Колонізація Криму: історія півостріва в контексті теорії поселенського колоніалізму

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Історія Криму у складі Російської імперії та Радянського Союзу є історією поселенської колонії. Образ цієї колонії, її демографічний склад, наратив культурної та політичної історії, тобто – знання про півострів – є імперським конструктом, інструментом, створеним задля контролю імперії над цією територією.

У лютому-березні 2014 року, коли завершувалася військова операція Росії по захопленню Криму, а Володимир Путін оголошував повернення Криму до «рідної гавані», значна частина української та міжнародної спільноти досить слабо розуміла, що відбулося. Принципово всі бачили, що йдеться про військову агресію РФ проти української території. Західні партнери України навіть запровадили санкції проти Росії за анексію Криму. Але особливість української та міжнародної реакції на окупацію полягала в тому, що попри визнання незаконності цього акту, багато хто вважав його принаймні «зрозумілим», а то й «історично справедливим». Іншими словами, Україна не змогла сформулювати альтернативи російському міфу про «ісконно російський Крим» ані для себе, ані для міжнародних партнерів.

Глибинна проблема з нашими знаннями про історію Криму, принаймні з часів його першої анексії Російською імперією у 1783 році, полягає в тому, що наратив досі лишається колонізованим. Іншими словами, «Крим є російським» лише тому, що протягом двох століть Росія та Радянський Союз, а сьогодні і Російська Федерація, успішно створила та підтримує власний історичний міф про півострів, принагідно маргіналізуючи будь-які альтернативні версії минулого. Одним зі способів підважити цю міфологію, зрозуміти «проблему Криму» та вписати півострів у наратив світової історії є використання постколоніальної теорії, а точніше – термінології поселенського колоніалізму.

На цю тему: После гибели Сечи. Украинское казацкое «государство» на турецких землях

Ця стаття не має на меті вичерпно описати історію поселенської колонізації Криму за останні 250 років. Така мета потребувала б монографії. Але в межах цього тексту цілком можливо коротко охарактеризувати поселенську колонізацію як явище та продемонструвати, як історія Криму вписується у цей теоретичний підхід. Історія Криму у складі Російської імперії та Радянського Союзу є історією поселенської колонії. Образ цієї колонії, її демографічний склад, наратив культурної та політичної історії, тобто – знання про півострів – є імперським конструктом, інструментом, створеним задля контролю імперії над цією територією.

Поселенський колоніалізм:російський Крим як імперський конструкт

 

Радянський поселенський колоніалізм: творення нового Криму

Дослідження поселенського колоніалізму ведуть свій початок з розвитку постколоніальних студій на Заході у 60-70-х роках минулого століття. Ці дослідження передовсім пов’язані з іменами Едварда Саїда, Франца Фаннона, Гомі Баби, Мішеля Фуко та інших і включають у себе проблематику імперіалізму, гендеру, раси, класу в імперських та колонізованих суспільствах. Термінологія та теорія поселенського колоніалізму виникла під впливом і внаслідок цих досліджень, а сама теорія вийшла на новий виток розвитку у 1990-х роках. Загалом, вона є способом комплексного пояснення минулого суспільств та просторів, які були витворені внаслідок масового переселення з Європи білого населення та витіснення з колонізованої території корінних народів. Прикладами таких суспільств є сучасні Канада, Сполучені Штати, Нова Зеландія, Австралія та інші – тобто території, де поява сучасної держави прямо пов’язана із масовою міграцією колоністів з метрополії. Специфіка таких суспільств полягає в тому, що творення їхньої «сучасності» напряму пов’язане та витікає з практик, які сьогодні можна охарактеризувати як геноцидні. Через це, з одного боку, виникають проблеми «примирення» чи критичного осмислення власного минулого із намаганням врахувати минулі помилки, з іншого – намагання поселенських держав (settler states) «забути» про власне незручне минуле.

За визначенням Патріка Вульфа, поселенський колоніалізм є імперським проектом, який поєднує низку практик, що так чи інакше призводять до заміни корінного населення колонізованої території поселенцями: «… колонізатори приходять, аби залишитися, позбавляють корінних власників землі, яку вони зазвичай розробляють за допомогою залежної робочої сили (раби, особисто залежні, в’язні), котру вони імпортують з інших місць»[1]. Вульф характеризує поселенський колоніалізм як «структуру, а не подію»[2], тим самим підкреслюючи тривалість поселенського проекту в часі – колонізація розуміється як всеохопний процес, що торкається всіх аспектів життя колонії. Цей процес не завершується з нормалізацією колоніального панування, як би імперія не намагалася виправдати колонізацію «законністю» та «справедливістю» такого панування, адже така «законність» виникає відповідно до законів та норм тієї ж таки імперії.

