«Таємний фронт» Володимира Мурського

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:  Володимир Мурський. З архіву М. Петріва

Із завершенням Української революції боротьба за Українську незалежну державу не припинилася. Її продовжQував Державний центр УНР в екзилі. В умовах еміграції змінилися форми і методи цієї боротьби. Тепер вона точилася не на полях відкритих військових баталій, а в дипломатичній площині та на «таємному фронті» протиборства спецслужб. У когорті бійців цього «таємного фронту» був і представник уряду УНР у Стамбулі Володимир Мурський.

Ця публікація видання   Історична правда продовжує серію статей про нього, які свого часу були надруковані на шпальтах "Історичної правди".

Стамбул наприкінці 1920-х рр. представляв собою добре облаштоване "агентурне гніздо" радянських спецслужб, центр агентурної мережі радянської розвідки, що здійснювала контроль за ворожим до СРСР емігрантським середовищем, а українська громада цього міста перетворилася на "плацдарм", де відбувалося протиборство спецслужб СРСР і УНР.

У Стамбулі всю таємну роботу спецслужб УНР у Туреччині здійснював Микола Забєлло. З прибуттям В. Мурського ситуація змінилася. Обійнявши посаду представника уряду УНР і голови української громади Стамбула, він, поза межами своїх прямих дипломатичних обов'язків, став і неофіційним керівником української розвідки в регіоні.

В. Мурський відповідав за вирішення проблем української діаспори, контакти з керівниками органів державної влади Туреччини, співробітниками іноземних дипломатичних представництв і спецслужб, збирання інформації розвідувального характеру щодо подій в Україні та організацію доставки морським шляхом в українські порти, насамперед Одесу, друкованих пропагандистських матеріалів проукраїнського змісту.

 

Микола Забєлло. Початок 1930-х рр.

На цю тему: Уход за местами захоронений выдающихся украинцев в мире: кто и где?

Слід зазначити, що уряд УНР хоч і був урядом у вигнанні, але через тиск СРСР відповідного формалізованого статусу у зарубіжних країнах не мав. Тому дипломатичні повноваження В. Мурського не носили офіційного характеру.

Втім це не завадило йому доволі швидко налагодити тісні стосунки з представниками спецслужб Англії, Франції, Італії, Японії та Німеччини, які працювали під дипломатичним прикриттям у Стамбулі.

Він намагався використати їх можливості у спільній боротьбі з більшовизмом, переконати через них уряди цих країн у необхідності підтримки УНР у справі повалення в Україні радянського режиму та відновлення державної незалежності.

У свою чергу "іноземні партнери" розглядали діяльність представника УНР у Стамбулі як додаткове джерело розвідувальної інформації про політичну, соціальну та економічну ситуації в СРСР. Тобто співпраця обох сторін була взаємовигідною та перспективною.

У листопаді 1929 р. через інженера О. Куксина, який вважався людиною попереднього керівника української громади М. Зоц-Кравченка, В. Мурський намагався встановити контакти з представниками італійської дипломатичної місії в Стамбулі.

Відповідна зустріч була запланована на четвер, 21 листопада 1929 р. В. Мурський у присутності М. Забєлла і О. Куксина поінформував італійського дипломата та розвідника Піллігріно про життя та діяльність української громади в Туреччині, зорієнтував в головних течіях українських емігрантських політичних угруповань і подарував кілька книг про Україну.

Під час бесіди присутні обговорили ставлення різних європейських країн до питання відновлення державної незалежності України. Піллігріно заявив, що "Італія… вельми цікавиться українською проблемою і, звичайно, буде однією з вірних помічниць і союзниць незалежної України". Він також схвально відгукнувся про візит О. Шульгіна до Риму та обіцяв в подальшому підтримувати з українцями тісні контакти.

У цей же період В. Мурський налагоджує стосунки з головним королівським кур'єром дипломатичної місії Великобританії в Стамбулі полковником Вільтоном. За словами останнього, Англія змінила своє ставлення до "українського питання" і вважає його розв'язання найближчим часом своєю "нагальною задачею".

При цьому Вільтон наголошував, що українській еміграції слід орієнтуватися саме на Англію. Франція, за словами офіцера, не може бути союзником незалежної України через те, що працює на посилення Польщі. А остання, як відомо, відторгнула від України багато етнічних українських земель.

