Ворожа мова заперечення Голодомору: сліпота, гіпноз, одержимість, фетиш

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Чому і як саме влада і очевидці заперечували факти масових вбивств.

Пролог: гіпнотична сила Дніпрогесу

Восени 2017 року мене запросили з виступом на Запорізьку книжкову толоку, що третій рік поспіль у жовтні відкривала свої двері для тисяч відвідувачів. Я мав допомогти відзначити 90-річчя українсько-американського співробітництва у місті, адже саме навесні 1927 року радянські й американські інженери розпочали будівництво грандіозної Дніпровської гідроелектростанції — ДніпроГЕСу, що мала стати найбільшою і найпотужнішою греблею тогочасної Європи. Задля такої нагоди я вирішив придбати кілька примірників американських промислових путівників, де описувався проект Дніпровського будівництва (Дніпробуда), і подарувати їх Запорізькому обласному краєзнавчому музею. Втім, після мого приземлення в Запорізькому міжнародному аеропорту мене зупинили і обшукали прикордонники, які виявили, що я везу комуністичну пропаганду, а це порушення декомунізаційних законів 2015 року[1].

Аби запевнити прикордонників, що це велике непорозуміння, я показав їм фотографію Маргарет Бурк-Вайт з журналу “Fortune”[2], на якій український робітник монтує одну зі спіральних камер Дніпрогесу, і пояснив, що цією фотографією вона хотіла продемонструвати, як американська промисловість здатна позитивно змінювати життя людей в усьому світі, в тому числі і в Запоріжжі. Але прикордонників це не переконало. Не зважаючи на робітника, вони сказали, що фотографія нагадує комуністичну агітацію, через те, мабуть, що і розміри, і потуга цього індустріального гіганта видавалися незмірно масштабнішими за скромного, оголеного до пояса робітника[3]. Я спробував знову і показав їм фотографію з путівника Джеймса Еббе “Я фотографую Росію” (1934), де зображено вже завершений у жовтні 1932 р. Дніпрогес, але в кадрі була й довга черга людей за хлібом, що тягнулася по правому берегу Дніпра — свідчення великого голоду, що починав викошувати навколишні села. Та хоч фото Еббе і є одним з тих рідкісних зображень, де тріумфи радянської індустріальної революції пов’язані наочно з трагедіями колективізації, прикордонники просто не звернули уваги на знаки Голодомору, а сказали, що і ця фотографія все одно видається комуністичною пропагандою, зокрема й тому, що з назви книжки видно, ніби Запоріжжя є частиною Росії, а це вже точно щось не те.

Саме тоді я збагнув гіпнотично чаруючу силу Дніпрогесу, бо миттєво, з першого погляду, прикордонники ототожнили вміло скомпонований образ індустріального гіганта п’ятирічки з державою, яка вела це будівництво. В обох випадках вони зациклилися на дамбі як символі радянської влади, а не ідентифікували, як я десь наївно сподівався, це з українцями, які надривалися (і страждали) на будові. На щастя, врешті вони дійшли висновку, що я не становлю загрози і пропустили мене з моїми книжками через кордон. Та цей випадок змусив мене повернутися до одного з головних питань, які раз по раз виникали в мене при вивченні художніх описів Дніпрогесу: чому так багато іноземних кореспондентів, котрі стикалися з фактами Голодомору під час церемонії відкриття греблі у жовтні 1932 року, наче не усвідомлювали того, що бачать їхні власні очі?

Переважно випадки заперечення Голодомору ґрунтуються або на ідеологічних, або на приземлено-практичних поясненнях. Тобто, найгірші персонажі представлені як такі, хто по-справжньому вірив в обіцянки Революції і не вірив в існування голоду або вбачав в селянах ворожий національний чи класовий елемент. А з другого боку, журналістів (часто ті, котрі були позірно об’єктивними) подають через призму якогось особистого чи професійного інтересу в тому, щоб писати позитивно про Радянський Союз. Тобто, вони применшували чи ігнорували голод тому, що писати про нього було зовсім не в їхніх інтересах.

Психолог Ізраель Чарни навіть запропонував шість загальних категорій, чому люди заперечують факти масових вбивств: “злісна нетерпимість”, “корисливий опортунізм”, “необізнане заперечення і відкидання”, “дефініціонізм”, “націоналістична пиха” і “людська дріб’язковість” [4] — все це так чи інакше підходить для сучасної характеристики Голодомору. Багато хто вважає Волтера Дюранті з “New York Times” найбільшим негідником серед іноземної преси через те, що, відкидаючи факти і атакуючи колег-репортерів, він виказував всі ознаки злочинної нетерпимості і пристосуванської безсердечності, аби лише зберегти свій авторитет у московських журналістських колах[5]. Заперечення інших (як-от Луї Фішера з “Nation”, нештатного Моріса Хіндуса, Юджина Лайонса з “United Press International” і Вільяма Генрі Чемберліна з “Manchester Guardian”), хоч і теж небезкорисливі, базувалися на переконанні, що Радянський Союз є суспільством справедливим. Девід Енґерман вважає, що цих журналістів звабила “романтика економічного прогресу” — вони підтримували необхідне прагнення модернізувати країну “попри те, що розуміли, яких колосальних людських жертв це потребуватиме” [6]. Подібним чином, торкаючись того, як відкидали голод американські письменниці (як от Анна Луїза Стронґ з “Moscow Daily News” чи Маргарет Бурк-Вайт з “Fortune”), Джулія Мікенберґ пояснює таке ставлення “суворим оптимізмом”, адже Радянський Союз “втілював обіцянку гідного життя і недвозначно включав в цю обіцянку жіночу емансипацію”[7].

Та все ж мені не раз здавалося, що ці парадигми не цілком пояснюють дії присутніх на церемонії відкриття Дніпрогесу кореспондентів, адже ознаки голоду були очевидні для всіх, хто хотів це бачити. Є тут якийсь смисловий надлишок, який не поясниш тим, у що ці людиз преси “вірили” чи “мали зробити”, аби захистити свої кар’єри, репутації чи доступ до цінних джерел. І у своїх статтях, і в автобіографіях ці кореспонденти послуговувались розмаїтими метафорами (сліпота, гіпноз, одержимість, фетиш), аби зрозуміти, чому індустріалізація Радянської України так полонила їхню уяву, а її наслідки по селах були не побачені, зігноровані, відкинуті чи приховані. У цій статті саме досліджується, як мова заперечення Голодомору допомагає зрозуміти труднощі у сприйнятті зв’язку між індустріалізацією і колективізацією і як нинішнє Запоріжжя шукає дієвогоспособу, щоб примирити неоднозначну спадщину Дніпрогесу зі вшануванням жертв Голодомору.

