Процес декомунізації у вимірі держави, Церкви та особистості

Версия для печати

Як відомо, процес декомунізації доволі резонансно стартував в Україні близько десяти років тому, одразу ж викликавши неоднозначне сприйняття з боку різних верств суспільства. Звісно, соціально-політичний контекст докорінно змінився після початку повномасштабної російсько-української війни в лютому 2022 р., але деякі засадничі питання так і залишилися без належних відповідей.

Тож видається, що потреба відрефлексувати певні аспекти декомунізаційних процесів нікуди не зникла, і вона ще більше заявить про себе після завершення бойових дій.

По-перше, в свідомості більшості наших співгромадян декомунізація асоціюється із поваленням пам’ятників Леніну, іншим ідеологам та функціонерам СРСР, а також із перейменуванням міст, площ та вулиць. Критики нерідко зазначають, що ці галасливі зовнішні акції багато в чому нібито скомпрометували саму ідею декомунізації і не дозволили їй глибше просочитися в інші сфери нашого життя.

Утім, саме по собі повалення пам’ятників, встановлених на честь найбільш одіозних осіб радянської епохи – це важлива символічна дія. Люди завжди потребують якоїсь потужної фіксації того факту, що на зміну одного тривалого історичного періоду приходить інший.

Читайте також: Імперська спадщина та деколонізація свідомості

Всі ці діяння цілком легітимно можна порівняти із поваленням ідолів Перуна та інших язичницьких «богів», яке відбувалось після Хрещення Русі вповні вписувалося в саморозуміння християнства як унікальної богоодкровенної релігії. Тобто і з точки зору людської психології, і з християнської перспективи подібні дії є цілком передбачуваними, виправданими та зрозумілими.

З іншого боку, не можна не визнати, що такі акції – це найпростіше, що ми можемо зробити, і водночас це є найбільш дієвий спосіб викликати нерозуміння, невдоволення та спротив з боку тих співгромадян, які з тих чи інших причин і досі з пієтетом ставляться до радянської доби. Натомість, на мою думку, нам необхідно було (і це ще не пізно зробити) поєднувати усунення видимих символів радянщини з ретельним інтелектуальним аналізом, із глибоким осмисленням радянського періоду та сутності тієї згубної ідеології, на якій він був заснований.

Подібний підхід зміг би не просто продемонструвати рішучість українських патріотів. Він сприяв би спокійному європейському діалогу, виваженій публічній дискусії та поступовому аргументованому переконанню тих людей, які не погоджуються з доцільністю декомунізації. Тобто необхідний процес декомунізації повинен мати менш насильницький і нав’язливий, а більш аргументований характер.

Діяти потрібно, але в тому числі й через непросте мистецтво загальнодержавної дискусії, діалогу, роз’яснення та переконання. Важливим додатком стала б публікація, систематична популяризація об’єктивних архівних документів про злочини НКВС та КДБ.

Крім того, ми не зможемо обійтися без видання ґрунтовних історичних досліджень незаідеологізованого штибу, а таких, які мали б на меті проголошення історичної правди, деміфологізацію радянського періоду, себто обґрунтоване спростування тих міфів про нього, що й досі міцно вкорінені у ментальності багатьох наших співвітчизників.

Основна проблема всіх пострадянських країн полягає в тому, що після розпаду СРСР в жодній з них не відбулося офіційного юридичного осмислення злочинної сутності радянської ідеології. Якщо німецький націонал-соціалізм був засуджений на Нюрнберзькому процесі 1945–1946 років, то над іншим тоталітарним режимом ХХ ст. та його ідеологією не відбулося жодного гучного судового процесу.

І на тлі цих історичних фактів цілком зрозумілим є нинішній процес декомунізації в Україні, адже він покликаний задовольнити низовий запит великого сегмента нашого суспільства і виправити цю історичну несправедливість. Крім того, огидна ідеологія німецького націонал-соціалізму була спрямована на винищення інших рас та народів. Натомість радянська система нищила власний народ. І тому відсутність будь-якого глобального осмислення цього злочину викликає сьогодні справедливий подив.

