Френсіс Фукуяма: Проти політики ідентичності

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:   Френсіс Фукуяма

Кілька десятиліть тому почалися драматичні перетворення світової політики. З початку 1970-х до першого десятиліття цього століття кількість виборчих демократій зросла з 35 до більше ніж 110. За той же період світове виробництво товарів і послуг збільшилося вчетверо, а економічне зростання охопило практично всі реґіони світу.

Частка людей, що живуть в умовах крайньої бідності, різко скоротилася – з 42% світового населення 1993 року до 18% у 2008-му. Але від цих змін виграли не всі.

В багатьох країнах, особливо в розвинених демократіях, різко зросла економічна нерівність, оскільки вигоду від економічного зростання передусім отримують багаті й добре освічені. Збільшення обсягу товарів, грошей і людей, що переміщаються з одного місця в інше, призвело до руйнівних змін. У країнах, що розвиваються, селяни, котрі раніше не мали електрики, раптом опинилися у великих містах, де вони дивляться телевізор і підключаються до Інтернету через мобільний телефон. Величезний новий середній клас виник у Китаї та Індії – але робота, яку він виконує, замінила роботу, яку виконували старіші середні класи в розвиненому світі. Виробництво неухильно переміщалося з США і Європи в Східну Азію та інші реґіони з низькими витратами на робочу силу. Паралельно чоловіків витісняють жінки на ринку праці, де все більше домінує сфера послуг, а низькокваліфікованих робітників заміняють розумні машини.

В результаті ці зміни сповільнили рух до все відкритішого та ліберальнішого світового ладу, який захитався і незабаром цофнув. Останніми ударами стали світова фінансова криза 2007–2008 років і Євро-криза, що почалася 2009-го. В обох випадках політика, вироблена елітами, призвела до величезної рецесії, високого безробіття і падіння доходів мільйонів простих робітників. Оскільки Сполучені Штати та ЄС були провідними зразками ліберальної демократії, ці кризи завдали шкоди репутації системи в цілому.

Дійсно, останніми роками число демократій скоротилося, демократія відступила практично в усіх реґіонах світу. Водночас багато авторитарних країн на чолі з Китаєм і Росією стали значно напористішими. Деякі держави, які здавалися успішними ліберальними демократіями в 1990-х – у тім числі Угорщина, Польща, Таїланд і Туреччина – відкотилися назад до авторитаризму. Арабські повстання 2010–2011 рр. зруйнували диктатури на всьому Близькому Сході, але мало що дали в плані демократизації: деспотичні режими утримували владу, а громадянські війни вирували в Іраку, Лівії, Сирії та Ємені. Ще дивнішим і, можливо, навіть більш значним був успіх популістського націоналізму на виборах, які провели 2016 року одні з найміцніших ліберальних демократій світу: Велика Британія, де виборці вирішили покинути ЄС, і Сполучені Штати, де Дональд Трамп шокуюче несподівано переміг на президентських перегонах.

На цю тему: Лех Валенса: «Самое важное — это завтра. Будущее»

Всі ці події так чи інакше пов'язані з економічними і технологічними зрушеннями глобалізації. Але вони також кореняться в іншому феномені: зростанні політики ідентичності. Здебільшого політика двадцятого століття визначалася економічними питаннями. Зліва політика зосереджена на робітниках, профспілках, програмах соціального забезпечення та редистрибутивній політиці. Праві, навпаки, насамперед зацікавлені в скороченні чисельності уряду і сприянні розвитку приватного сектору. Однак сьогодні політика визначається не так економічними або ідеологічними міркуваннями, як питаннями ідентичності. Наразі у багатьох демократичних країнах ліві приділяють менше уваги створенню всеосяжної економічної рівності, а більше – просуванню інтересів широкого кола марґіналізованих груп, як-от етнічних меншин, міґрантів та біженців, жінок і ЛГБТ. Праві ж переглянули свою основну місію як патріотичний захист традиційної національної ідентичності, яка часто прямо пов'язана з расою, етнічністю або релігією.

Політика ідентичності стала основною концепцією, яка пояснює багато чого з того, що відбувається в глобальних справах.

Цей зсув відкидає давню традицію, що походить принаймні від Карла Маркса, розглядати політичну боротьбу як відображення економічних конфліктів. Але важливо в матеріальному інтересі те, що людей мотивують також інші речі, сили, які краще пояснюють поточний момент. У всьому світі політичні лідери мобілізували послідовників навколо ідеї про те, що їхня гідність ображена і мусить бути відновлена.

Звісно, в авторитарних країнах такі заклики є "бородатими". Президент Росії Владімір Путін говорив про "трагедію" розпаду Радянського Союзу і метав громи Сполученим Штатам та Європі – бо вони, мовляв, використали слабкість Росії в 1990-х для розширення НАТО. Голова КНР Сі Цзіньпін посилається на "століття приниження" своєї країни – тобто на період іноземного панування, який почався в 1839 році.

Але ресентимент з приводу принижень став потужною силою і в демократичних державах. Рух "Black Lives Matter" ["Чорне життя важливе"] виник із серії резонансних поліцейських вбивств афроамериканців і змусив решту світу звернути увагу на жертв жорстокості поліції. У студентських містечках і в офісах по всій території Сполучених Штатів жінки, обурені видимою епідемією сексуальних домагань і нападів, дійшли висновку, що їхні однолітки-чоловіки просто не бачать у них рівних. Права трансгендерів, яких раніше широко не визнавали як окремі цілі дискримінації, стали предметом резонансних процесів. А багато хто з тих, хто голосував за Трампа, жадали повернення кращих минулих часів, коли вони вірили, що їхнє місце в їхньому власному суспільстві було більш безпечним.

Знову і знову групи починають вважати, що їхня ідентичність – національна, релігійна, етнічна, сексуальна, гендерна чи інша – не отримує належного визнання. Політика ідентичності більше не є другорядним явищем, яке проявляється тільки у вузьких межах університетських кампусів або створює тло для маловажливих сутичок у "культурних війнах", що їх промують медіа. Замість цього політика ідентичності стала основною концепцією, яка пояснює багато чого з того, що відбувається в глобальних справах.

Це ставить перед сучасними ліберальними демократіями важливий виклик. Глобалізація призвела до швидких економічних та соціальних змін і зробила ці суспільства значно різноманітнішими, створивши вимоги визнання з боку груп, які колись були незауважуваними основним суспільством. Ці вимоги викликали негативну реакцію серед інших груп, які відчувають втрату статусу і своє усунення. Демократичні суспільства розпадаються на сегменти, засновані на все вужчих ідентичностях, загрожуючи можливості обговорення і колективним діям суспільства в цілому. Це шлях, що веде лиш до занепаду держави і, врешті, до краху. Якщо такі ліберальні демократії не можуть виробити свій шлях повернення до більш універсального розуміння людської гідності, вони прирікають себе – і світ – на тривалий конфлікт.