Між іншим він зазначив, що до Лондону нещодавно приїжджала та була прийнята королем делегація гетьмана П. Скоропадського. А це є ознакою уваги до української проблеми.

Невдовзі В. Мурський знайомиться з японським військовим аташе в Стамбулі полковником Іімурою. Це стало можливим завдяки рідній сестрі дружини В. Мурського – М. Пчелінській, яка у цей час проживала разом з подружжям Мурських і мала широкі зв'язки серед емігрантських кіл та іноземних дипломатів, акредитованих у Стамбулі.

Іімура виявив підвищений інтерес до української емігрантської громади та особисто до В. Мурського, якого небезпідставно вважав керівником української розвідки в Стамбулі. У серпні 1931 р. Іімура був запрошений в гості до представника УНР у Стамбулі.

Після цього їх зустрічі набули майже регулярного характеру. Іімура дав зрозуміти В. Мурському, що для Японії все російське є ворожим, і тому вони з радістю готові підтримати рухи, спрямовані на розвал СРСР, у тому числі український національно-визвольний рух.

Ключову роль М. Пчелінська відіграла також у встановленні контактів В. Мурського з французьким дипломатом-розвідником Денарду, який був військовим аташе у Стамбулі.

Пчелінська перебувала у достатньо близьких стосунках з Денарду, користувалася правом вільного відвідування його робочого кабінету у французькому посольстві та забезпечувала постійний зв'язок Денарду з Мурським.

Французький уряд наказав Денарду "подвоїти нагляд за життям і діяльністю Рад". Тому останній цікавився "новинами з України": настроями населення та можливістю підтримки антибільшовицьких акцій з їхнього боку, станом військової сфери (переліком військових частин Одеського гарнізону, передислокацією військ на Далекий Схід, будівництвом стратегічної залізниці Київ-Житомир і до державного кордону, новими типами військового спорядження), намагаючись отримати вказану інформацію від українців.

В замін француз готовий був надавати відомості про "більшовиків і їх роботу" в Стамбулі. Крім цього, Денарду обіцяв В. Мурському допомогу в пересиланні української таємної кореспонденції до Парижу через французьких дипломатичних кур'єрів.

Взаємодія з Денарду була практично постійною. Сторони обмінювалися списками радянських службовців, які прибували до Стамбула для роботи у дипломатичних і консульських установах СРСР, ділилися інформацією щодо "підозрілих осіб", які могли вести "таємну" роботу на користь радянської розвідки тощо.

Крім цього, Денарду намагався встановити більш тісні контакти з М. Забєллою. Француз запропонував останньому з огляду на те, що вони "обоє офіцери і скоріше зрозуміють одне одного", обмінюватись інформацією напряму, оминаючи В. Мурського.

Напевне запропонований зв'язок запрацював, оскільки наприкінці 1931 р., перебуваючи в Парижі, Денарду через посередництво М. Забєлла зустрічався з І. Косенком, В. Прокоповичем, О. Шульгіним і О. Удовиченком. Про ці зустрічі, скоріше за все, не знали ані В. Мурський, ані В. Сальський.

Слід відзначити, що налагоджена у Стамбулі В. Мурським взаємодія з іноземними спецслужбами виявилася доволі плідною. Особливо відчутними були результати українсько-японських стосунків.

Так, з метою реалізації планів з формування української республіки на Далекому Сході, уряд УНР в екзилі проводив відповідні перемовини з представниками Японії. У вересні 1929 р. в Римі за сприяння посла Італії в Парижі відбулася зустріч О. Шульгіна та В. Сальського з японськими дипломатами. Однак конкретних практичних наслідків вона не мала.

 

Володимир Сальський

Втім у 1931 р. відразу після початку японської інтервенції в Маньчжурії В. Мурський, користуючись наявністю вже налагодженого тісного контакту з японським військовим аташе в Стамбулі, почав активно пропагувати йому ідею формування Далекосхідної української республіки як потенційного союзника Японії у майбутній війні з СРСР. У вересні 1931 р. В. Мурський написав відповідного листа А. Лівицькому, де виклав перспективи цієї справи.

На початку жовтня 1931 р. полковник Іімура після двогодинної розмови з В. Мурським порадив останньому написати меморандум з пропозиціями українців на випадок війни між Японією і СРСР, де зокрема б знайшли відображення питання організації партизанської боротьби в тилу радянських військ та інші аспекти "допомоги" з боку української діаспори на Далекому Сході, які цікавили японський уряд.