“Завзяті фактажники”: Дніпробуд в радянському індустріальному путівнику

У 1931 році на американські книжкові полиці накотилася хвиля, яку один оглядач назвав “весняною армією книжок про Росію”, коли лише в січні з’явилося вісім видань про п’ятирічки[8]. Якщо попередні подорожні описи західних авторів про Радянський Союз часто були суб’єктивістські за характером (чи то відверто прорадянські, або ж антирадянські), то ці звіти відрізнялися документалізмом, адже нова хвиля видань “відкидала упередження і сприймала факти, як вони є” [9]. Багато цих книжок з’явилосяпісля відвідин авторами будівництв-гігантів, які ввели в дію підчас першої п’ятирічки. А з-поміж найвідвідуваніших західними журналістами місць був Дніпробуд — головна фігура в реорганізації південноукраїнських енергетичної, металургійної, мануфактурної промисловості і сільського господарства.

Одним з перших американських журналістів про Дніпробуд писав кореспондент “New York Evening Post” Г.Р. Нікербокер, який вважався серйозним журналістом, або ж “завзятим фактажником” [10]. Восени 1930 р.під час свого двомісячного туру Радянським Союзом Нікербокер відвідав і Дніпробуд, а з жовтня в “Post” з’явилася його регулярна колонка “Червона торговельна загроза”[11]. У багатьох своїх інших статтях Нікербокер говорить про часто абсурдні складнощі катастрофічної індустріалізації, а от його опис Дніпробуду виказує велике захоплення цим зухвалим проектом. Нікербокер насичує свій текст переліком позитивних вражень і подає цей задум як “наймонументальніший” об’єкт П’ятирічки, “найбільший” серед “найбільших світових” промислових об’єктів, “місце показове, звісно, але цілком гідне показування”. В країні, де люди виражають свою “національно містичну схильність до споглядання ефектних статистик”, розмах Дніпробуда, висновує він, “задовольняє навіть російську любов до суперлятивів” [12].

Образ Дніпробуду як вражаючого проекту бувхарактернимдля його перших висвітлень у пресі. Справді, ще одним американським журналістом з тих, хто побував на Дніпробуді, була Маргарет Бурк-Вайт, зіркова фотографиня журналу “Fortune”. Оглянувши греблю влітку 1930 р., у лютому 1931 вона опублікувала результати своєї подорожі у фотонарисі під назвою “Радянська панорама”. На головній фотографії “Радянської панорами” зображено молодого, до пояса оголеного українського робітника, який напружившись закручує болт на камері однієї з Дніпробудівських турбін. Композицію формує геометрична фігура дуги — риса греблі, як вказує Бурк-Вайт, що надає їй своєрідної “делікатності”. Похилий кут зйомки створює враження, що безіменний робітник працює на крутому ухилі в безпосередній небезпеці, упираючись на ключ, щоб не зірватися в уявну прірву, що лежить поза кадром. Оскільки камеру не показано повністю, про її розмах і розмір можна хіба здогадуватись, і уява домальовує небезпеку можливого падіння робітника. Також на уяву полишено масштаб будованої камери, оскільки на зображенні її поверхня наче розлягається навсібіч.

На цю тему: Распятые на «черных досках»: как коммунисты организовывали голодную блокаду сел

Дослідники, розглядаючи фотографію, зосереджуються на “вимисленому зіставленні контрастно-поєднаних елементів” [13]. Фігура людини передає неправильну, емоційну, дикувату форму; форма дамби — впорядкована, холодна, правильна. Людина — спітніла і брудна; дамба — чиста. Людина більш поєднана зі світом природи; дамба, затоплюючи дніпровські пороги, обіцяє приборкати природу. Людина — це, мабуть, селянин, представник минулого; турбіна — американська, найбільша у світі, представниця майбутнього. Справді, частково видима поштова адреса “Amtorg New York Dnieperstroy Kichkass via Nikolaev”, проштампована англійською на поверхні камери, наче натякає на авторський підпис, ніби кажучи, що авторами Дніпробуду-проекту є американські інженери. Одним словом, образ українського робітника, який з натугою затягує болт на американській турбіні, стає символом великого цивілізаційного змагання між Радянський Союзом і Сполученими Штатами. Якщо він зірветься, це буде для нього — і для всього, що він позначає, — смерть і загибель. А якщо впорається, з українсько-американського партнерства постане один з найколосальніших індустріальних об’єктів, що їх коли-небудь бачив світ.

Бурк-Вайт описала свою подорож також у нарисі під назвою “Погляд на Росію”[14].У цій книжці вона пояснює, що особливо її вразило те, що таку сучасну дамбу будували “босі, голі” робітники, колишні селяни, які ставились до техніки, наче в них вселилося щось неземне і дало їм надлюдську силу. Вона розповідає, що ці рекрути “вірили, ніби крани можуть підняти все що завгодно” і навіть “пробували якось спустити тисячотонну брилу”. Ентузіазм досяг абсурдності, коли “половина привезених кранів протягом перших півроку використання лише те й робили, що піднімали другу половину кранів, перекинутих наївними роботягами, які прагнули чудес” [15].

Бурк-Вайт була настільки вражена такими будовами, як Дніпробуд, що повернулася до Радянського Союзу в 1931 році. А коли приїхала, то помітила, що селянсько-робоча сила дивовижним чином опанувала американські технології всього за якийсь рік. “Тепер у Днєпрострої, — писала вона, — як твердять американські інженери, кранами керують з надзвичайною точністю і на запаморочливих висотах” [16]. Луї Фішер з “Nation” також зауважив, що прогрес був настільки значним, що робітники почали вже примірятися і до більших звершень. “Днєпрострой — настільки величезний, завдання — настільки грандіозне, що відвідувачеві залишається тільки роззявити рота і зачудовано ахнути”, — пише він. — Коли я спробував висловити своє захоплення радянському інженеру, який був моїм провідником, він усміхнувся і сказав: “Гм, наступного року ми сподіваємося почати будівництво Волгастроя, яке має бути вдвічі більшим.””[17]. Але вражаючий поступ будівництва і опанування нових технологій відволікали увагу від напливів постраждалих селян, які тікали сюди від колективізації.

