Якщо Україна буде сильною, Донбас говоритиме «Слава Україні» — Олег Кузьміних

Версия для печатиВерсия для печати
Фото:   Олег Кузьміних

Підполковник з позивним «Кіборг» про війну і мир.

Два роки тому, 22 травня 2015-го, підполковника Олега Кузьміних (позивний — «Кіборг») звільнили з полону «ДНР» через обмін.

Ставши знаменитим після сцени психологічного протистояння з нині «двохсотим» терористом Гіві, коли впав утримуваний «кіборгами» Донецький аеропорт, офіцер-десантник із Житомирщини пробув у неволі в терористів чотири місяці.

Бойовик «ЛНР» «Гіві» Михайло Толстих намагається збиткуватись над Олегом Кузьміних, який потрапив у полон в Донецькому аеропорту 20 травня. Кадр відео. Нагадаємо: Главаря банды «Сомали» Михаила Толстых, известного по кличке «Гиви», взорвали в Донецке

Тоді — командир 90-го батальйону 81-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ, тепер 40-річний Кузьміних продовжує службу в іншій силовій структурі, називати яку для ЗМІ не хоче.

Їхати разом з Олегом до Житомира і не включити диктофон неможливо. Кузьміних — мій земляк. Цей факт зазвичай полегшує розмову. Але щось підказує мені, що інтерв’ю він не хоче.

До самого виїзду за межі міста намагаюся перемогти спокусу, але не вдається. Отже, починаю невинно, з близьких для усіх житомирських заробітчан тем: житла в столиці.

«У Києві квартиру не дали. Не просив»

— Вас запросили на роботу до Києва — з житлом щось обіцяють?

— Ні. Мені, навпаки, сказали, що квартири особливо не чекай.

— Ви ж могли якось поклопотатися про квартиру на тому підйомі цікавості до вас, який був у 2015 році.

— Ну, по-перше, я нічого не хотів вимагати, зрозумійте. Тут не можна говорити, чому мені не дали. Бо чому мені повинні давати? Хоча, мені як військовому більш за все тоді хотілося мати квартиру, щоб я міг нормально жити далі...

— У вас не було житла в Житомирі?

— Ні. Та квартира в Житомирі, яку по ТБ показували, коли зустрічали мене після полону — то квартира батьків. І зараз я з сім’єю в Києві наймаю житло.

В тему, Александр Трепак, полковник: Чтобы выжить в донецком аэропорту, нужно было стать киборгами

«Витримати увагу журналістів було важче, ніж бої»

— Коли ви в 15-му році повернулися з полону, вам перед телекамерами вітав президент, вручав орден «За мужність» ІІІ ступеня, і журналісти просто накинулися на вас. А ви сиділи в студіях з таким сумним обличчям. Це було важко витримати?

— Це було навіть важче, ніж війна.

— Чому?

— Бо я не розумів причини цього. До чого це все? Мені хотілося від цього всього кудись заховатися.

— А на вашу думку, як вас повинні були зустріти з полону?

— Та ніяк. Іде війна, трапився полон. Така ситуація, вона закінчилася, війна триває далі, я далі продовжую службу, і не треба на цьому акцентувати.

Мене друзі, знайомі часто тоді питали, як я почуваюся. І я ніяк не міг зрозуміти цього питання, чому в мене мали бути якісь проблеми? Я коли після полону повернувся в Житомир, то відразу пішов на службу. От якби мені на Донбасі відірвало ногу, то не пішов би. А так — чому ні?

Олег Кузьміних з дружиною і дочками в АП

— Ви відчували тоді, що вас експлуатують з пропагандистською метою?

— Було таке відчуття, довелося трошки потерпіти. Думаю, раз так треба, то Бог з вами.

— Вам особисто це не треба було зовсім?

— Зовсім.

«Психолога не потребував, бо я професійний військовий»

— Психолога свого часу потребували?

— Ні, абсолютно ні, бо я професійний військовий. Мої особисті спостереження — не хочу когось образити, але психологи частіше потрібні в двох випадках: насильно мобілізованим у військо, які себе ніяк не бачили на війні, і хлопцям, що стали інвалідами після поранення та не знають, як жити далі, як забезпечити сім’ю.

— Такій людині більше потрібен психолог чи хороша фінансова підтримка?

— Їй потрібна впевненість у тому, що ні вона, ні її сім’я не залишаться без засобів для існування через інвалідність.

Я вважаю, треба брати модель західну, американську: інваліду—учаснику бойових дій за державний кошт гарантується психолог, реабілітація, протезування, фінансове забезпечення. Щоб тоді, коли він не зможе працювати, його сім’я не бідувала. А в нас усі ці питання інвалід війни має вирішувати сам, за власний рахунок. Це проблема державна, у нашій державі не все до ладу.

