Дослідник історії зʼїздив на Курщину: Історію українського краю зробили «чисто русской»

Версия для печати

Сумчанин Євген Мурза – чи не єдиний український дослідник історії, який побував у краєзнавчому музеї Суджі після того, як на ці терени Курської області зайшли ЗСУ.

У музеї він та блогер Фелікс Редька записували програму для Ютуб-каналу «Комік + історик», зазначає видання  «Главком».

У музеї, каже Євген, все залишилося так, як було на початку серпня-2024: експонати хронологічно правильно розташовані на полицях, жоден предмет не потрощений, навіть у вітринах, розбитих вибуховою хвилею, експонати, як помітно, залишилися на місці . З наближенням фронту до Суджі тутешні музейники готувалися евакуювати не експонати, а внутрішню документацію закладу – в кількох кімнатах на підлозі залишено напівпорожні картонні коробки з паперовими звітами.

«Мене попросили нічого не чіпати, не переставляти місцями – Збройні сили дбають, щоб усе тут було збереженим. Ця шляхетна політика контрастує з варварською поведінкою російських військових на окупованих українських землях, коли вони обкрадали і нищили наші музеї», – свідчить Мурза. Звісно, він нічого не взяв з музею, але... дещо залишив, так би мовити, доповнив експозицію.

Читайте також: Що це за Курський плацдарм і для чого він ЗСУ

Євген Мурза досліджує історію Слобожанщини та водить авторські екскурсії рідним містом Суми 

Суджанський музей бідний на раритети, проте екскурсія ним доводить, як менш ніж за сто років шляхом історичних маніпуляцій та шовіністичної політики імперії вдалося «перетравити» цю частину Слобажанщини і зробити її типовою російською провінцією, заселеною «ісконно русскімі» людьми, багато з яких досі чомусь говорять українською.

Заборона писати і малювати слово «Україна»

Суджанський районний краєзнавчий музей досить молодий – у 1960-х він тулився у кількох кімнатах місцевого Будинку культури, у 1980-х роках переселився в окреме приміщення, колишню купецьку садибу, пам’ятку кінця ХІХ століття.

«Переїзд відбувався в останні роки існування Радянського Союзу, але є свідчення, що вже в той час було складно висвітлювати українську історію міста. Про це мені повідомила жінка, чия бабуся керувала переїздом музею та організовувала нову його експозицію», – каже Євген Мурза.

Суджанський районний краєзнавчий музей розташований у будівлі кінця ХІХ ст. на вулиці з комуністичною назвою – Карла Лібкнехта / фото: Євген Мурза

Хоч дух українства видніється тут в орнаментах, у деяких буденних предметах, приміром, рушниках, козацькому головному уборі шлик, але слово «Україна» ви не побачите в музеї і дуже рідко – слово «українці». Це при тому, що Суджа входила до Сумського козацького полку, а саме місто та переважну більшість населених пунктів у цьому регіоні заснували козаки. 

«Це типовий районний краєзнавчий музей, починається експозицією доісторичного періоду – з набору кісток прадавніх тварин та мушлів. Я не музейник, тому не можу професійно оцінити, чи є в Суджанському краєзнавчому цінні документи та предмети. Припускаю, якщо вони тут і зберігалися на початках створення закладу, то давно переміщені в державні архіви Російської Федерації або в Курський обласний краєзнавчий музей, філією якого є Суджанський. Зараз тут якщо документи – то все це копії, якщо картини – то переважно репродукції», – розмірковує співрозмовник «Главкома».

Свідченням того, що цінні документи справді існують (про них ітиметься далі), є книга «Суджа і суджанці», укладена курськими науковцями за участі українських колег, що побачила світ 2015 року.

Читайте також: Росія – недоімперія, яка недорозпалася

Таємничі «черкаси», батьки-засновники Суджі

Найцікавішою для нас є центральна зала, яка оповідає про історію міста. Тут є репродукція плану міста кінця XVIII ст. та макет дерев’яної козацької фортеці XVІІ–XVIII ст., від якої, власне, бере початок Суджа.

