"Більшовики спалили ранених … Сидить партизан, обвитий соломою, а з обличчя жир капає"

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

У нашій хаті були українські книжки. Батько закінчив чотири класи, вмів читати й писати. А мати була неграмотна. Як почалася війна, захворіла. Казала: "Ще би стільки прожити, щоб бушувників не бачити". Большевиків називала бушувниками від слова "бушувати".

Мати була вродлива, з багатшої сім'ї, землю мала. Але вже була вдовою із сином Василем. Його батько був військовим писарем. У складі Січових стрільців пішов на фронт у Перший зимовий похід (похід армії Української Народної Республіки тилами Червоної та Добровольчої армій, що тривав з 6 грудня 1919 року до 20 травня 1920-го. Вояки пройшли 2,5 тис. км, здійснили понад 50 успішних боїв. – Країна). Захворів на тиф і помер. Вдруге мама вийшла заміж за мого батька Василя Приймака. Був на чотири роки молодшим за неї.

Іван ПРИЙМАК, 88 років, водій. Народився 15 лютого 1932-го в селі Поділля Заліщицького району на Тернопільщині в селянській родині. Мав старших сестер Марію і Ганну. Найстарший брат Василь був районним провідником Української повстанської армії, мав псевдо ”Книш”. Навчався у сільській польській школі. Під час Другої світової війни допомагав повстанцям: передавав набої та амуніцію. Вивчився на моториста та водія. Чотири роки служив у морському флоті. До пенсії працював у колгоспі сусіднього села Садки водієм і механізатором. Наприкінці 1980-х був учасником створення осередку Всеукраїнського товариства ”Просвіта”. Організував та співав у його хорі. Один з ініціаторів встановлення пам’ятника Українським січовим стрільцям у селі Садки. Збирав кошти на меморіали пам’яті героїв ОУН-УПА. Відновлював дані про загиблих, встановлював пам’ятні таблички. Був учасником помаранчевої та Революції гідності. З дружиною 76-річною Ганною виховав доньку 44-річну Галину та сина Ігоря, 42 роки. Обоє – вчителі. Має чотирьох онуків

Іван ПРИЙМАК, 88 років, водій. Народився 15 лютого 1932-го в селі Поділля Заліщицького району на Тернопільщині в селянській родині. Мав старших сестер Марію і Ганну. Найстарший брат Василь був районним провідником Української повстанської армії, мав псевдо ”Книш”. Навчався у сільській польській школі. Під час Другої світової війни допомагав повстанцям: передавав набої та амуніцію. Вивчився на моториста та водія. Чотири роки служив у морському флоті. До пенсії працював у колгоспі сусіднього села Садки водієм і механізатором. Наприкінці 1980-х був учасником створення осередку Всеукраїнського товариства ”Просвіта”. Організував та співав у його хорі. Один з ініціаторів встановлення пам’ятника Українським січовим стрільцям у селі Садки. Збирав кошти на меморіали пам’яті героїв ОУН-УПА. Відновлював дані про загиблих, встановлював пам’ятні таблички. Був учасником помаранчевої та Революції гідності. З дружиною 76-річною Ганною виховав доньку 44-річну Галину та сина Ігоря, 42 роки. Обоє – вчителі. Має чотирьох онуків

На цю тему: Монета, Лада, Христя и другие. Украинки — Рыцари орденов УПА

Я був неспокійний. У школі чіплявся і до поляків, і до євреїв. Казав мені один: "Єстем поляк". А я йому: "Хто ти, хлопчику малий? Українець молодий. А який твій знак рідненький? Лев і тризуб золотенький. Жовті ниви, сині гори. Синьо-жовті в нас прапори. І будуть нам помагати – Господь Бог і Божа Мати". Той кричав: "Пся крев, русіни".

Василь був старший за мене на 11 років. Директор школи Степан Грицик казав батькові: "Хлопець талановитий. Мусить учитися". А пізніше приходив до нас додому. Зачинялися з братом у кімнаті і про щось говорили.

Степан Грицик був теж у Січових стрільцях. Після воєнних дій залишився на сході України, там оженився. Дружина Клавдія народила йому сина Бориса. Та після перевороту в Росії у тих краях стало небезпечно. Родина переїхала в наше село. Коли після поляків прийшли більшовики, збиралися Степана арештувати. Він переховувався. Прийшов додому перевдягнутися, а сусіди його видали. Затримали їх разом із жінкою, а син утік. Деякий час були в тюрмі в Чорткові. Там страшне робилося. Коли німці прийшли, то наказали євреям розчистити в'язницю. Вони витягали з підвалів трупи жінок з відрізаними грудьми, виколотими очима.

