неповноцінности української мови й потреби впровадження до неї чужомовних, себто російськомовних шарів. Така мовна політика людей пера і слова має подвійний ефект.

З одного боку, вона веде до словникового наближення української мови до російської. З другого боку, вона веде до перебудови внутрішньої структури української літературної мови з того, що я умовно називаю "дводіялектною мовою" до того, що так само умовно я охристив "двомовними мовами”. Про ці речі я докладно писав кілька разів. Було б недоцільно це тут повторювати, і я дозволю собі замість цього послатися на мої попередні публікації.7

Повернімось тепер до тих мовців, що відчувають українську мову як "неперспективну” й відходять від неї. Певна річ, шкода, що їм бракує патріотизму. Але мусимо пам'ятати й те, що кожна мова — передусім не засіб вияву патріотичних почуттів, а засіб комунікації. Пересічний мовець не знає про фонемний склад мови або про вигасання історично зумовлених тенденцій у розвитку мови. Але він не може не бачити й не відчувати, що комунікативна функція української мови зіщулюється і що їй не дають вирости в повноцінну й всеохопну мову. Не буду заперечувати, що елементи "лакейської психології” серед мовців України існують. Але гірким фактом є, що існують об'єктивні причини для недорозвинености сьогоднішньої української мови і для поступового звуження її вживання.

Ці причини криються не в "лакейській психології", а в панівній політиці. І якщо треба на це додаткових доказів, то дуже виразний знаходимо в виступі на недавньому з'їзді письменників українського "боса" Щербицького, який знайшов за доцільне ні словом не згадати стану української мови в неї вдома — на Україні — сьогодні і завтра. Створений комуністичними хазяїнами стан і статус української мови — ось посутня причина її занедбання. "Лакейська психологія" — тільки похідне від цього. Зрештою найкраща ілюстрація такої психології — сам недавній з'їзд письменників. З усіх присутніх щось півтисячі делегатів тільки яких три чи чотири наважилися, хоч із сотнею реверансів і оглядань, сказати про нестерпний стан української мови на Україні. Всі інші — "мовчки чухали чуби".

У стародавні часи гінцям, що приносили сумні вістки, відрубували голову. А втім ці вістки були потрібні, бо правдиво висвітлювали дійсність і творили передумови до тверезої оцінки стану. У надії на такі наслідки цього мого огляду наважуюся ризикувати головою.

Тут би й кінець цій статті. Та вона аж кричить, просить постскриптуму, щоб запобігти непорозумінням. Я навів цілу низку мовних фактів сучасности, яким протиставляв факти недавнього або й давнішого минулого. Але я це робив зовсім не для того, щоб домагатися "леґалізації" цих фактів минулого. Єдина їхня тут роля — показати динаміку розвитку мови. Не маю найменших претенсій на те, щоб ці факти зробити нормою. Більшість з них (хоч не всі) — неповоротні.

Ніхто не викине звук і літеру ф з письма й мови, ніяка сила не відновить написання ї після приголосних у словах типу хліб або ніжний. На Україні малахіянські мрії про реформу правопису, хвала Богові, перевелися, але на еміґрації повно Народніх Малахіїв, що з них кожний має свій проєкт реформи правопису й мови, і тим наполегливіше, чим менше він має хоч би мінімальну орієнтацію в мовознавстві. Усі ці проєкти такі ж безграмотні, як і безглузді. Ця стаття нічого не пропонує порядком мовної чи правописної реформи. Усі мої тут приклади — тільки ланки мовознавчої аналізи, ні один з них не претендує на впровадження нових норм. Боронь, Боже, автора і читачів від такого розуміння всього тут поданого!

Нью-Йорк

22 серпня 1986

_____________________

1. У статті вживаються такі скорочення цитованих джерел: ДзУП — «Довідник з українського правопису», видання третє. Київ, 1984; Мзн — «Мовознавство», науково-теоретичний журнал відділення (до серпня 1975 року — відділу) літератури, мови і мистецтвознавства Академії Наук УкРСР, Київ; РУС — «Русско-украинский словарь», томи 1-3 (Київ: АН УкРСР, Інститут мовознавства, 1980-1981; СУМ — «Словник української мови», фірмований тими ж інституціями, томи 1-11 (Київ, 1970-1980); УРС — «Украинско-русский словарь», фірмований так само, томи 1-6 (Київ, 1953-1963).

2. Був ще інший спосіб усувати кінцеві групи приголосний плюс сонорний — доданням голосного після сонорного: Петро, Павло, Дніпро, але в цю проблему тут нема потреби заходити.

3. Зауважу одначе, що ширення закінчення -і на іменники типу ім'я — імени не випливає з тенденцій української мови і є цілком довільне.

4. Фактично такі "спрощення” почалися ще давніше, коли відкинено правописну систему Желехівського, що позначала пом'якшення приголосних перед і вживанням літери ї, на зразок хліб, ніжний тощо проти ніж, лій тощо.

5. Докладніше я обговорюю цю проблему в моїй статті ’’Двомовність і вульґаризм” (в збірнику «Studia Slavica in honorem... Ol. Horbatsch», I. Мюнхен, 1983). Така сама зміна дисимілятивного характеру відбулася в еспанській мові, напр., «arbol» 'дерево', з латинського «arbor» або «peluqueria» 'голярня; форми такі зовсім нормальні і ані найменшою мірою не сприймаються як вульґарні.

6. «The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US», XV (Нью-Йорк, 1981-1983), стор. 315-323.

7. Чужими мовами я писав про це двічі: у моїй книжці «Die ukrainische Schriftsprache, 1798-1969» (Вісбаден, 1966) і в статті "Language Planning and Unplanning in the Ukraine" у збірці «The Languages and Literatures of the Non-Russian Peoples of the Soviet Union. Papers and Proceedings of the Tenth Annual Conference» ред. Джордж Томас. Гамілтон: Університет МакМастер, 1977), стор. 236-237. Українською мовою ці теми я обговорюю в ротапринтному виданні Албертського університету «Галичина в формуванні нової української літературної мови» (Едмонтон, без року видання [1975]).

["Сучасність", 1986, №10, с.28–46]

—

Джерело: ЗБРУЧ

В тему: 

• Андрій Потебня — український Прометей в польському повстанні 1863 року
•  Професор Юрій Шевчук: Двомовність як хвороба
•  Чим є українська мова?
• Значення Шевченка для української культури таке, що кожний рік - це рік Шевченків
• Як харківські культурні діячі переходять на українську мову та віднаходять українську культуру
•  Євген Маланюк: письменник, який захищав Україну зброєю
•  Юрий Шевелев: 28 дней особой службы социалистической родине и после этого