У цей же час, як додаток до запропонованого японським аташе документа, В. Мурський розробив пропозиції японцям щодо організації роботи з підготовки по відокремленню від Китаю Східного Туркестану. Для реалізації вказаних заходів він пропонував залучити представників туркестанської політичної еміграції, які проживали в Туреччині.

Цю роботу В. Мурський розглядав у тісному взаємозв'язку з організацією роботи в Маньчжурії, в населених українцями регіонах "Зеленого Клину", паралельно розробляючи ініційований Іімурою меморандум про допомогу Японії з боку української діаспори Далекого Сходу.

Ініціативи В. Мурського були підтримані керівництвом УНР в екзилі. У листі від 10 жовтня 1931 р. А. Лівицький зазначав, що він дав розпорядження, і відповідна записка за підписом В. Сальського для японського військового аташе буде підготовлена та надіслана до Стамбула протягом трьох днів.

А. Лівицький додавав, що створення Далекосхідної республіки зі столицею у Владивостоці – "чудова ідея, але тільки за тієї умови, що то буде Українська держава". На його думку уряд УНР має всю владу від Українського народу, а тому може прийняти її на "тій або іншій частині українських земель, якщо тільки хто-небудь допоможе їх звільнити", у тому числі на Далекому Сході.

Але для цього потрібно було, як вважав керівник УНР, надіслати політико-військову місію у Токіо та пару десятків офіцерів для організації в Маньчжурії "нашої військової еміграції" й налагодження зв'язків з українцями в цьому регіоні та з тими з них, хто служив у лавах Червоної армії.

Планувалося проведення і політико-пропагандистської роботи, видання щоденної української газети, створення українських шкіл і церкви, а також можливе перебазування з Європи деяких українських еміграційних університетів.

 

Андрій Лівицький

Такі заходи, на думку А. Лівицького, мали б забезпечити в цьому регіоні перевагу українській еміграції над російською, а військові дії з боку Японії в такому випадку розглядались би не як захоплення російської території, а як "допомога уряду УНР для повернення на рідну землю".

Як вказував М. Забєлло у листі до В. Сальського, а паралельно й в агентурному повідомленні до ҐПУ, тільки 13 листопада 1931 р. В. Мурському вдалося нарешті передати всі матеріали (48 друкованих сторінок) із зазначеними аргументами української сторони та відповідними картами (України та "Зеленого Клину") полковнику Іімурі. Копії цього документа на початку 1932 р. були відправлені до О. Шульгіна в Париж і А. Лівицького у Варшаву.

Полковник Іімура у свою чергу відправив меморандум до Токіо і в очікуванні звідти офіційної відповіді, від розмов з В. Мурським на тему "Зеленого Клину" певний час утримувався. Документ був схвально оцінений японським урядом, і співпраця продовжувалась.

Слід відзначити, що його текст майже відразу став надбанням радянської розвідки. Ще 31 жовтня 1931 р., тобто як мінімум за два тижні до подачі меморандуму японцям, про переговори УНР з Японією щодо "Зеленого Клину" вже писала радянська преса.

В. Мурський припускав, що витік інформації стався через недбалість поляків, які друкували проекти багатьох меморандумів і розсилали їх всім, "кому потрібно і непотрібно". Хоча тут він, напевне, помилявся, оскільки не знав, що радянська агентура діяла в його найближчому оточенні.

У березні 1932 р. полковник Іімура мав відбути до Токіо, де чекав на нове призначення. Після його від'їзду В. Мурський продовжив співпрацю з наступним військовим аташе Японії у Стамбулі Кандою. Саме йому у листопаді 1933 р. було подано "Меморандум про плани уряду УНР на випадок війни СРСР з Японією".

Зміст меморандуму вже знайшов висвітлення в сучасній науковій літературі, зокрема, в роботі Л. Соцкова "Невідомий сепаратизм. На службі СД і Абвера". Але, на наш погляд, він потребує більш докладного аналізу та оцінки.

У меморандумі міститься ґрунтовна аналітика стосовно тогочасної міжнародної обстановки, запропонована широка система заходів з дезорганізації суспільно-політичного життя в СРСР, намічено програму співпраці УНР з Японією з відновлення державної незалежності України.