900 чоловік із Чорткова погнали до Умані. Серед них були й директор із дружиною. Один чоловік із наших країв був запропонував йому тікати. Грицик відмовився залишити жінку. В неї ноги спухли, не могла йти. Таких розстрілювали. А Степана вже в Умані в тюрмі докінчили.

Батьки відправили Василя вчитися до рільничої школи у селі Миловання біля Станіславова (тепер Івано-Франківськ. – Країна). Тоді не дуже знали в селі, як землю обробляти. Колос пшениці найбільше виростав завдовжки з долоню. Біля хати росли верба, береза, ясен. Вже як брат повернувся з навчання, то насадили і яблунь, і винограду. Також полуницю й помідори.

У СЕРПНІ 1939 РОКУ НА ХРАМОВЕ СВЯТО БІЛЬШОВИКИ ЗАЙШЛИ В СЕЛО. Вранці поляки відступали на гарних конях, а ті приїхали на нещасних, худих. Ми всі ви­йшли на вулицю. Гавкали собаки. Доносився запах поту від немитих тіл. Більшовики з двометровими карабінами виглядали, як бандюки. Перше заходили до хати, а тоді вже питали, чи можна.

Із 1939-го брат був у підпіллі. Коли закінчив навчання і став працювати завідувачем сільськогосподарського відділу в Заліщицькій повітовій управі. Спекулював на німецьких грошах і переводив їх до фонду Організації українських націоналістів.

По сусідству жив єврей Мошко. Мав дружину і двох дітей – хлопчика й дівчинку. Мадяри прийшли – побили їх, Мошку бороду відрізали. Потім німці з хати погнали у тимчасовий табір у Товстому. До нас приходив по харчі їхній син Хаїм. Мати давала йому хліб і молоко.

Як німці відступали 1944-го, казали Василеві з ними йти. Батьки просили погодитися, але він відмовлявся: "Загину, але буду тут, я присягнув". Пішов із хати до лісу. А тато мусив іти до армії, щоб нас на Сибір не вивезли.

Якось сестри цілу ніч ліпили вареники. Наварили відро і вдосвіта мене розбудили. Вийшли з хати, перейшли на другу вулицю, де за цвинтарем був лісок. З нами йшла ще одна жінка, її брат теж був у повстанцях. Мене послали вперед. Партизан сказав, що можна йти. Я до своїх вернувся, взяв відра з варениками. У лісі було повно партизанів. Лежали скулені (зіщулені. – Країна), спали під деревами. Жінка, яка була з нами, знайшла свого брата. Обійнялися: "Бери скоро їж, Васильку". Він відмовився, бо то всі мали разом їсти.

Старший брат Івана Приймака Василь Бойко стоїть у верхньому ряду праворуч (у кашкеті) на зібранні товариства ”Просвіта” в селі Цапівці, зараз – Поділля Заліщицького району на Тернопільщині. Фото зроблено під час польської окупації Західної України

 фото надане Іваном ПРИЙМАКOM

Старший брат Івана Приймака Василь Бойко стоїть у верхньому ряду праворуч (у кашкеті) на зібранні товариства ”Просвіта” в селі Цапівці, зараз – Поділля Заліщицького району на Тернопільщині. Фото зроблено під час польської окупації Західної України

Із Поділля в село Кошилівці, що неподалік нашого, їхали москалі. Між ними і партизанами почався бій. Коли наші хлопці перемогли, селяни пішли дивитися. Я теж побіг. Побачив брата в білому маскувальному одязі. Біля нього була охорона. Василь сказав: "Івасю, скажеш мамі, що я прийду". Тоді ще не знав, що він провідник Української повстанської армії.

При дорозі стояла підбита німецька машина. Партизани винесли радянського раненого солдата. Принесли в село, нагодували. Чув, як брат йому мораль читав: "Ти ж українець. Ми воюємо за Україну, а ти прийшов нас нищити". Чув потім від людей, що більшовики його застрелили.

Увечері з'явився брат. Поговорив із мамою. А тоді пішов до сусіда-шевця. Видно, хлопцям треба було чоботи поремонтувати.

За нашим селом був насипаний курган, біля нього стояла вишка. Там німці зробили укріплення й підземний хід, а потім більшовики розмістили гарнізон. Уночі я прокинувся, бо хтось стукав у вікно. Прийшов брат із кількома хлопцями. Поїли і пішли попри той гарнізон. Їх занюхали вівчарки. Ми ще не поснули, почули кулеметну чергу. А потім більшовики почали кидати ракети, щоб видно було. Хлопцям удалося втекти.