 

Радянський поселенський колоніалізм: творення нового Криму

Заміна населення колонії супроводжується творенням імперського наративу, що виправдовує цей процес. Базовим твердженням, яке виправдовує колонізацію є «незайнятість» колонізованих земель. «Незайнятість» водночас не обов’язково означає, що на землі ніхто не живе. Зазвичай «незайнятими» проголошувалися землі кочовиків або нерозорані території. Це ще один аспект «структурності» процесу поселенської колонізації: панування імперії над колонізованим простором супроводжується творенням домінантного наративу, який заповнює культурний та політичний простір і виправдовує нові соціальні ієрархії та критерії іншування, що були створені внаслідок колонізації. Класичним наративом у таких випадках є расистська теза про «недорозвиненість», «нецивілізованість» колонізованого народу, особливо підсилена, якщо цей народ не веде осілого способу життя. Мовляв, колонізовані самостійно нездатні впорядкувати власне життя через власну «недорозвиненість», а тому потребують «дружнього» нагляду «більш розвиненого» суспільства. Поруч з «недорозвиненістю» часто йде теза про «агресивність» колонізованого народу – «агресивні, бо дикі»,– а тому колонізація стає способом «захистити» себе від агресії «дикунів». Захисту передовсім потребує «цивілізоване суспільство» (колонізатор), а особливо – білі жінки [3]. При цьому цей імперський наратив «щедрої колонізації» (benevolent colonialism) передбачає, що рано чи пізно колонізовані будуть «достатньо розвинені», аби самостійно контролювати власне життя. Щоправда, критерії «розвиненості» колонізованої культури повсякчас змінюються в такий спосіб, аби показати, що необхідного рівня розвитку не було досягнуто і колоніальне панування повинне продовжуватися. Зрештою, така політика імперії призводить до повної маргіналізації та/або повного зникнення корінної культури та політичних інституцій.

 

Радянський поселенський колоніалізм: творення нового Криму

До речі, імперський наратив спрямований не лише в теперішнє та майбутнє, а й минуле. Контроль над історією та пам’яттю є окремим аспектом поселенської колонізації, до якого звертаються дослідники. Вальтер Гіксон відзначає особливу важливість історичного наративу для існування інституцій\систем\суспільств\держав поселенського колоніалізму: «Викривлення та заперечення історії є притаманним для поселенського колоніалізму. Задля створення поселенською колонією колективного прикладного минулого, необхідно створити та послідовно посилювати легітимізуючі історії задля натуралізації нового історичного наративу. Національна міфологія витісняє минуле корінних [народів]… Перетворення на корінного потребує не лише зачищення землі, шляхом знищення або переселення [місцевого населення], але й дезинфекції історичних записів»[4].

Наведені цитати демонструють ще один важливий аспект поселенської колонізації: народжені в колонії діти колонізаторів зрештою вибудовують «місцеву» ідентичність та заявляють власні права на колонізований простір вже за правом народження. Імперський історичний наратив за таких обставин лише посилює їхні претензії, а їхнє місце народження слугує важливим аргументом у суперечці за історичне право контролю над колонізованим простором. Зрештою, історичний наратив та «місцева» ідентичність колонізаторів та їхніх нащадків призводять до «забування» про колонізацію. Факт колонізації оминається або вважається неважливим. Водночас корінне населення автоматично записується у «пережитки минулого», проблему, яка була «розв’язана», або неодмінно розв’яжеться в процесі «природнього розвитку суспільства» (еволюції). Ця остання теза, окрім її очевидно расистського підґрунтя, є дуже важливою політично: імперія та поселенське суспільство зрештою перестає «помічати» присутність колонізованого народу та його культури, а відповідно – не визнає прав цього корінного народу на культурний та політичний розвиток на власній землі. Приписування корінних народів до розряду «пережитків минулого» є також способом творення культурних ієрархій, які призводять до асиміляції та знищення корінних народів та культур через заперечення самої здатності цих культур до модернізації [5].

Крим як поселенська колонія Російської імперії: межі застосування теорії

 

Радянський поселенський колоніалізм: творення нового Криму

Ця скорочена характеристика поселенського колоніалізму випускає багато важливих аспектів, які доповнюють та ускладнюють розуміння стосунків колонізатора та колонізованого. Цієї характеристики, втім, цілком достатньо для стислого опису панування в Криму Російської імперії, Радянського Союзу та Російської Федерації. З 1783 року Російська імперія контролювала Кримський півострів, колонізувала всі аспекти життя у цьому просторі та маргіналізувала культури та народи, що були корінними для нього. Крим став простором, де Російська імперія здійснювала власну «щедру колонізацію», власний колонізаційний проект [6]. Крим став для імперії орієнтальним простором, точкою контакту з мусульманським «іншим». Таким чином, впорядкування цього простору – через будування садів, «заснування» міст (у лапках, бо зазвичай міста будувалися на місці наявних поселень) та встановлення контролю за місцевим населенням – стало для імперії способом зрівнятися з «цивілізованими» імперіями Західної Європи, здобути власні орієнтальні колонії [7]. Орієнталізація також передбачала «екзотизацію» та «сексуалізацію» місцевого населення та місцевої культури – один з методів контролю за Орієнтальним Сходом, за Едвардом Саїдом [8]. Російська класична література ХІХ століття гарно передає конструювання уявлень про Крим як про екзотичне орієнтальне місце [9].