Читайте також: Цікаві факти щодо процесу скидання російських пам'ятників в Україні

Ще за часів свого існування радянський проєкт продемонстрував свою штучність та нежиттєздатність. І на рівні партійного керівництва, і на рівні ідеології історія СРСР – це приклад повільної, але невпинної стадійної деградації. Тут доречно згадати цікаву політологічну теорію, описану в праці «Тоталітаризм і віросповідання» відомого історика Д. В. Поспєловського.

Ця теорія, яку він наводить, належить американському політологу Бертранду Вульфу і має назву «Закон зменшуваних диктаторів». Поспєловський змальовує цю закономірність таким чином: «Ленін позбувся можливих конкурентів, оточивши себе людьми з меншим потенціалом. З цього середовища виділився Сталін, який просто відсік голови тим, хто, образно кажучи, піднімався вище його рівня.

Потім з цього середовища виділився Хрущов, який повторив Сталінську операцію, проте з меншою кров’ю, провів Хрущов. Наступним був уже інтелектуальний “ліліпут” – Брежнєв. Далі спускатися вже було нікуди, і вожді з цього середовища не виходили ані справжніми, ані бутафорськими.

Система забуксувала і розвалилася». Хтось може сказати, що це надто спрощена інтерпретація історичних реалій, але певна логіка в цій схемі таки простежується. Радянська ідеологія і побудована на ній тоталітарна держава не витримали елементарної перевірки часом через власну сутнісну беззмістовність, удаваність та внутрішню фальш.

По-друге, не менш важливо, щоб християнські церкви відіграли, якщо не ключову, то принаймні помітну для всього суспільства роль у процесі декомунізації. В першу чергу це очевидно тому, що саме християнські конфесії є одними з тих соціальних інституцій, які зазнали найбільш руйнівного удару з боку радянської влади. І роль Церкви в цьому процесі буде найбільш переконливою, якщо вона почне процес декомунізації не стільки ззовні, озвучуючи вже звичні для всіх тези про гоніння, пригноблення й утиски, а якщо вона почне цей процес із середини, із самої себе.

Фізичне знищення найкращих представників духовенства справді мало місце у перші десятиліття існування СРСР. І ми, сучасні християни, не маємо жодного морального права забувати про той жах. Це зрозуміло. Але водночас не є секретом, що, починаючи з середини 1940-х років, деякі представники Російської Православної Церкви, на жаль, почали активно співпрацювати з органами держбезпеки СРСР. Але й до сьогодні ми не чуємо жодних слів покаяння з боку РПЦ.

Читайте також: Нарешті на монументі «Батьківщина-мати» в Києві розпочали заміну радянського герба на український

Тут варто навести цікаві слова патріарха Алексія І (Симанського), очільника РПЦ протягом двадцяти п’яти років (1945–1970). Досить показовим є його вислів, сказаний незадовго до смерті: «Якщо на початку мого патріаршества я призначав дев’ять із десяти єпископів, а КДБ одного, то останніми роками я призначаю одного єпископа з десяти, а дев’ять призначає КДБ».

Також достеменно відомо, що патріарх Сергій (Страгородський), попередник Алексія І, і його найближче оточення у 1943–1944 роках отримали у своє розпорядження резиденції, службові автомобілі та стабільне (до того ж чимале) матеріальне забезпечення з казни держави, яка на той час мала абсолютно чітко задекларований безбожницький характер.

Такими є сумні історичні реалії. Але й донині ми чуємо з вуст деяких високих церковних посадовців, чия кар’єра розцвітала в 1960–1970-х роках, не слова покаяння, а самовиправдання. Мовляв, нічого страшного у співпраці з КДБ не було, оскільки всі так робили, і саме так вони нібито «рятували Церкву».

