“Це йому за ваші кривди, за вибори, за смерть Каганця"

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Першим українським терористом преса називала студента Мирослава Січинського. Він застрелив цісарського намісника Анджея Потоцького просто в його кабінеті, а відтак сам здався поліції. Нападника засудили до смертної кари, пізніше вирок замінили на пожиттєве ув’язнення.

Однак він так і не відбув покарання, пише видання  Локальна історія.

Постріли

12 квітня 1908 року намісник Галичини граф Анджей Потоцький проводив традиційний недільний прийом громадян. Це відбувалось у будинку намісництва на Губернаторських валах у Львові. В коридорі перед залою для авдієнцій зібралося два десятки людей, серед них – кілька урядників у службових мундирах та селяни. Вони стиха перемовлялися між собою.

Приблизно о 13:20 до кабінету покликали аптекаря з Кракова Мар’яна Досковського. Він скаржився на бюрократичні перепони, через які не міг відкрити аптечної крамниці в Перемишлі. Чиновник пообіцяв вирішити проблему.

На цю тему: Юрій Винничук: Наша бандерівська карма

Наступним треба було прийняти студента Львівського університету Мирослава Січинського. У книзі гостей він вписав таку мету візиту – "прохання про посаду". Доки Потоцький спілкувався з аптекарем, Січинський відлучився до гардеробу. Прибіг на оклик секретаря, на ходу поправляючи костюм. Впевнено ступив до кабінету, зачинив за собою двері. Щойно опинився сам на сам із намісником, пролунали постріли. Потоцький упав на підлогу. На звук збіглися працівники установи. Студент скерував пістолет у їхній бік, потім опустив і віддав возному Теодорові Майкуту.

1.jpg

Усі ілюстрації: Сергій Костишин

– Не тримайте мене, я не втікатиму, – сказав українською. – Врешті й так висітиму.

Січинський вийшов до коридору та звернувся до переляканих селян:

– Це йому за ваші кривди, за вибори, за смерть Каганця.

Поранений встиг висповідатися перед римо-католицьким архієпископом Юзефом Більчевським. Показав, де лежить його заповіт. Попрощався із дружиною Кристиною словами:

– Ти була моїм щастям, світлом і сонцем протягом усього життя.

Наостанок попрохав зателеграфувати до Відня і передати цісареві, що був його вірним слугою. О 15:05 Потоцький знепритомнів, а о 15:10 помер. Розтин показав: смертельною була вже перша куля. Вона потрапила в ліве вухо й зачепила мозок. Наступні пробили лоба, пальця лівої руки та ліве плече. Над будинком намісництва підняли чорний прапор. У місті негайно скасували всі розважальні заходи: ввечері в міському театрі мали показувати оперу "Фауст", а в кінотеатрі "Сінефон" – кольоризовану стрічку "Життя Ісуса Христа".

Жертва

Трагедія мала виразний національний підтекст: вбитий був поляком, нападник – представником русинів, які нещодавно почали називати себе українцями.

2.jpg

На момент смерті Анджею Потоцькому було 46 років. Він походив із давнього шляхетського роду герба "Срібна пилява". Освіту здобув в університетах Ґраца та Кракова, служив в уланському полку у Празі. Навесні 1901-го очолив Крайовий сейм, а влітку 1903-го – намісництво, себто став представником цісаря Франца Йосифа І. Його вважали одним із найбагатших обивателів Галичини – маєток обчислювали у 80 мільйонів крон. Мав палац у Крешовицях біля Кракова.

– Столиця краю спостерігала за життям цього мужа зблизька, – заявив на надзвичайному засіданні міської ради віце-президент Львова Тадей Рутовський. – Вона бачила його безмежну відданість публічній справі, державі, краєві, нашому містові. Вона давно дивувалася тому життю праці, служби, легендарних чеснот, діяльності на користь публічного добра. 

Без жодної причини, без тіні приводу замахнувся на його життя фанатик, що вирішив стати месником за придумані ним самим кривди. Замахнувся на того, хто саме шукав залагодження давніх міжусобиць, шукав згоди, справедливості, розвитку двох народів, що населяють край.

Але не все було однозначно. Потоцькому приписували жорстке придушення аграрних страйків, які охопили край. На час його "правління" припала "сецесія" у Львівському університеті – тоді 440 студентів-українців припинили навчання, протестуючи проти полонізації. Аби не допустити зростання впливу українських політиків, граф відкрито підтримував їхніх безпосередніх конкурентів – малопопулярних у народі москвофілів.

