Евакуація культурних цінностей з українських музеїв: що пішло не так?

Версия для печати

Війна, розв’язана Росією, щодня забирає в нас найцінніше — час, ресурси, людей. Підрахунки втрат, завданих культурній інфраструктурі, жахають: за неповні чотири місяці вони сягнули 270 мільйонів доларів. Втрати музейних фондів ніхто ще й не починав рахувати, і вони не вимірюються грошима.

Викрадене окупаційним режимом скіфське золото з Мелітопольского краєзнавчого музею, вивезені полотна Куїнджі та Айвазовського з Маріупольського художнього, багато інших, менш гучших, але не менш дошкульних втрат від грабіжників, мародерів, бомб та снарядів — чи можна було їх уникнути? Здавалося би, з 2014 року пройшло достатньо часу, аби реформувати музейну сферу відповідно до нових викликів — як, скажімо, реформували армію. І хоча робота у цьому напрямку велася, коли настав час Х, евакуація спрацювала не всюди і не так, як хотілося би. Щоб розібратись із причинами, журналістивидання LB.ua поспілкувалися з представниками влади та з керівниками трьох музеїв із загрожених областей, які залишились підконтрольними Україні.

Фото: House of Europe та Goethe-Institut в Україні. Миколаївські музеї готують експонати для зберігання на випадок екстреної евакуації

Евакуація культурних цінностей — доволі розмите поняття. Коли музейники говорять про евакуацію та збереження своїх колекцій, це може означати як вивезення об’єктів за кордон чи в іншу область, так і переміщення їх із вітрини у підвал, або і те й інше водночас. 

Це також складний процес, який задіює багато гравців та активностей. Фонд кожного окремого музею належить до музейного фонду України, який контролює Міністерство культури. Кожен музей має також свою керуючу установу — деякі підпорядковані напряму міністерству, але здебільшого це Департамент (або Управління) культури місцевої адміністрації — обласної, міської, районної. І, зрештою, кожен музей має власне керівництво в особі директора. Тож хто з цих трьох інстанцій має вирішальний голос у питанні про евакуацію?  

Читайте також:  Професор Федір Шандор проводить пари прямо з окопу на Сході України: «Ми воюємо за освічену націю»

Крім того, навіть якщо колекцію просто спускають у підвал, для її надійного захисту потрібні спеціальні пакувальні матеріали, які мають далеко не всі музеї. Спеціальна тара потрібна також і для перевезення, а крім цього — транспорт, пальне для нього, охорона, яка супроводжуватиме перевезення та, головне, місце, яке зможе та захоче прийняти колекцію у пристосованих для цього умовах. То хто саме має забезпечити усі ці складові, необхідні для успішної евакуації?

Харківський літературний музей

Харківський літмузей — один із небагатьох прикладів успішної евакуації. Його колекція налічує більше 30 тис. предметів основного фонду. Ядро колекції становлять експонати 1910-1930-х років: автографи видатних письменників (Хвильового, Йогансена, Куліша, Тичини), їх листування, особисті речі, документи, неопубліковані архіви, живопис харківських художників. Про музейну евакуацію розповідає заступниця директора Тетяна Пилипчук:

“Ми були навчені ще 2014-м роком, коли усі з’ясували, що держава не готова до евакуації колекцій. Усі ці 8 років ми потроху доопрацьовували наші списки першочергової евакуації та вели іншу підготовку.

Фото: надано Харківським літмузеєм. Тетяна Пилипчук

До 24-го лютого ми отримували листи від Мінкульту із розпорядженням зазначити потреби музею у разі евакуації колекції. Ми мали вказати об’єми та визначити, що нам потрібно для того, щоби вивезти колекцію. В нас не було спеціалізованої тари. Можливо, це наша провина, бо музеї отримали достатньо повноважень, щоб мати можливість витратити на це гроші. Ми ж витратили гроші на фондосховище, на камеру для платформи стрімінга, бо потрібно було працювати онлайн. А придбання спеціальної тари ми запланували на цей рік, мали отримати її навесні. 

24-го ми терміново почали знімати експозицію, адже, як і всі музеї, тримали її до останнього: музей працював, а нема експозиції — нема відвідувачів. Спустили у підвал, пакували у те, що було під рукою. Ми не чекали наказа від Мінкульту, бо було достатньо тренінгів і ми розуміли, як діяти в умовах бойових дій. Я думаю, тут Мінкульт і не має давати якихось вказівок, бо не може ж він давати наказ окремо кожному музею. Тим більше, Мінкульт все одно робив би це через місцевий Департамент культури, а в нашу міську адміністрацію, наприклад, одразу прилетіло.