У травні 1930 року держава дозволила селянам залишати колгоспи, аби заповнити нестачу робочої сили на будовах, і під кінець року від колективізації втекло близько 40-50 мільйонів селян, половина з них — з України й Північного Кавказу [18]. Енн Д. Рассвейлер дослідила, що у 1930 р. внаслідок цієї політики стався “якісний стрибок” в дніпробудівській робочій силі, оскільки більшість нових некваліфікованих робітників ніколи не жила в містах і не працювала у важкій промисловості, а тим паче не бачила ніколи техніки, яку використовували на будівництві [19]. Тому, коли місцевий комсомольський осередок вирішив “буксирувати” роботу в серпні 1930 р., його активісти скерували свій ентузіазм на подолання озлобленості в новоприбульцях із сіл. Втім Нікербокер, Бурк-Вайт і Фішер більше переймалися “спогляданням ефектної статистики”, аніж стражданнями чорноробочих будови.

У той самий час у липні 1931 р. Радянський Союз відвідали молодий нащадок харчової компанії “ Heinz” Г.Л. (“Джек”) Хайнц ІІ і його гід-перекладач валлійський журналіст Ґарет Джоунс. В часі відвідин Дніпробуду того літа Джоунс виїхав за місто, аби подивитися на стан колективізації і розкуркулення, і виявив, що селян поза містом жорстоко переслідують. Як йому зізнався один селянин-меноніт, “куркулів повиганяли звідси, і це було жахливо. Ми чули з листа, що дев’яносто дітей загинуло дорогою — дев’яносто дітей з округи” [20]. Якщо Джоунс не мусив їхати далеко, аби знайти приклади тяжких страждань, то кільком іноземним кореспондентам вдалося побачити нищівні наслідки Дніпробуду на територіях навколо греблі, зокрема у 1932 році в момент багатотисячного зібрання в Запоріжжі з нагоди завершення проекту.

Церемонія відкриття: “Служити людям”

Церемонія відкриття Дніпрогесу відбулася 19 жовтня 1932 року і мала всі ознаки масового видовища. Більшість іноземних кореспондентів, що висвітлювали Радянський Союз (серед них Джеймс Еббе з “New York Times”, Луї Фішер з “Nation”, Малкольм Маґґерідж з “Manchester Guardian”, Юджин Лайонс з “United Press International” і Анна-Луїза Стронґ з “Moscow Daily News”), прибули напередодні з Москви елітними потягами. Оскільки запорізька залізнична станція у старому міському центрі Олександровська була розташована кілометрів за дванадцять від Дніпрогесу, маршрут журналістів до греблі починався в дореволюційному місті, побудованому у XIXстолітті, пролягав через село Вознесенка з хатинками під солом’яною стріхою і закінчувався у недавно збудованому Соцмісті, з якого розкривалася широка панорама і показувався яскраво освітлений Дніпрогес. Естетичний ефект був вражаючим, і багато журналістів були приголомшені неземним враженням від першого погляду на завершену греблю. “Надвечір по нашому прибутті, — пише Лайонс, — нас охопив екстаз від краси цієї великої станції, що здіймалася на тлі зоряного неба [21]. “Коли я побачив Днєпростроївську греблю, то подумав, що соціалізм збудовано, — вигукнув Еббе. — Мені хотілося кинутись до телеграфа і послати Сталіну телеграму з вітаннями успішної індустріалізації Радянського Союзу” [22]. Фішер був настільки розчулений, що шанобливо зняв капелюха на знак поваги [23].

На цю тему: Голодомор и война крестьянства против власти в Украине в 1930-1932 годах

Наступного ранку почалися святкування. Тисячі дніпробудівців і почесних гостей пройшли по греблі, перетнули Дніпро і заповнили трибуни, зведені біля підніжжя станції на правому березі. Іноземців полонило святкування, але радянська публіка, схоже, не поділяла їхнього ентузіазму. Лайонсзауважує, що “маса людей на трибунах надто довго були тут, щоб їх захоплювала різка поезія машин” [24]. Запрошені великим контингентом радянські артисти теж, здається, не надто були зацікавлені чи перейняті подією. Присутній на заході письменник Леонід Леонов “з якихось причин цікавився не так індустріалізацією, як кактусами” на електростанції [25]. Напевне, Леонов зустрівся тоді з Бурк-Вайт, бо вона включила в свої радянські портрети його непубліковане фото, на якому він і справді недоладно погладжує кактус [26]. Цей портрет фіксує момент відсторонення чи дискомфорту, декому складно було побачити у цій церемонії щось більше за абсурд, зважаючи на голодні смерті, що винищували навколишні села.

На початку 1932 року держава прискорила темпи хлібозаготівель, але багато сімей і колгоспів просто не здатні були задовольнити вимоги. Хтось тікав у міста, де росли величезні хлібні черги, і багатьом доводилося чекати не один день своєї мізерної пайки. Хто лишався, помирали з голоду або й вдавалися до канібалізму, аби вижити. На червень 1932 р., коли рівень смертності почав рости, керівництво визначило найбільш постраждалі райони. Найтяжчий удар припав на Київську й Вінницьку області, а в Дніпропетровській (де розташовано Дніпрогес) п’ять районів зазнали нечуваних людських втрат [27].

У жовтні 1932 р. — тоді ж, коли запустили Дніпрогес, — дев’ять сільрад в районі греблі були занесені на “чорні дошки”[28]. Це змусило багатьох селян покинути свої домівки і податися до греблі в той самий час, коли її готували до пуску.