Побудова імперського наративу навколо анексії Криму Російською імперією у 1783 році розпочалася одразу у маніфесті Катерини ІІ. Існує певна усталена традиція описання процесу анексії Криму. Зазвичай дослідники (в тому числі українські [10]) звертають основну увагу на ту частину тексту, де маніфест обіцяє зберегти за кримськими татарами та іншим населенням Криму всі їхній права. Це, на нашу думку, є некритичним повторенням та, відповідно, підсиленням імперської історичної традиції, збудованої на некритичній передачі змісту першоджерела – маніфесту. Набагато цікавіше, втім, звернутися до мотиваційної частини тексту – офіційних пояснень причин анексії. Згідно з ними, «незалежність» Кримського ханства (яка, до слова, була фактичним протекторатом Російської імперії) не усунула небезпеки для Російської імперії: кримські татари почали діяти «супроти власної користі» (рос. – «вопреки собственному благу») та зрештою виявилися «нездатними» вкусити плоди свободи, дарованої імператрицею [11]. Саме через цю «нездатність» до свободи, небезпеку для кордонів імперії та високі військові витрати, Катерина ІІ «прийняла» півострів під власне правління для забезпечення там «миру» та «порядку».

Теза про «нездатність вкусити плоди свободи» та необхідність принести «мир» на окуповану територію загалом повторює традиційну імперську риторику XVIII-XIX століть щодо своїх колоній. Влада імперії в колоніях часто пояснювала свою присутність нездатністю місцевого населення до порядку. Обіцянка зберегти права місцевого населення виявилася досить нетривалою. Перерозподіл землі, позбавлення кримських татар земельної власності, державний контроль за мусульманським духівництвом – все це було достатньо серйозними змінами, які спонукали кримських мусульман до еміграції. До початку Кримської війни імперський шовінізм щодо мусульман був вже досить помітним [12]. Кримськотатарське населення весь час підозрювали у можливій зраді та погрожували можливим примусовим виселенням. Вже наприкінці століття, за словами Едварда Лаззеріні, стосунки кримських татар зі слов’янами в Криму мали характер взаємної ненависті [13]. Зважаючи на те, що імперська політика призвела до постійної еміграції кримськотатарського населення з Криму протягом всього ХІХ століття, незрозумілою є аналітична цінність популярної тези про «збереження» всіх прав та традицій в Криму після анексії півострова Російською імперією [14].

Як і інші поселенські колонії, Крим планово заселявся російськими колоністами. Відповідним чином змінювався і історичний наратив про півострів. Ще за часів Катерини ІІ всіляко підкреслювалася грецька колонізація півострова. А «новоутворені» кримські міста, засновані на місцях наявних поселень (Севастополь, Сімферополь тощо), не лише мали відображати грецьке минуле у своїх назвах, а й відраховували час свого заснування з відповідного указу імператриці. Таким чином, як і в інших поселенських колоніях, історія Криму часто «починалася» із приходом колонізатора. Щоправда, у випадку Криму забути воліли саме кримськотатарську – мусульманську – історію, а грецьке минуле Криму було вигідне імперії. Сучасний наратив історії Криму ХІХ століття мало згадує про населення півострова, яке проживало там до анексії. Це є історія Російської імперії в Криму, проте не зовсім історія Криму. Це також дуже типово для поселенських колоній.

Крим став поселенською колонією, яка не була відділена від метрополії океаном. Зрештою, в цьому полягає його основна відмінність від інших поселенських колоній. Характер будови Російської імперії не передбачав чіткого розподілу на землі метрополії та колоній. Зокрема, з огляду на це Олександр Еткінд пише про Росію як про імперію, що колонізує себе [15]. Крим став частиною імперії у складі Таврійської губернії. Здавалося б, він увійшов до «тіла» імперії, але стосунки між імперською владою та місцевим населенням, владою та кримським простором цілком вкладаються у процес колонізації. Імперія також не проголошувала чіткої «кольорової лінії» (color line) між місцевим населенням Криму та колонізаторами. В історії Криму не видно відвертої розмови про расові відносини, яка присутня, скажімо, в історії Сполучених Штатів, Канади чи Австралії цього часу. Але орієнталізація Криму та кримських татар присутня, релігійний шовінізм проти мусульманського населення – також. А тому маємо підстави говорити і про місцеву варіацію расових відносин у Криму, які, щоправда, існували у відмінній від західного расизму формі. До речі, традиція орієнталізації кримськотатарської культури присутня в Криму вже протягом кількох століть. Використовується вона саме в тому вигляді, в якому її описував Едвард Саїд – як спосіб панування імперії у колонії за допомогою риторичних практик.