Далі почались вагання директора: вивозити чи не вивозити? Рішення приймав саме він, бо кінцева відповідальність лежить на ньому. Із нашим Департаментом не було зв’язку, хоча ми мали би дати запит на вивіз, а вони, у відповідь, дозвіл. Я напряму спілкувалась із міністерством, онлайн отримала від них наказ, дозвіл на вивезення, і на його підставі написала лист у Департамент про переміщення колекції. Від них отримати на той момент я нічого не могла, будемо вже якось потім це вирішувати.

Фото: litme.com.ua. Харківський літмузей

Про транспорт я домовлялась сама, нам допомагав Штаб порятунку спадщини. Я прекрасно розумію, що Мінкульт не завжди може знайти на місцях транспорт, простіше було знайти самій. Тож у мене немає претензій до міністерства — нам відповідали на всі запитання, допомагали, чим могли.

Нас завантажили у вагон, у наказі вже було зазначено де буде зберігатись наша колекція, там на нас чекали колеги з місця збереження. Вже там ми перепаковували колекцію у належні матеріали, які привезли благодійні фонди.”

Читайте також: Унікальні архівні записи українських дисидентів попереджають про сьогоднішню Росію 

Чернігівський обласний художній музей ім. Григорія Ґалаґана

Чернігівський художній музей має близько 10 тис. об’єктів основного фонду: це живопис, графіка, скульптури. Серед них — іконопис доби бароко, твори визначних українських художників ХХ ст. (Глущенка, Дерегуса, Яблонської), західноєвропейський живопис, зокрема — єдине в Україні полотно голландського караваджиста Тербрюґена. Музей розташований у будівлі, яка є пам’яткою архітектури XIX ст. Розповідає директор музею Юрій Ткач:

“Кожен музей має власні протоколи дій на випадок надзвичайної ситуації, має переліки музейних предметів, розподілені за чергою на евакуацію. Також музей, теоретично, повинен мати пакувальний матеріал, тару для перевезення, маршрут евакуації та транспорт.

Фото: the-village.com.ua. Юрій Ткач

Перші два питання музеї ще якось можуть вирішити самостійно, хоча багато музеїв, і ми в тому числі, зіштовхнулися із нестачею ресурсів. Нам ще пощастило: ми буквально за 2 дні до 24-го закупили пакувальні матеріали і, доречі, досі за них не розрахувалися. Тому 24-го ми змогли запакувати наші першочергові предмети. Потім нам ще надавали гуманітарну допомогу, і ми щось допаковували. Питання по тарі ми теж вирішили, хай і не ідеально. Ми все перемістили в тих межах, де ми, працівники музею, могли самі це зробити. В нас постраждала будівля музею, але найцінніші експонати ми встигли сховати.

Музей може самостійно провести підготовчий етап, і ми це зробили. Але що далі? Ми не могли самі замовити собі транспорт та оплатити його. Ми не можемо також самі вирішувати, куди везти колекцію. Питання із транспортом і маршрутом повинно, на мою думку, вирішувати міністерство. Я знаю музеї, які самостійно домовлялись про перевезення, через особисті зв’язки. Але, наприклад, виїзд за кордон без погодження із міністерством взагалі неможливий. По Україні ж переміщення можливе як мінімум за погодженням із керуючим органом — у нас це Департамент культури обласної адміністрації.

Фото: the-village.com.ua

Департамент, у межах того, що він міг зробити, нам допомагав. Але коли Чернігів вже був у облозі, було запізно щось робити. Якщо вже йдуть активні бойові дії, займатися перевезеннями дуже небезпечно, бо колекція може просто не доїхати. Звісно, краще було би зробити превентивну евакуацію, але на це треба розпорядження Міністерства, ми ж не могли самі ініціювати її. Після зняття облоги почались розмови про можливість другої хвилі, щось міністерство почало робити, але по суті ми просто повторили те саме, що було перед вторгненням.

У цілому система не спрацювала так, як треба. Всі так чи інакше очікували на вторгнення, але ніхто не говорив конкретно, що ось буде війна, давайте щось робити. Проблема в тому, що на момент широкомасштабного вторгнення нам не надали чітких планів та конкретних евакуаційних маршрутів, кожен музей мав вирішувати це самостійно, координації дій не було. Але ж не може так бути, що всі вирішать везти свої колекції в умовний Львів або умовний Тернопіль, і розраховувати, що там на них чекатиме місце! В нас, музейників, немає зведеної інформації про ресурси тамтешніх музеїв, їх можливості прийняти до себе нові одиниці на збереження у належних умовах. Це все ж таки має вирішуватись на загальнодержавному рівні.”