Аналогічно до українсько-японських розвивалися й українсько-німецькі контакти. В. Мурський наприкінці 1934 р. подав представникам німецької розвідки у Стамбулі меморандум щодо цілей української політичної еміграції та перспектив налагоджування співпраці для боротьби з СРСР. На початку 1935 р. текст цього меморандуму теж потрапив до рук радянської розвідки.

Окрім зазначених вище функцій В. Мурський залучався спецслужбою військового міністерства Державного центру УНР в екзилі до виконання інших завдань розвідувального характеру, пов'язаних переважно з отриманням інформації з території радянської України.

У курс цих справ В. Мурського мав ввести М. Забєлло. Останній, зокрема, у своєму листуванні з керівництвом уенерівської спецслужби характеризував В. Мурського як "симпатичну, розвинуту та енергійну людину", з якою "можна буде провести всю намічену…. роботу" і з якою вони "зразу ж зрозуміли одне одного".

Постать М. Забєлли є достатньо суперечливою. Інформації про його діяльність та особисте життя, незважаючи на останні дослідження з проблем української діаспори в Туреччині, залишається небагато. Тривалий час навіть було невідоме точне місце його поховання.

І лише завдяки зусиллям завзятої української стамбульської історикині-аматорки Алії Усенової у 2018 р. нарешті вдалося відшукати могилу цього діяча української еміграції та його дружини на православному цвинтарі у стамбульському район Шишлі.

 

Могили продужжя Забєлло в Стамбулі. З АРХІВУ А. УСЕНОВОЇ

З одного боку, існують переконливі докази того, що саме він був агентом ҐПУ в найближчому оточенні В. Мурського на псевдонім "Надія". З іншого, керівництво уенерівської спецслужби довіряло М. Забєллі.

На думку В. Сідака,Т. Вронської та О. Скрипника це робилося усвідомлено і навіть за прямим погодженням з кураторами у Варшаві, які "підставили" М. Забєлла радянським спецслужбам.

Можливо таке твердження ґрунтується на фактах, які не відомі широкому загалу. Однак нам з огляду на низку наведених нижче міркувань, воно видається, не зовсім аргументованим.

Почнемо з того, що А. Лівицький у листі до В. Мурського 19 жовтня 1929 р. попереджав його про те, що потрібно бути "суто обережним", враховуючи "складні комбінації, до яких вдаються наші вороги", і пропонував "придивитися" до М. Забєлла "на всякий випадок".

А. Лівицький додавав, що М. Забєлло "ніхто з нас особисто не знає". Цікаво також, що за свідченнями того ж А. Лівицького М. Забєлло був незадоволений, дізнавшись про відрядження В. Мурського до Стамбула.

Певна неприязнь до В. Мурського, можливо через заздрість, що саме він зайняв місце представника уряду УНР у Стамбулі, простежується в перших агентурних донесеннях "Надії" до ҐПУ. Агент характеризує його як людину недалеку.

Водночас, в листуванні з уенерівським керівництвом, щоб не "плисти проти течії", М. Забєлло наділяє свого колегу "схвальними епітетами". Хоча буквально напередодні приїзду В. Мурського до Стамбула М. Забєлло у листах до А. Лівицького та В. Филоновича, посилаючись начебто на думку громади, пише: "Що в Туреччині буде представник Уряду УНР, це дуже добре. Але хто такий Володимир Мурський…. Його тут, як я чую, ніхто не знає. Так, щоб не вийшло непорозумінь…".

А далі він зазначає, що таку кандидатуру можна було б знайти серед членів місцевої української громади, серед людей, які "5 років тут висиділи в біді та нестатках", по суті прямо натякаючи на себе.

Достатньо логічною, в контексті можливої співпраці М. Забєлло з радянською розвідкою, видається його поведінка під час контактів В. Мурського з японським військовим аташе в Стамбулі полковником Іімурою, які відбувалися упродовж 1931–1932 рр.

На цю тему: Томос і УНР: як «український нунцій» у Стамбулі боровся за автокефалію УПЦ

Розуміючи, що ці контакти були встановлені В. Мурським ініціативно і без його участі, М. Забєлло пише листа керівнику військової розвідки генералу В. Сальському, в якому досить скептично ставиться до перспектив успішного розв'язання цього питання.