Радянський поселенський колоніалізм: творення нового Криму

 

Радянський поселенський колоніалізм: творення нового Криму

Протягом більшої частини ХХ століття політика Радянського Союзу щодо Криму також загалом повторювала модель поселенської колонізації. Після нетривалого періоду коренізації, радянська національна політика повернулася до того, що Девід Бранденбергер називає «русоцентризм» [16]. Саме першість російської національності та культури, замаскована у псевдодемократичну риторику про «дружбу народів» визначала національну політику радянської влади щодо неросійських народів з 1930-х років. Крім того, уявлення радянського центру про «прикордонні регіони» та необхідність забезпечення їхньої лояльності, часто визначали репресивність національної політики [17]. Тож внаслідок радянської національної політики, втіленої у формі поселенської колонізації, Крим було повністю «очищено» від корінного населення та перетворено у «плавильний котел», де творився прототип «радянського народу».

Відносно короткий період політики коренізації в Криму завершився розстрілом кримськотатарської інтелігенції. Вже з 1930-х років Радянський Союз поступово реабілітував імперське минуле та, відповідно, практики імперії. Однією з таких практик була спеціальна політика держави щодо прикордонних районів та їхнього населення. За словами Павла Поляна, «мапи лояльності» існували у Російській імперії ще наприкінці ХІХ століття [18]. Імперський центр бажав знати лояльність населення різних частин імперії, усвідомлюючи етнічну різноманітність своїх підданих, а також намагався зміцнити лояльність цих територій шляхом переселення туди російського населення [19]. Попри офіційну версію, депортація кримських татар та інших народів з Криму у 1944 році є виявом саме цієї практики. Крим мав стати лояльною територією. А наявність на його території кримських татар, як і під час Кримської війни, радянська імперія сприймала як загрозу.

На цю тему: Враг народов. Зачем Сталин выселил древние этносы Крыма

Депортація 1944 року, заборона репатріації та повторні депортації протягом всієї другої половини ХХ століття насправді були пов’язаними подіями. Перефразовуючи Патріка Вульфа, депортація була «структурою, а не подією», адже її наслідки виходили (-ять) за межі 1944 року. Це вияв державного шовінізму щодо корінного народу Криму. Ці події також були спрямовані на те, аби корінні «не заважали» творенню нового колонізованого простору, не заявляли свої історичні та національні права на цю територію. Звинувачення кримських татар у «зраді» є типовою практикою імперії з викривлення наративу. Це спосіб імперії залучити всіх навколо до власної «гри наративу» – від другої половини ХХ століття (почасти й зараз – в окупованому Криму) кримських татар переслідує «тавро» зрадників. В такий спосіб імперський наратив та його носії досить успішно зміщують акценти: змушують виправдовуватися колонізовану жертву замість ведення неприємної розмови про факти колонізації та масового винищення представників народу-жертви.

 

Радянський поселенський колоніалізм: творення нового Криму

Кримська влада та центральна влада СРСР активно підтримували міф «народа-зрадника», влаштовували публічні судові процеси над кримськими татарами. Наприклад, у 1972 році завідувач відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ Іван Орел звітував до ЦК про публічний процес над учасниками кримськотатарського добровольчого батальону СД, який відбувався у Сімферополі:

«Хід судовго розгляду висвітлювався в обласній і республіканській пресі, по радіо і телебаченню. Газета «Кримська правда» надрукувала 18, «Курортная газета» - 12 матеріалів про судовий процес та добірок відгуків трудящих на нього. Офіційні повідомлення РАТАУ про процес були надіслані всім обласним і республіканським газетам. Газети «Правда України», «Робітнича газета» і «Сільські вісті» опублікували також по кілька матеріалів своїх власних кореспондентів.Процес викликав багато відгуків трудящих. В листах на адресу трибуналу, в партійні органи, до редакцій газет, радіо і телебачення, в усних заявах робітники, колгоспники, інтелігенція заявляють про свою ненависть до зрадників Батьківщини, вимагають для них вищої міри покарання»[20].

Уявлення про «народ-зрадник» межувало з расовою дискримінацією, адже людей записували до категорії «інших» на підставі етно-релігійної належності. Кожен окремий член спільноти не мав можливості «утекти» від власного походження. Крім цього, після депортації кримських татар продовжилася практика із «впорядкування» колонізованого простору. Крим потрібно було перетворити з землі кримських татар на «всесоюзну здравницю», «непотопний авіаносець». Іншими словами – Крим мав стати «спільним» для народів Радянського Союзу. Слідуючи логіці політики «дружби народів», «спільність» Криму також означала приналежність до домінантного – русоцентричного – радянського дискурсу. Для успішного втілення цієї мети необхідно було видалити згадки про корінний народ – з музеїв, топонімів, історичного наративу [21]. Наприклад, у червні 1955 року секретар ЦК КПУ Олексій Кириченко звернувся до секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова із проханням дозволити перейменування кримськотатарських та турецьких топонімів Криму:

«В Кримській області є низка географічних об’єктів /гір, річок/, що мають турецькі та татарські назви, котрі нагадують нашому народу період тяжкого потерпання від розбійницьких орд турецьких султанів та кримських ханів.

