Не заперечена теорія ґенези української мови Шевельова

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

 Стаття Майкла Флаєра "Ukrainian – Russian: Poles Apart?"¹ ("Українці – росіяни: протилежні полюси?") в "Harvard Ukrainian Studies" зацікавила не тільки тим, що автор звернувся до української тематики (в надмірній увазі до якої його було би важко звинуватити: за десять років керівництва Українським науковим інститутом Гарвардського університету Флаєр опублікував 17 робіт на російську тематику і лиш три – на українську).

Стаття заінтриґувала ноткою сумніву, висловленим знаком питання в назві. Підозра, як виявилося, була недаремною: суть повідомлення, яке Флаєр хотів донести до читачів найавторитетнішого українознавчого наукового журналу на Заході, полягає в тому, що Юрій Шевельов помилявся, заперечуючи стадію спільної для предків і українців, і росіян східнослов'янської мови – бо, мовляв, розділення цієї єдиної колись пари почалося лише з одинадцятого століття (тобто з процесу феодального дроблення Київської Русі).

Адже, переконує Флаєр, теорія Шевельова (за якою три східнослов'янські мови постали не з поділу єдиної давньоруської мови, а з об'єднання п'яти різних діалектів праслов'янської мови в три різні мови) спростована сучасними досягненнями слов'янської історичної лінгвістики. Ці досягнення, пише він, найбільш вражаюче виражені теорією Геннінґа Андерсена, яка пояснює неоднакові рефлекси голосного e на різних, відділених відповідними ізоглосами, ареалах слов'янських мов.

Але найцікавіше в цьому всьому те, що теорія Андерсена власне підтверджує, а не спростовує висновки Шевельова.

Спробую пояснити цей парадокс.

Спочатку, отже, про теорію ґенези української мови Юрія Шевельова.

Читайте також: Як харківські культурні діячі переходять на українську мову та віднаходять українську культуру

Колись, десь 1850 року, інспірований теорією Дарвіна німецький мовознавець Авґуст Шляйхер (член російської імперської Академії, до речі) розробив, за аналогією з біологією, концепцію генеалогічного дерева мов та мовних сімей, за якою розвиток мов іде від певної прамови шляхом розгалуження – таким чином постають мовні сім'ї й окремі мови, які потім, своєю чергою, дробляться на окремі діалекти. Концепція була зручним інструментом реконструкції прамов на основі збереженого матеріалу мов, що розвинулися з неї, тому набула популярності.

Натомість російські мовознавці (інспіровані концепцією "История России с древнейших времён" Соловйова, за якою Київська Русь була лиш раннім історичним періодом постання Російської імперії) використали схему розгалуження мовних сімей і розробили теорію, за якою, згрубша кажучи, праслов'янська мова розпалася на південнослов'янську і західнослов'янську мовні сім'ї й окрему східнослов'янську (давньоруську) мову, з якої проросли три її великі діалекти: біло-, мало-, та великоросійський.

В найшовіністичнішій версії давньоруська мова просто переросла в російську, а дорогою від неї відбрунькувався малоруський діалект; ліберальніші ж з цих мовознавців, серед них Олексій Шахматов, визнавали окремішність української мови, але саму східнослов'янську єдність навіть не підважували. Її пробували спростовувати деякі українські мовознавці, зокрема Степан Смаль-Стоцький, але їх просто висміювали. Теорія почала тріщати в 1920-х роках внаслідок публікацій плеяди українських ранньорадянських мовознавців – але "неправильних" науковців доволі швидко репресували. Фактично, теорія Шахматова, тюнінгована Федотом Філіним, і стала офіційною єдиноправильною доктриною пізньорадянського мовознавства.

Поклавши собі за мету дослідити ґенезу української мови, Шевельов розумів родовий ґандж теорії мовного генеалогічного дерева: мови могли утворюватися внаслідок не тільки розпаду прамови, а й інтеґрації різних її діалектів. Стосовно східноєвропейських мов такий підхід міг пояснити непояснювані в рамках офіційної теорії факти мовної історії, через які Шахматову доводилося постійно міняти свою теорію. Отож, будучи за межами СССР в умовах творчої свободи, Шевельов взявся за реалізацію такого пояснення, яке автоматично розвалювало концепцію східнослов'янської єдності.