До речі, саме через це ми з братом створили в Житомирі реабілітаційний центр.

— Ви боїтеся повтору ситуації, можливості другого полону?

— Я в таку ситуацію другий раз потрапляти не дуже хочу, бо мене там вже однозначно розстріляють, вже без варіантів. Але якщо трапиться, то трапиться, що зробиш. Навіщо про це думати.

— Олеже, якої ви думки про полковника Без’язикова, який майже два роки перебував у полоні в «ДНР», був звільнений, з почестями зустрінутий у Києві, а сьогодні — під арештом, його звинувачують у співпраці з бойовиками й росіянами?

— У мене немає ніякої інформації, щоб адекватно коментувати його дії. (Зміст відповіді змінено після вичитки тексту інтерв’ю Олегом Кузьміних — «Н»).

В тему: Дело Безъязыкова: СБУ оправдывает свое существование?

У Донецькому аеропорту. 2014 рік

— Що у вас самому змінилося за ці три роки?

— Я б не сказав, що в мені щось змінилося. В мені просто загострилося відчуття, що ніхто нам, крім нас самих, не допоможе навести лад у країні.

— Невже ви теж свого часу чекали американський десант?

— Ні, я ж військовий, я знав, що цього ніколи не буде.

— Ви про себе зрозуміли, скільки можете витримати?

— Я впевнений, що всі люди, коли дивляться назад, говорять: оце так да, невже це було, якби знав наперед — не повірив би.

— Чи можете вже відсторонено сприймати ті події?

— Я ніколи не живу минулим. Учорашній день залишається учорашнім.

— У вас така здорова психіка?

— Я ж кажу, я професійний військовий.

— А це, перш за все, здорова психіка?

— Абсолютно точно. Десь чув, що всього процентів 10 населення можуть адекватно сприймати війну і після неї адекватно сприймати життя. Мені здається, я — з цих 10 відсотків.

— Чому вам досі не дали полковника?

— А в армії все просто: між двома званнями — підполковника і полковника — має пройти 5 років. Плюс я повинен служити на посаді полковника. У мене ще п’яти років не минуло.

Чим відрізняється війна 2017-го від 2014-го

— Чи думали раніше, що вам доведеться воювати з росіянами?

— Я ж потомствений військовий. Люди мого порядку, коли вступали до військового училища, всі хотіли опинитися на якійсь війні, така юнацька романтика була. Але взагалі ніколи не думалося про війну з Росією чи Білоруссю. Можливість такої війни ніколи, на жодному навчанні не розглядалася — і коли я вчився, і потім, скільки служив. Взагалі можливість війни не розглядалася.

— От тепер з позиції вашого досвіду, що б ви змінили у підготовці військовослужбовців?

— Я думаю, додати треба більше практичних занять. І більш жорстким зробити психологічний відбір, щоб з’ясувати, чи люди в принципі здатні вести бойові дії. Навіть якщо вони все життя мріяли бути військовими. Існує маса людей, які розгублюються на полі бою.

— Ви потрапили на війну старшим офіцером і за віком вже були не пацаном. Що стало для вас відкриттям?

— Війна багато чому вчить, але, якщо бути чесним, то перше, що мене вразило — наші статути, які, виявляється, морально зовсім не застаріли. Бо у мене і в багатьох військовослужбовців у мирний час, навіть під час навчань, було переконання, що вимоги наших статутів — це так, пережиток. І от коли реальні бойові дії почалися, то прийшло розуміння, що статути написані на крові, і те, що здається непотрібним або перебільшенням у мирний час, на війні спрацьовує.

Словом, виявилося: читай книжку. Там все написано. Це для мене було здивуванням.

— В чому принципова різниця між війною 2014-го і 17-го років?

— Не хочу на це питання відповідати. Якщо говорити так, як воно є насправді, то ми зачепимо хлопців, які зараз там. Вони скажуть: «а ми тоді що? ми не на війні?»

— Вони не на війні?

— Звичайно, на війні. Але справа в тому, що 2017 рік — самі бачите. Це позиційна війна, з повзучим наступом ЗСУ. А 2014 рік — це коли ніхто не знав, що буде завтра. Нічого ніхто не знав — ні в тилу, ні на фронті. Ми з новин намагалися розібратися, чи почали російські війська повномасштабне вторгнення, чи не почали. Бо постійно існувала загроза цього вторгнення. Ішли в рейд і думали: от зараз росіяни підуть, і значить, ми вже не повернемося. Це були постійні відчуття.

— Зараз їх уже немає?