ТРЕТЯ ЧАСТИНА ДУШІ

Більшість економістів вважають, що люди мотивуються прагненням до матеріальних ресурсів або благ. Ця концепція людської поведінки глибоко закорінена в західній політичній думці і лежить в основі більшості сучасних соціальних наук. Але це лишає поза увагою фактор, який, як розуміли класичні філософи, був критично важливий: прагнення до гідності. Сократ вважав, що така потреба становить невід'ємну "третю частину" людської душі, яка співіснує з "частиною бажань" і "частиною калькуляцій". У своїй республіці Платон назвав це "тимос", що в англійських перекладах зле перекладають як "spirit" ("дух").

У політиці тимос виражається у двох формах. Перша – це те, що я називаю "меґалотимія": бажання бути визнаним в якості начальника. Додемократичні суспільства спиралися на ієрархію, і їхня віра у вроджену перевагу певного класу людей – дворян, аристократів, королівських осіб – була фундаментальною для соціального порядку. Проблема з меґалотимією в тому, що на кожну визнану вищою особу припадає значно більше людей, які розглядаються яко нижчі і не отримують публічного визнання своєї людської цінності. Сильне почуття ресентименту виникає, коли людина зневажена. І настільки ж сильне почуття – те, що я називаю "ізотимією" – змушує людей хотіти, щоб їх бачили такими ж хорошими, як і всіх інших.

Підйом сучасної демократії – це історія тріумфу ізотимії над меґалотимією: суспільства, що визнавали права лише невеликого числа еліти, були замінені суспільствами, що визнавали всіх рівними з факту народження. У XX столітті суспільства, стратифіковані за класами, почали визнавати права звичайних людей, а колонізовані країни прагнули до незалежності. Велика боротьба в американській політичній історії, пов'язана з рабством і сегрегацією, правами трудящих і рівністю жінок, обумовлена вимогами розширити політичну систему колом осіб, яких вона визнає повноправними людськими істотами.

Однак у ліберальних демократіях рівність перед законом не призводить до економічної або соціальної рівності. Як і раніше, щодо широкого діапазону груп існує дискримінація, а ринкова економіка породжує значну нерівність у результатах. Незважаючи на загальне багатство, нерівність доходів у Сполучених Штатах та інших розвинених країнах за минулі 30 років різко зросла. Значна частина їхнього населення страждає від стагнації доходів, а деякі верстви суспільства відчувають зниження соціальної мобільності.

Передбачувані загрози економічному статусу людини можуть помогти пояснити зростання популістського націоналізму в Сполучених Штатах та інших країнах. Американський робітничий клас, який визначається як люди з середньою або нижчою освітою, в останні десятиліття не чується добре. Це проявляється не тільки в стагнації або зниженні доходів і втраті робочих місць, а й у соціальній дезорганізації. Для афроамериканців цей процес почався в 1970-х, десятиліття після Великої міграції, коли чорношкірі переїхали в такі міста, як Чикаго, Детройт та Нью-Йорк, де багато з них знайшли роботу в м'ясопереробній, сталеливарній або автомобільній промисловості. У міру того, як ці сектори скорочувалися, а чоловіки втрачали роботу в результаті деіндустріалізації, наростав ряд соціальних проблем, зокрема зростання рівня злочинності, епідемія наркоманії та погіршення сімейного життя, що сприяло передачі бідності від одного покоління до іншого.

За минуле десятиліття аналогічний соціальний занепад поширився і на білий робітничий клас. Наркотична епідемія спустошила спільноти білого сільського робітничого класу по всій території Сполучених Штатів; у 2016 році вживання важких наркотиків призвело до більш ніж 60 тисяч смертей від передозування, що приблизно вдвічі перевищує число щорічних смертей від дорожньо-транспортних пригод у країні. Очікувана тривалість життя білих американських чоловіків між 2013 а 2014 роками знизилася, що є доволі незвичним явищем у розвиненій країні. А частка білих дітей із робітничого класу, що зростають у неповних сім'ях, зросла з 22% у 2000 році до 36% у 2017 році.

Але, можливо, одним із великих драйверів нового націоналізму, який підняв Трампа в Білий дім (і змусив Сполучене Королівство проголосувати за вихід з ЄС), було сприйняття незауважуваності. Скривджені громадяни, побоюючись втрати свого статусу середнього класу, вказують пальцем обвинувачення вгору на еліти, які, на їхню думку, не бачать їх, але також і вниз, на бідних, які, на їхню думку, несправедливо фаворизовані. Економічні труднощі люди часто сприймають радше як втрату ідентичності, ніж як втрату ресурсів. Наполеглива праця повинна наділяти людину гідністю. Але багато білих американців з робітничого класу вважають, що їхньої гідності не визнають і що уряд надає невиправдані переваги людям, які не хочуть грати за правилами.

Цей зв'язок між доходом і статусом допомагає пояснити, чому націоналістичні або релігійні консервативні заклики виявилися ефективнішими, ніж традиційні ліві, базовані на економічному класі. Націоналісти говорять невдоволеним, що вони завжди були основними членами великої нації і що іноземці, іммігранти та еліти змовилися не дати їм піднятися. "Ваша країна більше не ваша, – кажуть вони, – вас не поважають на вашій власній землі". Релігійні праві розповідають аналогічну історію: "Ви є членом великої громади віруючих, зрадженої невіруючими; ця зрада призвела до зубожіння і є злочином проти Бога".

Поширеність таких історій є причиною, чому імміграція стала такою дражливою проблемою в багатьох країнах. Як і торгівля, імміграція підвищує загальний ВВП, але від цього виграють не всі групи в суспільстві. Майже завжди етнічна більшість розглядає її як загрозу своїй культурній ідентичності, особливо коли транскордонні потоки людей є такими величезними, як в минулі десятиліття.

Однак лише гнів з приводу імміграції не може пояснити, чому націоналістичні праві в останні роки захопили виборців, які раніше підтримували партії лівих – як у Сполучених Штатах, так і в Європі. Зсув вправо також відображає нездатність сучасних лівих партій говорити з людьми, відносний статус яких впав у результаті глобалізації та технологічних змін. У минулі епохи прогресисти зверталися до загального досвіду експлуатації і ресентименту стосовно багатих капіталістів: "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!" У Сполучених Штатах від Нового курсу в 1930-х аж до підйому Рональда Рейгана в 1980-х переважна більшість виборців робітничого класу підтримувала Демократичну партію. А європейська соціал-демократія була побудована на фундаменті профспілкового руху та солідарності робітничого класу.

Однак в епоху глобалізації більшість лівих партій змінили свою стратегію. Замість зміцнювати солідарність великих колективів – як-от робітничий клас або економічно експлуатовані – вони стали зосереджуватися на все дрібніших групах, які виявилися марґіналізованими в специфічний та унікальний спосіб. Принцип універсального та рівного визнання мутував у заклики до партикулярного визнання. З часом це явище мігрувало зліва направо.