Найпереконливіше це можна було зробити на основі історичної фонології, оскільки фонетичні закони за своєю регулярністю та безвинятковістю майже аналогічні фізичним. А найкращим матеріалом, щоб показати ненауковість офіціозної теорії, була білоруська мова, тож Шевельов у Швеції 1952 року пише "Проблеми походження білоруської мови"², де доводить, що білоруська мова постала як результат експансії полоцько-рязанської діалектної групи (в її західній частині) на києво-поліську групу (і, можливо, поглинула б її повністю, якби експансію не зупинили зростаючі галицькі, а потім і київські впливи), тобто постала з двох діалектних груп праслов'янської спільності, і показав, що так само з двох діалектних груп виникла (але через їхній синтез, а не експансію) й українська мова (і так само російська).

Потім у своїй мемуарній книзі "Я – мене – мені... (і довкруги)" він згадував:

"Ця праця була першою ланкою в тому, що я вважаю центральною темою й проблемою свого наукового життя – проблема походження української мови. Щоб подати і оборонити цю проблему в моєму насвітленні, треба було дати критику найвпливовішої тоді концепції Олексія Шахматова (з якої виросла, в спрощеному й звульгаризованому вигляді, і офіційна концепція, що панує в Росії й дотепер).

У концепції цій найслабшою ланкою було, власне, походження білоруської мови, явно в Шахматова незадовільна. Виявити й розробити цю ланку, показати, що білоруська мова постала не з диференціяції «праруської», а зі злиття двох відмінних діялектних одиниць, – означало висадити всю концепцію розкладу первісно єдиної східнослов’янської мови й показати постання пізніших східнослов’янських мов з інтеграції діялектів – означало перебудувати всю усталену систему поглядів. Білоруська мова була тим камінчиком, що витягти його означало падіння цілого муру. Так ґенеза білоруської мови стала ключем до всієї первісної історії східнослов’янських мов, інакше, ніж дотепер, баченої"³.

Оскільки ця робота ще не перекладена на українську мову (на білоруську її в 2010 році переклали в "Arche. Пачатак"⁴), варто навести розділ її висновків повністю.

"8. Висновки.

Проведений вище аналіз призводить до наступних висновків щодо формування білоруської мови:

(1) Перед початком історичної ери виникла певна діалектна група, яка охоплювала досить велику територію, яку приблизно можна позначити як простір від Пскова на півночі до Мінська на півдні та від Вільна на заході до Рязані на сході. В етнічному відношенні цей простір, який можна назвати полоцько-рязанським, включав південну групу кривичів, радимичів і в'ятичів. Загальною мовною рисою цієї групи була наявність балтійського субстрату, на якому ці слов'янські племена оселилися та/або який вони могли забрати з собою при подальшому переселенні. Залиті слов'янською мовою, литовські елементи мали на неї мало активного впливу, але сприяли збереженню деяких давніх рис. Головною з них була відсутність відмінності короткого a, o (å̆) і e, а (ä̆), що збереглося в ненаголошених складах, але зникло в наголошених.

(2) Відокремлення північно-кривицької групи (новгородських словенів) в інший тип мови було викликано відсутністю балтського і наявністю фінського субстрату, а також залежністю від іншого політичного центру.

(3) Сучасна південно-білоруська територія спочатку не належала до полоцько-рязанської мовної групи. Вона була частиною іншої, а саме києво-поліської групи, також сформованої в передісторичні часи. Етнічно остання група складалася з древлян, полян, сіверян і дреговичів. Хоча в попередні часи ця група зазнала деяких змін, спільних для галицько-подільської та полоцько-рязанської груп (можливо, g > γ > h), або частини другої з них (ьl > ьw), на початку історичної епохи вона пішла власним шляхом розвитку, що найяскравіше виявилося в поліфтонгізації о, е в новозакритих наголошених складах. Лише незначна частина мовних змін, що відбувалися в цій групі, була винесена поза її територію – на північ або на захід.