М. Забєлло підкреслював, що він дуже добре знає японців по періоду своєї служби на Далекому Сході у 1910–1912 рр. Для них все повинно бути "точно та пунктуально", оскільки "до справ вони ставляться серйозно, як ніхто". Тому М. Забєлло був впевнений, що японців більш за все буде цікавити питання про те, яку дійсну військову силу українці мають в еміграції.

У той же час, бажаючи підкреслити свою корисність у справі контактів з японцями, і, можливо намагаючись перехопити ініціативу в перемовинах, щоб мати прямий доступ до надзвичайно важливою для радянської розвідки інформації, М. Забєлло прямо вказував, що у нього в японському Генеральному штабі є "знайомий полковник ще з попередніх часів".

Крім цього, він акцентував увагу на тому, що серед українських офіцерів, які мешкали в Стамбулі, досвід перебування в "Зеленій Україні" мали знову ж таки його однокашники за навчанням в Кадетському копусі О. Петровський і К. Філатов.

Так само показовим є ситуація з представником української громади Стамбула інженером О. Куксиним. М. Забєлло намагався, можливо небезпідставно, наштовхнути В. Мурського, членів громади та діячів екзильного уряду, на думку про те, що О. Куксин є радянським агентом. І ця робота була результативною.

Ключовою тут стала подія, яка відбулася в будинку Мурських у листопаді 1929 р. Дружина М. Забєлли застала О. Кусина у кабінеті В. Мурського за переглядом його листування та особистих паперів. Про це наступного дня було повідомлено В. Мурському, що "сильно подіяло" на нього.

Власне з того часу В. Мурський, не подаючи вигляду, поводив себе з О. Куксиним дуже обережно. А коли у червні 1930 р. В. Мурському стало відомо про перехоплені польською розвідкою вказівки ҐПУ щодо посилення роботи закордонних відділів із внутрішнього розкладу уенерівської еміграції, він вже ставився до О. Куксина винятково через призму цієї інформації.

М. Забєлло, у свою чергу, за будь-якої можливості намагався тільки посилити підозри та побоювання В. Мурського. Він також неодноразово повідомляв про можливу агентурну діяльність О. Куксина у своїх листах членам уенерівської еміграції.

Так, наприклад, з подачі М. Забєлла адміністратор тижневика "Тризуб" І. Косенко вважав, що саме О. Куксин міг бути тією людиною, через яку отримував необхідну інформацію про українську громаду Туреччини радянський розвідник Г. Беседовський, що працював під дипломатичним прикриттям радника посольства СРСР у Парижі. А в донесеннях у ҐПУ неодноразово підкреслювалось, що В. Мурський розглядає О. Куксина як радянського агента.

Враховуючи тісний зв'язок М. Забєлла з французьким військовим аташе Денарду, не виключено, що саме він переконав останнього в тому, що О. Куксин працює на більшовиків. У свою чергу, Денарду висловлював свої підозри з цього приводу В. Мурському.

Можна припустити, що всі зазначені заходи проводилися М. Забєллою з метою відвести увагу від себе як основного "оперативного джерела" радянських спецслужб в українській громаді Стамбула.

Крім цього, як нам вбачається, М. Забєлло був дуже гарним психологом. Він вмів обертати на свою користь складні ситуації, які виникали у службовій діяльності та особистому й родинному житті В. Мурського, щоб завоювати прихильність і довіру останнього.

По приїзду до Стамбулу дуже швидко встановилися дружні стосунки між дружинами В. Мурського та М. Забєлли, що сприяло тісним зв'язками між їх родинами. Вперше родини зустрілися 5 травня 1929 р. в будинку М. Забєлла, і з того часу такі неофіційні зустрічі стали постійними.

Ми схильні пов'язувати вербування М. Забєлла з початком діяльності в Стамбулі радянського резидента Я. Блюмкіна. Саме в цей контекст цілком вписуються події, які відбулися, як нам видається, з подачі ҐПУ: усунення від керівництва українською громадою М. Зоц-Кравченка та звернення від нового лідера, М. Забєлла, до керівництва УНР в екзилі про допомогу українцям, а також бажання М. Забєлла, як колишнього українського військового, особисто допомогти військовому міністерству УНР у їх справах, тобто фактично в проведенні розвідувальної діяльності проти СРСР.

