Український поет Іван Сокульський: Тюрма – умовність, коли ти сам не є собі тюрма

Версия для печати

 Іван Сокульський – український поет, який за свої переконання та за право свободи творчості переслідувався радянською владою понад 30 років. Ув’язнення, табори, одиночні камери, підірване здоров’я, жорстоке побиття на мітингу за незалежність України вже у 1991 році й зрештою – передчасна смерть. Таким був хресний шлях цієї талановитої та щирої людини.

Народився Іван Григорович Сокульський 13 липня 1940-го, на хуторі Червоний Яр Синельниківського району Дніпропетровської області. Рано залишився напівсиротою – батько зник безвісти на фронті німецько-радянської війни. Проте мати пережила свого сина на цілих 10 років.

Писати поезії Іван почав ще в школі. Після десятирічки деякий час працював слюсарем і токарем. Але потяг до мистецтва виявився непереборним. У 22 роки він поїхав до Львова де вступив до місцевого університету на філологічний факультет. Проте невдовзі засумував за рідним краєм – не міг жити без краєвидів Дніпра. На третьому курсі перевівся до Дніпропетровського університету. І тут одразу потрапив під пильне око радянських спецслужб – занадто проукраїнською була громадянська позиція молодого студента. І вже скоро Івана виключили з комсомолу й відрахували з вишу за звинуваченням у “націоналізмі”.

Читайте також: Як загинув Василь Стус

Після цього Іванові довелося ким тільки не працювати – бібліотекарем, пожежником, журналістом. Водночас, він займався дисидентською діяльністю, поширював твори самвидаву, був співзасновником клубу творчої молоді у Дніпропетровську (нині Дніпро). Коли 1968 року радянська влада розгорнула погромницьку ідеологічну кампанію проти роману Олеся Гончара “Собор”, Іван Сокульський став на захист цього твору. Разом із групою однодумців він звернувся з листом-протестом на адресу голови уряду УРСР Володимира Щербицького та секретаря ЦК КПУ з ідеології Федора Овчаренка. Зміст цього відкритого листа передала радіостанція “Свобода”, він також з’явився у зарубіжних ЗМІ.

Наслідки не забарилися. Влітку 1969 року Івана вперше заарештували. Далі – слідство й вирок: чотири з половиною роки колонії суворого режиму за “антирадянську агітацію та пропаганду”. Табори у Мордовії, Пермській області, сумнозвісний Володимирський централ. У архівах КДБ УРСР збереглася автобіографія Сокульського, де він розкрив, як дійшов до самоусвідомлення себе українським патріотом:

“Як і всі мої ровесники, я не бачив суттєвої різниці між українцями та росіянами, більш того, нам здавалось, що це одне ціле (“единая неделимая!”). Та й називали ми себе не інакше, як “руськими”. Тим більш захопливішим і всепоглинаючим стало для мене пізніше моє відкриття духовно-культурного материка України, де все було для мене новим, нечуваним, несподіваним. А з моєю незайманою юнацькою вразливістю (а згодом і батьківською заповзятливістю!) Україна стала для мене альфою і омегою, кожним моїм подихом і хвилиною, кожним моїм словом і ділом – молитвою моєю вранішньою й вечірньою, моєю вірою. Так я в найкоротший час став “буржуазним націоналістом”.

Читайте також: За нашу і вашу Свободу

У неволі Іван Сокульський не зламався й не відступився від своїх поглядів. Після виходу на свободу вступив до Української Гельсінкської групи, упорядкував власну самвидавну поетичну збірку. Невдовзі це знову коштувало йому свободи. У квітні 1980 року Івана заарештували вдруге. Йому інкримінували “антирадянські” вірші, зокрема, такий:

А люди – мов чужії.
Дніпра не пізнаю…
Умру від ностальгії –
У рідному краю!

Цього разу вирок – 10 років таборів особливо суворого режиму, плюс 5 років заслання. У таборі йому безпідставно інкримінували злісне хуліганство та порушення режиму, через що “накинули” ще 3 роки.

1987 року на хвилі Перебудови лідер СРСР Михайло Горбачов заявив на весь світ, що у Радянському Союзі більше немає політичних в’язнів. Це було брехнею. Саме тоді Іван Сокульський був змушений провести цілий рік у камері-одиночці. В ув’язненні поет переніс три мікроінфаркти. І тільки в серпні 1988-го влада під тиском громадськості та міжнародної спільноти його звільнила. Загалом Іван провів за ґратами 13 років.

Тюрма – лише одна умовність, коли ти сам не є собі тюрма, – казав Іван Сокульський.

Читайте також: Легендарний Василь Овсієнко: життя як покута

Але на свободі доля відміряла йому менш як чотири роки. Іван одразу активно включився в громадсько-політичне життя Батьківщини, став одним із провідних діячів Народного Руху України й Української республіканської партії. Редагував дев’ять чисел культурологічного часопису “Пороги”.

Але здоров’я підводило. Ще й у травні 1991-го на мітингу за незалежність України в Дніпропетровську він був жорстоко побитий, за поширеною версією – переодягненими кадебістами. Після цього майже не виходив із лікарень. Він побачив зорю відновленої незалежності України, але 22 червня 1992-го пішов із життя, не доживши навіть до 52 років.

Збірки поезій Івана Сокульського (“Владар каменю”, “Означення волі”, “Лірика”) та видання листів побачили світ легально тільки після його смерти. 2006 року Івана посмертно нагородили орденом “За мужність” І ступеня, а 2010-го – орденом Свободи.

—

Марися Тишкевич, опубліковано у виданні Український інтерес

Читайте також: 

•  Заборона української мови: документи XVII – XX століть
• СБУ оприлюднила документи КДБ про долі "Розстріляного відродження"
• Тарас Шевченко проти Імперії. Правителі Росії боялися його пророцтв
•  “Ще не вмерла…” - 30 років тому Рада затвердила Державний Гімн. Цікаві факти
• Як російська мова вкрала майбутнє білоруської літератури
• Як російська імперія заважала бути українцями
• «Хохлацькі» краплі раба в Чехові та імперський «Борг Україні» Маяковського