(4) Під час формування Литовської держави мовні зміни в західній частині полоцько-рязанської групи не проникали на її східну частину, натомість розширювалися на києво-поліський простір або принаймні на його північну частину. Однак впливи з Галичини на Волині та, пізніше, відновлення Києва як церковного та культурного центру і наплив населення із Заходу, що призвели до виникнення козацької гетьманської держави, поклали край цьому проникненню. Києво-поліський діалектний ареал тоді став місцем зустрічі перехресних впливів з півночі та південного заходу, сам собою не демонструючи жодних значних інновацій. Боротьба між цими впливами була повільною і неактивною, а тому їхній діапазон дуже різнився. Саме тому чітку межу між українською та білоруською мовами можна провести тільки з урахуванням одного окремого, довільно обраного явища, іґноруючи інші.

(5) Причини відокремлення східної (рязанської) частини полоцько-рязанської групи від західної (полоцької) були двоякі: частково це було пов'язано з фінським субстратом, наявним у районах нової колонізації навколо басейну нижньої Оки, але також значною мірою зі змішуванням з іншим потоком східнослов'янської колонізації, що йшов із півночі (з Новгорода через Москву або через володимиро-суздальську землю), а також з політичним кордоном між Великим князівством Литовським і князівствами на схід від нього, які пізніше були об'єднані в Московському князівстві.

(6) З цієї причини Псков був відокремлений від первісної полоцько-рязанської групи і потрапив у сферу впливу Новгорода.

(7) Отже, сучасна білоруська мова сформувалася внаслідок експансії первісної полоцько-рязанської групи в її західній частині на південь і поглинання нею північної частини києво-поліської групи, що водночас супроводжувалося втратою її північної та східної частин – ареалу нової колонізації, а також деяких старих в'ятичівських поселень. Таким чином, білоруська мова є продуктом відносно пізніх змін, що завершилися в XVI ст., хоча її коріння сягає доісторичних часів.

Характер формування білоруської мови відрізняється від української та російської мов. Останні дві мови виникли в результаті органічного злиття двох різних елементів: києво-поліської групи (в її південній частині) з галицько-подільською групою – у випадку української мови; і новгородсько-суздальської групи з полоцько-рязанською (в її східній частині) – у випадку російської мови, обидві вони кристалізувалися в новоутворених перехідних синтетичних діялектах, які лягли в основу літературних мов (у Росії – перехідні центральні діялекти, в Україні – південно-східна група діялектів).

Білоруська мова натомість була створена шляхом розширення рис полоцько-рязанської групи діялектів (в її західній частині) на пасивний фон північної частини києво-поліської групи. Ця експансія не супроводжувалася жодними широкими двосторонніми колонізаційними рухами, і тому білоруська мова не має в своєму ядрі синтетичних діялектів, а демонструє, з центру на південь, поступове зменшення характеристик білоруської мови і перехід до української мови. Білоруська літературна мова базується головним чином на центральних білоруських діялектах і не виявляє жодних важливих особливостей так званих південно-білоруських діялектів.

(8) З півночі, сходу та півдня білоруська мова оточена перехідними діялектами. На північ від неї це діялекти з «полоцько-рязанською» структурою, втягнуті у сферу північно-російських діялектів. На сході між білоруськими і південно-російськими діалектами не можна провести чіткої межі, бо первісно вони були єдиним цілим. Тут можна лише описати межу поширення російських рис на захід або білоруських рис на схід. Що стосується перехідних південних діялектів, то неможливо розрізнити, чи вони білоруського, чи українського характеру, оскільки спочатку вони не були ні першими, ні другими в сучасному розумінні цих термінів, а становили групу говірок, яка пізніше була поглинута частково білоруською, частково українською мовами, а частково залишилася в нейтральному, лінгвістично невизначеному стані.