З ціллю відновлення найменувань, що відповідають історичним подіям та природнім умовам, уточнення та впорядкування наявних найменувань, ЦК КП України просить дозволити зміну назв вказаних у списку географічних об’єктів та надати їм імена, що відповідають історичним подіям та інтересам нашого народу» [22].

Такі перейменування були не поодинокими. Тільки в такий спосіб колонізатор міг витворити для себе образ корінного жителя колонізованого простору.

Війна та депортація спустошили Крим як в демографічному, так і в економічному плані. Протягом наступних десятиліть Криму постійно бракувало робочих рук у галузі сільського господарства. Тому влада організовувала переселення до Криму селян з інших областей та республік СРСР. Одночасно із Кримом відбувалося заселення і інших «південних областей УРСР» – Миколаївської, Херсонської, Запорізької, Кіровоградської, Сталінської та Дніпропетровської. Всього з 1949 по 1954 роки на ці території разом із Кримом були переселені 108,4 тисячі сімей. Проте, значна частина переселенців згодом залишила місця вселення через погане господарське облаштування та забезпечення територій [23]. За даними довідки, надісланої 1967 року секретарю ЦК КПУ Шелесту кримським обкомом партії, в процесі планового переселення до Криму після депортації кримських татар у 1944 році на півострів були переміщені 101 707 сімей, або 406.828 людей [24]. У тому ж документі вказано і місця звідки відбувалися переселення – 162 тисячі осіб були переселені з РСФСР, ще 244.7 тисяч – з території УРСР [25].

Переселення селян відбувалося згідно із планом. У 1954 році план передбачав, що протягом 1954-1958 років необхідно перемістити 17 тисяч сімей в кримські колгоспи та ще 800 сімей в радгоспи, зокрема, у 1955 році до Криму мали перемістити принаймні 3000 сімей [26]. Переселенці отримували пільги на місцях вселення: житло (або кредити на будівництво житла), роботу, господарство; було створено систему відшкодування, за якою переселенці мали можливість здати своє майно у місці вибуття та отримати заміну вже в місці вселення. Також було створено систему відшкодування витрат на перевезення майна в Крим [27]. Одночасно із набором переселенців до Криму на півострові місцева влада розпочала підготовку до їх прийому. Протягом певного періоду новоприбулих заселяли у будинки депортованих з Криму людей та перерозподіляли між ними майно, що лишилося на місці. Проте також існувала постійна потреба у будівництві нового житла. Реалізація планів щодо переселення та надання переселенцям помешкань, як видно з документів, відбувалася із проблемами. Через незадовільні умови проживання лише в 1958 році Крим залишили 1722 сім’ї, переселені цього року [28]. Переселення відбувалося швидше, аніж будівництво помешкань для прибулих [29]. Як наслідок, трапляються такі звіти:

«...1408 сімей (переселених у 1958 році – М. С.) проживають на підселенні у будинках колгоспників і робітників радгоспів та в непристосованих для житла приміщеннях /сарайчиках, кухнях та ін./...

В колгоспі ім. Калініна Зуйського району переселенці розміщені в сараї для сушіння тютюну, який зовсім непридатний для житла, в той час як 16 будинків з незначними недоробками будівництвом не закінчуються» [30].

Одночасно із плановими переселенцями в Крим переїжджали і «позапланові». Деяких добровільних переселенців дійсно залишали на місцях, додавали до плану переселення та поширювали на них переселенські пільги, але це було, радше, винятком, аніж правилом. Наприклад, у 1963 році Кримський обком надіслав прохання до секретаря ЦК КПУ Підгорного із проханням дозволити часткове поширення переселенських пільг на 4260 сімей позапланових переселенців (більше 10 тисяч працездатних осіб), оскільки Криму не вистачало робочих рук [31]. Згадок про позапланових переселенців та просто мігрантів до Криму в партійних документах небагато. Переважно вони трапляються тоді, коли виникають проблемні ситуації та позапланові переселенці намагаються «зайняти місця» та отримати пільги планових [32]. Але немає сумніву, що позапланова міграція до Криму у післявоєнну добу відбувалася. Із впевненістю можна сказати, що мігранти/позапланові переселенці мусили відповідати певним критеріям, закладеним паспортною системою та радянському уявленню про прикордонні території.