І тут можна простежити традиційні для того часу методи роботи ҐПУ. У межах СРСР у цей період радянські спецслужби з метою "виведення" на радянську територію лідерів еміграції та виявлення "антирадянських елементів" в середині країни, формували вигадані, фейкові підпільні організації (операція "Трест", операція проти Тютюнника) або "впроваджували" в існуючі свою агентуру ("Київський центр дії").

Майже за аналогічною схемою діяли в Стамбулі. Організація місцевих українців, яка носила переважно культурно-просвітній характер, раптом втрачає свого голову М. Зоц-Кравченка, якого у 1927 р. з невідомих причин депортує за межі країни турецький уряд.

А новий голова М. Забєлло висуває політичні гасла – ідею тісної співпраці з "уенерівською еміграцією" і налагодження контактів з лідерами УНР. Саме ця активність спричиняє делегування останніми до Стамбула В. Мурського в якості свого представника, який крім всіх інших функцій наділявся в тому числі й обов'язками проведення заходів розвідувального характеру, які мали здійснюватися у тісній взаємодії з М. Забєллою.

На цю тему: Фундамент будущего

Також маємо інформацію про те, що після Другої світової війни М. Забєлло попав у поле зору американських спецслужб. Так, у розсекречених документах ЦРУ США за 1959 р., зокрема у меморандумі щодо операції "Аеродинаміка" від 28 липня 1959 р., згадується про зустріч у Стамбулі агента ЦРУ Біласа з М. Забєллою.

Агент доповідав, що останній співпрацює з турецькою розвідкою, а його син одружений на американці. Тобто М. Забєлло по факту виявився справжнім професіоналом "шпигунської справи" – подвійним, а можливо й потрійним агентом.

Можемо припустити, що це було викликано обставинами матеріального та фінансового характеру. М. Забєлло, який вже на початку 1920-х рр. опинився в еміграції, як і більшість його співвітчизників, перебував у скрутному матеріальному становищі. Працювати, як зазначав сам М. Забєлло, приходилося багато, але загалом це не вирішувало проблеми.

Окрім того, за деякими даними, в СРСР у М. Забєлла залишилася сестра, яка в середині 1930-х рр. була піддана репресіям. Можливо це теж стало засобом впливу на українського емігранта, однією з підстав для його вербування радянською розвідкою та шантажу для забезпечення його подальшої роботи.

Ще однією важливою справою "таємного" характеру, якою мав займатися В. Мурський у Стамбулі, було нелегальне переправлення до України через Одесу політичної літератури проукраїнського характеру для пропаганди ідеї відновлення УНР, а також налагодження контактів з симпатиками УНР в радянській Україні.

До його приїзду цю роботу виконував особисто М. Забєлло, який мав на радянських пароплавах, що курсували між Одесою та Стамбулом, свою агентуру.

Вже 19 травня 1929 р. В. Мурський обговорив із М. Забєллою це питання та заявив, що хоче удосконалити діяльність з "перекидання" літератури в Україну. Він просив М. Забєлла підготувати з цього приводу письмову доповідь, яку В. Мурський планував відправити А. Лівицькому та В. Сальському.

Водночас, А. Лівицький застерігав В. Мурського від можливих провокацій більшовицьких агентів, натякаючи, що вони могли бути також серед "контр-агентів Забєлла", послугами яких користувався В. Мурський для зв'язку з Одесою.

"Перекидання" літератури на територію радянської України, яке було частиною пропагандистської діяльності спецслужби УНР, проводилося регулярно. Література надходила з Варшави дипломатичною поштою і далі пароплавом до Одеси.

Наприклад, у листопаді 1930 р. В. Мурському було доставлено 250 примірників брошури "Московський грабіж", а у січні 1932 р. ще два великі пакети пропагандистської літератури, призначені для відправки в Україну.

Арсенал методів роботи української спецслужби в Туреччині завдяки В. Мурському був розширений контрпропагандистською діяльністю. Цю роль виконували дві його книги, видані турецькою мовою: "Україна та її боротьба за незалежність" (1930) і "Справжнє обличчя нової Росії" (1932).