(9) Історія формування сучасної білоруської мови обумовлює важливу поправку до досі доволі популярної думки Яґіча [V. Jagić. Einige Streitfragen. 2. Verwandschaftsverhältnisse innerhalb der slavischen Sprachen. ASPh 20, 1898: 34]: «Коли бачиш, як руські [східнослов'янські] діялекти так дивно переходять один в один відповідно до свого географічного положення, то створюється враження, що рухи пізніших століть насправді не завдали смертельного удару первісному групуванню руських племен відповідно до їхніх діялектичних характеристик. Невеликі зрушення і розширення рамок могли мати місце, але не в результаті політичних комбінацій, а в результаті власне народного руху». Як бачимо, ці зміни та перегрупування були радикальними, а політичні зміни відіграли вирішальну роль у формуванні білоруської мови.

Схематично розвиток первісних мовних груп* [*Наскільки ці чотири групи збігалися з чотирма "імперіями" східних слов'ян, згаданими в арабських джерелах (Славія біля озера Ільмень, Арса біля Оки, Куяба біля Києва і Храват, Хордаб в Галичині), є захоплюючою темою для подальшого вивчення (пор. L. Niederle. Manuel de l’antiquité slave. Paris 1923: 211)] у сучасні східнослов'янські мови можна представити таким чином:

Ця схема, показуючи загальний напрямок перегрупувань, не відображає територіальних здобутків чи втрат кожної з перших трьох первісних груп.

(10) Можна припустити, що формування чотирьох первісних мовних груп не лише відображало колонізаційні рухи та різні етнічні субстрати, а й було зумовлене політичними поділами та розмежуваннями східнослов'янської території, а також залежністю відповідних груп від різних історичних держав. Однак ця проблема не має прямого відношення до походження білоруської мови"⁵.

Після оприлюднення цієї своєї теорії походження української мови (1953 року вона була опублікована в серії монографій журналу “Word”) Шевельов почав систематично обґрунтовувати її мовними фактами, зосередившись на фонології – оскільки, як пояснював він потім свій задум:

"З різних рівнів мовної системи фонетика має ту перевагу, що вона оперує найменшою кількістю складових елементів; у випадку слов'янських мов кількість фонем звичайно не перевищує 50. Уже в морфології кількість складових елементів далеко більша, а в лексиці вона сягає десятків тисяч. Відповідно, фонетичні елементи найлегше піддаються облікові і підрахункові і забезпечують найточніші висліди. Вони також найкраще вивчені"⁶.

Читайте також: 115 років із дня народження Юрія Шевельова: "Три страшні вороги українського відродження"

1964 року Шевельов завершив фундаментальну монографію "Передісторія слов'янської мови. Історична фонологія спільнослов'янської мови"⁷ (теж у нас досі не перекладену), в якій довів, що "факти фонологічного розвитку слов'янських мов до приблизно Х століття не виправдовують традиційного поділу слов'янських мов на східну, західну і південну групи"⁸.

Він показав, що "розпад праслов'янської мови не був схожий на ріст дерева, яке спочатку випустило три великі гілки (східно-, західно- та південнослов'янські), з яких згодом проросли менші гілочки (окремі слов'янські мови, як ми їх знаємо). Цю дезінтеграцію також не можна осягнути за допомогою традиційної метафори хвиль, що поширюються одна за одною. Якщо метафора взагалі тут буде доречною, то найкраще підійде образ хмар у небі в грозовий день, з їхніми постійними змінами форми, наростанням, накладанням, злиттям, роз'єднанням і здатністю миттєво зникати"⁹.

Лінгвістично, пише він, північноукраїнські діалекти (як, зрештою, і південноросійські) могли стати білоруськими – експансію північнобілоруських діалектів на південь стримало поширення галицько-подільської діалектної групи. Але така ситуація була не тільки з майбутніми східно-слов'янськими мовами: східнословацькі діалекти могли стати польськими, західноболгарські – сербо-хорватськими, а діалекти сербо-хорватської – як словенськими, так і болгарськими (пізніше Геннінґ Андерсен ці майже однакові потенційні можливості окреслить поняттям біфуркацій¹⁰).

Шевельов підсумовує:

"Історія будь-якої конкретної слов'янської мови сягає корінням у цей період, і будь-яке трактування цієї історії має починатися з перших подій, які позначили перші прояви відносно незалежних змін у заплутаному і живому клубку тогочасних слов'янських діялектів. Це, однак, не означає, що будь-яка з цих мов існувала в той час як така. Історія людини починається з її ембріона, але ембріон – це не людина"¹¹.