ТРІУМФ ІДЕНТИЧНОСТІ

У 1960 роках в розвинених ліберальних демократіях світу з'явилися нові потужні соціальні рухи. Активісти руху за громадянські права в США вимагали, щоби країна виконала обіцяну в Декларації незалежності й записану в Конституції США після Громадянської війни рівність. Невдовзі настав час феміністського руху, який також домагався рівного поводження з жінками, що стимулювало і визначало масовий приплив жінок на ринок праці. Паралельна соціальна революція зруйнувала традиційні норми, що стосуються сексуальності й сім'ї, а екологічний рух змінив ставлення до природи. У наступні роки з'являться нові рухи в підтримку прав інвалідів, корінних американців, іммігрантів, гомосексуалів і, врешті, трансгендерних осіб. Але навіть коли закони змінили, щоби надати більше можливостей і сильніший правовий захист марґіналізованим, групи продовжували відрізнятися одна від одної своєю поведінкою, характеристиками, достатком, традиціями і звичаями; упередженість і фанатизм залишалися звичайним явищем серед людей – і меншини продовжували нести тягар дискримінації, забобонів, неповаги і незауважуваності.

Це дає кожній марґіналізованій групі вибір: вона може вимагати, щоби суспільство ставилося до її членів так само, як воно ставиться до членів домінуючих груп – або вона може утвердити окрему ідентичність своїх членів і вимагати поваги до них як до членів мейнстрімного суспільства. З часом почала проявлятися більша схильність до другої стратегії: ранній рух за громадянські права Мартіна Лютера Кінга-молодшого вимагав, щоб американське суспільство ставилося до чорних людей так, як воно ставиться до білих людей. Однак до кінця 1960-х постали такі групи, як "Чорні пантери" і "Нація ісламу", які стверджували, що у чорних є свої традиції і свідомість; на їхню думку, чорні люди повинні пишатися собою за те, ким вони є, а не прислухатися до того, що хоче від них ширше суспільство. Вони стверджували, що справжнє внутрішнє "я" чорних американців не таке, як у білих людей: воно були сформоване унікальним досвідом зрілості чорних у ворожому суспільстві, в якому домінували білі. Цей досвід визначається насильством, расизмом й очорненням, його не можуть оцінити люди, які виросли в інших обставинах.

Мультикультуралізм перетворився на візію суспільства, роздробленого на безліч невеликих груп з різним досвідом.

Ці теми були порушені в нинішньому русі "Чорне життя має значення", який почався з вимог правосуддя для окремих жертв поліцейського насильства, але невдовзі поширився у спробу змусити людей більше знати про природу повсякденного буття чорним американцем. Такі письменники, як Та-Нехісі Коутс, пов'язують сучасне поліцейське насильство щодо афроамериканців з тривалою історією рабства і лінчування. На думку Коутса та інших, ця історія є частиною нездоланної прірви взаєморозуміння між чорними а білими.

Аналогічна еволюція відбулася і в рамках феміністського руху. Вимоги опозиційного руху були спрямовані на забезпечення рівного ставлення до жінок у праці, освіті, судах і так далі. Проте з самого початку один із важливих напрямів феміністичної думки припускав, що свідомість і життєвий досвід жінок докорінно відрізняються від досвіду чоловіків, і що мета руху не повинна бути в тому, щоби просто сприяти жінкам поводитися і думати як чоловіки.

Інші рухи незабаром усвідомили важливість життєвого досвіду для своєї боротьби. Марґіналізовані групи все частіше вимагають не тільки щоб закони та інститути ставилися до них як до рівних домінуючим групами – а й щоби ширше суспільство визнавало і навіть звеличувало властиві відмінності, що їх розділяють з цим суспільством. Термін "мультикультуралізм", що спочатку просто стосувався різноманітності як якості суспільств, став етикеткою політичної програми, яка однаково цінувала кожну окрему культуру і кожен прожитий досвід, іноді привертаючи особливу увагу до тих, які були незауважуваними або недооціненими в минулому. Цей вид мультикультуралізму спочатку був пов'язаний з великими культурними групами – такими, як франкомовні канадці, мусульманські іммігранти або афроамериканці. Але незабаром це стало візією суспільства, фраґментованого на безліч невеликих груп з різним досвідом, а також груп, що визначаються перетином різних форм дискримінації – як-от кольорові жінки, чиє життя не може бути зрозуміле через призму тільки раси або лише статі.

Ліві почали сприймати мультикультуралізм саме так, і ставало дедалі важче розробляти політику, яка би призвела до широкомасштабних соціально-економічних змін. До 1980 років прогресистські групи в усьому розвиненому світі зіткнулися з екзистенційною кризою. Крайня лівиця протягом першої половини століття визначалася ідеалами революційного марксизму і його баченням радикального егалітаризму. У соціал-демократичної лівиці була інша аґенда: вони прийняли ліберальну демократію, але прагнули розширити державу загального добробуту, щоб охопити щораз більше людей щораз більшим соціальним захистом. Але і марксисти, і соціал-демократи сподівалися підвищити соціально-економічну рівність за рахунок використання державної влади, розширення доступу до соціальних послуг для всіх громадян і перерозподілу багатства.

З кінцем двадцятого століття стали очевидні обмеження цієї стратегії. Марксистам довелося зіткнутися з тим, що комуністичні суспільства в Китаї і в Радянському Союзі перетворилися на гротескні і деспотичні диктатури. Водночас робітничий клас у більшості промислово розвинених демократій став багатшим і почав зливатися з середнім класом. Комуністична революція і скасування приватної власності випали з порядку денного. Соціал-демократична лівиця також зайшли в глухий кут, коли їхня мета – постійно розширювана держава загального добробуту – зіткнулася з реальністю фінансових обмежень у бурхливі 1970-ті. Уряди відреагували друкуванням грошей, що призвело до інфляції та фінансових криз. Редистрибутивні програми створювали перверзійні стимули, які знеохочували працю, заощадження і підприємництво, що, своєю чергою, скорочувало загальний економічний пиріг. Нерівність, як і раніше, була глибоко укріпленою, незважаючи на амбітні зусилля з її викорінення – наприклад, як ініціативи "Велике суспільство" президента США Ліндона Джонсона. З переходом Китаю до ринкової економіки після 1978 року і розпадом Радянського Союзу в 1991-му марксистські ліві значною мірою розвалилися, а соціал-демократам залишилося миритися з капіталізмом.