Але ж Церкву рятує не ієрархія, а Христос. І про яку декомунізацію в цілому суспільстві можна говорити, якщо досі не винесено морального вердикту щодо цієї сумної сторінки в історії взаємин між християнськими церквами та радянською владою. І це стосується не лише Православної Церкви.

Більшою чи меншою мірою всі християнські конфесії заплямували себе співпрацею з органами державної влади СРСР. Відомо, що у 1961 р. баптистський союз саме на основі цієї проблеми розділився на два табори – тих, хто погодився виконувати умови радянської влади, і тих, хто свідомо пішов у підпілля, ставши на шлях сповідництва.

Більше того, такі огидні явища церковного життя, як необґрунтована самовпевненість, хамство та свавілля, подеколи й донині залишаються токсичними рудиментарними залишками совкової церковної ментальності. Якщо ж ми, як представники Церков, закликаємо людей до покаяння, до перегляду та переосмислення свого минулого або нинішнього гріховного стану, то ми й самі повинні бути спроможні на покаяння, на визнання своїх прорахунків та помилок з боку своїх попередників.

Додам, що існують неусувні історичні закономірності: якщо декомунізація не буде реалізована і завершена в усій повноті, то нас неминуче чекає рекомунізація, тобто реставрація радянщини як у державі, так і в християнських Церквах, чого ми, вочевидь, категорично не повинні дозволити.

По-третє, окрім загальнодержавного і церковного контексту, декомунізація повинна здійснюватися і на рівні особистості. Протягом сімдесяти років радянського періоду наші рідні землі зазнали потужного удару в антропологічному сенсі. Сталінські репресії примітивізували і радикально знизили як духовний, так і інтелектуальний рівень пересічного громадянина.

Читайте також: Два можливих сценарії розвитку Українського Православ’я

Радянська влада брутально та, головне, свідомо відсікла найталановитіші голови, які помітно вивищувалися над загальнопролетарським рівнем. Мусимо констатувати, що відбулася негативна селекція: найкращі, найрозумніші, найбільш моральні та принципові люди були знищені радянською машиною. Це нелегко визнати нам сьогодні, але якщо ми чесні люди, то мусимо це констатувати.

Найкращі люди, а часто й цілі родини, були винищені репресіями, засланнями, розстрілами, і часто вони навіть не встигли залишити після себе нащадків. Тоді як залишилися і народили дітей або ті, кому просто дуже пощастило, або менш принципові люди, більш схильні до пристосування. Тому й відбулося те, що соціологи інколи називають антропологічним обвалом, деградацією пересічної людини. І наслідки цієї антропологічної катастрофи кожний уважний спостерігач може бачити навколо себе і в наш час.

У результаті цих трагічних процесів сформувався новий специфічний тип людини, який інколи саркастично, інколи всерйоз називають homo soveticus (радянська людина). Справа в тому, що конструювання нового типу людини було офіційно вписане в програму компартії.

На жаль, радянським ідеологам справді вдалося сформувати цей homo soveticus, який досі живе в багатьох із нас, навіть якщо ми цього не усвідомлюємо або ж полум’яно заперечуємо. Вперше цей термін увів в обіг письменник і соціолог Олександр Зинов’єв у однойменній сатиричній книзі 1982 року.

Потім французький історик Михайло Геллер та соціолог Юрій Левада глибше осмислили цей феномен. У багатьох своїх статтях і публікаціях Левада пише, що цей збірний образ має декілька виразних характерних ознак, які в більшій чи меншій пропорції були притаманні якщо не всім, то багатьом громадянам СРСР.