Місто було засноване на початку 1660-х років, розповідає Євген Мурза, і самі курські краєзнавці писали, що історія Суджі немислима без сумського полковника Герасима Кондратьєва, проте в експозиції музею немає згадки про нього.

Макет Суджанської дерев’яної фортеці, від якої, власне, походить місто. Від самої фортеці давно не лишилося й сліду / фото: Євген Мурза

Як же музейники описують засновників міста? «На стенді вказано, що з-за Дніпра прийшли якісь «черкаси» і заснували Суджу. «В прошлых де годах дедь, и отцы, и братья, и родственники их, и они из разных малороссийских из-за днепровских городов... пришли... и теми новоприхожими черкасами построены городы... Сумы, Суджа, Мирполье…».

Тобто перелічено міста, які входили до складу Сумського слобідського полку, більшість з них, як бачите, це міста України, – переповідає Євген Мурза. – Таким чином, в усвідомленні всіх, хто відвідує музей (а таких минулого року, згідно з офіційними даними, було понад 6 тис. осіб), складалося враження, що Суджу заснували «черкаси»-козаки, а потім від них експозиція переводить відвідувача до «малоросів» у Російській імперії, а відтак – до сучасної Росії, ідентичність – росіяни. Вони кажуть про  «казаков», а що то за козаки – не пояснюють, лишають натяк, що це якась давня ідентичність. Якісь козаки збудували фортецю, а українці – «Эти уже позже сформировались, позже».

Читайте також:  Місто Суджа в Курській області, над яким піднято український прапор, було колись столицею України

На карті-схемі не конкретизовано, кому належали землі, звідки прибули засновники Суджі, і якого вони роду-племені / фото: Євген Мурза

Історія виникнення міста напряму і повністю пов’язана з історією Слобідської України, проте музей скеровує відвідувача так, щоб він цього не міг зрозуміти.

«Така само з іншими українськими теренами Слобожанщини, які нині адміністративно належать Російській Федерації, – це і велика частина Воронезької області, і Суджанщина та Гайворовщина: у сучасній Росії, як і в Радянському Союзі, історія мала бути «чисто русской», отож українське її коріння, як мінімум, ігнорується, як максимум – заперечується», – робить висновок дослідник.

Щоб нагадати наступним відвідувачам музею про справжніх батьків-засновників Суджі, сумчани залишили у центральній залі копію портрета сумського полковника Герасима Кондратьєва / фото: Євген Мурза

Щоб нагадати наступним відвідувачам музею про походження Суджі, Євген Мурза та Фелікс Редька залишили в центральній залі копію портрета сумського полковника Герасима Кондратьєва, виконаного в XVII ст. 

Читайте також: Від Курська до Кубані: чому по той бік кордону місцеві говорять українською

Звідки взялося те Гуєво?

Більшість поселень Суджанщини та прилеглих районів заснували українці, пізніше деякі села утворили переселенці-росіяни з глибинної Росії, про що досі нагадують окремі топоніми, приміром, є Черкаська Конопелька та Черкаська Порічна, а неподалік – Русская Конопелька та Русская Порічна. На думку Мурзи, «екзонім «черкаси» – назва, яку застосовувала російська царська бюрократія для позначення українських козаків на початку XVIII століття».

До слова, в сусідньому з Суджею районі, Рильському, є села, засновані Мазепою: Мазепівка, Степанівка, Іванівське. В Іванівському навіть залишилась частина гетьманського палацу початку XVIII ст., так звані палати гетьмана Мазепи.

Загалом же, зауважує пан Євген, Суджанщина не потерпіла від радикальних змін географічних назв так, як, наприклад, Кубань, де дуже багато населених пунктів за совєтів змінили назви на комуністичні: станиця Уманська перетворилася на Ленінградську, Поповичеська – на Калінінську тощо. На Суджанщині змінювалися лише деякі топоніми, і то не по-комуністичному, а ближче до російського звучання, каже дослідник і як приклад наводить село Свердликове, що в козацьку добу називалося Свердликівщина.