Зменшення амбіції лівих щодо великомасштабної соціально-економічної реформи співпало з їхньою прихильністю до політик ідентичності та мультикультуралізму в останні десятиліття двадцятого століття. Ліві, як і раніше, визначалися своєю пристрастю до рівності – ізотимією, але їхня аґенда змістилася з колишнього акценту на робітничий клас до вимог все ширшого кола марґіналізованих меншин. Багато активістів розглядали старий робітничий клас та його профспілки як привілейовану верству, яка не виявляла особливого співчуття до тяжкого становища іммігрантів і расових меншин. Вони прагнули радше розширити права все зростаючого списку груп, а не поліпшити економічні умови окремих осіб. При цьому старий робітничий клас лишився позаду.

ЗЛІВА НАПРАВО

Охоплення лівицею політик ідентичності було зрозумілим і необхідним. Життєвий досвід груп різних ідентичностей різниться, і часто їх необхідно розглядати специфічними для цих груп способами. Сторонні часто не усвідомлюють шкоди, яку вони чинять своїми діями – так, як багато чоловіків зрозуміли її після одкровень руху #MeToo про сексуальні домагання і сексуальні насильства. Політика ідентичності спрямована на зміну культури і поведінки таким чином, щоби мати реальні матеріальні вигоди для багатьох людей.

Звернувши увагу на вужчий досвід несправедливості, політика ідентичності призвела до довгожданих змін у культурних нормах і виробила конкретну державну політику, яка допомогла багатьом людям. Рух "Чорне життя має значення" зробило поліцейські департаменти по всій території Сполучених Штатів значно свідомішими у їхньому ставленні до меншин, хоча зловживання з боку поліції все ще є. Рух #MeToo розширив суспільне розуміння сексуального насильства і відкрив важливу дискусію про недоліки існуючого кримінального права в боротьбі з ним. Його найбільш важливим наслідком, мабуть, є зміни, які він вже вніс у взаємодію жінки і чоловіка на робочих місцях.

Тож у політиці ідентичності як такій немає нічого поганого – це природня і неминуча відповідь на несправедливість. Але намагання політики ідентичності фокусуватися на культурних питаннях відвернуло енергію й увагу від серйозних роздумів прогресистів про реверс 30-річної тенденції більшості ліберальних демократій до більшої соціально-економічної нерівності. Легше сперечатися про питання культури, ніж міняти політику; легше включати жінок і представників меншин у навчальні програми коледжів, ніж збільшувати доходи і розширювати можливості жінок і меншин за межами вежі зі слонової кістки. Понад те, багато хто з героїв, які опинилися у фокусі недавніх кампаній, рушієм яких є політика ідентичності (як-от жінки-керівники в Силіконовій долині та жінки-зірки в Голлівуді), перебувають на вершині розподілу доходів. Допомогти їм досягнути більшої рівності – це добре, але це мало що зробить для усунення разючої нерівності між верхнім одним відсотком працівників і всіма іншими.

Нинішня ліва політика ідентичності також відволікає увагу від більших груп, серйозні проблеми яких ігнорують. Донедавна ліві активісти мало що могли сказати про наростаючу наркотичну кризу або про долю дітей, які ростуть у бідних сім'ях без батька чи матері в сільських районах Сполучених Штатів. І демократи не висунули жодних амбітних стратегій, щоби впоратися з потенційно величезними втратами робочих місць, якими буде супроводжуватися просування автоматизації, чи з нерівністю в доходах, яку технологія може принести всім американцям.

Більше того, політика ідентичності лівих становить загрозу свободі слова і тому раціональному дискурсу, який необхідний для підтримки демократії. Ліберальні демократії віддано захищають право говорити практично все на ринку ідей, особливо в політичній сфері. Але стурбованість ідентичністю вступила в протиріччя з потребою в цивільному дискурсі. Фокус на живому досвіді груп ідентичності ставить пріоритети емоційного світу внутрішнього "я" вище раціонального розгляду питань у зовнішньому світі й надає перевагу щиро висловленим думкам над процесом аргументованого обговорення, яке може змусити відмовитися від попередньої думки. Той факт, що твердження ображає чиєсь почуття власної гідності, часто розглядають як підставу змусити замовкнути або принизити людину, яка його висловила.

Залежність від політики ідентичності також має слабкі сторони яко політична стратегія. Нинішня дисфункція і занепад політичної системи США пов'язані з екстремальною і постійно зростаючою поляризацією, яка зробила рутинне управління вправлянням у балансуванні на межі війни. Більшу частину провини за це несуть праві. Як стверджують політологи Томас Манн і Норман Орнштейн, Республіканська партія рухалася значно швидше до свого ультраправого крила, ніж Демократична партія – в протилежному напрямі. Але обидві сторони відійшли від центру. Ліві активісти, зосереджені на питаннях ідентичності, рідко репрезентують електорат у цілому – дійсно, їхні проблеми часто відштовхують мейнстрім виборців.

Але, можливо, найгірше в політиці ідентичності, яку тепер практикують ліві, – те, що вона стимулювала зростання політики ідентичності справа. Це значною мірою пояснюється прихильністю лівих до політкоректності – соціальної норми, яка забороняє людям публічно висловлювати свої переконання або думки без страху морального осуду. Кожне суспільство має певні погляди, які суперечать його засадничим ідеям легітимності і, отже, є забороненими в публічному дискурсі. Але важко встежити за цим, коли постійно відкриваються нові ідентичності і міняються аспекти стосовно прийнятної мови. У високо налаштованому на групову гідність суспільстві продовжують з'являтися нові межі, й раніше прийнятні способи говорити або виражати себе стають образливими. Нині, наприклад, просте використання слів "він" або "вона" в певних контекстах може бути витлумачено як ознака нечутливості до інтерсексуальних або трансгендерних людей. Але ж такі висловлювання не загрожують фундаментальним демократичним принципам – вони радше квестіонують гідність тієї чи іншої групи і вказують на брак розуміння або симпатії до боротьби цієї групи.

Насправді лише відносно незначна кількість лівих письменників, художників, студентів та інтелектуалів підтримують крайні форми політкоректності. Але ці випадки підхоплюють консервативні медіа і використовують їх, щоб вимазати дьогтем лівих в цілому. Це може пояснити один з екстраординарних аспектів президентських виборів у США 2016 року – а саме популярність Трампа серед активу його прихильників, незважаючи на поведінку, яка у попередню епоху поховала б його претензії на президентство. Під час кампанії Трамп знущався над фізичними вадами журналіста, характеризував мексиканців як ґвалтівників і злочинців, на записах було чути, як він хвалиться, що мацав жінок. Мало того, що ці заяви були порушення політкоректності – це було порушенням елементарної порядності, і багато хто з прихильників кандидата зовсім не схвалював ні їх, ні інші скандальні Трампові коментарі. Але в той час, коли багато американців переконані, що публічні промови надмірно контролюють, прихильникам Трампа подобається, що він не піддався тиску і наривався. В епоху, сформовану політичною коректністю, Трамп репрезентує своєрідну автентичність, якою захоплюються багато американців: він може бути злим, нестерпним і непрезидентським – але принаймні він каже те, що думає.