Восени 1907-го та навесні 1908-го на Галичині відбулися вибори – спочатку до Парламенту, потім до Крайового сейму. Більшість голосів здобули лояльні до влади кандидати. Ті вибори назвали "кривавими" – бо процес супроводжувався численними порушеннями та сутичками. У селі Коропець жандарми на очах у вагітної дружини та сестри закололи багнетами українського активіста Марка Каганця. Газетярі стверджували: напередодні той отримував анонімні листи з вимогою не втручатися у виборчу кампанію. За чутками, їх писав мало не сам Потоцький.

"Анджей Потоцький був найвиднішим представником відомої австрійсько-польської політичної "системи", – стверджувала книжечка, видана у Нью-Йорку через 10 років після вбивства графа. – Проводив її відкрито і самопевно, заявляючи, що над ним нема власті, контролю і закону, що проти нього не допоможе ні скарга, ні протест. Він був головним керманичем тієї великої машини ґвалту, терору і корупції. Його владу чули над собою страйкуючі робітники, емігранти, селянські товариства і громадські уряди, мужики, що просили допомоги в нещасті, і виборці на кожних виборах. Він картав старостів за малу енергію і жандармів за трусливість. Як представник і керманич тої "системи" він і загинув".

Вбивця

– Тепер я тут – найважливіша персона, – з усмішкою заявив Мирослав Січинський перехожим, коли комісар Денис Бігун (українець з походження) вів його до карети, щоб відпровадити до поліційного відділку.

3.jpg

Прізвище вбивці також було відоме галицьким обивателям. Студентового батька, греко-католицького пароха Миколу Січинського, двічі обирали послом Крайового сейму. Там він став одним з ініціаторів тимчасового перемир’я з польськими політиками, яке іменували "Новою ерою". Влітку 1894-го застудився під час виступу на селянському вічі й помер. Йому було 44 роки.

На цю тему: Мифы об УПА: Бандера и украинские националисты были агентами спецслужб нацистов

Отець Микола залишив вісьмох дітей. Старший син Мстислав працював помічником адвоката Сидора Голубовича в Тернополі. Наприкінці 1907-го він застрелився у львівському готелі "Під трьома муринами". Причиною самогубства називали багатотисячні розтрати коштів на шкоду свого службодавця. Донька Олена була заміжня за Євгеном Левицьким, послом Парламенту. Інша донька Климентина – дружина письменника Ореста Авдиковича – прославиться вже в міжвоєнні роки, коли керуватиме фабрикою солодощів "Фортуна Нова".

Мирослав був наймолодшою дитиною у родині – на момент вбивства намісника йому виповнилося 20.

Початкову освіту здобув у гімназіях Коломиї та Перемишля. Протягом року вивчав філософію у Відні, потім записався на студії до Львова. На початку 1907-го студенти-українці захопили приміщення університету. Понищили портрети ректорів, спалили документи, на даху підняли синьо-жовтий прапор. 99 активістів потрапили за ґрати. До суду не дійшло – усіх відпустили після того, як вони оголосили голодування. Серед арештованих був і Мирослав.

– Тюрма – не така то й страшна річ, – зробив висновок тоді.

Перед парламентськими виборами він багато їздив по провінції. Агітував селян підтримувати кандидатів-соціалістів. Якось провідував у лікарні родича. Побачив там багато селян. Виявилося, що їх поранили жандарми під час сутичок біля дільниць. Стало зрозуміло: підсумок голосування визначений наперед. Уже тоді Січинський мав револьвера.

Реакція

"Сталося! Історія запише цю подію як перший акт політичного терору в конституційній Австрії", – наступного дня після вбивства повідомляла газета "Діло".

"Вину за вбивство графа Потоцького зложено на русинів, – додавала газета "Свобода". – Їх називають опришками, лотрами, убийниками. "Витопіць іх, вивєшаць!" – можна чути на вулицях міста. До топлення і вішання ще не прийшло, але вікнами в руських домах не погордували. На вулиці, в трамваях, в рестораціях сиплються лайки і погрози на такого смільчака, що відважиться заговорити по-руськи».

Після звістки про смерть намісника декілька сотень поляків влаштували погром українських установ. Побили вікна будинку страхового товариства "Дністер", готелю "Народна гостинниця", гуртожитку "Академічна громада", монастиря сестер Василіянок і духовної семінарії. Хотіли навіть захопити собор Святого Юра, але не змогли прорватися через масивну металеву браму.