Ми спитали принагідно про походження містечка з немилозвучною назвою Гуєво, яке розташоване за 20 км від Суджі та нещодавно потрапляло у стрічки новин через бойові дії. «Я не знаю, під впливом яких фактів та обставин змінювалася назва цього населеного пункту, але точно відомо, що раніше це теж було етнічно українське село і називалося воно Гайва».

Козацький головний убір шлик та керамічна фігурка козака – нечисленні предмети в музеї, які нагадують про українство краю. Скло експозиційної вітрини потрощене вибуховою хвилею / фото: Євген Мурза

«До речі, на всіх згаданих теренах, і на Східній Слобожанщині, і на Стародубщині, і на Кубані, за совєтів були переважно українські школи, і політика українізації, що почалася в УРСР у середині 1920-х років та була згорнута перед Голодомором 1932-го, застосовувалася також на всіх цих землях – природно, бо ж вони були заселені переважно українцями»,  – розповідає Мурза.

За переписом, проведеним у Російській імперії 1897 року, у Суджі мешкало 7433 особи, з яких більше половини, 61,6%, ідентифікували себе як українці. У путінській Росії, згідно з даними перепису 2020 року, етнічними українцями назвали себе лиш 1,09% містян, решта «записалися в росіяни». Безсумнівно, це данина політичній кон’юнктурі, що чітко простежується в експозиції краєзнавчого музею.

Скриня, ймовірно, кінця ХІХ ст. / фото: Євген Мурза

Так, у музеї представлено знаряддя праці та побуту тутешніх селян, скриня, рушники, є навіть портрет Шевченка на стіні, але майже немає зразків національного одягу. Натомість відвідувачів зустрічає кумедний жіночий манекен у лаптях та вбраний у суміш українського й російського одягу.

«Як ми знаємо, слобожани лапті не носили, а носили чоботи або взуття з конопель. Влітку в селах найбідніші ходили босоніж, але точно не в лаптях», – пояснює штучність «образу» дослідник історії Слобожанщини.

Але нікуди не сховаєш мову. Як помітив Мурза, більшість тутешніх людей розмовляють слобожанською говіркою, і за цією ознакою їх ніяк не відрізниш від мешканців прикордонних громад Сумщини. «До 2014 року суджанці та мешканці навколишніх сіл і районів їздили на закупи до Сум, бо це близько – менше 50 км, а не до Курська, куди понад 100 км. Із Суджі молодь їздила в Суми та Харків навчатися і, природно, їм легко було здобувати освіту українською мовою», – розповідає Євген Мурза.

Під час нетривалого перебування у Суджі у серпні цього року він спостерігав химерний сюжет: американський журналіст був вельми шокований тим, що військовий ЗСУ із групи супроводу говорив російською мовою, тоді як старша людина на вулицях міста відповідала йому українською.

Читайте також: Курська битва війни на виснаження: проміжні підсумки контрнаступу ЗСУ

Культ Щепкіна, якого шанували навіть ОУНівці

Культовою постаттю в Суджі є славетний у ХІХ ст. актор Михайло Щепкін, який вчився в тутешньому повітовому училищі. Про нього багато йдеться в музеї, адже Щепкіна ще півтора століття тому записали до сонму «чистопородних росіян». За право називати його своїм надбанням борються Україна та Росія, але про це загал знає менше, ніж про боротьбу за Гоголя.

Зала, присвячена українському та російському видатному актору Михайлу Щепкіну / фото: Євген Мурза

Тут нема про що сперечатися, певен Євген Мурза: Щепкін, друг Шевченка, був українцем за походженням, говорив та грав українською на українській сцені, в юності – у кріпацьких театрах в Юнаківці, Ромнах, на Краснопільщині, потім виконував головні ролі в «Наталці-полтавці» та «Москалі-чарівнику» в полтавському театрі, коли там директором був Іван Котляревський. До речі, пізніше Котляревський допоміг викупити актора з кріпацтва.

