Павло Зубʼюк: Наш ненаш Крим

Версия для печати

Ані попередня, ані нинішня влада не прагне повернення півострова. Цього року березень на кримському напрямку відзначився тільки сварками щодо подачі або неподачі води до Кримського каналу.

Та й то, щиро кажучи, сварки були помітні лише у вузькому прошарку фейсбук-активістів та суміжних політиків. Більшість населення на це навіть не звернула уваги.

Ще до анексії Криму мене цікавило: як це, коли у твоєї країни забирають шматок її території. Скажімо, як почувалися поляки в році так 1946-му, коли зрозуміли, що на мапі їхньої Вітчизни більше немає Львова. Або німці, які тоді ж втратили Бреслау і Кеніґсберґ. Або от часово ближчі до нас приклади – серби, які зовсім нещодавно втратили Косово. Мушу визнати, що якогось шоку від втрати Криму українське суспільство не відчуло. Звісно, мені зараз можуть закинути «а от я саме після цього зрозумів (зрозуміла), що росіяни нам не брати!», але це радше винятки, що підтверджують правило. Ті, хто був налаштований проти Росії до березня 2014-го, такими і залишилися. Ті, хто сприймав Росію як друга і брата, переважно звинувачують в усьому Майдан. Мені особисто важко зрозуміти, як можна нормально ставитися до Російської держави вже після варварської атаки проти Грузії у 2008 році.

На цю тему: Військовий сценарій повернення окупованого Криму неприйнятний для України, — Джемілєв

Коли я кажу, що українське суспільство не було шоковане втратою Криму, то маю на увазі передусім те, що Криму і так не було на ментальній мапі України. Я сам добре пам'ятаю ці розмови в національно-патріотичних колах 10-15-річної давності про те, що Крим насправді не український, що «там самі москалі» та «помосковщені малороси», які голосують за неправильних політиків і псують життя всій Україні, що добре було б віддати всю владу в Криму кримським татарам і спекатися цього непотрібного півострова. Можливо, значна частина цих тверджень висловлювалася жартома, але в кожному жарті – тільки частка жарту. Крим ніколи не був для українців тим, чим Східна Галичина була для поляків. Тут не народжувалися видатні українські письменники, тут не діяли давні українські університети та й українська мова на півострові була присутня, скажімо так, епізодично.

Основна проблема присутності Криму в Україні полягала в тому, що він категорично не вписувався в концепцію моноетнічної української держави. Волинь 1920-х років значно краще вписувалося в концепцію польської Польщі, адже там принаймні була польська шляхта та частково польське міщанство, які розмовляли польською мовою і ходили до польських костелів. Натомість українці в Криму були значною мірою зросійщені і не являли собою жодної організованої спільноти (за поодинокими винятками). Наявність Криму в Україні (насправді не тільки Криму, але Криму передусім) постійно змушувала нас відчувати багатоетнічність та багатокультурність України, що призводило до дисонансу в умах націоналістів.

На цю тему: Предательство Крыма

Зараз для мене великою спокусою є сказати, що саме це призвело до відсутності якоїсь зрозумілої державної концепції повернення Криму. Але насправді це другорядний чинник. Жодної концепції в нас немає, тому що ані попередня, ані нинішня влада не прагне повернення Криму, як не потребує багатьох інших корисних речей. Про Крим у нас згадують суто символічно, якщо не враховувати людей, які змушені були покинути півострів і для яких він реально рідний.

Якби, скажімо, Порошенко реально хотів повернути Крим, він нізащо не дозволив би собі говорити про зміну статусу окупованого нині півострова з абстрактної Автономної Республіки Крим на конкретну кримськотатарську автономію. Так, це гарно звучить на мітингу на честь дня пам'яті жертв депортації кримських татар. Але, по-перше, нічого це кримським татарам не дає, а по-друге, підкидає дров у пічку російської пропаганди. Наслідок – частина слов'янського населення Криму ще більше сприймає Україну як ворожу державу і виміщує свої страхи на місцевих кримських татарах. Цей приклад показує, що ніхто не сприймав перспективи деокупації Криму стратегічно – лише спекулював з тактичною метою.

На цю тему: Санкционные списки Украины — пример предательства Турчинова и Порошенко

Стратегічно повернення Криму можливе при поєднанні двох чинників: зовнішнього (ослаблення Росії) і внутрішнього (бажання населення Криму). Навряд чи можна серйозно розраховувати на військовий варіант або на те, що міжнародна бюрократія погодиться повернути Крим Україні всупереч волі його населення. І от саме для того, щоб більшість кримчан вважала себе передусім громадянами України, і потрібна державна стратегія щодо півострова. Завдання нелегке, але й не неможливе.

Я міг би зараз запропонувати свої рецепти того, що мало би бути в стратегії деокупації Криму. Наприклад, у царині роботи з кримськими татарами: не територіальна, а загальнодержавна кримськотатарська культурна автономія і кримськотатарський університет на Херсонщині. Але толку зараз про це говорити, коли в цьому не зацікавлена ані влада, ані суспільство? В нас, у столиці України, досі нема вулиці чи бодай скверу на честь кримськотатарського героя початку ХХ століття – Номана Челебіджихана. Як і на честь героя вже наших часів – Решата Аметова. Навіщо? Ми ж не помічаємо, що Київ – це столиця, зокрема, кримських татар, чи не так?

На цю тему: Подача води — єдиний інструмент в питанні деокупації Криму, — Ескендер Барієв

Та й з приводу решти громадян України, які не те що живуть, а й навіть походять з Криму. Кримська прописка створює мільйон проблем, так ніби це громадяни України винні, що ані армія, ані МВС, ані СБУ, яким вони платили податки, не захистили їхній півострів.

Тому наразі просто визнаймо: так, з погляду міжнародного права, Крим – це Україна. Але ані протягом 1991–2014 років, ані вже після анексії півострова ми так і не відчули Крим своїм. Міг би завершити цю статтю сподіванням, що хоча б активна частина нашого суспільства перегляне свій погляд на Крим та перспективи його деокупації. Але такого сподівання в мене наразі нема. На жаль чи на щастя.

—

Павло Зубʼюк,  опубліковано у виданні  Zaxid.net

На цю тему:

• Борис Бабін про ситуацію на морі: «Росія піде на ескалацію конфлікту, це невідворотно»
• Какой должна быть политика Украины по непризнанию российской оккупации
• Как кумовья загнали Украину во внешнеполитическую ловушку
• Оккупация Крыма: оккупанты время не теряли, но что сделала за три года Украина?
• «Мы его теряем». Что происходит с культурным наследием в Крыму