І все ж сходження Трампа не відображало консервативного неприйняття політики ідентичності – фактично, він відображав праве сприйняття політики ідентичності. Багато білих прихильників Трампа з робітничого класу вважає, що еліти їх ігнорують. Люди, які живуть у сільській місцевості і складають основу популістських рухів не тільки в Сполучених Штатах, а й у багатьох європейських країнах, часто переконані, що їхнім цінностям загрожують космополітичні міські еліти. І хоча вони є представниками домінуючої етнічної групи, багато білих представників робітничого класу вважають себе жертвами та відсунутими на марґінес. Такі настрої проклали шлях до виникнення правої політики ідентичності, яка у своїх крайнощах набуває форм експліцитного расистського білого націоналізму.

На цю тему: Демократия: шаги в темноте

Трамп безпосередньо доклався до цього процесу. Його перетворення з магната нерухомості і зірки ТВ-реаліті в політичного претендента почалося після того, як він став найвідомішим промотором расистської теорії змови "birther", що поставила під сумнів право Барака Обами на пост президента. Як кандидат він ухилився, коли його запитали про те, що колишній лідер Ку-клукс-клану Девід Дюк підписався за нього, а ще Трамп нарікав, що федеральний суддя США, який здійснював нагляд за справою стосовно позову проти Університету Трампа, ставився до нього "несправедливо" через своє мексиканське походження. Після навіженого зібрання білих націоналістів у Шарлоттсвіллі у штаті Вірджинія в серпні 2017 року, де білий націоналіст убив чоловіка, який протестував проти цього зібрання, Трамп стверджував, що були "дуже хороші люди з обох сторін." Трамп витратив багато часу для критики чорних спортсменів і знаменитостей, і був щасливий експлуатувати гнів з приводу видалення статуй на честь лідерів Конфедерації.

Завдяки Трампу білий націоналізм перемістився з периферії на щось схоже до мейнстріму. Його прихильники скаржаться, що хоча політично прийнятно говорити про права чорних, права жінок чи права геїв, однак неможливо захищати права білих американців, не будучи затаврованим яко расист. Практикуючі політику ідентичності ліві будуть стверджувати, що формулювання ідентичності правими є неслушним і не може перебувати у тій же моральній площині, що й позиції щодо меншин, жінок та інших марґіналізованих груп, оскільки вони відображають перспективу історично привілейованої спільноти. Це цілком правильно. Консерватори сильно перебільшують отримані групами меншин переваги – так само, як і перебільшують міру затикання свободи слова політкоректністю. Реальність для багатьох марґіналізованих груп залишається незмінною: афроамериканці, як і раніше, страждають від поліцейського насильства – жінки, як і раніше, страждають від насильства і переслідувань.

Що, однак, примітно – праві перейняли мову і конструкції від лівих: ідея про те, що білі стають жертвами, що їхнє становище і страждання незауважувані рештою суспільства і що соціальні та політичні структури, відповідальні за цю ситуацію (особливо медіа і політичний істеблішмент), повинні бути розбиті. У цілому ідеологічному спектрі політика ідентичності є тим об'єктивом, крізь який в даний час розглядають більшість соціальних питань.

ПОТРЕБА В КРЕДО

Суспільства повинні захищати марґіналізовані й ізольовані групи, але вони також повинні досягти спільних цілей шляхом обговорення і консенсусу. Зсув аґенди як лівих, так і правих у бік захисту вузьких групових ідентичностей у підсумку загрожує цьому процесу. Вихід не в тому, щоб відмовитися від ідеї ідентичності, яка займає центральне місце в тому, як сучасні люди думають про себе та оточуючі їх спільноти – а в тому, щоб визначити ширшу і більш інтегративну національну ідентичність, яка враховуватиме фактичну різноманітність ліберально-демократичних суспільств.

Людські суспільства не можуть відійти від ідентичності або політики ідентичності. Ідентичність – це "потужна моральна ідея", за висловом філософа Чарльза Тейлора, побудована на універсальній людській характеристиці тимосу. Ця моральна ідея говорить людям, що у них є справжні внутрішні "я", яких не визнають, і припускає, що зовнішнє суспільство може бути фальшивим і репресивним. Це фокусує природну вимогу людей щодо визнання їхньої гідності і забезпечує можливість висловити ресентимент, який виникає, коли нема сподівань на таке визнання.

Було би неможливо і небажано, щоб такі вимоги гідності зникли. Ліберальна демократія будується на праві індивідів на рівний вибір і свободу дій при визначенні свого колективного політичного життя. Але багато людей не задоволені рівним визнанням як загальною характеристикою людських істот. В якомусь сенсі, це стан сучасного життя. Модернізація означає постійні зміни і порушення, а також відкриття вибору, якого раніше не було. Це загалом добре: протягом поколінь мільйони людей втікали з традиційних спільнот, які не пропонували їм вибору, в спільноти, які цей вибір давали. Але свобода і ступінь вибору, що існують у сучасному ліберальному суспільстві, також можуть зробити людей нещасними і відірваними від своєї спільноти. Вони відчувають ностальгію за спільнотою і структурованим життям – які, як їм здається, вони втратили, а їхні предки нібито мали. Автентичні особистості, яких вони шукають, є тим, що пов'язує їх з іншими людьми. Людей, які так себе відчувають, можуть спокусити лідери, котрі кажуть їм, що їх зрадили і зневажають чинні владні структури і що вони є членами важливих спільнот, велич яких буде знову визнано.

Однак природа сучасної ідентичності має бути мінливою. Деякі особи можуть переконати себе, що їхня ідентичність базується на біології і перебуває поза їхнім контролем. Але громадяни сучасних суспільств мають багато ідентичностей, які формуються соціальними взаємодіями. Люди мають ідентичність, визначену їхньою расою, статтю, місцем роботи, освітою, спорідненістю і нацією. І хоча логіка політики ідентичності в тому, щоби розділити суспільство на невеликі на себе орієнтовані групи, можливе також створення ідентичностей, які є більш широкими та більш інтегративними. Не треба заперечувати життєвого досвіду людей, щоби визнати, що вони можуть розділяти цінності і сподівання зі значно ширшими колами громадян. Іншими словами, пережитий досвід може стати просто звичайним досвідом – чимось, що особу з не подібними на неї людьми радше пов'язує, а не відділяє. Таким чином, хоч у сучасному світі немає демократій з імунітетом до політики ідентичності, всі вони можуть повернути її до ширших форм взаємної поваги.

