Українські традиції: Богоявлення Господнє (Водохрища) та як його святкували

Версия для печати

На Водохрища ріки зазвичай покриті льодом, і що там під кригою коїться — невідомо. Та все ж на­брана з річки опівночі перед Водохрищами вода — цілюща; вона зберігалась у «знаючих» селян за образами на випадок поранення або тяжкої хвороби.

За тиждень перед Водохрищами громада прорубувала на річці ополонку, випилювали з льоду великий хрест, ставила йо­го над ополонкою і обливала буряковим квасом, щоб був червоний. Біля хреста будували — теж з льоду — престол. Все це оздоблювали аркою з ялинових або соснових гілок — «царські врата».

Ранком у церкві відбувається Богослужіння. Після Богослуження весь народ іде процесією на річку до хреста. Попереду несуть дерев'яний церковний хрест і хоругви, хор співає «Голос Господній...», за хором іде священик, приклав­ши золотий хрест до чола, а за священиком — народ. До річки на Водохрища йдуть усі: старі,молоді і діти. Кожен несе з собою пляшку або глечик на воду.

На річці, біля хреста весь похід зупиняється і стає на льоду великим барвистим колом, що здалека яскраво вимальовується на тлі білого снігового покривала.

Після недовгої відправи священик занурює в ополонку хрест, а в цей час хор голосно співає: «Во Йордані крещающуся Тобі, Господи...»

Коли вже воду освячено, люди підходять до ополонки і набирають у свій посуд води. Всі, хто приїхав на «Йордань» кіньми — чи то верхи, чи то саньми — набирають відрами з ополонки воду І напувають своїх коней — «щоб хвороби не боя­лися та міцніші були».

Після водосвяття всі люди повертаються до своїх хат...

Поки мати або старша дочка подасть на стіл обідати, батько бере із-за образу Божої Матері пучок сухих васильків, мочить їх у свяченій во­ді і кропить все в хаті та в господарстві; потім батько сідає за стіл, а за ним і вся родина. Перед їжею п'ють свячену воду.

По обіді дівчата бігають до річки вмиватися в «йорданській воді» — «щоб були рожеві лиця».

Якщо на Водохрищах дерева вкриті інеєм, то на весні у відповідний день тижня — в п'ятни­цю, четвер і т. д. — треба сіяти ярову пшеницю: «вродить, як гай!»

Якщо на Водохрища день ясний, сонячний, то хліба в даному році будуть чисті, а якщо пону­рий, небо вкрите хмарами — у хлібі буде багато «сажки».

В той момент, як священик занурює хрест у воду, всі чорти та всяка нечиста сила вистрибує з річки і залишається на землі до того часу, аж поки якась із жінок не прийде на річку прати білизну. Коли брудна білизна опуститься у воду, то разом з нею впірнають у воду і всі чорти, що мерзли на землі. А тому побожні бабусі колись не дозволяли своїм невісткам прати білизну на протязі цілого тижня після Водохрища — «щоб більше вигибло нечистої сили від водосвятських морозів».

Дівчата, набравши з освяченої ополонки води, наливали у велику миску, на дно клали пучок калини або намисто і вмивалися — «щоб лиця красні були».

На колишній Гетьманщині парубоцтво мало такий звичай: по обіді на Водохрища сходилися на льоду хлопці з двох сусідніх сіл або двох «кутків» того самого села і билися навкулачки — хто кого переможе! Переможці забирали собі «орден» — хрест, вирубаний на льоду.

Як бачимо, «Йордань» або Водохрища — це чисто християнський звичай, що прийшов до нас на Україну разом із християнством і зайняв одне з найповажніших місць серед традиційних свят нашого народу.

ІВАНА ХРИСТИТЕЛЯ

На другий день після Водохрищ — Івана Христителя або «посвятки». Від Різдва до «Івана» жінки ховали свої по­чинки — «щоб лихий ниток не плутав». А на «Івана» вони діставали свої кужелі, оглядали їх, але до роботи ще не бралися. Молодиці йшли в шинок, там вони сходилися «по родству» або «по кутках» — як де ведеться — і пили горіл­ку, співали веселих пісень та примовляли: «Тільки й притики, що починки превеликі!» Мовляв, час уже братися й за роботу. Від Різдва до Івана Христителя в шинок ходити гріх, бо ще вода не посвячена, а на «Івана» вже можна.

В усі головніші свята — Різдво, Новий Рік, Водохрища — жінкам не можна ходити по во­ду, бо це «гріх». Цю роботу виконували за них парубки; але на «посвятки» молодиці ставили їм могорич — «за те, що воду носили справно».

В різдвяні дні робити гріх — так само, як і на перший день Різдвяних свят, але пити горілку можна. Колись, ще за добрих часів, наші селя­ни цим правом користувалися в повній мірі.

Пити і гуляти — це наша стара, хоч і не зав­жди добра, традиція. Ще літописці відмічали «хлібосольство» великого князя Володимира, а наші гетьмани та козаки під цим поглядом, мабуть, не мали собі рівних в усій тодішній Европі.

І ось цю «славну» традицію перейняли наші селяни і пильно зберігають її ще й досі. При­слів'я, приказки, «припросини» та пісні — це цілий кодекс гостинности наших селян.

Приймаючи гостей, господар до першої чарки виголошував таку тираду:

«Помершим душам — царство небесне: бать­кам, матерям, братам, сестрам та діткам малень­ким. Нехай легенько згадається і нашому си­нові, де він у світі повертається. А нам пошли,Боже, вік і здоров'я, щоб цей празник одпровадити та в мирі-покої і з вами, здоровими, ща­стя діждати. Сподоб, Господи, Боже наш, щоб Бог родив жито, пшеницю і всяку пашницю, а нам діждати жати, споживати та людям честь віддавати!...»

— Дай, Боже! — відповідають гості.

У нас такий звичай, що гостей треба припро­шувати, бо «без припросин і чарка не мила!» Припросини звичайно починаються після пер­шої чарки: «Випийте по другій, щоб на одній не скакали». «А ну лиш: чоловік на одній нозі не ходить, а на двох!» А як по другій чарці ви­п'ють, то припрошують до третьої: «Без тройці й доми не строяться» — «Бог тройцю любить, а четверту Богородицю, а п'ятий Спас» — «По три дай, тоді питай» — «По чарці, по парці та оп'ять по п'ять» — «Перед обідом не вадить, а по обіді загладить» — «Пийте до дна, щоб очі не запалися» — «Перший келішок, як по льоду; другий, як по меду, а третій — не питай, лиш давай!»

А вже після третьої чарки не припрошують, тільки примовляють: «Я — такий чоловік, ик візьму, то й вип'ю!» — «Кумки та кумки — ви­п'єм по рюмки: бо як підем на той світ, то там рюмок ніт!» — «Напиймося тут, бо в небі не да­дуть!»

Тут починаються й співи:

Хто п'є, той кривиться,

Кому не дають — той дивиться,

А ми будемо пить і Бога хвалить:

І за нас, і за вас,

І за нашу неньку стареньку,

Що навчила нас горілочку пить...

СВЯТИЙ ПОНЕДІЛОК

Перший понеділок після Водохрищ назива­ється «різдвяним» або «святим». «В цей день їдять пісне, хоч у празники не дотримувалися постів — ні в середу, ні в п'ятницю».

Але горілку пити і в «святий» понеділок мож­на.

—

Олекса Воропай. Звичаї нашого народу

За мотивами етнографічного нарису