 

Радянський поселенський колоніалізм: творення нового Криму

Паралельно із переміщенням сільськогосподарського населення до Криму масово прибували військові пенсіонери, що відбилося на соціальних ієрархіях всередині суспільства. У 1950-х роках в Радянському Союзі розпочався процес скорочення збройних сил. Значна кількість демобілізованих та відправлених у відставку військових почали прибувати до Криму на постійне місце проживання. Радянська держава всіляко підтримувала престиж відставних офіцерів, що бажали оселитися в Криму. Це не могло не вплинути на спосіб сприйнття кримським населенням цього престижу, а також національних ієрархій. Протягом другої половини ХХ століття тенденція переселення до Криму відставних офіцерів зберігалася. За словами Євгена Лупакова, капітана 1-го рангу українських ВМС у відставці  та колишнього заступника командира 14-ої дивізії підводних човнів ЧФ СРСР, радянські військово-морські офіцери часто переводилися на службу до Чорноморського флоту в останні роки перед виходом на пенсію [33].

У 1955 році постанова ЦК КПРС скорочувала особовий склад Таврійського військового округу. Згідно з орієнтовними даними, надісланими до Президії ЦК Компартії України командувачем округу генерал-полковником Людниковим, з 1336 офіцерів, що звільнялися у запас, 530 осіб мали залишитися на постійне проживання в Криму. Також у звіті сказано, що з 934 офіцерів, звільнених у попередні роки, 387 осіб залишилися на проживання в Кримській області [34]. Реальні цифри були дещо іншими: з 1 вересня по 20 грудня 1955 року до Криму прибули та зареєструвалися 731 офіцер, більшість з них обрали для проживання міста Севастополь (247 осіб) та Сімферополь (231 особа) [35]. Умовно кажучи, в цей час приблизно половина звільнених у запас офіцерів Таврійського військового округу після закінчення служби лишалися у Кримській області. Подібна тенденція простежується і в Чорноморському флоті: згідно зі звітом його командувача віце-адмірала Пархоменка, з 1494 офіцерів, котрі звільнилися у 1955 році, 941 залишився на постійне проживання в Кримській області (з них 530 – в Севастополі) [36]. Всього ж за період з квітня 1953 року по 20 грудня 1955 року до Криму прибуло 3268 офіцерів [37]. Зі звіту секретаря Кримського обкому КП України Клязкніка від 28 квітня 1956 року:

«Основна маса звільнених офіцерів прибувала на постійне місце проживання до міст: Сімферополь, Севастополь, Євпаторію, Керч, Феодосію та Ялту. В цих містах прийнято на облік 2008 офіцерів запасу, або 86% з числа звільнених після 1 вересня 1955 року»[38].

З квітня 1953 року по червень 1956 року до Криму прибули 5140 офіцерів, 88% від цієї кількості поселилися в містах, 2035 осіб – в Севастополі та Сімферополі [39].

У 1960-х роках розпочалася чергова хвиля скорочення особового складу радянської армії, відповідний закон було видано 19 січня 1960 року. У своєму звіті від 7 січня 1963 року секретар кримського обкому Стешов зазначав, що станом на 1 січня 1963 року до Кримської області прибуло 4559 офіцерів, звільнених у запас або у відставку. Проте «в міста області прибуло 3375 осіб, в тому числі: в Сімферополь – 1151, Севастополь – 1831, Керч – 407, Ялту – 196, Євпаторію – 380, Феодосію – 368. З загального числа прибулих офіцерів не отримують пенсії 942 особи, що складає 20.6 відсотків» [40].

Водночас вже 14 квітня 1963 року секретар промислового обкому зазначає, що згідно із законом 1960 року про скорочення особового складу на 1 січня 1963 року до Криму прибули 4632 офіцери, з них 4499 – до міст [41]. Разом з цим зазначається, що до закону від 15 січня 1960 року до Криму прибули 9448 звільнених офіцерів [42]. Якщо всі названі дані вірні, можна припустити, що з червня 1956 по січень 1960 року до Криму прибули трохи більше 4 тисяч офіцерів.

 

Радянський поселенський колоніалізм: творення нового Криму

За допомоги місцевих партійних органів демобілізовані та звільнені у запас офіцери отримували житло та роботу (а також, звичайно, військову пенсію) і в разі потреби за кошти держави їх відправляли на навчання для отримання нової професії. Попри значні проблеми із виконанням цих завдань, загалом обіцянки виконувалися. Так, наприклад, станом на 24 грудня 1955 року 586 з 731 прибулих того року офіцерів Таврійського округу були забезпечені житлом [43]. Відповідно до офіційної статистики, в тому ж Таврійському військовому окрузі та на Чорноморському флоті справи із працевлаштуванням військових йшли найкраще: станом на 15 грудня 1955 року виконання плану по працевлаштуванню офіцерів Таврійського округу було здійснено на 75%, тоді як Чорноморський флот виконав план на 108.5%. Для порівняння, показники Київського округу – 53.8%, Одеського – 61.6% та Прикарпатського – 52.6% [44].

