Громадський суд і осуд в Україні XVII–XVIII століть

Версия для печати

 Українське село кінця XVII–XVIII ст. пережило багато буремних потрясінь. Це був період Руїни, поділу України по Дніпру, повстань, переворотів і ситуативних союзів. На ту епоху припадає державницька та військово-політична діяльність Івана Мазепи, Івана Скоропадського, Павла Полуботка, Пилипа Орлика.

Саме тоді був вирізаний і залитий кров’ю Батурин, знищена Запорозька Січ, почалися тотальні репресії імперської влади проти козаків, обмеження й подальша ліквідація козацької автономії – загалом в історичній науці він характеризується як один з найважчих і найтрагічніших періодів, який значною мірою вплинув на подальшу історичну долю Української держави і розвиток української нації.

Великі трансформаційні зміни відбулися і в середовищі сільської громади. Наслідком імперських завойовницьких дій стало підпорядкування Київської митрополії московському патріархату, що призвело до запровадження на території України духовних консисторій як органів церковного управління. В їхній компетенції перебували суди – не лише над духівництвом, але й над мирянами. Бюрократичне церковне діловодство лишило нащадкам у спадок значну кількість консисторійних судових справ. Їх почали вивчати українські вчені вже з другої половини XIX ст.

Читайте також: Архітектура давнього українського села

У тих справах – перипетії сотень і сотень людських доль, повсякденне життя української громади, пристрасті й трагедії, і головне – канони та норми громадського мирського життя, особливо – родинного. Життєвий уклад тогочасних українців, наших далеких предків, усталені традиції часто-густо суперечили насаджуваним московськими попами канонам – а отже, засуджувалися і каралися.

У єпитимійних справах йдеться не лише про скоєні злочини (убивства, побутові й майнові конфлікти тощо), адже й вони мали місце – а й про елементарне право людини на особисте щастя після кількох невдалих спроб. Церква суворо засуджувала навіть третій шлюб, а українці й українки (насамперед удівці) вперто укладали четвертий і навіть п’ятий. Утім, за тогочасним звичаєвим правом і народними шлюбними традиціями, факт спільного проживання вже трактувався як укладений шлюб і саме таким визнавався громадою. Одним з найуживаніших церковних покарань для такої пари була єпитимія та заборона на спільне проживання.

Церковний суд XVIII ст. у багатьох питаннях перебрав на себе компетенцію громадського суду попереднього сторіччя. Читаючи дослідження українських вчених-народознавців ХІХ ст. (серед них Орест Левицький, Григорій Данилевський, Амфіан Лебедєв, які вивчали й систематизували народний побут, віднайдені судові справи) та сучасних українських дослідників, помічаєш: злочини, сімейні трагедії і драми, за які у XVII ст. брався саме громадський суд, у наступному столітті стали належати до церковного. І різко зросла їхня кількість, розширився перелік гріхів. Такі “злочини”, як втеча чоловіка чи жінки з дому, двоємужжя і двоєженство, розлучення і перелюб сьогодні не належать до тяжких злочинів, але є великим гріхом у тогочасній релігійній картині світу.

І саме вони активно фігурують у єпитимійних справах консисторійних судів XVIII ст. У державних архівосховищах України зберігаються рукописні фонди багатьох духовних консисторій, у яких писарями бездоганно з бюрократичної точки зору виписано суть справ, перебіг, судові ухвали та рішення. Основна різниця між столітніми вироками – у м’якості покарань, образно висловлюючись.

Громадський суд був значно безжальнішим до злочинів, що стосувались порушення загальноприйнятих норм поведінки, моральних правил, і тим паче – умисного позбавлення життя. Посилення ролі церкви в сільській громаді призвело до того, що роль пильних цензорів перебрали на себе священники, надсилаючи у духовні консисторії одну депешу за другою з будь-яких підозрілих, на їхню думку, ситуацій.

