Не лише Ватутін. Які ще моторошні символи з радянської епохи є Маріїнському парку столиці

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:  Не лише Ватутін

9–10 лютого 2023 року в Маріїнському парку в Києві було демонтовано пам’ятник на місці поховання радянського воєначальника Ніколая Ватутіна, смертельно пораненого в сутичці з бійцями УПА. Ця подія мала широкий, зокрема – міжнародний резонанс.

Але пам’ятник та могила Ватутіну – це лише частина радянського пантеону, який існує в Маріїнському парку, зазначає видання "Тиждень". Причому – не найбільша з них. До складу пантеону належать також: «пам’ятник учасникам січневого збройного повстання 1918 року», рештки «пам’ятника героям жовтневої соціалістичної революції» та надгробок на могилі більшовика Андрєя Іванова.

Обидва пам’ятники встановлені на братських могилах більшовиків та їхніх прихильників, які загинули в боях із військами Української Народної Республіки та іншими ворожими до них силами. Щодо могили Іванова, то цей росіянин дуже короткий період жив в Україні, був одним із керівників повстання проти Центральної Ради, а потому очолював різні партійні організації в Росії та помер 1927 року в Москві. Однак його тіло вирішили привезти до Києва та поховати поруч із братськими могилами – з метою пропаганди інтернаціоналізму.

Читайте також: «Викривлена історія може бути небезпечнішою за ядерну зброю, і ми це тепер бачимо»

У Маріїнському парку були й інші поховання. До середини 1930-х років прямо на тому місці, де поховали Ватутіна, височіла Олександро-Невська церква. Цікаво, що буквально донедавна цей факт заперечували прихильники пам’ятника Ватутіну, які стверджували, буцімто церква була розташована «перед ним». Але не складно порівняти старе фото церкви та місце розташування вже колишнього пам’ятника Ватутіну, щоб переконатися, що це – неправда. Біля зруйнованої комуністами Олександро-Невської церкви також було кілька поховань Так, саме там було поховано молодшого сина гетьмана Павла Скоропадського, який помер 1 серпня 1918 року у віці 2 років та 10 місяців унаслідок гострого апендициту.

Братська могила, на задньому плані великий силует Олександро-Невської церкви (на її місці донедавна височів пам’ятник М. Ватутіну)

19 січня 1919 року «у Царському саду (як тоді називався Маріїнський парк. – Я. Т.) на березі Дніпра над самим краєм обриву» було поховано 16 січових стрільців військ Директорії, загиблих у боях з офіцерськими дружинами, які захищали владу гетьмана Павла Скоропадського. Серед них – відомі старшини Легіону УСС Федор Черник та Євген Загаєвич (слід звернути увагу на помилки в інтернеті, зокрема – у Вікіпедії, де зазначено, буцімто вони поховані на Аскольдовій могилі). Місце розташування цієї братської могили встановити годі. Вірогідно, вона була неподалік від сучасного оглядового майданчика вбік лівого берега Дніпра.

Читайте також: Чи потрібен столиці пам'ятник де "красивий кінь і дядька з фуражкою в руці"?

Найперше «революційне» поховання з’явилось у Царському саду 5 листопада 1917 року – навпроти центрального входу до Маріїнського палацу, де в той час пафосно розміщувався «киевский совет рабочих и солдатских депутатов». У братській могилі були поховані червоногвардійці, які загинули у збройних сутичках на вулицях Києва з прихильниками Тимчасового уряду 26–31 жовтня 1917 року (ст. ст.) Але в результаті цих подій перемогла «третя сила» – Центральна Рада.

Ось що повідомляла про це перше братське поховання газета «Нова Рада» у № 179 від 7 листопада 1917 року:

«Похорон жертв гражданської війни. Позавчора у Київі урочисто поховано коло двірця 10 жертв гражданської війни. Величезна процесія робітників і війська пройшла з музикою і прапорами через всю Васильківську вулицю, через Хрещатик, по Олександрівській вул. до двірця, де після промов поховано всіх 10 жертв. Після похорону “красна гвардія” зробила салют на вічну память похованим».