А далі Шевельов зосереджується – яко редактор серії монографій – на вивченні історичної фонології сусідніх з українською окремих слов’янських мов – польської (1973), словацької (1975), білоруської (1977), що вийшли в цій серії – та на дослідженні історичної фонології самої української мови, результатом якого стала англомовна монографія "Історична фонологія української мови" 1979 року¹². В ній він на основі величезного масиву діалектних даних та історичних джерел завершує чвертьвікове доведення своєї теорії ґенези української мови:

"Як би парадоксально це не звучало, але діялектна дихотомія української мови на північний та південний діялекти давніша за саму українську мову. Українська мова, фактично, виникла в результаті злиття цих двох діялектних елементів, точніше південного та південної частини північного (північна ж частина цього останнього в процесі історичного розвитку послабила свої зв'язки з південною частиною і була залучена до формування та еволюції білоруської мови)"¹³.

Початок формування доісторичних наріч – південно-західного (галицько-подільського) та північного (київсько-поліського) – він датує приблизно з VI–VII століть; завершення їхнього синтезу формуванням найбільшого – південно-східного – наріччя припадає на XVI–XVII ст.

У своїй інавґураційній лекції в Києво-Могилянській академії у вересні 1992 року Шевельов тезово виклав остаточну версію своєї теорії, яка в письмовій редакції (травень 1993 року) була опублікована під назвою "Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова?"¹⁴

У світлі новітніх діалектологічних досліджень Шевельов запропонував розглядати не чотири, а п'ять первісних діалектних реґіонів східнослов'янських мов: Галицько-Подільський – української, Київсько-Поліський – української та білоруської, Полоцько-Смоленський – білоруської та російської, Новгородсько-Тверський та Муромо-Рязанський – російської.

Мапа діалектних реґіонів

Тобто остаточна схема виглядає так (у публікації лекції помилково було пропущено третю стрілку до російської мови):

Як пише Шевельов,

"Справжня, «жива» українська мова ніколи не була «давньоруська», ніколи не була «спільноруська», ніколи не була тотожна з російською, не була предком або нащадком або відгалуженням російської мови. Вона поставала й постала з праслов'янської, формуючися від 6 до 16 ст."¹⁵.

А тепер про теорію Геннінґа Андерсена.

Андерсен постулює¹⁶, що в пізньослов'янський період слабкий e, колишній праслов'янський короткий звук ₑă, вимовлявся дифтонгізовано (кількома роками раніше Андерсен показав, що для ненапружених голосних переднього ряду цей тип дифтонгізації є звичайним явищем¹⁷; зрештою про цю тенденцію до специфічної структури голосних у праслав'янській мові в VI–V ст. до Р.Х. писав і Шевельов в "Передісторії слов'янської мови": в них "з'являється фаза (ґлайд), що не обов'язково фонетично збігається з їхнім ядром"¹⁸): опорний ненапружений передній голосний [ε] закінчується фазою низького огубленого [ɔ], тобто [εɔ], що в певних умовах може сприйматися, а отже й ідентифікуватися як фонема /e/, а в інших – яко фонема /o/ (як, пояснює він, тепер у румунській мові інтерпретується [ea]).

Більше того, пише Андерсен, інтерпретація [εο] як реалізації /о/ (а не /е/) може розглядатися як перцептивно (на слух) вмотивована: за інших рівних умов бемольна (огублена) фаза такого голосного з більшою ймовірністю сприймається як його центр, ніж акутова фаза, оскільки нижча друга форманта бемольної фази спричиняє більшу концентрацію акустичної енергії у відносно вузькому діапазоні частот і, отже, більшу інтенсивність сприйняття. Цей ефект у своїй попередній роботі про дифтонги Андерсен назвав "зміщенням інтенсивності"¹⁹.