Перше і найочевидніше, з чого слід почати, – це протидія конкретним зловживанням, які ведуть до групового віктимізму і марґіналізації, таким зловживанням, як поліцейське насильство щодо меншин і сексуальні домагання. Жодна критика політики ідентичності не повинна мати на увазі, що це не є реальні і нагальні проблеми, які потребують конкретних рішень. Але Сполучені Штати й інші ліберальні демократії повинні піти далі. Уряд і групи громадянського суспільства повинні зосередитися на інтеграції дрібніших груп у більші об'єднання. Демократіям необхідно просувати те, що політологи називають "кредовими національними ідентичностями" [національні ідентичності, базовані на спільно визнаваному кредо], які будуються не навколо загальних особистісних характеристик, життєвого досвіду, історичних зв'язків або релігійних переконань, а навколо основних цінностей і поглядів. Ідея полягає в тому, щоб заохочувати громадян ідентифікувати себе із засадничими ідеалами своїх країн і використовувати державну політику для свідомої асиміляції новоприбулих.

Боротися зі згубним впливом політики ідентичності в Європі буде доволі складно. В останні десятиліття європейські ліві підтримали таку форму мультикультуралізму, яка зводить до мінімуму важливість інтеграції новачків у кредові національні культури. Під прапором боротьби з расизмом ліві європейські партії багателізують докази того, що мультикультуралізм виступає як перешкода на шляху до асиміляції. Нові популістські праві в Європі, зі свого боку, з ностальгією згадують згасаючі національні культури, базовані на етнічній чи релігійній ідентичності, які процвітали в суспільствах практично без іммігрантів.

Боротьба з політикою ідентичності в Європі повинна починатися зі змін у законодавстві про громадянство. Така аґенда виходить за рамки можливостей ЄС, 28 держав-членів якого ревно боронять свої національні прерогативи і готові заветувати будь-які суттєві реформи або зміни. Тому будь-які доконувані дії мали би відбуватися, краще чи гірше, на рівні окремих країн. Щоб зупинити привілеювання одних груп над іншими, держави-члени ЄС із законами про громадянство на основі jus sanguinis – "права крові", що надає громадянство за етнічністю батьків – повинні прийняти нові закони, засновані на jus soli – "право ґрунту", яке надає громадянство будь-якій особі, яка народилася на території країни. Але європейські держави повинні ввести суворі вимоги до натуралізації нових громадян, що Сполучені Штати робили протягом багатьох років. У Сполучених Штатах, окрім підтвердження безперервного проживання в країні протягом п'яти років, від нових громадян вимагається спроможність читати, писати і говорити на базовому рівні англійською мовою; розуміння історії США й уряду; добра моральна репутація (тобто не мати судимості); і демонстрація прихильності принципам та ідеалам Конституції США через присягу на вірність Сполученим Штатам. Європейські країни повинні вимагати того ж від своїх нових громадян.

Крім зміни формальних вимог до громадянства, європейські країни повинні відійти від концепцій національної ідентичності, базованої на етнічності. Майже 20 років тому німецький вчений сирійського походження Бассам Тібі запропонував концепцію Leitkultur (провідної культури) як основи для нової німецької національної ідентичності. Він визначив Leitkultur як віру в рівність і демократичні цінності, міцно уґрунтовані в ліберальних ідеалах епохи Просвітництва. Однак ліві науковці і політики атакували його пропозицію припустити, що ці цінності перевершують інші культурні цінності – при цьому німецькі ліві мимоволі підтримали ісламістів та ультраправих націоналістів, яким мало користі від ідеалів Просвітництва. Але Німеччина й інші великі європейські країни вкрай потребують чогось на кшталт Leitkultur Тібі: нормативної зміни, яка дозволила би німцям турецького походження говорити про себе як про німців, шведам африканського походження говорити про себе як про шведів і так далі. Це починається, але занадто повільно. Європейці створили чудову цивілізацію, якою вони повинні пишатися, – цивілізацію, яка може захоплювати людей інших культур, навіть якщо вони, як і раніше, усвідомлюють свою власну самобутність.

Порівняно з Європою, Сполучені Штати були значно гостиннішими до іммігрантів – почасти тому, що на початках своєї історії вони виробили кредову національну ідентичність. Як зазначив політолог Сеймур Мартін Ліпсет, громадянина США можна звинуватити в тому, що він є "неамериканцем" у спосіб, в який неможливо данського громадянина окреслити як "неданця" або японського громадянина звинуватити в тому, що він "неяпонець". Американізм – це набір переконань і спосіб життя, а не етнічна належність.

Нині американську кредову національну ідентичність, яке виникла після Громадянської війни, треба відродити і захистити від нападів як лівих, так і правих. Справа білі націоналісти хотіли би замінити національну ідентичність, базовану на кредо, національною ідентичністю, базованою на расі, етнічності та релігії. Зліва поборники політики ідентичності прагнули підірвати легітимність американської національної історії, підкреслюючи віктимізацію, інсинуюючи в деяких випадках, що расизм, гендерна дискримінація та інші форми систематичного виключення містяться у ДНК країни. Такі ґанджі були і залишаються характерними рисами американського суспільства, і їм треба протистояти. Але прогресисти повинні також розповісти іншу версію історії США, фокусовану на тому, як постійно розширюється коло людей, що подолали бар'єри, аби досягнути визнання своєї гідності.

Хоча Сполучені Штати отримують користь з різноманіття, вони не можуть на ньому будувати свою національну самобутність. Працездатна кредова національна ідентичність повинна пропонувати сутнісні ідеї – конституціоналізм, верховенство права і рівність людей. Американці поважають ці ідеї; країна має право відмовляти в громадянстві тим, хто їх відкидає.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ОСНОВ

Як тільки країна визначить властиве кредо національної ідентичності, відкрите для фактичного розмаїття сучасних суспільств, характер суперечок щодо імміграції неминуче зміниться. І в США, і в Європі ці дебати наразі поляризовані. Праві прагнуть повністю обрізати імміграцію і хотіли би відправити іммігрантів назад у країни їхнього походження; ліві стверджують про практично необмежене зобов'язання ліберальних демократій приймати всіх іммігрантів. Обидві ці позиції неспроможні. Натомість реальні дебати мають бути присвячені найкращим стратегіям асиміляції іммігрантів у національну ідентичність країни. Добре асимільовані іммігранти приносять здорову різноманітність у будь-яке суспільство; погано асимільовані іммігранти є гальмом для держави і в деяких випадках становлять загрозу безпеці.

Європейські уряди на словах говорять про необхідність кращої асиміляції, але не виконують її. Багато європейських країн проводять політику, що активно перешкоджає інтеграції. Наприклад, у голландській системі "пілларизації" діти навчаються в окремих протестантських, католицьких, мусульманських і секулярних системах. Отримання освіти в школі з державною підтримкою без необхідності мати справу з людьми поза своєю релігією навряд чи сприятиме швидкій асиміляції.