Отже, у тій першій братській могилі було поховано 10 більшовиків та їхніх прихильників, яких українська газета делікатно назвала «жертвами». Загиблих супротивників більшовиків – юнкерів київських військових училищ – поховали в іншому місці, на Звіринецькому кладовищі.

Салют із рушниць на честь загиблих більшовиків та їхніх прихильників (кадри кінохроніки)

Попри те, що в київських газетах 1917 року була чітко вказана кількість похованих у першій братській могилі, пізніше ця інформація чомусь уже не фігурувала в радянських виданнях. Крім того, існує також версія, що в ямі поруч із цією могилою в лютому 1918 року були поховані неідентифіковані жертви більшовицького терору. Проте точна кількість похованих під «пам’ятником учасникам січневого збройного повстання 1918 року» не була відома від моменту спорудження цієї могили.

 Читайте також: Николай Щорс: когда жена — чекист

Більшовичка Євґенія Бош, яка була серед очільників прихильників Лєніна в Україні, згадувала у спогадах: «В Александровском парке в Киеве 4.02.1918 (ст. ст.) было одновременно опущено 750 красных гробов революционеров». Водночас у книжці під редакцією Віталія Шульгіна (редактора газети «Киевлянин»), присвяченій подіям у Києві у грудні 1917 – лютому 1918 років та виданій незабаром потому, стверджується, що «всего в братских могилах было похоронено около 300 человек». Але ця цифра – оціночна, яка не мала під собою жодних документальних підтверджень. Тим часом петроградські та московські більшовицькі газети писали про 1500 загиблих «борцов за социализм».

Проблема полягала в тому, що самі більшовики достеменно не знали про кількість похованих у братських могилах, оскільки цей процес значною мірою відбувався хаотично. Поховання відбулося 17 (4 за ст. ст.) лютого 1918 року й мало символічний характер, а саме – позначало перемогу інтернаціоналістів над «буржуазними націоналістами»; більшовиків та їхніх поплічників (анархістів, есерів тощо) над Українською Центральною Радою. І тому до братських могил (щонайменше двох) зносили тіла загиблих прихильників радянської влади з різних місць: під час десятиденних вуличних боїв у Києві; унаслідок бойових дій на Лівобережній Україні, зокрема – бою під Крутами.

Фактично, до цих братських могил могли потрапити й мирні жертви артилерійських бомбардувань Києва, і неідентифіковані страчені більшовиками, тіла яких накопичувались у моргах, і навіть пересічні мерці, чиї родичі вирішили влаштувати поховання задарма, тощо.

Робітники одного з підприємств Києва зі своїм цеховим прапором на Олександрівській вул. (нині – Грушевського) під час масових поховань (фото того часу)

У газеті «Известия Киевского Совета рабочих и солдатских депутатов» було розміщено докладний план масових поховань 17 (4) лютого, з якого випливає, що зі своєю труною під виглядом прихильника більшовиків міг долучитися буквально будь-хто:

«К похоронам жертв революции. Порядок процессии следующий: Городской район собирается возле Анатомического театра и следуют по Фундуклеевской ул., на углу ея и Б. Владимирской присоединяется к Подольскому району и следуют по Фундуклеевской ул. к Крещатику.

Подольский район в 10 час. утра собирается на Братской площади и следует вместе с Константиновским районом мимо 3-й гимназии по Андреевскому спуску, по Б. Владимирской, Фундуклеевской на Крещатик, где присоединяются к процессии.

Куреневский район собирается вместе с Подольским.

Слободской район собирается в 8 час. утра возле моста и присоединяется возле 3-й гимназии к Подольскому и Куреневскому району.

Дарницкий район собирается вместе с Слободским районом.

Печерский район собирается в 9 час. утра возле арсенала, следует по Московской, Рыбальской, через базар по Б. Шияновской, Вл.-Лыбедской к военному госпиталю. На Владимирский базар, по Бол.-Васильковской, Бессарабке, по Крещатику, через Царскую площ. по Александровской ул. к дворцу.