За результатами досліджень Юрія Левади, характерні й найбільш помітні риси радянської людини вкладаються у п’ять основних пунктів, які перегукуються за своїм змістом:

• занижена самооцінка, забитість, заляканість, відсутність здорових амбіцій, далекоглядності та стратегічного мислення щодо свого майбутнього;

• патерналізм, який виявлявся у безініціативності, перекладанні відповідальності на вищі інстанції, небажанні чи навіть невмінні нести особисту відповідальність за власні рішення та дії;

• всеохоплююче привласнення майна, крадіжки на робочому місці (це т. зв. «несуни», тобто ті, хто несуть додому з роботи – професійні клептомани);

• вже згадане сьогодні пристосуванство і підлаштування під будь-яке керівництво, незалежно від його морального і фахового рівня, навіть найнижчого;

• покірне виконання будь-яких наказів начальства (навіть відверто аморальних чи протиправних).

Дехто може заперечити і сказати, що розглянутий нами тип радянської людини – це штучне соціологічне поняття, яке було сконструйоване антирадянськими соціологами і антропологами, і що в реальності такої людини ніколи не існувало.

Проте, згодьтеся, що при ретельному огляді цієї узагальненої ідеї багато хто з нас, якщо він або вона, знову-таки, є чесною людиною, може знайти багато спільного між homo soveticus і представниками нашого нинішнього оточення, нашої родини або навіть із тією особистістю, яку ми щодня бачимо у дзеркалі.

І тому декомунізація на приватному, особистісному рівні повинна виявляти себе у поступовому витравленні з себе цієї радянської людини з усіма її вадами, недосконалостями і спотвореннями істинної людської природи. Якщо хочете, цей процес можна розцінити як споріднений із традиційною християнською аскетикою та практикою духовного життя, коли людина активно працює над собою, видаляє гріхи та вади, зрощує і зміцнює християнські чесноти, і зрештою сама себе конструює за образом і прикладом Ісуса Христа.

Також важливо пам’ятати, що декомунізація не може обмежитися лише витісненням радянської спадщини в будь-якому з розглянутих вимірів. Нам потрібно паралельно сформулювати й позитивний порядок денний, глобальну національну ідею, цілісну візію, не спровокувавши виникнення ідейної порожнечі. Згадаймо в цьому контексті слова Христа з Євангелія від Матвія, де Спаситель попереджає нас: «Коли нечистий дух вийде з людини, то блукає безводними місцями, шукаючи спокою, і не знаходить.

Тоді каже: повернуся в дім мій, звідки я вийшов. І, прийшовши, знаходить його порожнім, заметеним і прибраним. Тоді йде і бере з собою сім інших духів, лютіших за себе, і вони, увійшовши, живуть там; і буде для тієї людини останнє гірше від першого» (Мт. 12:43–45). Звільнене від біса місце обов’язково повинна наповнити віра в Бога, благодать Духа Святого, бо інакше це призведе до ще більш трагічних наслідків.

Те саме можна сказати і про декомунізацію як про ідеологічний екзорцизм. Ми не можемо лише розтотожнити себе із радянщиною, вигнати дух совка із себе та із суспільної свідомості і заспокоїтись на цьому. Це докорінно неправильний підхід, адже він неминуче призведе до виникнення сенсового вакууму. Ми не можемо зупинитися лише на постійному повторюванні, чим або ким ми не є.

Пам’ятаєте книгу президента Кучми «Україна – не Росія»? Ця теза всім зрозуміла й очевидна, особливо на тлі нинішньої війни. Але ж неминуче постає питання: а ким же ми є? І ось тут ми стикаємося із неораним полем і чималим фронтом роботи для всіх сучасних українських інтелектуалів – філософів, богословів, політологів, юристів, соціологів, психологів та інших представників академічної та церковної еліти.

Стосовно цього питання можуть звучати різні версії, проте одним із засадничих складових елементів, які повинні бути покладені в основу нашого майбутнього державного проєкту та нашої національної самосвідомості, повинна бути наша глибинна християнська ідентичність. Можливо, ця християнська ідентичність дещо деформувалась і спотворилася впродовж ХХ ст. під нищівним впливом марксистсько-ленінської ідеології.