Відповідно до звіту секретаря кримського обкому Стешова від 7 січня 1963 року, протягом 1960-1962 років 3287 прибулих до Криму офіцерів були працевлаштовані, ще 236 осіб були направлені на навчання [45]. Станом на 7 січня 1963 року не працевлаштованими були лише 10 осіб. Автор звіту зазначає, що «всім цим особам пропонувалася робота на підприємствах та будівництві. Натомість вони просять влаштувати їх на адміністративно-господарчі посади» і додає, що «з загальної кількості 4559 офіцерів, що прибули в Кримську область після 5 січня 1960 року забезпечені житлом 4140 осіб...» [46]. Тобто в радянському Криму, який вже був місцем розташування значної за розмірами структури Чорноморського флоту (військова інституція з чіткими уявленнями про ієрархію та престиж) у другій половині ХХ століття з’явилася також група відставних військових, які після виходу на пенсію отримували від держави всі можливості зайняти в суспільстві високе економічне та соціальне становище і були свідомими своїх прав на таке становище.

Треба враховувати, що переважна більшість звільнених у запас офіцерів мали сім’ї, а тому досить незначні цифри, представлені в документах, на практиці були у кілька разів вищими. У 1966 році Севастополь став закритим для відвідування (та проживання) містом. Збереження тенденції, за якою звільнені офіцери залишалися в місті на постійне проживання зробило його містом військових із своєрідною культурою, політичним значенням для Криму та свідомістю населення. Також необхідно враховувати, що у наведених вище документах йдеться лише про офіцерів, водночас, демобілізація відбувалася також і серед рядового та сержантського складу. Про те, яка частина демобілізованих військовослужбовців нижчих рангів лишалася в Криму наразі можна лише здогадуватися. Наприклад, в 1954 році секретар кримського обкому Полянський звертався до ЦК КПУ із проханням поширити переселенські пільги на солдатів та сержантів Чорноморського флоту та Таврійського військового округу, котрі виявили бажання залишитися в Криму на постійне місце проживання для роботи в колгоспах та перевести туди свої сім’ї [47].

На цю тему: Владимир Мильчев. В поисках «Антисечи»: запорожские общины за пределами вольностей (1740-1760-е гг.) Часть II

Замість висновків

Міфологізовані наративи історії Криму досить активно функціонують в українському суспільстві і зараз. Крим «є російським», бо Росія успішно підтримує режим поселенської колонізації на півострові. А з 2014 року – відновила активне заселення Криму громадянами Росії. Можливо саме уявлення про Крим як про «російський плацдарм» стало однією з декількох причин настільки успішної операції з його захоплення.

Переосмислення минулого Криму має стати одним з перших кроків до усвідомлення глибини проблеми, з якою пов’язана його деокупація. Постколоніальна теорія та теорія поселенського колоніалізму можуть слугувати зручним методологічним підходом до такого переосмислення. Історія Криму не унікальна і не нова. Вона надзвичайно подібна до історії поселенських колоній західноєвропейських імперій та перебуває у світовому історичному контексті.

Сучасний Крим є поселенською колонією, сформованою внаслідок послідовної політики Російської імперії та Радянського Союзу, спрямованої на заміщення місцевого кримського населення лояльними собі поселенцями. Внаслідок цієї політики змінився сам зміст поняття «кримський» та «кримчанин», адже поселенці та їхні нащадки досить давно сформували локальну кримську ідентичність. Втім, це не повинно нівелювати той факт, що більшість теперішніх жителів Криму не є для півострова корінним населенням. Корінними для Криму є кримські татари, які сформувалися в Криму як народ та для яких Крим є частиною національної ідентичності. Саме тому будь-які політичні рішення та переосмислення кримського історичного наративу повинні забезпечувати право корінних мешканців півострова бути почутими. І тут знову в нагоді стає теорія поселенської колонізації, адже вона дозволяє говорити жертві, а не лише колонізатору.

Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції сайту «Україна Модерна».© Максим Свєженцев.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.


Максим Свєженцев– історик, Ph.D., дослідник історії Криму. У 2020 році захистив дисертацію в Університеті Західного Онтаріо (Канада) під назвою «Phantom Limb: Russian Settler Colonialism in Post-Soviet Crimea (1990-1997)». Вивчає історію пострадянської трансформації Криму як російської поселенської колонії. Наразі працює над публікацією монографії, підготованої на основі дисертаційного дослідження.


[1] Patrick Wolfe, “Land, Labor, and Difference: Elementary Structures of Race”, The American Historical Review 106, no. 3 (June 2001): 868, https://doi.org/10.2307/2692330.

[2] Patrick Wolfe, Settler Colonialism and the Transformation of Anthropology: The Politics and Poetics of an Ethnographic Event, Writing Past Colonialism Series (London ; New York: Cassell, 1999), 163.

[3] Gayatri Spivak,“Can the Subaltern Speak?” in Colonial Discourse and Postcolonial Theory. A Reader, ed. Patrick Williams and Laura Christman (NY: Columbia University Press, 1994), 101.

[4] Walter L. Hixson, American Settler Colonialism: A History, First edition (New York, NY: Palgrave Macmillan, 2013), 11.

[5] Див.: Olufemi Taiwo, How Colonialism Preempted Modernity in Africa (Bloomington: Indiana University Press, 2010).