Жел.-дор. район – собирается в 10 час. утра возле жел.-дор. больницы, выходит на Кадетское шоссе к триумфальным воротам по Б.-Бульвару на Еврейский базар и по Б.-Бульвару до Бессарабки, где присоединяется к Печерскому району.

Шулявский район собирается в 10 час. утра возле завода Греттера, следует по Брест-Лит. шоссе, по Б.-Бульвару до Еврейского базара, где присоединяется к ж.д. району.

Демиевский район в 9 с половиной часов утра собирается возле Демиевского снарядного завода, следует по Б. Васильковской улице до Владимирского базара, где присоединяется к Печерскому району.

При похоронах жертв революции члены Совета Рабочих, Солдатских и Крестьянских Депутатов собираются в 1-м районе к Понтонному батальону, откуда впереди церемониала следуют все время до Мариинского парка. Районные распорядители похоронной комиссии следуют при своих районах. Районные Советы Рабочих Депутатов с заводскими комитетами также идут впереди своих районов и руководят районными церемониалами, на которых возлагается принять меры к товарищескому порядку.

Все гробы с останками жертв революции, находящиеся на пути следования процессии, присоединяются к ней во время ее следования, остальных подвозят к сборному пункту района или же на линии следования процессии».

План поховання був радше схожий на масові народні гуляння всім містом із трунами на плечах. Адже, згідно з цим планом, ті трупи, які перебували в Києво-Печерській лаврі, мали бути знесені спочатку до військового госпіталя, потім – на Хрещатик, і лише звідти – до Маріїнського парку. Хоча прямий шлях від Лаври до Царського саду (нинішнього Маріїнського парку) був, напевно, разів у десять коротше та легше.

Ще більше вражає «мандрівка» трун із тілами з лівого берега (Дарницького та Слобідського районів). Замість того, аби просто піднятися від Микільського моста (де нині розташований міст метро) до Маріїнського парку, натовп мав іти до Подолу, звідти підніматись Андріївським узвозом, і далі крізь центр знову повертати до Царського саду.

Фото-репортаж із поховання 17 (4) лютого 1918 року, опублікований в одному з московських видань

У пресі та літературі 1918 року збереглося чимало свідчень про ці поховання. Газета «Нова Рада», яка продовжувала виходити при більшовиках, у своєму випуску від 19 лютого 1918 року опублікувала короткий репортаж про поховання:

«Похорони жертв крівавих подій. У неділю 17 (4) лютого відбувся урочистий похорон жертв, що загинули під час крівавих подій у Київі, котрі боролися на боці совітської влади. Жалобні районні походи, вирушивши з ріжних частин Київа, сходилась в супроводі моря червоних і чорних прапорів та оркестрів музики до Маріїнського парку, де були вириті дві величезних братських могили. В ці могили під салют з рушниць та гармат було опущено кілька сот чорних домовин з прахом забитих. В одну з цих могил була перенесена також труна з прахом Л. Пятакова, якого знайшли замордованим коло Поста-Волинського.

В цей день трамвайний рух був припинений зовсім. Всі магазини, крамниці, ресторани, кавярні і столовки були закриті.

Похорон пройшов спокійно і без ексцесів».

Читайте також: Взорвать Свободную Европу

Більш детально про цю подію розповів у своєму нарисі один із київських журналістів того часу:

«В этот день с раннего утра, по направлению к парку, через Крещатик, потянулись длинные процессии вооруженных большевиков, сопровождавших подводы с гробами убитых товарищей. Над процессиями колыхались черные и красные знамена со следующими надписями: “Слава павшим за власть советов”, “Вашею кровью куплено счастье трудящихся масс”, “Вы отдали все, что могли”, “Слава павшим борцам за свободу”, “Знай, федерация России, тебя создала кровь борцов! Чтите вечно это слово народовластия творцов”, “Да здравствует III интернационал!”, “Да здравствует всемирная революция!”, “Пролетарии всех стран, соединяйтесь”, “Да здравствует диктатура пролетариата и беднейшего крестьянства”, “Да здравствует советская власть”, “Ликуй, свободный гражданин”, “Рабство упало”, “Да здравствует украинская советская республика”, “Да здравствует вольный союз – федеративная Российская советская республика”.