Українці XVII ст. самі активно зверталися до громадську суду (зазвичай йдеться про полкові суди), намагаючись вирішити свої справи – родинні, майнові тощо. Скажімо, позов могла подати мачуха на пасербицю – за наклеп, чоловік міг скаржитися на дружину – що вона почала втікати з дому. У першому випадку вирок цивільного суду був таким: пасербиця мусила вибачитися за наклеп та витримати публічний ляпас від мачухи. У другому випадку суд ухвалив подружжю жити “статечне” – але історія замовчує, як розвивались ситуація далі, чи вплинуло рішення суду на дружину-втікачку.

Чи не найбільша кількість збережених і віднайдених справ і XVII, і XVIII ст. стосується перелюбу – мабуть, на той час це був один з найпоширеніших мирських гріхів українців. І також – один з найуживаніших способів помститись удаваному кривднику, вигадавши історію про перелюб, якого не було.

У своїй монографії “Гріхи розмаїтії” доктор філологічних наук Микола Сулима проаналізував єпитимійні справи, виявлені у фондах Київської, Білгородської, Волинської, Переяславсько-Бориспільської, Катеринославської, Слобідської, Херсонської та Чернігівської духовних консисторій, систематизувавши їх за розмаїттям гріхів. Тема перелюбу – друга за кількістю позовів, але лише у порівнянні з тяжкими злочинами – наприклад, убивством, дітовбивством.

На цю тему: Как было принято вести себя в среде украинской элиты во времена Украинского гетьманства

Вироки громадського суду за доведений факт перелюбства були досить суворими і могли бути такими: кара мечем чоловікові і ганебний стовп для жінки; відкуп конем (у конкретному випадку йшлося про наймичку); штраф і подальше ув’язнення; прив’язування обох “учасників процесу” до ганебного стовпа; вигнання з села чи міста, заборона подальшого проживання не лише у місті, а й найближчих селах.

Причому за перелюб карали як одружених винуватців, так і самотніх – навіть якщо це була козачка-вдовиця та якийсь вільний козак. Специфіка епохи наклала свій відбиток і на романтичні історії – найчастіше факти перелюбу траплялися між військовими (у справах часто фігурує термін “козак”, міг бути також “сердюк” – вояка найманого піхотного полку) і вдовами.

Суд міг не зважати навіть на таку пом’якшувальну обставину, як намір побратися – Орест Левицький у своїй праці “Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине XVII ст.” навів факт покарання за незаконне співжиття мешканки с. Мильці вдови Параски та козака Кирика Лещенка, а вони під час допиту стверджували про бажання одружитися.

Читаючи такі праці, мимоволі задаєшся питанням: а хто ж звертався до суду з такими скаргами? Хто ревниво вистежував коханців? Кому не давало спокою чуже щастя? Якщо йшлося про одружених полюбовників – це одна справа, але якщо люди були самотні? Громада? Сусіди?

Читайте також: Куди бігти за сіллю, або Хто такі сусіди

А без сусідів такі справи насправді не обходилися – вони виступали свідками, вони позивалися до суду, вони стежили за “чеснотами” один одного, на підставі їхніх даних відкривалися справи й ухвалювалися рішення.

Активними дійовими особами судових справ про перелюб були шинкарки. Без перебільшення їх можна назвати тогочасними бізнесвумен – це були ділові жінки, які мали власну справу. А для цього треба мати певний характер, ділові якості й здібності. Мабуть, саме такими рисами володіла шинкарка Хвенна, яка вирішила влаштувати своє особисте життя і 1691 р. поскаржилася у полтавський суд на волоцюгу Грицька.

Мовляв, обіцяв одружитися, вона йому повірила і зійшлася з ним, але він – як-то кажуть, “обіцяти не значить женитися”. Не відомо, що було прихованою метою позову ділової пані – чи-то зобов’язати Грицька дотримати слова, чи-то помститися йому за розбиті мрії, але суд виніс такий вирок: бити Грицька серед міста киями. Проти такого важкого вироку виступили присутні на суді, і тілесне покарання замінили штрафом. Хвенна, на диво, обійшлася без покарання – можна лише жартома припустити, що вона запросила суддів до себе у шинок на гостину.