У Франції ситуація дещо інша. Французька концепція республіканського громадянства, як і її американський аналог, заснована на ідеалах свободи, рівності та братерства. Французький закон 1905 про laïcité, або секуляризм, формально розділяє Церкву й державу та унеможливлює ті види фінансованих державою релігійних шкіл, які діють у Нідерландах. Але у Франції є інші великі проблеми. По-перше, незалежно від того, що каже французьке законодавство, поширена дискримінація стримує іммігрантів у країні. По-друге, французька економіка роками є безпорадною, з рівнем безробіття вдвічі вищім, ніж у сусідній Німеччині. Серед молодих іммігрантів у Франції рівень безробіття близький до 35 відсотків – у порівнянні з 25 відсотками для французької молоді в цілому. Франція повинна сприяти інтеграції іммігрантів, полегшувати їм пошук роботи – в першу чергу, шляхом лібералізації ринку праці. Нарешті, ідея французької національної ідентичності та французької культури зазнала нападок як ісламофобська; у сучасній Франції сама концепція асиміляції політично неприйнятна для багатьох лівих. Це ганьба, оскільки дозволяє нативістам і екстремістам ультраправого Національного фронту позиціонувати себе як справжніх захисників республіканського ідеалу загального громадянства.

У Сполучених Штатах програма асиміляції має початися з державної освіти. Викладання основ громадянськості протягом десятиліть перебувало в занепаді, причому не тільки для іммігрантів, а й для корінних американців. Державні школи повинні відійти від двомовних і багатомовних програм, які стали популярними в останні десятиліття (система державних шкіл Нью-Йорка пропонує навчання на більш ніж десяти різних мовах). Такі програми позиціонувалися на ринку як спосіб прискорити освоєння англійської мови як нерідної, але емпіричні дані про те, чи вони працюють, неоднозначні – насправді ж вони можуть затримати процес вивчення англійської мови.

Кредо американської національної ідентичності також можна посилити універсальною вимогою національної служби, яка підкреслить ідею про те, що громадянство США вимагає зобов'язань і жертв. Громадянин може проходити таку службу або за призовом у війську, або в якості цивільної особи – наприклад, викладати в школах або працювати над фінансованими державою природоохоронними проектами, аналогічними тим, які були створені в рамках Нового курсу. Якби така національна служба була правильно структурована, то це змусило б молодь працювати разом з людьми з різних соціальних класів, реґіонів, рас і національностей, як це робить військова служба. І вона, як і всі форми спільної самопожертви, інтегрує новачків у національну культуру. Національна служба була б сучасною формою класичного республіканства – формою демократії, що заохочує чесноти і дух суспільства, а не просто залишає громадян самих займатися своїм приватним життям.

НАЦІЇ АСИМІЛЯЦІЇ

І США, і Європі у фокусованій на асиміляції політичній аґенді доведеться вирішувати питання про рівень імміграції. Асиміляція в домінуючу культуру стає значно складнішою зі зростанням числа іммігрантів щодо корінного населення. Коли іммігрантські громади досягають певних масштабів, вони, як правило, стають самодостатніми і більше не потребують зв'язків із зовнішніми групами. Вони можуть завалювати державні служби й обмежувати можливості шкіл та інших державних установ у справі догляду за ними. Іммігранти, найімовірніше, матимуть позитивний вплив на державні фінанси в довгостроковій перспективі – але тільки якщо отримають роботу і стануть оподаткованими громадянами або законними резидентами. Велике число новоприбулих може також послабити серед корінних жителів підтримку інтенсивної соціальної допомоги – фактор і в американських, і в європейських імміграційних дебатах.

Ліберальні демократії отримують значні вигоди від імміграції як в економічному, так і в культурному плані. Але вони, безумовно, мають право контролювати свої кордони. Всі люди мають – серед основних людських прав – право на громадянство. Але це не означає, що вони мають право на громадянство будь-якої окремо вибраної країни – крім тієї, в якій вони або їхні батьки народилися. Окрім того, міжнародне право не оспорює право держав контролювати свої кордони або встановлювати критерії громадянства.

ЄС повинен мати змогу контролювати свої зовнішні кордони краще, ніж він це робить – що на практиці означає надання таким країнам, як Греція й Італія, більшого фінансування і потужніших юридичних повноважень для регулювання потоку іммігрантів. Агенція ЄС Frontex, якій доручено цю діяльність, недоукомплектована і недофінансована й не має сильної політичної підтримки з боку тих держав-членів, які найбільше зацікавлені в тому, щоб не допускати іммігрантів. Система вільного внутрішнього пересування всередині ЄС не буде політично стійкою, якщо не вдасться розв’язати проблему зовнішніх кордонів Європи.

У Сполучених Штатах головною проблемою є непослідовне застосування імміграційних законів. Навряд чи буде стійкою довгостроковою політикою, коли щось робиться для того, щоб запобігти можливості мільйонів людей незаконно в'їжджати і залишатися в країні, аби потім вони зазнавали спорадичних і очевидно довільних приступів депортації – що було характерною рисою за часів урядування Обами. Але Трампова обіцянка "вибудувати стіну" на мексиканському кордоні є лиш нативістським позерством: величезна частка нелегальних іммігрантів потрапляє в США легально і просто залишається в країні після закінчення терміну дії візи. Необхідна досконаліша система санкцій проти компаній та осіб, які дають працю незаконним іммігрантам – а для цього потрібна національна система ідентифікації, яка би помогла роботодавцям з'ясувати, хто може в них працювати на законних підставах. Така система не була створена, оскільки надто багато роботодавців мають вигоду від дешевої робочої сили, яку забезпечують їм незаконні іммігранти. Крім того, багато лівих і правих виступають проти національної системи ідентифікації, бо підозрюють, що уряд зловживатиме.

Порівняно з Європою, Сполучені Штати були значно гостиннішими до іммігрантів – почасти тому, що на початках своєї історії вони виробили кредову національну ідентичність.

У результаті США тепер гостять близько 11 мільйонів нелегальних іммігрантів. Переважна більшість з них перебувають у країні вже багато років і виконують корисну роботу, виховують сім'ї і поводяться законослухняні громадяни. Невелике число з них веде кримінальну діяльність – точно так само, як злочини скоює невелике число корінних американців. Але ідея про те, що всі нелегальні іммігранти є злочинцями, бо вони порушили американський закон про в'їзд або перебування в країні, є смішною – так само безглуздо думати, що Сполучені Штати коли-небудь змусять усіх їх покинути країну і повернутися в держави свого походження.

Протягом певного часу вже існують контури базової угоди з імміграційної реформи. Федеральний уряд мав би вжити серйозних примусових заходів для контролю за кордонами країни та дати можливість отримати громадянство незаконним іммігрантам, які не мають судимості. Таку угоду може підтримати більшість виборців США – але затяті противники імміграції рішуче налаштовані проти будь-якої форми "амністії", а проіммігрантські групи виступають проти жорсткішого застосування закону.