Подався до Дніпробуду малим хлопцем і Петро Горішній разом із батьками, які тікали через “неврожай і утиски з боку місцевої влади, яка забрала навіть мізерні запаси зерна” [29].Вони осіли на Павло-Кічкасі (село за кілометр від Соціалістичного міста), де батьки “спорудили землянку і пішли шукати роботу” на греблі. Семирічний Горішний [з іншими меншими дітьми] мусив шукати якоїсь поживи, “зокрема виливали ховрашків, видирали яйця з гнізд диких птахів, підбирали кукурудзяні зерна біля кінських корит у коней, яких запрягали в гарбарку на будівництві “Дніпрогесу”. З сім’єю втекла від голоду до Запоріжжя і мала Лідія Бєрина. “В селе уже ничего не было, ну – питания, — згадує вона. — И соседка посоветовала, чтобы пошли на Днепрострой, где плотину строили. Там дают кило хлеба”. [30]

Не всім так пощастило, як сім’ям Горішного і Бєриної. Харчів вистачало на будівництвах першорядного значення, а тим, хто жив на селі, залишалося тільки вмирати з голоду. Вчителька Олександра Радченко з Харківської області вела щоденник, де задокументовано голод. У записі з квітня 1932 року вона описує, як її охоплює гнів від торжеств навколо індустріальних проектів на тлі побачених нею людських звірств. “Иногда меня охватывает такое неудержимое озлобление, что я заболеваю, читая [...] о законченной плотине на Днепрострое, — пише вона. — [...] зачем эти темпы на распухших от голода детях и людях” [31]. Через кілька тижнів після того, як Радченко написала ці рядки, Дніпровські води вперше пройшли через турбіни греблі, що спонукало Правду оголосити, що річку “приборкано”, “переможено” і “відтепер вона має служити людям” [32]. Але яким людям в підсумку служив цей проект — на це питання роками багато хто не міг дати відповіді.

Бачити і все ж не бачити”: чотири метафори заперечення

Хоча голод ще не сягнув своїх критичних летальних рівнів у жовтні 1932 р., чимало кореспондентів бачили незвично довгі хлібні черги, виснажених селян і навіть трупи неподалік греблі. Юджин Лайонс пригадує, що у церемонії відкриття “було щось гротескне” — місце проведення було “в самому центрі району, який невдовзі буде спустошений рукотворним голодом”. В настрої, казав він, вчувалося “божевілля пікніка посеред голодного краю, журналістів супроводили офіційні алілуйники, що вихваляли механічного колоса серед пшеничних полів, порослих бур’янами” [33].

Джеймс Еббе, який залишився в Запоріжжі після церемонії, опублікував фотографію завершеної греблі у своєму ілюстрованому путівнику “Я фотографую Росію” (1934). На цьому фото промисловий гігант відсунуто далеко вглиб з тим, аби показати його на рівні з хлібною чергою на правому березі, котра, як вказує Еббе, почала збиратися “задовго до відкриття магазинів” [34]. Оскільки йому часто не давали задокументувати побачені моменти, у кінці свого видання він також помістив перелік “фотографій, яких я не зробив”, дві з них пов’язано з Дніпрогесом. Перша описує погрозу фізичною розправою робітникові, запідозреному в саботажі:

«Це знімок нагорі Днєпростроївської греблі. Чоловік у довгому плащі з револьвером — з ГПУ. Протестуючий робочий, на якого направлене дуло, як я дізнаюсь пізніше, — підозрюваний у саботажі. Я поквапливо дістаю з футляра камеру і вже майже готовий зняти цю, як видно, імпровізовану страту, аж мій провідник залізною хваткою схопив мою руку із камерою»[35].

На цю тему: Как Голодомор изменил украинцев: кражу перестали воспринимать как грех

Друга фотографія Еббе — це пронизливий свідок голоду на селі:

«Головна вулиця цього малого українського села, кілометрів за вісім від розкішної Днєпростроївської греблі. Скоцюрблена фігура на узбіччі спочиває — у вічності. Був просто дуже голодний» [36].

За відсутності самих світлин доводиться бути критичним до правдивості описаних спроб; однак той факт, що Еббе привертає увагу до зв’язку між Дніпрогесом і жертвами Голодомору — це вже набагато більше, аніж зробили інші, які були присутні на відкритті.

Справді, Еббе був дуже критичний до неспроможності його колег визнати їхню співучасть у голоді. “Журналісти отримали безплатний проїзд у спальних вагонах до пишних радянських заводів, — пише він. — Коли їхній “спеціальний” поїзд зупинявся побіч якихось сільських нужденних сцен, вони не встаючи визирали за вікно і з набитими начальственною ікрою ротами розпачали про тяжке становище голодуючого селянина” [37]. Тут Еббе подає таку невідповідність не як наслідок вузьколобості чи пристосуванства, а як сенсорно-когнітивне порушення, нездатність сприйняти і зрозуміти зв’язок між їхнім привілейованим становищем і сільською злиденністю.

Ця сцена перегукується зі схожим прикладом, що його описав Малкольм Маґґерідж, який також згадує, як бачив “брудних на вигляд селян” на одній залізничній станції дорогою до Дніпрогесу:

«Дебелий німецький журналіст недбало викинув за вікно обгризену курячу ніжку. Єдиним рухом сколихнулось все, щоб вхопити її. Цей жест і цей відрух залишились зі мною на все життя, наче стигма. Це щось таке символічне до цілої тої ситуації, що ми, репортери, мали отак зручно курсувати через цю величезну країну, яка була нашим полем. Бачити і все ж не бачити» [38].

Ця здатність “бачити” велич Дніпрогесу і “не бачити” його катастрофічних людських жертв є одним з найпоширеніших симптомів радянської індустріальної революції. У фрейдівському значенні, симптом — це анормальність у поведінці або пошкодження тілесної функції, що є “ознакою і замінником” чогось витісненого і що часто проявляється у формі самопокарання або ж захисного механізму перед небезпекою [39]. Іншими словами, те, що і Еббе, і Маґґерідж посилаються на відчуту ними “сліпоту” щодо Голодомору, не означає, що іноземні кореспонденти не бачили фактів голоду. Навпаки, якраз метафора сліпоти, в такому формулюванні, і є знаком їхнього несвідомого розуміння страждань селян, симптомом їхнього намагання дати собі раду з тим, що вони побачили, але на що не зреагували.