«Тарас Шевченко, коли повернувся із заслання з Казахстану, в 1857 році поставив для Щепкіна у Нижньому Новгороді «Москаля-чарівника», і акторка місцевого театру Катерина Піунова в мемуарах згадувала, що спеціально для цієї вистави «Шевченко по наставлению Щепкина заставляет учить малорусский язик», – зазначає Мурза.

До речі, листування з Шевченком Щепкін, старший на 25 років, вів українською мовою, а з Гоголем, судячи з листів, залюбки співав дуетом українські народні пісні, розповідає історик.

За його словами, Щепкіна вважали своїм навіть ОУНівці. Сумський обласний провід Організації українських націоналістів під час німецької окупації 1941-1943 років видавав газету «Сумський вісник», в якій одна зі статей, «Щепкін і Сумщина», починалася словами: «Наш великий український актор Щепкін»...

Звісно, за СРСР його подавали як актора імперії, бо Щепкін пів життя жив та працював у Москві, там і похований, але ніяк не можна заперечити свідому українську частину життя великого артиста, підкреслює Мурза.

Копія Шевченкового автопортрета на стіні Суджанського музею. Вважається, що Тарас подарував Щепкіну такий автопортрет, повернувшись із заслання / фото: Євген Мурза

У Суджанському музеї кілька штрихів присвячено дружбі Щепкіна з Шевченком: зокрема, у залі з рожевими фіранками, де стоїть погруддя актора, є копія автопортрета Тараса Григоровича (таку картину Шевченко подарував другові, повернувшись із заслання). Проте про гру Щепкіна на сцені українських театрів в експозиції згадано побіжно, як незначний епізод його творчого життя.

Читайте також: Історія української Курщини – від заселення українцями до зросійщення

Сумський національний академічний театр драми та музичної комедії носить ім’я актора Михайла Щепкіна 

Суджа просилася в УНР

Ще більша біла пляма чекає на гостей музею, якщо ті раптом зацікавляться перипетіями Суджі в буремні часи Першої світової війни та соціалістичної революції. Тут немає жодної згадки про те, що повітова влада офіційно просилася до складу УНР, що у Суджі працював тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

Як свідчить Євген Мурза, експозиція Суджанського краєзнавчого просто перескакує 1918-1919 роки – їх вилучено з історії краю.

«За Брест-Литовським мирним договором 1918 року, на допомогу владі Української народної республіки прийшли багнети германців. Договір між українсько-німецькими та російськими військами про припинення вогню був підписаний у травні 1918 року в Кореневому, до речі, це неподалік Суджі. І Суджанщина опинилася у такій собі буферній зоні. Повітова влада офіційно і не один раз клопотала перед Києвом, щоби вступити до складу Української держави, зокрема, в листах до міністра закордонних справ УНР. Земська влада Суджі вказує підстави для того, щоб бути частиною УНР.

Насамперед вони зазначають, що підтримують Сумську владу у створенні окремої Сумської губернії і хочуть долучитися до її складу, тому що, по-перше, суджанський край економічно прив’язаний до України, по-друге, як вони пишуть, суть нашого населення – українська; три чверті населення є українцями, і насамкінець як додатковий аргумент нагадують про те, що Суджа була заснована козаками», – розповідає Мурза і засвідчує це скрином документу зі згаданої вже книги «Суджа і суджанці».

Скрин документа з наукової збірки «Суджа і суджанці», укладеної курськими істориками, засвідчує, що земська влада в 1918 році просилася до складу УНР

Ця збірка наукових досліджень готувалася ще до війни і вийшла друком у 2015 році, вочевидь, тому не зазнала путінської цензури.

Важливо розуміти, що в 1918 році ніякої радянської влади у Суджі та сусідніх районах, населених українцями, не було, підкреслює Мурза. Це були території, які опинилися у невизначеному політико-правовому статусі і, що є логічним, просилися до своєї національної держави.