Фото: the-village.com.ua. Вирва від влучання міни у дворі Художнього музею Галагана, Чернігів

Дніпровський національний історичний музей ім. Дмитра Яворницького

Історичний музей Дніпра — один із найстаріших музеїв України, його фонд налічує близько 260 тис. предметів, серед них — унікальні скіфські та половецькі скульптури. У колекцію музею входять пам’ятки давнього Єгипту, античної Греції, реліквії запорізького козацтва, стародруки та раритетні видання. Розповідає директорка музею Юлія Піщанська:

“За місяць до початку вторгнення я питала про гіпотетичний маршрут евакуації в Мінкульті, в обласному Управлінні культури — але мені нічого не відповіли. Міністерство проводило наради, семінари про те, як пакувати колекцію, наказало скласти списки черг евакуації, але не було чіткого алгоритму: хто охороняє, де брати транспорт.

Фото: dengi.informator.ua. Юлія Піщанська

З початком війни вся відповідальність була покладена особисто на мене: в Управлінні мені сказали, що це моя внутрішня справа, що я особисто маю зберегти спадщину. Ми весь час складали якісь переліки наших потреб, віддавали їх через Управління на Мінкульт, але безрезультатно. Необхідної протипожежної водонепроникної тари в нас не було. Після 24-го нам обрізали фінансування, ми використали на пакування той фінансовий резерв, що мали, а потім вже чекали матеріали від благодійних фондів. Я за власні гроші купувала пісок і дошки — благо, я маю таку можливість. 

Читайте також: Сповідь польського русофіла: «У найгірших кошмарах мені не наснилося вторгнення в Україну»

Першу допомогу ми отримали вже десь через місяць після початку війни. Працював Штаб порятунку, в якому були пакувальні матеріали, але не було транспорту, щоб дістатися до музею на сході. Ми отримували багато допомоги від них лише тому, що я сама знаходила транспорт за особистими зв’язками. Евакуаційні автобуси та приватні автівки, які повертались із західних кордонів, за моїм проханням заїжджали до Львова та везли нам пакування. Ми везли його не тільки собі, а також і для наших районних музеїв: на Покровку, на Петриківку, на Нікополь.

Взагалі, щоб евакуація відбулась, необхідний наказ від Міністерства культури. Має бути також наданий певний вид транспорту, охорона. І це мало би бути здійснене ще до вторгнення, коли нас ще не обстрілювали з трьох боків. А тепер, у цих обставинах, я несу відповідальність за збереження, і в мене навіть немає презумпції невинуватості, я буду винна, якщо із колекцією щось станеться.”

Фото: Дніпропетровський національний історичний музей ім. Яворницького

В кінці лютого 2022 р. колекцію кам'яної пластики біля історичного музею Дніпра захистили від ймовірного пошкоджень за допомогою дерев'яно-піщаних конструкцій, які нещодавно зняли аби провітрити ’кам'яних баб’ і оновити захист.

***

Незважаючи на різні досвіди, музейники погоджуються в тому, що відповідальність за долю колекції лежить саме на директорі. Когось ця відповідальність штовхала на те, щоб якомога швидше вивезти фонди, когось — навпаки, не поспішати, щоб не наражати колекцію на небезпеку під час перевезення, а декому (як у випадку із Маріупольским музеєм) дала можливість передати скарби окупантам. 

При цьому музейники вважають, що без наказу від міністерства евакуація неможлива, що саме воно має визначити точку призначення. Вони також зазначають, що самостійно вирішити питання транспорту було складно або нереально, що директор музею не має достатньо адміністративних важелів, аби забезпечити належну охорону колекції в музеї або під час перевезення, що це — компетенція місцевої адміністрації разом із міністерством. І абсолютно усі згодні із тим, що уряд мав ініціювати превентивну евакуацію вже тоді, коли з країни почали виїжджати західні дипломати.

Читайте також: Что путин не понял про украинцев

Щоб отримати повну картину, крім музейників ми звернулись до представників місцевої та центральної влади та попросили поділитись своїм баченням того, як працювала евакуація культурних цінностей.

Юлія Кепліна, перша заступниця директора Департаменту культури КМДА, начальниця Управління культури та мистецтв (працювала на цій посаді до середини квітня 2022):

“До 24-го лютого питання евакуації не стояло на повістці дня. Перед нами стояло завдання збереження, захисту музейних колекцій на місці від авіаударів та вибухів. До цього, в принципі, всі були готові. Вже пізніше було проведено декілька нарад із міністерством, а питання евакуації постало десь через тиждень.