Еббе і Маґґерідж не єдині, хто спостеріг, як символічна влада греблі завадила іноземцям бачити війну проти селян, при тому що вони спостерігали її на власні очі. В есеї “Йог і комісар” угорський письменник Артур Кестлер, який жив у 1932 році в Харкові, пригадує, що залізничні станції були переповнені “селянами-жебраками з опухлими руками й ногами”. Аби змусити пасажирів побачити жахи голоду, матері підносили до вагонних вікон своїх “дітей з величезними дрижачими головами”, “здерев’янілими кінцівками” і “вип’яченими опухлими животами”[40]. Однак, пише Кестлер, іноземці, що приїжджали заради індустріальних ландшафтів п’ятирічки, подорожували між ними у стані якогось “гіпнозу”, сфокусувавши свої чуття суто на таких проектах, як Дніпрогес. Фішер також зізнається у відчутті, яке називає “гіпнотичним ефектом”, спричиненим індустріальною революцією на його здатність помічати її наслідки у людських трагедіях [41].

Якщо метафора сліпоти допускає, що витіснені образи голоду позначилися на здатності журналістів бачити страждання селян, то образ “гіпнозу” викликає дещо інший жмут асоціацій: несвідоме упокорення якійсь зовнішній силі, привернення надмірної уваги до одного об’єкту коштом всіх інших, введення в якийсь сновидний стан з підвищеною навіюваністю. Але насамперед, що найважливіше, метафора гіпнозу перекладає відповідальність за заперечення Голодомору з несвідомого на зовнішню гіпнотизуючу силу, береться при тому до уваги сам індустріальний об’єкт, партійні особи, а чи “велика мрія” радянської індустріальної революції [42].

Так само Кестлер описує, як індустріальні гіганти Плану приваблювали своєрідний типаж “одержимих радянським міфом” [43], що вводить третій образ заперечення Голодомору. Подібно до гіпнозу, метафора одержимості теж переводить відповідальність на якийсь зовнішній об’єкт, який має на споживача надто стимулюючий ефект (як кофеїн чи нікотин) або ефект сп'яніння (як алкоголь чи наркотики). Ба більше, мова одержимості означає, що кореспонденти попали в залежність від звітування про Дніпробуд знову і знову, як означає і те, що йшлося про приневолення до Дніпрогесу як об'єкта бажання.

Справді, Фішер оповідає, що одним з джерел його зачарування такими будівничими проектами було відчуття, що висвітлюючи їх він стає частиною їхньої історії. “Я був присутній при народженні гігантського тракторного заводу в Харкові, коли ще розчищали територію, і бував на будові раз на рік. Потім я щороку відвідував завод. Я відчував, що пов’язаний із ним, — пише він.— Так само і з Днєпростроївською греблею. [...] Коли нацисти підірвали частину дамби, це ранило мене”[44].

Не один Фішер виказує, що прив’язаність до Дніпрогесу набула лібідного характеру. Кестлер зауважує, що гребля була одним з головних промислових об’єктів, які для багатьох з преси “стали чимось фетишизованим, подібно до заколки з зачіски коханої”[45]. І тут він вводить четвертий образ сенсорно-когнітивних порушень, що їх зазнали присутні на відкритті Дніпрогесу, а метафора фетишизму відразу відсилає до порівняння з Марксом і Фройдом. У Марксовій теорії товарного фетишизму форма товару — чуттєвий характер, матеріальність, споживча вартість — приховує його нематеріальну суть, чи вартість в плані соціально необхідних затрат робочого часу [46]. В цьому сенсі можна побачити, як форма Дніпрогесу — його чуттєва форма з бетону, скла й заліза; його матеріальність, що поєднує лівий і правий береги і груба сила, що спирає могутню ріку; його споживча вартість як генератора електрики й носія світла і просвітлення — приховує експлуатацію і виснаження села. Для Фройда фетиш постає як заміна жаданого об’єкта; в оригінальному формулюванні, це “замінник” жіночих геніталій або “брак” пенісу, але те, що мало б приваблювати, породжує “страх кастрації”, жах, що стає “нагадуванням про нього зі створенням такого замінника” [47]. І знов-таки, коли придивимося до підтекстів цього образу, помітимо, як Дніпрогес стає отим жаданим об’єктом, новою формою, що водночас є пам’яттю про терор і жах, що породили його, і “залишається знаком тріумфу над” ними.

Сліпота. Гіпноз. Одержимість. Фетиш. Метафори різні, але результат здебільшого той самий. Лише Фішер пояснює — і вибачається за те, — що його мова заперечення спонукала його винуватити жертв Голодомору в їхніх власних стражданнях[48]. Він каже, що потуга будов настільки глибоко зачарувала його, що він не раз проектував своє ставлення на всіх радянських громадян. “Невже б ви не відмовились від масла заради Днєпростроя і Магнітогорська?— питає він [49]. Лише з часом він збагнув, що “прославляв сталь і кіловати, забуваючи про людину” [50].

Схожим чином Лайонс розказує, як акцентування на утопічному майбутньому, до здійснення якого приступила радянська індустріальна революція, позначилося на його здатності усвідомлювати жахи теперішнього. “Ти дивишся на нові фабрики, колективізовані сільськогосподарські площі, цифри тракторного будівництва отак зблизька тут і зараз, — пише він.— А тоді відступаєш на кілька поколінь чи століть і дивишся на людську ціну цих досягнень через телескоп нащадків; звісно, вони здаються малими й незначними з такої відстані”[51]. Знадобилося багато років, пригадує Лайонс, щоб він і його колеги письмво визнали, як їм було “соромно від того, в яких вузьких рамках доводилося маневрувати журналістам” восени 1932: “Ми говорили мало про що, крім голода й терору, про які ми не писали чи писали в туманних парафразах” [52].