Читайте також: Аспекти деколонізаційних завдань в контексті агрессії Росії

Але маю щиру надію, що наше відчуття приналежності до християнської сім’ї народів, попри згубні чинники, й досі повністю не вивітрилося з генетичної пам’яті української політичної нації. Якщо ми врахуємо цю важливу складову, то в такому випадку ми будемо зводити будинок нашої державності, якщо використовувати біблійну метафору, не на піску, який є досить хиткою і непевною основою, а на міцному камені цілісного християнського світогляду.

Залишається висловити побажання, щоб розпочатий процес декомунізації не став лише черговою тимчасовою політичною кон’юнктурою, набором популістських декларативних гасел, а перетворився на важливий етап глобального державотворчого процесу. А цей процес не обіцяє бути простим і, тим більше, швидким.

Не можна просто скопіювати нинішні форми державного управління і соціальні інститути успішних західних держав, перенести їх у наші реалії, пересадити на наш ґрунт, і тим самим миттєво налагодити життя в Україні. Ми часто так і думаємо: варто просто скопіювати політичні моделі, наприклад, Великобританії, Німеччини, Франції, і ми одразу ж заживемо, як і вони. Але це надто поверховий і примітивний підхід.

Кожна європейська нація пройшла свій окремий і дуже тривалий індивідуальний шлях національного і духовного становлення, де були і злети, і падіння, і успішні прориви, і тривалі кризові періоди. І просто відкидати необхідність проживання нашої унікальної передісторії ми не маємо жодного права.

Це є профанація і шлях в нікуди. Вигадувати велосипед не треба, але й наш шлях окрім нас ніхто не пройде. Ми повинні бути готовими до тривалої праці на всіх рівнях, ми маємо налаштуватися, говорячи спортивною термінологією, не на швидкий спринт, а на тривалий і виснажливий марафон.

Яким би не стало політичне життя України після завершення виснажливої війни, запит на декомунізацію залишатиметься актуальним для великої кількості представників нашого суспільства. І нам треба визначитися: або ми продовжуємо цей процес, або ж розписуємося у своїй державотворчій безпорадності, погоджуємося на вільний плин за історичною течією, і навіть не намагаємось стати активним суб’єктом, а залишаємося м’ячем у великій грі більш успішних держав. Але така перспектива особисто мені й, сподіваюся, вам здається категорично неприпустимою.

Ніхто не обіцяє, що шлях декомунізації та державотворення буде встелений пелюстками з троянд. Подеколи можливі тактичні поразки, відтермінування очікуваного результату через неготовність та незрілість нашого суспільства. Враховуючи нинішній стан нашої держави, не факт, що за нашого життя ми побачимо процвітаючу Україну.

Читайте також: "Повернути ув’язнену націю собі"

Ба більше, не факт, що її побачать наші діти. Звісно, дива трапляються, в тому числі й дива швидкого економічного прориву. Але розраховувати на диво – надто інфантильно й безвідповідально. Розраховувати варто на власну кропітку працю із Божою допомогою, а Господь, своєю чергою, неодмінно явить Свою святу волю.

Початок непростому, але вкрай важливому процесу української декомунізації покладено. І це прекрасно. Отже, не поспішаймо з висновками, із підбиттям підсумків, а радше берімося до роботи і готуймося до непростого, часом болісного і тривалого марафону, в якому декомунізація є лише лінією старту.

—

Протоієрей Андрій Шиманович, кандидат філософських наук; опубліковано у виданні ResearchGate.net

Читайте також: 

• Серед нас — вони. Архіви КДБ відкриті, але імена агентів досі не встановлені
• Дерусифікація та декомунізація: Інструкція як змінити назву вулиці
• В Україні представили оновлену адміністративну мапу України
• Як очистити український простір від російського хламу
• Це питання виживання нації, виживання держави. Які села Херсонщини будуть перейменовані?
•  Що всім важливо пам’ятати про трансформаційний феномен України — Революцію гідності