Читайте також: Слово-зброя. Поети знову стають значущими пророками в Україні

Але такий варіант інтерпретації можливий за певних умов:

(a) після м'яких (палатальних /č š ž j/ та палаталізованих (у термінах фонології дистинктивних ознак – дієзних) приголосних, коли [ε] може сприйматися лиш як артикуляційно необхідна фаза переходу до [ɔ], що посилюється загальною тенденцією до "поглинання" цими приголосними палатальної фази артикуляції звука (ґлайду) наступних голосних: тоді [εɔ] трактується яко позиційно зумовлена реалізація /o/;

(b) перед твердими приголосними або наприкінці слова, оскільки перехід до дієзних уневиразнює кінцеву фазу артикуляції [εɔ], низької огубленості ґлайду [ɔ];

(c) сильніша (але не напруженіша) або довша тривалість артикуляції цього дифтонгізованого голосного, коли остання його фаза не проковтується: "дифтонгізовані голосні будуть дифтонгізовані більш виразно, коли вони довгі (чи під силовим наголосом), і тому більш схильні до метааналізу, який є суттю абдуктивної [тобто результатом переосмислення] фази зміни е > о".

Мапа ізоглос (забарвлення моє – О.Д.)

Зважаючи на ці умови, Андерсен аналізує мапу ізоглос центрально-східних слов'янських мов і пояснює її, виходячи з ареалів поширення різних інновацій в цих мовах:

Ізоглоса 2 (територія поширення російської мови і північно-східних діалектів білоруської – s'e vs s'o чи nos'ít'e vs nos'it'о): ареал інновації переходу тонального наголосу в силовий (на момент трансформації e > o): оскільки приголосні перед голосними переднього ряду в цих мовах палаталізуються позиційно, то вимога (a) виконується безумовно; але оскільки характерна для російської мови велика різниця в силі наголошених та ненаголошених складів уневиразнює артикуляцію в цих останніх, то перехід e > o (тобто сприйняття [εɔ] як реалізацію фонеми /o/, а фазу [ε] – як перехідний ґлайд від дієзних приголосних до низького голосного) можливий тільки під наголосом;

Ізоглоса 1 (окремі вкраплення на території поширення російської мови – žélud' vs žólud' чи kl'én vs kl'ón): найбільш архаїчні чи, точніше, резистентні до згаданої інновації поширення силового наголосу ареали; тобто перехід e > o відбувся до або в процесі вкорінення цієї інновації, що породило значні нерегулярності в реалізації переходу;

Ізоглоса 3 (територія поширення західно-південних білоруських діалектів та української і західно-слов'янських мов – hl'aʒ'ic'é vs hl'aʒ'ic'ó чи пол. zbože vs н.-луж. zbóžo): ареал центрально-слов'янської інновації, внаслідок якої кінцеві голосні слова почали вимовлятися коротше, ніж внутрішні голосні; ця інновація заблокувала перехід e > o в кінці слова: фаза [ɔ] "з'їдалася", ставала невиразною;

Ізоглоса 4 (територія української мови – daléko vs dal'óka): ареал непом'якшення приголосних перед e, тому тут перехід можливий тільки після природньо м'яких (палатальних) /č š ž j/;

Ізоглоса 5 (територія поширення південних діалектів української мови, а також польської та словацької – klen vs s'u͡ol): ареал ще однієї довготної центрально-слов'янської інновації, коли голосна перед наголосом вимовляється довше, а інші, відповідно, коротше. Андерсен наголошує, що ця "гіпотеза ніколи раніше не була запропонована для української мови, але вона є обґрунтованою.

Насправді вона лише утверджує для ранньої стадії південно-східнослов'янської мови правило вимови, що регулювало відносну тривалість складів у фонологічному слові, застосовуване для сусідніх західнослов'янських діалектів, з яких розвинулися словацька та польська мови: у цих мовах лише переднаголошені довгі голосні спільнослов'янської мови збереглися як довгі, тоді як первісні наголошені та ненаголошені довгі голосні були переінтерпретовані як короткі".

Ізоглоса 6 (територія польської мови – пол. v́ara vs білор. v,éra чи укр. vira): ареал інакшої ієрархії дистинктивних ознак, що, зокрема, формує інші "природні класи" голосних у системі вокалізму мови; в польській мові релевантнішими були ознаки, що визначали низькі голосні переднього ряду ("горизонтальні класи"), а в східнослов'янських мовах – ознаки ненапруженості ("вертикальні класи").