На цю тему: Доносы, самогон и равнодушие к имуществу. Как Голодомор изменил жизненный уклад села

Одним словом, саме ці “туманні парафрази” і структурують мову заперечення Голодомору, викриваючи її безпосередню логіку. Але згадані метафори підносять ще й посутні питання, чому Голодомору не вдалося викликати сильні емоційно-психологічні реакції в реальному часі, при тому, що інші масові трагедії переживаються як щось немислиме, незбагненне, викличне для людського розуму. Можливу теоретичну рамку запропонувала філософиня Крістін Баттерсбі. На її думку, більшість парадигматичних прикладів “естетики сублімованого в політиці”, чи того, що Жан-Франсуа Ліотар назвав “постмодерністським піднесеним” (“postmodern sublime”, Lyotard 1992, 71), походить з західних масових трагедій, і зазвичай при тому ігноруються жахи, що їх зазнають суспільства поза понятійно-географічними границями Заходу, як-от Середній шлях (Middle Passage) чи геноциди автохтонних народів. “До сублімованого належить те, що “ми”, (західні) суб’єкти, найменш спроможні охопити чи відсіяти за допомогою фантазійної уяви або метафор, які тримають жахливе у контрольованих межах, — пише Баттерсбі.— Історична дистанція [і] географія [...] Заходу допомогли оформити межі того, що є — і не є — докорінно тривожним для цивілізації, яка сприймає власну модерність у рамках консенсусної раціональності” [53]. Як наслідок, західні громадяни часто “приписують до непевного стану “немодерності” чи “домодерності” ті суспільства, які не поділяють чи не приймають європейську або американську моделі модерності. В цьому сенсі, обіцянки п’ятирічки були наче швидке перестрибування століть, стрибок з “домодерного”, “варварського” українського минулого у модерну індустріальну сучасність, яку породили західні технології за схвального сприяння американських спеціалістів. Одним з трагічних наслідків естетичної влади Дніпрогесу є те, що він виявився вкрай ефективним у відсіюванні постраждалих селян, котрі як для радянських, так і для зарубіжних спостерігачів не спромоглися наздогнати темп — а чи безглуздо опиралися руху — у світле, просвіщенне, індустріалізоване майбутнє.

Сьогоднішнє Запоріжжя

Сьогодні Запоріжжя все ще розбирається зі вшануванням радянської індустріальної спадщини міста і увічнює пам’ять тих, хто безпосередньо чи опосередковано втратив своє життя в гонитві за індустріальним розвитком. Після Євромайдану, коли Україна поділилася на проросійський і проєвропейський табори, Запоріжжя стало посередині. Коли протестувальники вже були, здається, готові скинути пам’ятник Леніну (автор Михайло Лисенко, 1964), зведений при вході до Дніпрогесу, багато городян, котрі відчували сильну прив’язаність до радянської індустріальної спадщини міста, спорудили навколо пам’ятника барикади, щоб запобігти його знищенню. Вони пропустили тільки кран, з якого Леніна одягли у вишиванку, і дозволили протестувальникам яскраво перемалювати постамент жовто-блакитними смугами. Пам’ятник, що був колись символом радянського панування в Україні, модифікували, аби він виражав грайливу причетність Запоріжжя до свого радянського минулого, на знак того, що мешканці визнають, що так, совєтипринесли електрику й світло на запорізьку землю, але тепер просвітлене місто вільне використовувати все це, як забажає.

Коли у 2015 році Україна ухвалила ряд декомунізаційних законів, які забороняли символіку Радянського Союзу, кран знову з’явився біля згаданого пам’ятника, на цей раз щоб демонтувати Леніна. Але постамент залишили, як є, щоб він служив для запоріжців місцем формування нової спадщини міста. В серпні 2016 барикади розібрали і на місці Леніна замайоріли чотири українські прапори. На місці бронзових літер ленінського гасла “Комунізм — це є радянська влада плюс електрифікація всієї країни” наклеїли банер “Пам’ятай про злочин! 18 серпня 1941 року НКВД підірвало Дніпрогес”. Банер, який почепила націоналістична партія “Свобода”, мав служити нагадуванням, що саме совєти, а не нацисти зруйнували греблю - факт, що його російські джерела і досі рідко визнають. 24 серпня 2016 р. Запоріжжя святкувало 25-ту річницю української незалежності, і постамент змінився знову. Мерія перекрила нагадування про радянський підрив греблі банером з яскравою картинкою запорізького козака. Козацьке минуле краю, що колись сприймалось маркером української відсталості і простацтва, сьогодні вшановується як одна з прикмет міста.

Якщо ви відійдете від греблі і підете знову до берега ріки по головній міській магістралі, Соборному проспекту, то невдовзі пройдете під потужними гудучими лініями електропередач, що потяглися від Дніпрогесу на Донбас. Ряди квітників ведуть до гайочку із соснами й березами. Під масивними білими електроопорами розмістився білий хрест із мармуру — центральна фігура Пам’ятника жертвам Голодомору (2007). Пам’ятник не лише спонукає глядачів усвідомити, яку роль зіграв Дніпрогес у Великому Голоді, а й, якщо поглянути під правильним кутом, ще й переозначує греблю як індустріальний пам’ятник. Ступивши кілька кроків до пам’ятника, знаходиш місце, з якого білий хрест, символ загиблих від голоду, візуально перегукується з електролініями, знаком структури, що опосередковано призвела до багатьох із тих смертей. Тут, на перетині хреста і Дніпрогесу, до тебе промовляє сплюндрована “сила” померлих з голоду. Але найдужче, коли дивитися на цей пам’ятник, у всіх цих тисячах електроопор, що розбіглися на безліч кілометрів по південній Україні, видно надгробки мертвим.

На цю тему: Голодомор — у записках вчительки, селянина, викладача і партійця

Ця стаття вперше була презентованаяк доповідь “Blindness  Hypnosis, Addiction, Fetish: The Language of Holodomor Denial” на Данилівському науковому семінарі про сучасну Україну в Університеті Оттави 9 листопада 2018 р. Публікується з дозволу Автора.

З англійської переклав Євген Гулевич.

______________

Нік Купенський (Nick Kupensky) – дослідник радянської культури, постдокторант Програми ім. Ендрю Меллона у Бовдвін Коледжі, США. Науковий ступінь у ділянці слов’янських мов та літератур здобув у 2017 р. у Йєльському Університеті. Готує до публікації книгу про репрезентації Дніпрогесу у мистецтві, кінематографі та літературі.  Наукові інтереси охоплюють радянський модернізм, націоналізм і традиціоналізм, environmental humanities, цифрову та публічну гуманітаристику.

______________

[1] “У запорізькому аеропорту не пропускали американського професора через ‘комуністичну пропаганду’.” 2017. Depo, 1 листопада.

[2] Bourke-White, Margaret. 1931. “Soviet Panorama.” Fortune(2): 60-68.