— Я не впевнений, що вони підуть у повномасштабний наступ.

В тему: В подвале. Добровольцы — об Иловайске и плене

«Цивільні мають навести порядок у тилу, а завдання військових — порядок на фронті»

— Як на вашу думку, чи правильно, що припинили хвилі мобілізації?

— Так, армія повинна бути професійною.

— Але якщо армія професійна, війна немов би стає справою лише контрактників. І виходить, що зараз не Україна воює з Росією, а контрактники воюють. Їм за це платять гроші, і це зовсім інша картина війни. А решта — працюють на себе, їздять на курорти, ходять у ресторани.

— А як би ви хотіли, щоб отак от усі отримали повістки й пішли?

— Не знаю, як вам, а мені сьогодні дуже не вистачає отого почуття згуртованості людей, яке було таким сильним у 2014 році. Зараз дуже багато відсторонених від війни людей. А вона ж іще не закінчилася.

— Бачите, якщо говорити про згуртування людей, тоді мобілізація має сенс. Але якщо дивитися на проблему з точки зору військової доцільності, кінцевої мети — здобути перемогу, то загальні мобілізації недоцільні.

Якщо мобілізований солдат сам не налаштований на війну, а його просто замели по мобілізації, це вважайте, що у вас немає солдата. Він тягар, він знайде спосіб піти з частини — через хвороби, психлікарні, фантазія спрацює.

Якщо ж ми беремо людину за контрактом і платимо їй хороші гроші, за які можна купити квартиру собі, дітям, машину, заплатити за навчання, ця людина буде знати, для чого йде на війну.

Завдяки хорошій зарплаті військовослужбовець, коли приїздить сюди, в тил, не почувається тим дурником, якого послали, і за його рахунок тут живуть. Йому не треба принижуватися в маршрутках чи вибивати субсидії.

Якби замість статусу УБД давали гроші — було б прекрасно. У забезпеченого контрактника не буде проблем з дисципліною. Він буде професійним солдатом, від чого всі тільки виграють.

Ви говорите про почуття причетності до війни. Хочеш бути причетним — іди на контракт. Хочеш допомогти — вдар по корупції, зміни країну так, щоб у бюджеті з’явилося більше грошей на зарплати контрактникам. А то в нас купа небайдужих, які охають і ахають, а контракти не підписують, і від такої небайдужості нікому не легше.

Моя думка — цивільні повинні навести порядок в тилу, а завдання військових — порядок на фронті. В усьому повинен бути професійний підхід.

Потрібні військові бари, як у американців

— Армія зараз може обійтися без волонтерів?

— Зараз армія зайняла те місце, яке й повинна займати. Інша справа, що ця машина досить громіздка і не така швидка, як багатьом хотілося б. Зараз більше робиться централізовано, на професійному, а не на любительському рівні. І це краще, ніж коли в 2014-2015 роках народ збирав гроші і купував сам усе — від їжі до озброєння.

Але волонтерство початку війни ніхто не повинен забувати, це важливо, адже не дії влади, а дії небайдужих людей у 14-му році визначили майбутнє України як держави.

— Що зараз у забезпеченні армії стало кращим?

— Все стало кращим — від боєкомплекту до обмундирування й харчування.

— Алкоголізм, наркоманія в армії—це те, без чого не буває війни? З цим можливо боротися?

— Насправді, це дуже просто вирішується. У американців як: порушив дисципліну — втратив хорошу суму від зарплати. Випив — втратив, наколовся — втратив. Аж до звільнення з армії.

Треба, щоб людина просто свідомо вибирала. Люди в нас, в основному, адекватні.

І знову про мобілізованих: він прийшов, знає, що його ніхто за п’янку не відправить додому, з ним будуть нянькаться. Зарплата в нього номінальна, він не боїться її втратити. Він нічого не втрачає, коли нап’ється.

— У американців біля військових частин завжди військові клуби, ресторани, борделі, щоб хлопці могли зняти напругу. Нам це потрібно?

— Так. Але ми говоримо про бари і не говоримо про борделі — тут уже цінності кожного чоловіка стосовно своєї сім’ї. Це його особиста справа, приватне життя.

Американці молодці: коли підрозділ перебуває на відновленні, коли він однозначно не буде задіяний у найближчу добу — ось є військові бари. Там усе під контролем. Військовий знає, що за столом його ж колеги — усе безпечно. Це елемент розрядки. Зрозумійте правильно: чому тут людина після роботи може зайти і випити, а людина, що перебуває в зоні бойових дій, — ні?..

«Від нас залежить ціна, яку заплатить Росія»

— Як людина, що спілкувалася з сепаратистами, скажіть, нам вдасться їх інтегрувати в Україну після закінчення війни?