Сестра сказала, щоб я біг до тети (батькова сестра. – Країна) в Кошилівці попередити партизан – туди з Товстого через наше село йшов гарнізон. Чимдуж мчав кілометра з півтора. У тети на подвір'ї було повно партизанів. Усі озброєні, готові до бою – їх раніше хтось попередив про небезпеку. Але виявилося, то були зрадники: сказали тікати прямо, бо нібито більшовики заходять у долину з обох боків від річки. Хлопці кинулися туди, а там – скала. З хати бачив, як повстанці дерлися, а по них лупила кулеметна черга з "Максима". Не знаю, скільки загинуло, але частина перейшли. Коли гарнізон відійшов, ми побігли на місце бою. Більшовики спалили ранених. Бачив на власні очі: сидить партизан, обвитий соломою, а з обличчя жир капає.

Я вивчився на тракториста-механізатора. 1952 року мене взяли служити на флот, хоч із Західної України туди майже нікого не брали. У Латвії потрапив до воєнно-морської школи. Рік учився на моториста кораблів. Потім відправили на військово-морську базу в Кеніґсбергу (тепер – місто Калінінград, РФ. – Країна). Служив в екіпажі флоту. Як відмінника польової політичної підготовки мали взяти на корабель, який 1953 року відпливав на коронування британської королеви Єлизавети II. Перед цим мене ретельно перевірили. А потім сказали, щоб ішов в увольнєніє. Здивувався, бо, навіть аби вийти з нашого острівка в місто, мав писати заяву. На березі чекали капітан-лейтенант плавсоставу й підполковник берегової оборони. Привели у штаб флоту: "Чого не признаєшся, що твій брат в УПА?" Відповів: "Не маю брата. Пам'ятаю, нас тільки троє було". Заявили, що маю з ними працювати. Я відмовився.

Батьки писали, що мені передають вітання. Розумів, що від брата. Після першої зустрічі з кагебістами листи спалив. Вони ще багато разів мене викликали. Аж коли Лаврентія Берію разоблачили, то вже мене ніхто не чіпав (голову НКВС у червні 1953 року арештували за обвинуваченням у шпигунстві та змові з метою захоплення влади. За вироком суду розстріляли. – Країна).

На цю тему: Ірина Тимочко, «Христя»: «Сатана» у спідниці — підпільниця, яку оминали кулі

Як повернувся додому, то став їздити на колгоспній машині. Керувати колгоспами присилали людей зі сходу України. Серед них були такі, що багато вивідували, бо співпрацювали з КГБ.

Від брата звісток не отримував. Мама казала, приходила якась жінка і говорила: "Не журіться, Василько живий". Потім я дізнався в архіві про смерть Василя. Знайшов виписку, де вказаний 1949 рік. Але не вірю. Односельчанин розповідав, що в тюрмі 1959 року його допитували: де Василь Бойко на псевдо "Книш"?

Сестра підпадала під виселення до Сибіру. Але вийшла заміж за військового, який дійшов до Берліна і служив у Маньчжурії. Мав нагороди, то їх не чіпали.

Моя дружина Ганнуся працювала секретарем сільради в сусідньому селі. 1989 року нас обох назвали націоналістами і звільнили з роботи. Справжньою причиною було те, що відновлював "Просвіту" в селі й організував український хор при товаристві.

Ганні так і не вдалося ніде влаштуватися. А я пішов у суд. Там визнали, що звільнений незаконно, і поновили на роботі.

Ірина Левицька, фото: Валерій Шмаков;   опубліковано у журналі КРАЇНА


На цю тему:

 

 

 

 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

10:02
Юрій Бутусов: Влада демонструє слабкість, цим користується ворог
09:10
Удар по ОЗУ Балог: мера Мукачева Балогу та голову Мукачівської райради Ланя затримали через корупційну схему (ФОТО)
08:00
14-й пакет санкцій ЄС проти РФ (ДЕТАЛІ)
21:39
Президент нарешті замінив командувача Об’єднаних сил ЗСУ генерал-лейтенанта Содоля на бригадного генерала Гнатова
20:00
У вівторок в Україні майже без опадів, буде спекотно
19:34
Україна підписала кредитну угоду з ЄС на 27 мільярдів євро за програмою Ukraine Facility
18:04
Засуджений в Україні до позбавлення волі митрополит УПЦ МП опинився в Білорусі (фото, відео)
16:10
Немає ані лісу, ні лопат, ні РЕБ, ні екскаваторів, нема людей: проблема будівництва фортифікацій має системний характер
14:06
Як працює система трансплантації органів в Україні: інтерв’ю з «батьком» цього напрямку в МОЗ Василем Стрілкою
12:05
Юрій Бутусов: Про війну - відповіді на питання

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]