[3] Фактично, саме так дивилися на фото і редактори “Fortune”, бо назва фотографії — “Деталь греблі” — маргіналізує людську складову, а розлогий підпис заохочує читачів дивитися на об’єкт суто в рамках технічної функціональності: “Затягування болтів перед остаточним заклепуванням на одному з водозливів Дніпровської греблі. Водовідбірник є частиною силової станції і буде найбільшим у світі. Він має направляти воду до турбін під незмінним тиском” (Bourke-White, Margaret. 1931. “SovietPanorama.” Fortune(2): 60).

[4] Charny, Israel W. 2003. “A Classification of Denials of the Holocaust and Other Genocides.” Journal of Genocide Research 5 (1): 11-34.

[5] Дюранті не раз відмовлявся повірити в голод, пишучи в листі до журналіста Г.Р. Нікербокера, що “голод — це великою мірою нісенітниця” (Duranty, Walter. 1933. Letter to H. R. Knickerbocker. 27 June. Box 1. Hubert Renfro

Knickerbocker Papers, Rare Book & Manuscript Library, Columbia University, New York City, New York). Про опис дій Дюранті на початку 1930-х див. також (Taylor, S. J. 1990. Stalin’s Apologist: Walter Duranty, The New York Times’s Man in Moscow. New York: Oxford University Press). Оскільки Дюранті обстоював свою журналістську позицію до самої смерті у 1957 р., американські, британські й канадські українці почали в 2003 році кампанію з метою відкликати його Пулітцерівську премію (Luciuk 2004). Пулітцерівський комітет, визнаючи, що репортажі Дюранті не відповідають “сучасним стандартам міжнародного репортажу”, зауважив, що той здобув свою нагороду за серію статей, написаних у 1931 році. В цих статтях, запевняв комітет, вони не знайшли “явних і переконливих доказів умисного обману”, а відтак не анулювали нагороди (Kirkpatrick2003). Якщо пригадати категорії Чарного, можна зауважити, як комітет вдається до “дефініціонізму” як виправдання не скасовувати нагороду, хоч при тому і висловлюється потреба привертати увагу до голоду.

[6] Engerman, David C. 2003. Modernization from the Other Shore: American Intellectuals and the Romance of Russian Development. Cambridge, Mass.: Harvard University Press,242.

[7] Стронґ виправдовувала хлібозаготівлі і казала, що на їжу заслуговують тільки ті, хто визнав колективізацію та індустріалізацію. “Я не виню державу за те, що вона забирає трохи зерна”, — пише вона у своїй автобіографії “Я змінюю світи” (1935). — Чому продуктивні робітники, які роблять добрі трактори, мають вмирати через непродуктивних селян, які не змогли настачити зерна?”(Strong, Anna Louis. 1979. I Change Worlds: The Remaking of an American. Seattle: Seal Press).

[8] “Where Liberty Fights for Life.” 1931. New York Times, February 1.

[9] Wildes, Harry Emerson. 1931. “Of Making Many Books.” Philadelphia Public Ledger, January 23.

[10] “Sherwood Eddy Sees Both Sides; Knickerbocker Content with Facts.” 1931. New York Evening Post, January 31.

[11] У січні 1931-го Нікербокерові колонки було зібрано докупи і видано книжкою (The Red Trade Menace, 1931), за яку його відзначили Пулітцерівською премією за найкращі реляції з-за кордону.

[12] Knickerbocker, H. R. 1931. The Red Trade Menace: Progress of the Soviet Five-Year Plan. New York: Dodd, Mead & Company, 178-180.

[13] Brown, Theodore M. 1972. “A Legend that Was Largely True.” In The Photographs of Margaret Bourke-White. Ed. Sean Callahan. New York: New York Graphic Society, 11-12.

[14] Bourke-White, Margaret. 1931a. Eyes on Russia. New York: Simon and Schuster.

[15] Bourke-White, Margaret. 1931a. Eyes on Russia. New York: Simon and Schuster, 80

[16] Bourke-White, Margaret. 1931a. Eyes on Russia. New York: Simon and Schuster, 8

[17] Fischer, Louis. 1932. Machines and Men in Russia. New York: Harrison Smith, 36

[18] Conquest, Robert. 1986. Harvest of Sorrow: Soviet Collectivization and the Terror-Famine. New York: Oxford University Press, 166.

[19] Rassweiler, Anne D. 1988. The Generation of Power: The History of Dneprostroi. New York: Oxford University Press, 140.

[20] [Heinz, II, H. L. Jack.] 1932. Experiences in Russia – 1931: A Diary. Pittsburgh: Alton Press, 222-3.

[21] Lyons, Eugene. 1937. Assignment in Utopia. New York: Harcourt, Brace and Company, 542

[22] Abbe, James E. 1934. I Photograph Russia. New York: National Travel Club, 86-87.

[23] Muggeridge, Malcolm. 1934. Winter in Moscow. New York: Eyre & Spottiswoode, 104.

[24] Lyons, Eugene. 1937. Assignment in Utopia. New York: Harcourt, Brace and Company, 543.

[25]Кирпотин, Валерий Яковлевич. 2006. Ровесник железного века.  – Москва: Захаров, 169

[26] Bourke-White, Margaret. 1932b. Leonid Leonov with a Cactus. Box 75. Margaret Bourke-White Papers, Special Collections Research Center, Syracuse University Libraries, Syracuse, New York.

[27] Пиріг, Руслан, вид. 2007. Голодомор 1932-1933 років в Україні: документи та матеріали. Київ: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”,1013.

[28] Більшість цих сіл були розташовані за 20-40 кілометрів від греблі. Це — Біленьке, Купріянівська, Малокатеринівка, Мар’ївка, Матвіїв, Новокатеринівка, Розумівка, Смолянка і Степне (Papakin, Heorhii. 2009. “Blacklists’ as a Tool of the Soviet Genocide in Ukraine.” Holodomor Studies 1 (1): 55-75, 61).

[29] Горішний Петро. 2010. “Свідчення Горішного Петра Андрійовича”. В: Голодомор 1932-1933 років на території Запорізької області: свідчення очевидців/ Упорядники Ф.Г. Турченко, І.М. Шугальова, О.О. Стадніченко, В.Г. Ткаченко, О.М. Ігнатуша. Запоріжжя: Дике Поле, 22.