Во время шествия процессии оркестры музыки исполняли: “Вы жертвою пали”.

В центре Мариинского парка заранее были вырыты огромные братские могилы. На площадке между могилами разместились военные оркестры и певчие. При пускании первых гробов оркестры заиграли: “Коль славен”. Затем на смену оркестрам, певчие пели: “Вечную память”. Долгое время гробы сносились внутрь могилы и устанавливались в ряды. Среди гробов находился и серебренный гроб Леонида Пятакова, убитого раньше и похороненного сначала на Байковом кладбище, а теперь, по ходатайству его брата Георгия Пятакова (тоже видного большевика), перенесенного в Мариинский парк в братскую могилу большевиков.

В конце похорон орудия, установленные на возвышенности парка, несколько раз салютовали. Было произведено также несколько салютов из винтовок»

Читайте також: В народные комиссары - через постель

Дружина одного із заможних киян, якого в ті дні заарештували більшовики, була у справах звільнення чоловіка в Маріїнському палаці й також на власні очі бачила похоронну процесію та погреб:

«…это походило на какое-то грозное языческое шествие, мстительное и жестокое. Гробы громоздились друг на друга, и казалось, тут нет искренней, трогательной и простой печали…

А шествие шло и шло, отдельными партиями проходили гробы на подводах, несли венки чудовищных, невиданных, небывалых размеров, какие “буржуям” и в голову не приходили, я помню особенно один, из свежих гиацинтов, на него должна была уйти вся витрина сразу. Шли красногвардейцы (очевидно, в этот день были вооружены все киевские заводы), оркестры музыки перехватывали друг у друга марши, и без конца наверху “красное”, то, от чего делалось дурно…

Но вот и в самом деле вдали показывается что-то блестящее и выделяющееся.

Металлический гроб. Несут на руках. В толпе говорят: “Это Леонид Пятаков”. Но я спорю, потому, что хорошо знаю, что “Лева”, как мы привыкли его называть, зная его семью с детства, похоронен на Байковом. Но оказывается, в толпе были правы; приехавший уже после похорон брата – Георгий Пятаков, главный большевик, приказал вырыть тело несчастного Левы из могилы, где он уже лежал рядом с матерью, и велел тащить его в эту общую страшную языческую яму.

А вот и он сам (Георгий) мчится в автомобиле с своими рыжими волосами, под которыми бьется непонятный и жуткий для меня мозг. Еще автомобиль – в нем стоит во весь рост стройный высокий человек в кожаной куртке, с матроской фуражкой в руках, с эффектными вьющимися темными волосами, разделенными безукоризненным сверкающим пробором. Этот элегантный господин – сам Ремнев, очевидно кокетничающий своею внешностью и манерами среди своих зоологических товарищей.

И опять новые порции подвод с нагромождением гробов, и хмурые грозные лица, торжествующие свою победу и точно стремящиеся что-то доказать, кому-то бросить вызов, и опять чудовищные венки, и красногвардейцы, и опять без конца, без конца это красное, и опять дурнота, физическая, непреодолимая, и я боюсь, боюсь и жму схваченную мною руку крепко, до боли, и шепчу без конца, без конца: страшно, страшно, страшно!»