Фото: facebook/Юлія Кепліна. Юлія Кепліна

Були потрібні списки на першочергову евакуацію. Вони мали бути короткими, бо велику кількість ми тоді не мали можливості евакуювати. Музеї вже мали ці списки, транспорт ми шукали разом із музеями і з міністерством, усі долучались як могли, а маршрут та місце евакуації визначало міністерство. Музей також міг запропонувати, якщо він самостійно знайшов місце, але узгоджувало його міністерство. 

Загалом процедури, за якими ми працювали, не були створені спеціально для війни. Ми працювали за алгоритмами мирного часу: наприклад, коли один музей готує виставку в іншому, він оформлює контракт із цим музеєм про спільну виставкову діяльність, перелік творів, які вивозяться, а потім ми зі своєї сторони візуємо ці документи та передаємо їх у міністерство. На евакуацію ми готували фактично ті самі документи.

Таким чином, поки я була на посаді, ми евакуювали чотири київські музеї. Документи на евакуацію музеї готували разом із Департаментом, а міністерство давало дозвіл, навіть якщо це було переміщення в межах області. Адже ми взагалі не маємо права чіпати державний музейний фонд без погодження із міністерством.”

Катерина Чуєва, заступниця Міністра культури та інформаційної політики України з питань європейської інтеграції:

“Є постанова № 841, яка чітко окреслює загальний порядок проведення евакуації та перелік цінностей, котрі їй підлягають. Якщо дуже узагальнити, то має бути задіяна ціла низка суб’єктів — від самого музею чи заповідника до органів влади різного рівня.

Фото: Олександр Чекменьов. Катерина Чуєва

На державному рівні рішення про евакуацію приймає Кабмін, на регіональному — обласні адміністрації, на місцевому — органи місцевого самоврядування, а на рівні конкретного музею — його керівник. 

Також, відповідно до Закону України “Про правовий режим воєнного стану,” евакуацією можуть самостійно, або разом із іншими органами, займатись військові адміністрації. На практиці ж багато що залежить від наближеності до лінії фронту та фактичних ресурсів, які є в розпорядженні ОВА. Безумовно, позитивні приклади успішної взаємодії є, і не лише з військовими адміністраціями, але з безпекових міркувань ця інформація не підлягає висвітленню.

В Україні є понад 900 музеїв та заповідників державної та комунальної форми власності, більшість з них підпорядковані органам місцевого самоврядування. Коли стартує процес евакуації, заклади мають взаємодіяти насамперед із ними. 

Переміщення колекцій в межах музею не потребує втручання міністерства, це компетенція керівника закладу. А от при евакуації за межі області включається не лише орган місцевого самоврядування, а й МКІП. При цьому наказ МКІП є лише однією зі складових процесу, адже евакуація передбачає міжвідомчу взаємодію.

Україна вперше з часів Другої світової зіткнулася з таким масштабом бойових дій, а загроза ракетних ударів зробила визначення “безпечних районів” для переміщення людей і цінностей проблемним, якщо не сказати умовним. Тому вкрай важливо, щоб усі ланки евакуаційного ланцюжка були максимально готові, а безпекова ситуація лишала можливості діяти. 

З моменту введення воєнного стану і дотепер МКІП здійснює координацію евакуаційних заходів, не обмежуючись наказами, але й у більшості випадків забезпечуючи комунікацію на різних рівнях та залученість усіх необхідних учасників евакуаційного процесу, завдяки чому значну кількість музейних предметів вдалося перемістити в безпечні місця.*

Щодо превентивної евакуації — в чинному законодавстві немає такого терміну. Евакуація включає низку заходів та є ресурсоємним процесом. Наразі у випадку збройного конфлікту цей механізм безпосередньо запускається із введенням воєнного стану. ”

***

Як ми бачимо, між поглядами місцевої та центральної влади немає узгодженості: МКІП вважає, що переміщення колекцій всередині області може відбуватись без нього, місцеві ж адміністрації (як і музейники) вважають це неможливим без розпорядження з Мінкульту. Щодо превентивної евакуації, Мінкульт взагалі не бачить можливості запустити її поза введенням воєнного стану (а це рішення приймає президент за поданням РНБО та із затвердженням ВР).