[30] Бєрина Лідія. 2010. “Свідчення Бєриної Лідії Андріївни”. В: Голодомор 1932-1933 років на території Запорізької області: свідчення очевидців/ Упорядники Ф.Г. Турченко, І.М. Шугальова, О.О. Стадніченко, В.Г. Ткаченко, О.М. Ігнатуша. – Запоріжжя: Дике Поле, 21. У “Великому наступі” (1933), Моріс Хіндус так само описує зустріч з українським пастухом, якому товариш розказав, що “на Днєпрострої є багато роботи”. А оскільки там досить “їжі, тютюну, сірників, цукру і доброго взуття”, то пастух вирішив, що поїде до Запоріжжя “щойно стане дуже холодно і волого, аби тримати корів на відкритому повітрі” (Hindus, Maurice. 1933. The Great Offensive. New York: Harrison Smith and Robert Haas, 110).

[31] Пиріг, Руслан, вид. 2007. Голодомор 1932-1933 років в Україні: документи та матеріали. Київ: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 1013

[32] Винтер А.В. 1932. “Когда Днепр потечет по проводам”. Правда, 1 мая, 5).

[33] Lyons, Eugene. 1937. Assignment in Utopia. New York: Harcourt, Brace and Company, 542-543).

[34] Abbe, James E. 1934. I Photograph Russia. New York: National Travel Club, 61.

[35] Неможливо перевірити, чи Еббе справді бачив те, що описує у цій “фотографії”, натомість один з дніпробудівських робочих Борис Вейде свідчить про низку арештів, що відбулася перед церемонією відкриття. “Накануне пуска, — пише він, — были арестованы у самой станции несколько человек, очевидно, ночью с 8 на 9 октября 1932 г.”, тобто вночі перед прибуттям закордонної преси (Вейде, Борис. 2012.  Записки будівельника (1908-1935) / Упорядник Н. Швайба. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, 71).

[36] Abbe, James E. 1934. I Photograph Russia. New York: National Travel Club, 323.

[37] Abbe, James E. 1934. I Photograph Russia. New York: National Travel Club, 190

[38] Muggeridge, Malcolm. 1972. Chronicles of Wasted Time. Volume 1: The Green Stick. London: Collins, 245).

[39] Freud, Sigmund. 1926. “Inhibitions, Symptoms, and Anxiety.” In The Standard Edition of the Complete Psychological Works of Sigmund Freud. Volume 20. 1953-1974, 91

[40] Koestler, Arthur. 1946. The Yogi and the Commissar. New York: Macmillan, 137

[41] Fischer, Louis. 1949. “[Untitled Essay.]” In The God That Failed. Edited by Richard Crossman, 196-228. New York: Harper & Brothers, 205

[42] Fischer, Louis. 1949. “[Untitled Essay.]” In The God That Failed. Edited by Richard Crossman, 196-228. New York: Harper & Brothers, 205

[43] Koestler, Arthur. 1946. The Yogi and the Commissar. New York: Macmillan, 140

[44] Fischer, Louis. 1949. “[Untitled Essay.]” In The God That Failed. Edited by Richard Crossman, 196-228. New York: Harper & Brothers, 207

[45] Koestler, Arthur. 1946. The Yogi and the Commissar. New York: Macmillan, 140

[46] Marx, Karl. 1977. Capital: A Critique of Political Economy. Volume One. Translated by Ben Fowkes. New York: Vintage, 163-164

[47] Freud, Sigmund. 1927. “Fetishism.” In:The Standard Edition of the Complete Psychological Works of Sigmund Freud. Volume 21. 1953-1974. Translated and edited by James Strachey.London: Hogarth Press, 152-154.

[48] Фішер бачив людську ціну голоду не з розповідей — після відкриття Дніпрогесу він поїздив краєм. Але у 1930-х він поділяв погляди Дюранті й Стронґ на селян як головних винуватців трагедії. “Селяни самі винні у тому лиху, — писав він у “Радянській подорожі”. — Всюди по країні я бачив, що селяни лишають у полях зерно. Воно зігнивало. Їхня їжа на зиму. А тоді ті ж таки селяни вмирали з голоду” (Fischer, Louis. 1935. Soviet Journey. New York: Harrison Smith and Robert Haas, 71).

[49] Fischer, Louis. 1949. “[Untitled Essay.]” In The God That Failed. Edited by Richard Crossman, 196-228. New York: Harper & Brothers, 205, 207. Подібним чином, Хіндус переказує розмову з директором одного музею на Полтавщині, чиє розуміння Дніпрогесівського майбутнього досить схоже на позицію Фішера. “На все свій час, людям тільки треба окультуритись, щоб це зрозуміти, — казав директор. — З часом у селян буде все — як же не помогти з завершенням Магнітогорська, Кузнецька, Днєпростроя і всіх інших великих будов? Але ж цей селянин! Нічого не хоче бачити, а все тому, що так мало всотав нової культури” (Hindus, Maurice. 1933. The Great Offensive. New York: Harrison Smith and Robert Haas, 132).

[50] Ці зауваження — з есею-сповіді, опублікованому в збірнику антирадянських нарисів, написаних колишніми комуністами,The God That Failed (1949). Оскільки збірка з’явилася в час “Червоної загрози”, треба бути скептичним щодо того, як автори описують свій ентузіазм і розчарування від Радянського Союзу. Поза тим, багато журналістів, які пізніше зреклися своїх репортажів, змальовували церемонію відкриття Дніпрогесу як один з моментів, коли вони почали сумніватися у своїй вірі в комунізм. (Fischer, Louis. 1949. “[Untitled Essay.]” In The God That Failed. Edited by Richard Crossman, 196-228. New York: Harper & Brothers, 209).

[51] Lyons, Eugene. 1937. Assignment in Utopia. New York: Harcourt, Brace and Company, 197.

[52] Lyons, Eugene. 1937. Assignment in Utopia. New York: Harcourt, Brace and Company, 542.

[53] Battersby, Christine. 2007. The Sublime, Terror and Human Difference. London: Routledge, 43.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Ніколас Кайл Купенський, опубліковано у виданні  Україна модерна


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com