Хай ці любителі балалайок і самоварів залишаються там, куди вони втекли від війни

Версия для печати

 Вони беруть граблі з найдовшою ручкою, підчепляють міну (ПФМ-1 – протипіхотна фугасна міна «Лепесток» ) за «пелюсток» – і виносять її подалі на смітник. Там розпалюють багаття, і вона вибухає.

Так самотужки своїми руками на свій страх і ризик вони розміновують власну землю, а точніше власне обійстя – город, подвір’я, пустир, що залишився на місці колишніх садиб. Вони – це жителі звільненого від окупантів харківського села, сім кілометрів від Ізюму, які повернулись додому і пробують дати собі раду, відбудувати, що можливо, а чесніше – якось вижити на цих руїнах власного житла. Так, руїнах, бо в селі не залишилося жодної вцілілої хати. Танк окупантів, як у тирі, цілеспрямовано розстрілював їхні домівки.

До чого це все? Нам по війні (нам – це Україні) пророкують цілком справедливо демографічну чорну діру, різкий спад кількості населення. Як це вплине на ринок праці, коли вже зараз бракує фахівців – а країну треба буде відбудовувати? Де взяти робочі руки? А як це вплине на майбутні покоління, коли загинуло і втекло стільки чоловіків, коли виїхало стільки жінок і дітей? Як повернути тих, хто виїхав – особливо на Захід, у бік Європи і ще далі в США і Канаду – назад в Україну?

Читайте також: Як фермери засівають заміновану Херсонщину озиминою: “Із тисячі га зібрав приблизно 4 тисячі мін”

Не знаю, як із майбутніми поколіннями – все це дуже сумно в плані природного відтворення. Але щодо кількісних показників тих, хто має працювати і відбудовувати, часом буквально все, то тут виникає багато питань, відповіді на які можна знайти в розповідях тих, хто вернувся жити. Жити там, де немає житла, жити там, де все треба починати спочатку, жити – тому що тут твоя земля, твоя батьківщина, частина великої Батьківщини.

До війни у цьому селі, якщо говорити про суспільні настрої його жителів, 70 відсотків були, якщо коротко, «какая разніца». Тобто їм байдуже було, яка мова, яка влада і навіть яка не те що церква – релігія, «хрест чи півмісяць». Але 30 відсотків – це були затяті москалі. На вихідні та свята в сільському клубі лунала тільки їхня «музика» – від тюремного шансону до блатної сучасної попси.

Свідомих українців, точніше сімей, було всього декілька – от вони, за словами героїв цього репортажу, і повернулись. Спокійно, без пафосу, майже без допомоги з боку держави (дещо підкинули волонтери, які були здивовані, що тут ще є і живуть люди) вони відбудовуються свою Україну, своє життя.

Читайте також: «Ми повинні це зробити, чого боятися?». Фермери Херсонщини власноруч розміновують поля щоб сіяти

Я не знаю, яке співвідношення серед тих, хто виїхав, – 70 на 30, гірше, краще; скільки серед них, тих кому «какая разніца»; тих, хто за рускій рейх – і тих, для кого це своя земля, своя Україна, й іншої Батьківщини їм не потрібно. Але я знаю, що серед тих, хто виїхав як на захід, так і на схід, про це менше говорять, – а туди втекло також немало людей, причому добровільно.

Є ті, кому «какая разніца», і ті, хто чекав на царя, – і ті, хто повернеться, обов’язково повернеться. Питання в тому, для чого нам любителі «русского міра», ці потенційні зрадники і колаборанти, а чесніше – вороги? Орда нікуди не зникне і після поразки, там ніколи не буде ніякої демократії, вони завжди будуть нам загрожувати новою війною – і так тепер буде завжди, і неважливо, скільки триватиме ця війна, і вона точно не остання. Приклад Ізраїлю і його сусідів доводить, як це – назавжди.

Хай ці любителі балалайок і самоварів залишаються там, куди вони втекли від війни. Уявити їх в якості будівничих України неможливо. Ті ж з наших співвітчизників, хто все-таки трохи прозрів після перших ракетних ударів, бомбардувань, артобстрілів, і йому чи їй вже не байдуже, яка мова, яка влада, яка церква, яка країна і чий прапор на сільраді, – вернуться і візьмуться до роботи.

Читайте також: Як українські переселенці в ЄС змінюють економіку Євросоюзу і які загрози це несе для України?

Вони звикли працювати, вміють і люблять, вони побачили, як люди живуть у Європі – і зрозуміли, що так можна в Україні. Головне – труд. Всі, хто заявляє (особливо це стосується молодих професіоналів), що повернеться, можливо, якщо в Україні буде так, як у Швейцарії, Німеччині та Франції, – також не збираються тут жити і працювати, важко і багато працювати. Після війни буде важче, ніж було до, важче в рази. Вони не готові, не бажають і не будуть.

Є ще один момент, про який забувають, коли говорять про майбутню нестачу робочих рук. У нас до війни, особливо у Галичині й на заході України, велика кількість людей виїжджала на заробітки власне через те, що тут взагалі не було роботи.

Умова повернення багатьох – це створення робочих місць і, звичайно, не в сфері послуг. Коли у провінції вже три стоматологи з власним кабінетами припадають на одну пару хворих зубів, дві аптеки на одного потенційного пацієнта і салон краси на кожну чи кожного, кому потрібна процедура «напилення брів», а на стовпах і у ФБ пишуть «чоловік шукаю будь-яку роботу умію все робити», – то, можливо, крім рук потрібно ще те, куди ті руки прикласти?

Я не знаю, скільки українців повернеться додому після війни і скільки нам потрібно робочих рук. Не думаю, що комусь відома ця цифра. Але я впевнений, що це не питання арифметичної кількості – точніше, не тільки питання кількості. Нам будуть потрібні такі, як жителі цього села. Вони хочуть, вони можуть, вони вміють працювати – і вони знають, для чого це все. Це не питання грошей, хоча без них ніяк, – ні, це все для себе: нам тут жити, ми тут живемо, це наш дім, це наша країна, це наша земля.

—

Майкл Мишкало, опубліковано у виданні  ZBRUC.eu 

Читайте також: 

•  Герої безславної праці: закарпатські заробітчани в Радянському Союзі
• Мобілізація та промисловість: як "тримає фронт" українська металургія
• Як в Україні люди з інвалідністю й досі «воюють» з бюрократією та суцільною корупцією
• Більшість українців, що працюють у Польщі, готова переїхати до Німеччини, якщо та відкриє ринок праці
• Польські фермери скаржаться на гостру нестачу українських заробітчан