Читайте також:  Як гетьман Іван Мазепа залюднив Курщину

Сумнівна столиця

Коли «Главком» згадує про Суджу як тимчасову столицю більшовицької України, історики скептично стинають плечима. Термін «столиця» стосовно Суджі можна використати умовно, вважає дослідник історії, адже те, що в цьому містечку один місяць, у листопаді-грудні 1918 року, квартирував так званий тимчасовий робітничо-селянський уряд України, було вимушеним кроком. Тимчасовий крок тимчасового уряду.

«Після цього два тижні, з  24 грудня 1918-го по 7 січня 1919-го, новоявлений тимчасовий уряд розташовувався в Бєлгороді, а до того в Курську. За цією логікою, можна сказати, що Бєлгород та Курськ також були столицями радянської України», – слушно зауважує Мурза.

Чому ж саме Суджа була використана для спроб створити радянську Україну?

«У 1918 році в Курську було проголошено тимчасовий робітничо-селянський уряд України, такий собі маріонетковий орган на зразок нинішнього уряду т. зв. ДНР. Для легітимізації треба було розташувати його саме на українських землях, а не в Курську, а цього певний час більшовики не могли зробити. Як тільки УНР дещо послабилася, німецькі війська відійшли, більшовики змогли захопити місто та відразу перевезли сюди свій уряд, – пояснює дослідник. – Адже на той час це було чималеньке повітове місто і, головне,  – суто українське, тож робітничо-селянський уряд міг себе позиціонувати як український.

Зі встановленням радянської влади Суджу та всю Східну Слобожанщину (а це велика частина сучасної Воронезької області РФ) записали до складу Росії.  Цим рішенням, до речі, був вкрай незадоволений більшовицький уряд України, який почав роботу в Харкові у 1919 році. Українським комуністам не бракувало національного самовідчуття, тож вони почувалися певною мірою обділеними тим, що Східну Слобожанщину записали до складу радянської Росії».

Кінець вересня 2024 року. Місто Суджа у складі Росії через століття після описуваних подій. Війська РФ зносять з лиця землі де-юре російське місто / фото: ТРО Медіа

Уроки Суджі

«Те, що помітно стало багатьом лише після 2022 року, – між ураїнцями та московитами лежить велика цивілізаційна прірва. Коли я побачив цілим та неушкодженим музей у Суджі і згадав, як грабували та просто трощили наші музеї росіяни на окупованих територіях, як спалювали книжки і нищили все, що пов’язане з українськими героями, митцями, цінностями, – ота цивілізаційна прірва стає ще й наочною.

Українське військо дисципліноване і з повагою ставиться до чужої культури. Вони це роблять не з примусу, це не награно, – запевняє Євген Мурза.  – Видно, як наші військові ставляться до збереження музею, як поводяться з місцевим населенням, врешті, з яким інтересом слухали мої розповіді про історію цього краю в контексті Слобожанщини».

Читайте також:  Прецедент у Курській області, «невизнані республіки» і територіальні претензії до Росії

Іронія та реальність. Суджа сьогодні знищується російськими обстрілами. Несподіваний ракурс пожежі, що виникла після удару безпілотника, побачив фотограф ТРО Медіа / фото: ТРО Медіа

«Мабуть, міжнародне право не вітатиме вивезення культурних об’єктів, але, може, все-таки краще було б евакуювати експонати Суджанського музею, а потім повернути?», – розмірковує наш співрозмовник.

Його резюме після перебування на Курщині досить сумне: якщо наші землі, які загарбала Росія у 2014-2024 роках, не вдасться деокупувати в найближчі десятиліття, то через геноцидну політику Росії вони стануть такими, як Суджа, населеними мешканцями із штучним проваллям у пам’яті.

—

Олена Зварич, опубліковано у виданні  «Главком»

Читайте також: 

• Курсько-Покровська інформаційна битва
• Курський прорив СОУ. Яка мета ЗСУ?
• Курська битва війни на виснаження: проміжні підсумки контрнаступу ЗСУ
• ЗСУ наступають на Курщині, але втрачають на Донбасі
• Деокупована Херсонщина: «Люди масово переходять на українську»
• Современные границы Украины сформировались в 1917-1918 годах