Значно жорстокішими були рішення громадського суду у справах за вбивства. Виносячи вироки за такими тяжкими злочинами, суди у своїх рішеннях керувалися Литовськими Статутами (їхні положення були чинними на території Литви й України аж до середини ХІХ ст. – а потім їм на зміну прийшов імперський звід законів) і Магдебурзьким правом.

Виносячи вердикт, суд зважував на різні обставини, які могли як пом’якшити вирок, так і посилити його. Найсуворішими були наступні покарання: четвертування, відрубування ноги або руки, відрізання носа, скарання “на горло”. Траплялося й подвійне покарання: прикувати до труни убитої людини, потім скарати на горло, а перед тим – сплатити гроші родичам загиблого й оплатити судові витрати. За наявності багатьох обтяжуючих обставин вирок міг бути й таким: спершу волочити кіньми по ринку, потім рвати кліщами тіло, і врешті – четвертувати.

Зафіксовані випадки, коли родичі, діти, сусіди після рішення суду докладали зусиль до пом’якшення смертного вироку: скажімо, як у випадку суду 1689 р. над дружиною козака Палажкою, яка була звинувачена в убивстві служниці. Жінці загрожувало покарання бути прикутою до труни. І саме родичі загиблої звільнили Палажку від такого покарання, зваживши на її прохання. Тоді суд поставив її перед вибором: або ув’язнення, або сплата певної суми родичам.

В іншому випадку, коли чоловік “перебрав міри” і вбив свою дружину – а хотів лише провчити її за пиятику, неробство тощо – суд зважив, що ніхто з сусідів ні в чому чоловіка не звинувачує, діти не мають до батька претензій, і відпустив його каятися та справити сорокоуст.

Читайте також: Берегиня чи рабиня? 15 жовтня світ відзначає Міжнародний день сільських жінок

З історичної точки зору було би необ’єктивно зводити всі цивільні справи до любовних історій – хоч і найчастіше трагічних. Серед тогочасних українців траплялися і важкі злочини, були і злочинці-збоченці – як і серед представників будь-якого народу світу. Читаючи історичні та літературні джерела, мимоволі ловиш себе на думці про прямі асоціації з сучасними інформаційними повідомленнями Національної поліції України чи анонсами судових засідань. Убивства, позашлюбні та незаконні діти, зґвалтування – були і важкі гріхи, і важкі покарання.

Загалом же, матеріали судових справ XVII–XVIII ст. – багатющий матеріал для вивчення характеру тогочасної епохи, морально-етичних звичаєвих народних традицій, українського менталітету і національної психології, засад громадського співжиття. До літописної спадщини тих років постійно зверталися українські поети й прозаїки, оспівуючи у своїх творах відданість, засуджуючи зраду та лиходійство.

На підставі цих матеріалів сучасні режисери могли би зняти не один історичний серіал чи фільм – сотні сюжетів, десятки сотень людських доль – справжніх, не вигаданих, перипетії яких зафіксовано в повному історичному антуражі. Для українських вчених – це невичерпне джерело нових тем наукових пошуків і досліджень. А для сучасних українців, нащадків – минуле, яке варто знати.

Наші далекі пращури не лише затято воювали на усіх фронтах і в усіх союзницьких військах – вони кохали й одружувалися, народжували дітей і втікали від нелюбих чоловіків і жінок, грішили і відповідали за свої вчинки перед усією громадою.

Ілюстрація: Микола Пимоненко, ”Жертва фанатизму”, 1898 рік

—

Олеся Мандебура, опубліковано у виданні УКРАЇНСЬКИЙ ІНТЕРЕС

Читайте також: 

•  Село українське в Чикаго: як живуть українські емігранти в США
• Українське коріння відомих персон
•  Україна Incognita: 19 унікальних сіл
• Украинский архитектурный модерн
• 23 шокуючі традиції та звичаї давньої України