Протягом наступного тижня повідомлення про вбивство Анджея Потоцького не сходили з перших шпальт часописів по всій імперії. Газетні художники малювали власні бачення події. На одному з таких зображень Мирослав Січинський стоїть впритул до намісника, дістає пістолета з-під капелюха і стріляє жертві просто в груди. Чиновник чомусь хапається за голову. На іншому малюнку до кабінету вже вбігли люди. Двоє чоловіків підтримують пораненого графа, ще один вхопив Січинського за руку та шию. Той продовжує стріляти, його погляд видається божевільним.

Подейкували, начебто Січинський справді втратив глузд, бо не отримав бажаної посади. Після замаху він хотів отруїтися. Інша версія – вбивство намісника мало стати першим кроком великого українського повстання. Далі планували застрелити голову сейму і ректора університету, а потім – захопити владу у провінції.

4.jpg

У галицьких селах найпоширенішим іменем для новонароджених стало Мирослав. Була навіть приказка: "Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє".

Подія позначилась і на спорті. У Кракові львівська футбольна команда "Поґонь" грала з місцевою "Краковією". Уболівальники закидали гостей камінням, вигукуючи: "Русини! Січинські!". Матч довелося перервати. Парадоксально, бо "Поґонь" представляла польську гімназію і приймала до свого складу виключно поляків.

Суд

– Вбивство ворога народу є не гріхом, а обов’язком, – заявив Мирослав Січинський на суді. Фразу придумав не сам – цитував польського політика-радикала Романа Дмовського.

Матеріали справи збирали майже три місяці. Сам процес тривав день. Будівля суду на вулиці Баторія була переповнена. Навколо чатували жандарми з багнетами напоготові. Обвинувачений і його адвокат Кость Левицький принципово спілкувалися тільки українською. Суддя і прокурор – польською, за що завбачливо перепросили. Акт обвинувачення зачитували двома мовами почергово.

– Чи мали ви намір відібрати намісникові життя? – запитував голова трибуналу.

– Я хотів виконати замах, щоб зложити протест проти поневолення мого народу. Про смерть намісника мені не ходило.

– Прецінь вам відомо, що руський єпископат, який також дбає про національну справу, осуджує ваш чин? – суддя говорив про митрополита Андрея Шептицького, який справді виступив із публічним осудом вбивства.

– Се розумію так, що церковна власть все йшла з тими, хто має власть світську. Тож і граф Шептицький, якого не думаю підозрювати, що не був русином з переконання, яко достойник церкви мусив заявити те, що заявив. Загал думає інакше.

Присяжним вистачило 10 хвилин наради, щоб прийняти одноголосне рішення: винен. Суддя оголосив вирок: смертна кара. Восени його скасував трибунал у Відні. Згідно із законодавством, перед шибеницею потрібно було пересвідчитися, чи злочинець здоровий психічно. Мирослава оглянули лікарі з Кульпаркова. Відзначили "високий інтелект обвинуваченого, його доброту, лагідність і глибоке відчування людської недолі та кривди, його гармонію і лад в думках таі вчинках". Через рік після вбивства – у квітні 1909 року – відбувся другий суд. Вирок залишили незмінним. Вдова Потоцького за наполяганням намісника Міхала Бобжинського попросила цісаря Франца Йосифа І замінити страту на 20 років ув’язнення. Цісар погодився.

Тюрма

Після цісарського помилування Мирослава Січинського відвезли до тюрми Діброва на околиці Станіславова. Йому поголили голову та видали спецодяг – сіру куртку, штани, шапку, білизну та черевики. Утримували в камері № 205 на третьому поверсі. Співкамерник – селянин Василь Хомин, засуджений за вбивство брата.

Будівля була оточена цегляним муром заввишки чотири метри. Єдиний вихід замикався масивною металевою брамою. По периметру постійно чатували охоронці. Мирослав щодня прокидався о п’ятій ранку, лягав о дев’ятій вечора. Раціон: на сніданок – заправлена оцтом чи салом картопля, на обід – ячмінний суп або борщ, гречана каша або трохи рису чи квасолі. Двічі на тиждень подавали юшку з невеликою кількістю м’яса. Раз на два місяці дозволяли побачитися з рідними, але не більше ніж з двома, та передати кореспонденцію. Працював у столярні. У вільний час вивчав англійську мову, читав художню літературу.

– Тюрму згадую приємніше, ніж перебування у Віденському університеті, – стверджував пізніше. – Кара – не те, що дають, а те, як люди самі її приймають. Але коли б я сам собі призначав кару, то дав би шість літ, а не 20. За 20 літ людина дуже нищиться. Руйнується морально, коли довго сидить. Це важко.