[6] Brian Glyn Williams, The Crimean Tatars: The Diaspora Experience and the Forging of a Nation, Brill’s Inner Asian Library, v. 2 (Leiden ; Boston: Brill, 2001), 73.

[7] Andreas Schönle, “Garden of the Empire: Catherine’s Appropriation of the Crimea,” Slavic Review 60, no. 1 (2001): 1–23, https://doi.org/10.2307/2697641.

[8] Edward W. Said, Orientalism, 1st ed (New York: Pantheon Books, 1978), 189.

[9] Sara Dickinson, “Russia’s First ‘Orient’: Characterizing the Crimea in 1787,” Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History 3, no. 1 (2002): 18, https://doi.org/10.1353/kri.2002.0005.

[10] Див.: Лариса Якубова, Станіслав Кульчицький, Кримський вузол (Київ: Кліо, 2019).

[11] «Манифест. – О принятии полуострова Крымского, острова Тамана и всей Кубанской стороны под Российскую Державу», Полное собрание законов Российской империи, Т. 21 (Санкт Петербург: Типография II Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1830), 897-898.

[12] Mara Kozelsky, Crimea in War and Transformation (New York, NY: Oxford University Press, 2019).

[13] Daniel R. Brower and Edward J. Lazzerini, eds., Russia’s Orient: Imperial Borderlands and Peoples, 1700-1917, Indiana-Michigan Series in Russian and East European Studies (Bloomington: Indiana University Press, 1997), 170.

[14] Варто звернути увагу на повторення традиції. Адже згідно з сучасним російським міфом, окупація півострова у 2014 році також відбувалася «безболісно»\ «безкровно» та зі збереженням всіх прав місцевого населення. Окупаційна влада навіть визнала кримськотатарську та українську мови «державними» нарівні з російською у так званій «Республіці Крим». Натомість, звіти про стан справ у сфері прав людини в Криму після окупації, зокрема у сфері вивчення та використання української та кримськотатарської мов, демонструють повністю протилежну ситуацію.

[15] Александр Эткинд, Внутренняя колонизация: имперской опыт России (Москва: Новое литературное обозрение, 2013).

[16] Дэвид Бранденбергер, Национал большевизм. Сталинская массовая культура и формирование русского национального самосознания (1931-1956) (Санкт Петербург: ДНК, 2009), 8.

[17] Terry Martin, The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923-1939, The Wilder House Series in Politics, History, and Culture (Ithaca ; London: Cornell University Press, 2001), 314.

[18] Павел Полян, Не по своей воле... История и география принудительных миграций в СССР (Москва: Мемориал, 2001), 20-21.

[19] Anatoly M. Khazanov, After the USSR: Ethnicity, Nationalism and Politics in the Commonwealth of Independent States (Madison, Wis: The University of Wisconsin Press, 1995), 5–6.

[20] Фонд 1, опис 25, справа 703 АРК 1

[21] Gwendolyn Sasse, The Crimea Question: Identity, Transition, and Conflict, Harvard Series in Ukrainian Studies (Cambridge, Mass: Distributed by Harvard University Press for the Harvard Ukrainian Research Institute, 2007), 69.

[22] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 31. Спр. 277. Арк. 22.

[23] Ф. 1. Оп. 24. Спр. 3587. Арк. 44.

[24] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 24. Спр. 6321. Арк. 14.

[25] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 24. Спр. 6321. Арк. 14.

[26] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 24. Спр. 3672. Арк. 17.

[27] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 24. Спр. 4290. Арк. 39-40.

[28] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 31. Спр. 1315. Арк. 9.

[29] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 24. Спр. 4290. Арк. 49, 57, 64, 72, 79, 99, 100, 117, 124, 125, 131, 132.

[30] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 31. Спр. 1034. Арк. 208.

[31] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 31. Спр. 2222. Арк. 26.

[32] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 31. Спр. 2222. Арк. 25.

[33] Євген Лупаков, інтерв’ю з автором. Київ. 27 серпня 2018.

[34] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 24. Спр. 4092. Арк. 114.

[35] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 24. Спр. 4092. Арк. 202.

[36] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 24. Спр. 4092. Арк. 126-131.

[37] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 24. Спр. 4092. Арк. 202.

[38] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 24. Спр. 4404. Арк. 50.

[39] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 24. Спр. 4404. Арк. 79.

[40] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 31. Спр. 2327. Арк. 22.

[41] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 31. Спр. 2327. Арк. 84.

[42] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 31. Спр. 2327. Арк. 85.

[43] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 24. Спр. 4092. Арк. 202.

[44] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 24. Спр. 4092. Арк. 160.

[45] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 31. Спр. 2327. Арк. 22.

[46] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 31. Спр. 2327. Арк. 22.

[47] ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 24. Спр. 3587. Арк. 40.

Максим Свєженцев, , опубліковано в журналі Україна модерна


На цю тему:

 

 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  [email protected]