 

Обкладинка книги В. Мурського "Україна та її боротьба за незалежність"

 

Дарувальний напис В. Мурського на книзі "Україна та її боротьба за незалежність" Миколі Забєллі

У них автор відстоював ідею відновлення української незалежності та знищення більшовизму. Перша книга була презентована автором президентові Турецької республіки М. Кемалю, мала схвальні відгуки в турецькій та азербайджанській емігрантській пресі.

Зокрема, 20 грудня 1930 р. на неї була опублікована позитивна рецензія в найбільшій урядовій газеті Туреччини того часу "Джумхурієт" (Республіка).

Другу книгу автор розіслав турецьким політичним, військовим і культурним діячам. В. Мурський опублікував також велику статтю про Україну в журналі "Альманах", який видавався у Стамбулі турецькою мовою представниками азербайджанської діаспори та поширювався на сусідні країни Сходу – Персію, Афганістан, Єгипет, Ірак, мусульманську частину Індії.

У роботі над першою книгою В. Мурському допомагали польські дипломати та за сумісництвом розвідники – Я. Гавронський і Т. Голувко.

6 серпня 1929 р. Я. Гавронський у листі до Т. Голувка писав, що займається пошуком коштів на публікацію турецькою мовою книги про Україну, над якою вони почали працювати разом з В. Мурським, і просив допомоги в цьому питанні.

 

Тадеуш Голувко

Також до написання першої книги В. Мурського долучився голова ДЦ УНР А. Лівицький. Він став автором передмови до цього видання. 23 вересня 1929 р. у листі до В. Мурського А. Лівицький просив останнього надіслати книгу до Варшави для попереднього ознайомлення.

Він сподівався на те, що гроші на видання вдасться роздобути у Я. Гавронського наприкінці жовтня 1929 р. Однак для цього потрібно було підготувати відповідне обґрунтування для польських колег.

Робота над книгою "Україна та її боротьба за незалежність" була завершена восени 1930 р. У жовтні рукопис було передано до Варшави, де його мали передрукувати в МЗС Польщі та ознайомити з текстом А. Лівицького.

Поляки пропонували додати до книги також передмову Д. Сейдамета або когось з турецьких літераторів. Книга була надрукована у видавництві "Джумхурієт" і побачила світ з двома передмовами – А. Лівицького та Д. Сейдамета.

До написання другої книги В. Мурського підштовхнула, напевне, ідея, висловлена Я. Гавронським у березні 1932 р. під час зустрічі членів прометеївського гуртка в Стамбулі.

Польський дипломат запропонував підготувати працю, яка б стала відповіддю на видану та поширену в Туреччині книгу Фалиха Ривки "Новая Россия", що мала відверто пропагандистську спрямованість і вихваляла більшовицьку диктатуру.

Як бачимо, назва самої книги В. Мурського з преамбулою Д. Сейдамета, що побачила світ у 1932 р. "Справжнє обличчя нової Росії", цілком підтверджує це припущення.

 

Д. Сейдамет, лідер кримськотатарського національного руху, автор передмов до двох книг В. Мурського, виданих у Стамбулі

На контрпропагандистський характер даної праці звертала увагу свого часу й відома українська дослідниця В. Піскун.

Додатковим способом "зв'язку з Україною" для підтримання контактів з прибічниками УНР на території радянської України був радіозв'язок. В. Мурський використовував, можна сказати, новітні технології того часу для отримання інформації з Харкова.

Так, 17 травня 1929 р. В. Мурський прийняв по радіо з Харкова повідомлення про розстріл О. Шумського (такі чуткі тоді ходили у Харкові) і направив цю новину до Женеви. Подібне інформування уряду УНР в екзилі про політичну ситуацію в радянській Україні В. Мурський, напевне, здійснював протягом кількох років.

У всякому випадку українські чекісти були впевнені, що у В. Мурського в Харкові є свій "кореспондент", який "регулярно та вельми доладно висвітлює діяльність і спрямування українського уряду, а також настрої села" і, що він можливо знаходиться "серед українських кіл" і осіб, яких "торкнулася справа УНЦ".

В. Мурський проводив також зустрічі з особами, які прибували в Стамбул із УСРР, обговорював з ними теми боротьби проти сталінської диктатури та інші політичні питання.

Так, у листопаді 1930 р. В. Мурський спілкувався з двома втікачами з Луганська, В. С. Вороніним і Д. Л. Левинцем, які повідомили йому про існування підпільної проукраїнської організації в цьому місті Східної України. Але вона, за їх словами, у зв'язку з процесом СВУ, була майже знищена, частина членів заарештована.