Маріїнський палац у грудні 1917 року (кадри кінохроніки)

При цьому жодних списків, не лише поіменних, а навіть просто із сумарною кількістю трун, ніхто не робив. Лише в 1920-х роках більшовики вирішили скласти бодай якісь приблизні списки похованих у братських могилах, але це спромоглися зробити буквально кілька підприємств. Передусім – завод «Арсенал». Списки, а також анкети загиблих зберігались у музеї цього підприємства щонайменше до 1990-х і зникли буквально в останні роки. Цікаво, що попри велику кількість різних радянських ювілеїв «Октября» та «Января»: у 1957–1958, 1967–1968, 1977–1978, нарешті – 1987–1988, коли було влаштовано останні доволі велелюдні гуляння учасників тих подій та їхніх нащадків (свідком чого був автор цих рядків), ніхто з партійних бонз так і не згадав про ці матеріали. У гігантських кошторисах, які виділяли на показушні заходи з ушанування «героев революции», коштів на видавництво довідкової літератури не передбачали (звісно, крім агіток та пропаганди). Арсенальські списки та анкети залишилися неопублікованими. Судячи з того, що найбільш цінні речі з музею заводу «Арсенал» почали розпродавати ще в 1990-х, а менш цінні (фото, листи, анкети) опинилися на смітнику, списки пішли слідом за ними.

Висловлю припущення, чому в той час не були опубліковані списки та анкети бодай «героїв «Арсеналу». Я був знайомий із багатьма нащадками арсенальців, і навіть бачив чимало оригінальних списків та анкет похованих у братській могилі. У цих документах було дуже мало українських прізвищ… Справа полягає в тому, що ще з кінця ХІХ століття до створюваних у Києві промислових підприємств переселяли кваліфікованих робітників переважно з Росії. З початком Першої світової війни до Києва та інших центральних міст України було евакуйовано велику кількість заводів та робітників із північних та західних губерній – суцільний інтернаціонал. У результаті київський (а також харківський та одеський) пролетаріат був у своїй більшості неукраїнського походження. І йдеться не лише про росіян, серед робітників було багато німців, чехів, поляків і євреїв.

Читайте також: Як комуністи Україну змусили від Білгорода відмовитися

Керівники київських більшовиків були також переважно неукраїнського походження. Це і діти російських багатіїв, що зробили собі статки на українському цукрі, брати Леонід та Ґеорґій Пятакови, і донька німецьких колоністів Євґенія Бош, і син заможної єврейської родини Саша Ґоровіц, і різні Андрєї Іванови – прийшлі російські робітники.

Цікаво, що під час масового поховання «ключовою» подією стало саме «прибуття» дорогої срібної труни з рештками Леоніда Пятакова. До неї була прикута увага всіх кіно- та фотооператорів. А ось як закінчувався процес масового поховання, коли зносили тіла з віддалених районів, – уже нікого особливо не цікавило.

Отже, повертаючись до масових поховань 17 (4) лютого 1918 року, слід сказати, що організатори цього заходу заздалегідь не знали, скільки буде трун. А отже, ями були викопані на приблизну кількість тіл, яка в результаті була значно перевищена. Ями приготували надзвичайно глибокими, але й трун знесли дуже багато. Кінець-кінцем, верхній шар трун виступав над землею. Швидко довелося розширювати ями в різні боки, але поховання все одне було здійснено без дотримання санітарних вимог. Замість 1,5–2 метрів верхній край трун від поверхні парку відділяли лічені сантиметри.

Крім «головної» ями з похованнями довелося швидко вирити як мінімум ще одну. Щоб можна було працювати в сутінках та темряві, над ямами було «кинуто» електричний дріт із потужними промисловими лампами. У наступні дні лютого в цьому місці тривало підзахоронення тіл різних революціонерів. Велика частина парку перетворилася на суцільну могилу, яка в різних частинах виступала на поверхню землі.

Усе це припинилося після звільнення Києва 1–2 березня 1918 року (н. ст.) від більшовиків та повернення Української Центральної Ради. Весна 1918 року була теплою. Страшний трупний сморід із Царського парку не давав спокою киянам, і постало питання про можливість ексгумації могил. Але спеціально створена комісія авторитетних лікарів заявила, що ексгумація сотень тіл дуже небезпечна – це може викликати епідемії в місті. Тоді було вирішено засипати могили додатковим шаром землі. Але це не мало особливих наслідків. Газета «Голос Киева» писала про це:

«Одновременно с этим гор. садовником доведено до сведения гор. управы, что положение с Мариинским парком с каждым днем становится все более критическим вследствие страшного трупного запаха, исходящего из могил. Рабочие, посланные в парк для производства работ, вынуждены были прекратить их, т. к. работать в удушливой трупной атмосфере не представляется возможным. В еще более тяжелом положении находится все окрестное население Липок. Вследствие этого городская управа намерена принять решительные меры по устранению удушливого трупного запаха и предлагает могилы цементировать. Одновременно с этим гор. управа поручила той же комиссии санитарных врачей произвести новое более тщательное обследование поднятого вопроса».