— Згадайте Україну часів Голодомору — де опинилися сини тих репресованих чи померлих з голоду? Вони стояли в строю і говорили !служу Радянському Союзу«. Правда полягає в тому, що переможець диктує свої умови — в усі часи. Якщо Україна буде сильною державою, Донбас буде говорити «Слава Україні», як зараз говорить «Слава Росії».

— У 2014 році було відчуття, що війна ось-ось закінчиться. Тепер відчуття липкої павутини, яка все тягнеться, тягнеться...

— У 14-му й повинно було все закінчитися. Але втрутилися регулярні частини РФ.

На сьогодні Росія ще сильніша від нас. Хоча від нас багато що залежить — ціна, яку вони заплатять. Наша ціна максимальна, ми платимо за свою незалежність.

Путін бачить, що ми готові йти до кінця, він розуміє, що йому, аби це все поламати, доведеться заплатити величезну ціну — понести божевільні фінансові, людські втрати. І на фоні цього у нього теж велика кількість незадоволених — Чечня, Дагестан, Татарстан. Чи зможе він все це втримати під своїм контролем? Побачимо.

Війна затягнулася. Але і в таких умовах можливо нарощувати міць і добиватись свого.

Приклад — Ізраїль, який майже постійно перебуває у стані війни, однак процвітає, бо в його політичній еліті люди з державним мисленням, а не скоморохи.

Тобто війна не пояснення і не виправдання нашого поганого життя. Але це вже інша тема.

«Люблю казармений порядок»

— Олеже, а ви хороша людина?

— Ні, більше правильна.

— А що вас може з півоберту довести до нестями?

— Нічого. Я спокійна людина. Хіба що мене іноді просто бісять експерти, які не є експертами. Наприклад, коли журналісти беруть командира танкового взводу і обговорюють з ним можливість ядерного удару по Донбасу — а в нього під командою чотири танки. Де командир танкового взводу, а де ядерна кнопка! Таких експертів зараз повно. От я командував батальйоном і не можу говорити про те, в чому компетентний командир бригади.

— Що у вашому цивільному житті є крім війни і служби? Рибу ловите, картини малюєте?

— Нічого. Робота й робота.

— А як же релаксуєте?

— Я більше релаксую, коли все вдається на роботі. Дача не моє, спорт теж. От мандрувати мені подобається. Після 15-го року зробив собі тур по Європі. Голландія сподобалася — ці будиночки іграшкові, канали і традиція кидати велосипеди в канал. Як у казці все. І головне, що скрізь порядок.

Я б хотів по Україні поїздити. Але у нас ціни необґрунтовано завищені.

— А яка у вас домашня робота?

— Ніяка. Я додому прихожу пізно, йду рано. Домашня робота тільки у разі необхідності — там, де молоток чи викрутка потрібні. Я кайфу від неї не маю, як побутову необхідність сприймаю.

— Готувати любите?

— Ні.

— Вас нагодувати важко? Чи їсте усе підряд?

— Люблю звичайну їжу, українську кухню. Але якщо мені абияк зготувати, я їсти не буду, навіть, якщо голодний.

— Ваша дружина намучилась з такими вимогами?

— Вона навчилася готувати правильно й красиво.

— Які у вас є домашні примхи?

— Я люблю порядок, казармений — усе на своєму місці. Не люблю, коли не прибрано.

— Своїх двох дочок як виховуєте?

— Я просто свої вимоги висуваю, головне — щодо порядку.

— Вони можуть залізти до вас на коліна і лащитися?

— Можуть. І я зразу запитую: що ти вже хочеш?

— А як ви проявляєте ніжність до дітей? Чи ви суворі з ними?

— Ніжність — взяти і потискати, особливо меншу дочку, їй 8 років. А так — просто стараюся щось для них зробити.

Мені здається, що я буваю суворим з дітьми, іноді сам це помічаю. Ну так виходить.

Але я розумію, що дівчатка — це зовсім інший світ, їх треба виховувати інакше, ніж хлопчиків. Жінка ж не може прийти і взяти, жорстко ставити питання, диктувати свої умови, як чоловік. Це так все влаштовано і це не треба ламати. Не треба із жінки робити чоловіка.

* * *

...Ми вже в’їхали в Житомир, за кілька хвилин мені виходити з машини. Дуже хочу від Олега подробиць про його теперішню службу. А він, сміючись, говорить: служу там, де мій досвід може принести найбільше користі.

От закрутив фразу! Але це ж, мабуть, не остання наша поїздка.

Майя Орел, Київ — Житомир; опубліковано у виданні Новинарня


В тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при и