5.jpg

Вранці 10 листопада 1911 року охоронець довго не міг розбудити Мирослава. Скинув ковдру і побачив, що в’язня немає на місці – тільки збита до купи солома. Оголосили тривогу.

Тюремники лише розводили руками. Василь Хомин ввечері випив вина, всю ніч міцно спав і нічого не чув.

Втеча швидко обросла чутками та домислами. Часописи повідомляли, що в’язень втік до Угорщини або Румунії – саме в тих напрямках відправлялися ранкові потяги зі Станіславова. Писали, начебто обдурив сторожу, переодягнувшись чи то на священика, чи то на жінку. Їхав каретою або автомобілем лікаря Романа Яросевича – одним із небагатьох на той час у Станіславові.

Утікача описували так: "24 роки, вільного стану, греко-католицького обряду, слухач третього року філософії. Зріст – середній, будова тіла – сильна, обличчя – продовгасте, шкіра – здорова, волосся – темний блондин, брови – темні, очі – карі, ніс – пропорційний, губи – помірні, зуби – здорові, без заросту. Розмовляє польською, руською і німецькою мовами". Насправді Мирослав мав очі синьо-зеленого кольору – очевидно, працівник тюрми, який складав той опис, навмисно подав неправдиву інформацію.

Підозра впала на сторожів-поляків Яна Нуду й Сидора Тарнавського. Головний доказ – за тиждень до втечі Нуда попросив дружину вишити українську сорочку. Вона вирішила, що одяг був призначений саме для Січинського – аби мав у чому ходити за кордоном. Яна засудили до чотирьох років тюрми, Сидора – до трьох.

Втеча

Насправді визволення організував офіцер Дмитро Вітовський. У Канаді створили комітет, який збирав на це гроші. Безпосередніми виконавцями стали охоронці Семен Пилипчук і Василь Черевко. За допомогою відбитка в милі виготовили дублікат ключів від його камери. Регулярно передавали сигнали. Якось Мирослав знайшов у хлібині записку: "Нині". Іншим разом охоронець сказав через віконце у дверях:

– У Китаї революція. Скинули китайську королеву. Світ валиться. Час виходити, пане Січинський.

– Пустіть мене, то я піду, – відповів. Але тоді втеча зірвалася.

– Січинський мав втекти за кілька місяців перед тим, як утік насправді, – оповідав Пилипчук. – Але все щось перешкоджало. То на сторожі стояли самі дозорці українці, і ми не хотіли їм накликати біди. То сторожили такі вірні пси, що треба було їх лякатись. То товариші з-поза в’язниці не були приготовані, то Мирослав. Що за муки ми переживали в той час! Відчували, що дальше не витримаємо в тім страшнім нервовім напруженні. Чи пан, чи пропав – треба було кінчити!

Нарешті Черевко відчинив двері камери. Шляху назад не було. У пивниці Мирослав переодягнувся у форму охоронця і начепив на обличчя вуса. Удвох вийшли за браму, де вже чекав спільник. Дійшли до помешкання ще одного втаємниченого. Там переодягнувся в цивільне та возом поїхав геть. Щоб минути непоміченими рогачку на виїзді з міста, воза переносили на руках через корчі. Декілька тижнів переховувався у прикарпатських селах. Подейкували, що Січинський навіть встиг стати хрещеним батьком дитини якогось селянина.

Коли галас стих, Січинський із фальшивим паспортом перебрався до Берліна. Далі – до Норвегії і Швеції, 1915-го опинився у США. Щойно тоді преса повідомила про місце перебування намісникового вбивці. Дещо раніше вийшли друком спогади Пилипчука та Черевка. На той момент вони також перебували за океаном – у Канаді.

Мирослав доволі скоро пересварився з українською діаспорою. Незабаром перейшов на відверті радянофільські позиції.

Кілька разів приїжджав до України. У 1959-му та 1968-му навіть побував у Львові, відвідуючи сім’ю свого гімназійного товариша Теодора Замори. Помер 91-річним у притулку для людей поважного віку у Вестленді, штат Мічиґан.

– Не шкодую про свій вчинок, – запевняв в одному інтерв’ю. – А за тюрму навіть дякую. Це все допомогло мені відчути глибшу правду в соціалізмі та революції. За думкою і словом має йти діло. А діло повинно бути чисте і гарне, як слово. Всі говорять гарні слова, але ще мало хто слідує за своїм гарним словом.

Денис Мандзюк,  опубліковано у виданні  Локальна історія


На цю тему:

 

 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  [email protected]