Подібну інформацію подав і часопис «Нова Рада» у № 79:

«Могила Маріїнського парку. Міністерство народнього здоровля звернуло увагу на те, що в районі, де поховані більшовики, забиті під час подій у Києві, через велику спеку повітря надзвичайно отруєне. Трупний сморід чутно по всьому цьому району, і виникає небезпека що до можливости поширення пошестей. Як відомо, домовини з останками забитих большевиків були поховані неглибоко, і тому мають бути вироблені особливі заходи проти отруєння повітря. Справи з перенесенням останків, похованих на плацу перед палацом ще не виникало. Певне, вся братська могила буде засипана новим шаром землі і продезінфецірована».

Фактично трупний сморід від братських могил у парку зник лише восени 1918 року. Але незабаром він знову з’явився – тепер уже через інші події.

Коли в 1957 році встановлювали пам’ятник та облаштовували меморіал «учасникам січневого збройного повстання 1918 року», було вкрито мармуром та каменем лише частину братського поховання більшовиків та їхніх прихильників. Чимала частина поховань стала просто парковою зоною. Тож не дивно, що в подальші роки працівники парку там знаходили людські рештки.

Останній із таких випадків стався 7 березня 2020 року, коли під час викорчовування пня неподалік від пам’ятника працівники Маріїнського парку знайшли фрагменти черепа та кісток.

Читайте також: Дорожня карта депушкінізатора. Як українцям законно зносити пам’ятники російським ідолам

Пам’ятник радянському воєначальнику Ватутіну демонтовано. Але треба бути послідовними і придбати рештки пам’ятного знака «жертвам» 1917 року та пам’ятник на честь більшовиків 1918 року – робітника з прапором. І не варто його прапор розмальовувати в кольори українського націоналістичного прапора – червоно-чорні. Бо тоді, 17 (4) лютого 1918 року, ворогів Української Народної Республіки ховали саме під червоними та чорними прапорами.

Принагідно зауважу, що одразу після своєї остаточної перемоги більшовики брутально знищили майже всі кладовища, де були поховані їхні супротивники: пам’ятники розбивали, могили зрівнювали із землею, а подекуди, як на Аскольдовій могилі, – навіть викопували, а рештки знищували. Але про це ми детально розкажемо в інших статтях.

ЯРОСЛАВ ТИНЧЕНКО, опубліковано у виданні "Тиждень"


В тему: 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

20:00
У перші дні весни в Україні буде сухо та тепло
19:44
Помолилися Степану Бандері та відзвітували - російські вчителі повелися на розіграш
19:15
"Найтупіше, що я коли-небудь чув": Карлсон прокоментував своє гучне інтерв’ю з Путіним
18:04
Про "Майдан-3": як антимайданівці стали "патріотами"
17:37
Солісти Львівської опери не повернулися в Україну з гастролей
17:04
Бюджет України на фортифікацію - на рівні витрат росії на укріплення Бєлгорода
16:07
Два роки війни: у що вірить та на що сподівається Україна
15:06
У Німеччині заарештували терористку Даніелу Клетте із «Фракції Червоної армії», яку фінансував КДБ
14:02
Шлях у нікуди: мільйонні - у війну! - зарплати Апарату Верховної Ради і мізерні зарплати нардепів
12:08
З-під Авдіївки воїнів відвели в чисте поле, а не на підготовані позиції. Це питання треба було розглядати на Ставці - Бутусов

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]