Читайте також: Как украинские историки воюют, помогают фронту и работают. "Открытые архивы и декоммунизация очень злят Путина"

Прокоментувати постанову № 841, на яку посилається Міністерство, погодився Дмитро Коваль, юрист, викладач НАУКМА, експерт Truth Hounds, автор монографії з міжнародно-правового аналізу захисту культурних цінностей у зв’язку із воєнним конфліктом:

“Постанова № 841 має занадто широкий профіль, там йдеться водночас і про евакуацію населення, і про культурні цінності — і це забагато матеріалу для того, щоб документ міг бути інструментальним. Там визначені відповідальні за евакуацію, але це і Мінкульт, і, водночас, інші органи, що ускладнює розуміння.

Фото: House of Europe та Goethe-Institut в Україні. Миколаївські музеї готують експонати для зберігання на випадок екстреної евакуації

Але там абсолютно не визначений алгоритм евакуації: не вказано, звідки брати транспорт, де брати пальне для нього, через скільки часу після наближення ворога на якусь критичну відстань потрібно починати евакуацію, коли повинні розроблятись евакуаційні плани, як вони мають оновлюватись. А оновлювати їх дуже важливо: ми це знаємо за досвідом 2014 року, коли ніби-то евакуаційні плани в нас були, але усі вони стосувались вивозу культурних цінностей в Росію.

У постанові немає й інформації про те, наскільки детальними мають бути ці плани — наприклад, що певні цінності мають захищатись in situ (на місці, — Ред.), а інші треба транспортувати. Також там немає відсилок до міжнародного права: воно теж не дуже багате на практичні інструменти, але воно вказує, скажімо, що евакуаційний транспорт має позначатись певними знаками, такими як блакитний щит. Під час перемовин по Гаазькій конвенції, була дискусія, чи слід вводити спеціальні знаки. Існувала думка, що цього не треба робити, адже вони можуть бути видимими для ворога здалеку і будуть використані як мішень. Але тоді ця логіка була відкинута, і я би не розглядав її всерйоз сьогодні. 

У постанові сказано про укриття для колекцій, але дуже абстрактно. Мені невідомо про існування конкретних переліків укриттів — можливо вони і є, але якщо так, то чи знають про них музейники? У цілому, ця постанова не є інструментом, який може серйозно допомогти.”

***

Як бачимо, чіткість розуміння процедури евакуації існує лише в уяві міністерства, що, за рідкими виключеннями, і довела практика. Музейники ж говорять про заплутаність нормативних документів та вказують на занедбаність музейної сфери загалом.

“Є багато юридичних колізій: хто за що відповідає, хто на що дає дозвіл, — каже Тетяна Пилипчук. — Музейна сфера довгий час не реформувалась, і з точки зору законодавства там просто треш. Закон про музеї прекрасний, за ним можна все, але він суперечить багатьом іншим законам. І музеями в Міністерстві займається фактично одна людина — так теж не має бути. Була колись ініціатива створити Інститут музеїв, але після неоднозначного досвіду із Інститутом книги, до цього так і не дійшло.” 

Із колегою погоджується Юлія Піщанська: “Як виявилось, наша спадщина не має цінності для суспільства. Це щось вторинне, бо музеям не надали спеціального статусу у перші дні війни, не надали підвищену охорону. Кабінет Міністрів не включив музеї у критичну інфраструктуру.” 

Тож ми можемо безкінечно і далі ходити по колу: музеї будуть втрачати колекції, музейники будуть справедливо скаржитися, що не мають адмінресурсу для вирішення нагальних проблем, адміністрації посилатимуться на директиви міністерства, Мінкульт казатиме що не може керувати окремо кожним музеєм та, водночас, перекладатиме відповідальність на вищі інстанції, які вирішуватимуть “більш нагальні справи” та згадуватимуть про музейну сферу лише під час “великих реставрацій” або з нагоди чергових “втрачених скарбів”.

Єдиний вихід — це відійти від ставлення до колекцій як до господарського майна та подивитись на них як на суспільне надбання, перейти від модусу звітування до модусу опікування. Це зрозуміти відмінність між “відповідальністю перед” і “відповідальністю за” та усвідомити, зрештою, різницю між ціною і цінністю.

—

Ксенія Білаш, опубліковано у виданні LB.ua

В тему:  

• Бойовий медик Маша Назарова про нашу тактичну медицину, її героїв та способи їй допомогти
• Як офіцер ЦАХАЛу Максиму П воює за Україну: "Я тут за виконання дуже специфічної роботи"
• Как украинские историки воюют, помогают фронту и работают. "Открытые архивы и декоммунизация очень злят Путина"
• Капелан Сергій Цьома: «Зараз усі конфесії об’єднує те, що проти нас один сатана»
• Один день роботи українських танкістів на Донбасі
•  Чесні відповіді на найпоширеніші на Заході питання про полк/бригаду/батальйон "АЗОВ"