Державна політика, спрямована на успішну асиміляцію іноземців, могла би помогти зрушити ситуацію з мертвої точки, пригасивши наповнення вітром вітрил нинішнього популістського підйому як у Сполучених Штатах, так і в Європі. Групи, що голосно виступають проти імміграції, є коаліціями людей з різними інтересами. Тверді нативісти керуються расизмом і фанатизмом – практично неможливо щось зробити, щоби змінити їхню думку. Але в інших є більш законна тривога щодо швидкості соціальних змін, викликаних масовою імміграцією, і побоювання щодо здатності чинних інститутів пристосуватися до цих змін. Політика, спрямована на асиміляцію, може послабити їхню тривогу і відірвати їх від фанатиків.

Політика ідентичності процвітає, коли бідні й марґіналізовані верстви населення залишаються незауважуваними своїми співвітчизниками. Ресентимент над втраченим статусом починається з реальної економічної кризи, й один зі способів його пригасити – це пом'якшити тривогу стосовно робочих місць, доходів і безпеки. У Сполучених Штатах багато лівих кілька десятиліть тому перестали думати про амбітну соціальну політику, яка би допомогла поправити основні умови життя бідних. Легше говорити про повагу і гідність, ніж розробляти потенційно дорогі плани, які дозволять конкретно скоротити нерівність. Основним винятком з цієї тенденції був Обама, чий Affordable Care Act [закон про доступну медичну допомогу] став важливою віхою в соціальній політиці США. Противники ACA намагалися сформулювати його як питання ідентичності, натякаючи, що політику розробив чорний президент, щоби допомогти своїм чорним виборцям. Але ACA насправді була національною політикою, покликаною допомогти менш забезпеченим американцям незалежно від їхньої раси або ідентичності. Серед бенефіціарів закону є багато білих селян на Півдні – яких, однак, переконали голосувати за республіканських політиків, котрі обіцяють скасувати ACA.

На цю тему: Новый мировой (бес)порядок

Політика ідентичності ускладнила розробку такої амбітної політики. Хоча боротьба за економічну політику призвела до гострих розбіжностей на початку двадцятого століття, багато демократій виявили, що наявність протилежних економічних поглядів часто розмежовує відмінності від компромісу. Проблеми ідентичності, навпаки, примирити важче: або ви визнаєте мене, або ні. Ресентимент над втраченою гідністю або незауважуваністю часто має економічне коріння, але боротьба за ідентичність часто відволікає від політичних ідей, які могли б допомогти. У результаті стало важче створювати широкі коаліції для боротьби за перерозподіл: члени робітничого класу, які також належать до груп з більш високим статусом (наприклад, білі в Сполучених Штатах), здебільшого опираються об'єднанню з тими, хто нижче за них, і навпаки.

Демократична партія, зокрема, повинна зробити важливий вибір. Вона може продовжувати намагатися виграти вибори, подвоївши мобілізацію груп ідентичності, які нині постачають її найбільш полум'яних активістів: афроамериканців, латиноамериканців, професійних жінок, ЛГБТ-спільнот і так далі. Чи може спробувати відвоювати частину білих виборців робітничого класу, які становили критичну частину демократичних коаліцій від Нового курсу через Велике суспільство, але перейшли в Республіканську партію на останніх виборах. Колишня стратегія може дозволити їй перемогти на виборах, але це погана формула управління країною. Республіканська партія стає партією білих людей, а Демократична – партією меншостей. Якщо цей процес триватиме і далі, то ідентичність повністю витіснить економічну ідеологію як центральну лінію розходжень американської політики, що буде нездоровим наслідком для американської демократії.

БІЛЬШ ЄДИНЕ МАЙБУТНЄ

Страхи про майбутнє часто найкраще проявляються в художній літературі, особливо в науковій фантастиці, яка намагається уявити майбутні світи, засновані на нових технологіях. У першій половині двадцятого століття багато з цих страхів майбутнього були зосереджені на великих централізованих бюрократичних тираніях, які знищили індивідуальність і приватність: подумайте про "1984" Джорджа Оруелла. Але типаж уявних антиутопій почав змінюватися в останні десятиліття минулого століття – певний осібний нурт заговорив про тривоги, викликані політикою ідентичності. Так звані кіберпанківскі автори – Вільям Ґібсон, Ніл Стівенсон і Брюс Стерлінґ – бачили майбутнє, в якому домінували не централізовані диктатури, а неконтрольована соціальна фраґментація, чому сприяв інтернет.

Роман Стівенсона 1992 року "Snow Crash" ["Лавина"] постулював всюдисущий віртуальний "Метавсесвіт", в якому люди могли приймати аватари і міняти свою особистість за власним бажанням. У цьому романі Сполучені Штати розпалися на “бурбклави", приміські підрозділи, орієнтовані на вузькі ідентичності – як-от Нова Південна Африка (для расистів з їхніми прапорами Конфедерації) і Великий Гонконг містера Лі (для китайських іммігрантів). Для поїздок з одного району в інший необхідні паспорти і візи. ЦРУ приватизоване, авіаносець "USS Enterprise" став плавучим домом для біженців. Повноваження федерального уряду скоротилися до території, на якій розташовані федеральні будівлі.

Наш нинішній світ одночасно рухається до протилежних антиутопій гіперцентралізації і нескінченної фраґментації. Китай, наприклад, будує масову диктатуру, при якій уряд накопичує дуже конкретні особисті дані про щоденні трансакції кожного громадянина. З іншого боку, в інших частинах світу спостерігається розпад централізованих інститутів, виникнення держав-банкротів, посилення поляризації і зростаюча відсутність консенсусу щодо загальних цілей. Соціальні мережі й інтернет сприяли появі автономних спільнот, відгороджених не фізичними бар'єрами, а спільною ідентичністю.

Добра річ у дистопійній фантастиці – те, що вона майже ніколи не збувається. Уявлення про те, як нинішні тенденції відіграватимуть щораз надмірнішу роль, служить корисним попередженням: "1984 рік" став потужним символом тоталітарного майбутнього, якого люди хотіли уникнути – книга допомогла імунізувати суспільства проти авторитаризму. Аналогічним чином, сьогодні люди можуть уявляти свої країни як найкращі місця, які підтримують зростаюче розмаїття – але водночас сприйняти візію, як різноманітність може служити загальним цілям і підтримувати ліберальну демократію, а не підривати її.

Люди ніколи не перестануть думати про себе і свої суспільствах з точки зору ідентичності. Але ідентичності людей не є фіксованими і не обов'язково вродженими. Ідентичність можна використовувати для поділів, але її також можна використовувати для об'єднання. Це, зрештою, стане ліками на популістську політику теперішнього часу.

Переклад з англійської: Francis Fukuyama «Against Identity Politics»

Опубліковано у виданні  Збруч


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com