У грудні 1930 р., за даними агентурних джерел ҐПУ, В. Мурський зустрічався з мешканцем Одеси. У розмові з ним представник екзильного уряду висловлював впевненість в тому, що в УСРР діє багато підпільних організацій і за підтримки іноземних держав "більшовицькій авантюрі" невдовзі буде покладено край.

В. Мурський зазначав, що ні українська еміграція, ні їхні прихильники в Україні "не складуть зброї", доки не буде "знищено комунізм і покладено край царюванню Сталіна".

При цьому основним засобом для "повалення узурпаторської влади бандитів-більшовиків" він вважав агітацію та поширення проукраїнської літератури як в радянській Україні з метою збільшення прибічників УНР, особливо в середовищі селянства та червоноармійців, так і за межами УСРР для формування відповідної громадської думки на міжнародному рівні.

В одному з агентурних донесень, яке надійшло до ІНВ ҐПУ УСРР у вересні 1932 р., джерело повідомляло, що В. Мурський "має гарних агентів на Україні, особливо серед моряків радянських пароплавів, які приходять у Стамбульський порт, і тут зв'язується з ними для отримання інформації".

 

Радянський пароплав "Ілліч" (другий), у бухті Золотий Ріг, Стамбул. 1920-30-ті рр.  КОЛЕКЦІЯ ЮРІЯ ТРІФОНОВА

Крім цього, В. Мурський, у якого були добре налагоджені стосунки з поляками, отримував інформацію про ситуацію в СРСР від співробітників польського консульства, які опитували радянських громадян.

Робота В. Мурського в Стамбулі продовжувалася до його раптової смерті, яка сталася в самому розквіті сил, у липні 1935 р, на 47 році життя. У 2018 р. могила В. Мурського була віднайдена А. Усеновою та відреставрована силами активістів місцевого Українського культурного товариства і співробітників Генерального консульства України у Стамбулі.

 

Могила В. Мурського на цвинтарі у стамбульському районі Ферікьой до її реставрації.   З АРХІВУ А. УСЕНОВОЇ

 

Могила В. Мурського на цвинтарі у стамбульському районі Ферікьой після її реставрації у 2018 р. З АРХІВУ А. УСЕНОВОЇ

Отже, з приїздом до Стамбула представника уряду УНР В. Мурського, він і вся українська емігрантська громада опинилися в епіцентрі протистояння радянської та української спецслужб.

До цього "дуету" в різний час і в різній мірі долучалися розвідувальні структури європейських і азіатських країн: Франції, Італії, Німеччини, Великобританії, Польщі, Німеччини, Японії, а також контррозвідувальні служби Туреччини.

За таких обставин завдання, яке стояло перед В. Мурським, а саме формування за допомогою спеціальних розвідувальних методів сприятливої політичної ситуації для відновлення державної незалежності України, виявилося дуже складним.

Втім завдяки В. Мурському напрями розвідувальної діяльності української спецслужби були значно розширені. З метою підняття авторитету УНР на міжнародній арені, пошуку "точок дотику" в боротьбі з радянським режимом та вирішення "українського питання" В. Мурським було активно налагоджено тісну співпрацю зі спецслужбами провідних країн світу.

На цю тему: Могилы выдающихся украинцев в мире: кто похоронен и где

По суті в цих умовах В. Мурський реалізовував такі важливі для того часу функції політичної розвідки як: створення відповідних позицій у політичних колах європейських і азіатських країн для просування вигідної Україні інформації, постійна актуалізація "українського питання" на міждержавному, регіональному та міжнародному рівнях, обмін розвідувальною та іншою оперативно значущою інформацією з реальними та потенційними партнерами України, спільне викриття радянської агентури.

Водночас, В. Мурський "модернізував" існуючі механізми отримання розвідувальної інформації з території УСРР, запровадив нові способи зв'язку з прибічниками УНР в радянській Україні, які базувалися на використанні новітніх радіотехнічних пристроїв, організував більш ефективне проведення пропагандистської роботи в УСРР і контрпропагандистської, антибільшовицької – в Туреччині.

Володимир Окіпнюк, Дмитро Козлов;  опубликовано в издании  Історична правда


На цю тему:

 

 

 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com