Прапольська та ранньосхіднослов'янська [праукраїнська] системи голосних. У клітинках позначено "природні класи" голосних, які очевидно підлягають дифтонгізації.

Я би тут зробив суттєве уточнення, бо вищий ранг ознак ненапруженості/напруженості (tenseness/laxness) був характерний не узагальненим, як пише Андерсен, східнослов'янським мовам, а лиш для давньоукраїнських діалектів: власне ця дистинктивна ієрархія робила нерелевантною палаталізованість чи непалаталізованість приголосних перед голосними переднього ряду, що уможливлювало сприйняття їх як простих (твердих у традиційній у нас термінології).

Цю особливість лінгвісти відзначали давно ("В українському діалекті лише автономні м'які сприймалися як м'які, тоді як приголосні з пристосованою м'якістю вважалися твердими й об'єктивно передавалися як такі"²⁰, писав Роман Якобсон у своїй хрестоматійній роботі "Remarques sur l’évolution phonologique du russe comparée a celle des autres langues slaves" ще 1929 року), але адекватно її пояснити вдалося лише бінарними дихотоміями "дієзні/прості" та "напружені/ненапружені" в термінах теорії дистинктивних ознак.

З іншого боку, в протоукраїнських діалектах ненапружений e протиставлявся напруженому ě, що детермінувало їхню різну еволюцію. Натомість в російській мові вищий ранг мала ознака голосного переднього ряду, що поєднувало в один "природній клас" e та ě (але, на відміну від польської мови, яко голосні не низького, а дещо вищого, ніж у польській, підняття: з часом вони злились в одну фонему, в той час як у польській ě еволюціонував в ’a). Сформований таким чином "природній клас" голосних переднього ряду в польській мові пояснює, пише Андерсен, чому єр в польській мові не зазнав змін, аналогічних до e, як це відбулося в східнослов'янських мовах.

Ізоглоса 7 (теж територія польської мови): ареал впливу на фонемну інтерпретацію голосного артикуляційних характеристик наступного приголосного. Перед лабіальними і велярними приголосними (тобто низької тональності) низька кінцева фаза ([ɔ]) голосного [εɔ] може інтерпретуватися як перехідна; а перед зубними приголосними (високої тональності) ця кінцева фаза як така розглядатися не може. Таким чином, тональність наступного приголосного мала парадоксальний вплив на перцептивну (і, в термінах Андерсена, абдуктивну, тобто переосмислювану) оцінку дифтонгічних реалізацій низьких голосних переднього ряду: вони оцінювалися як низькі перед не-низькими приголосними, але як не-низькі перед низькими приголосними.

Читайте також: Сергій Жадан: "Дуже хочеться, щоб цього разу ця циклічність розірвалася, щоб ми зірвали різьбу української безнадійності"

Підсумовуючи, Андерсен зазначає, що дедуктивна інновація – дифтонгізація ненапружених голосних переднього ряду – була спільною для розглянутих діалектів. Але те, як вона призвела до абдуктивного переосмислення варіантів ідентифікації e фонемами /e/ чи /o/, залежало від низки різних чинників.

Як бачимо, зі всіх розглянутих ізоглос жодна – на час падіння слабких єрів – не об'єднувала українські діалекти з російськими; натомість три з них розділяли російські діалекти від південноукраїнських і дві – від північноукраїнських; за двома ізоглосами південноукраїнські діалекти об'єднані в один ареал із західнослов'янськими мовами (північноукраїнські – за однією). Одна ізоглоса диференціювала ці два ареали української мови.

Відповідно, говорити про три східнослов'янські мови можна лише в географічному сенсі – так само, як говорити про групу північно-слов'янських мов: польська, російська, кашубська, полабська. В генетичному лінгвістичному сенсі українська мова належить радше до центрально-слов'янських мов – особливо, якщо розглянути її галицько-подільську складову і врахувати століття її перебування у сфері Великої Моравії.

Мапа рефлексів е (клікнути для збільшення)

Цей висновок ще більше увиразниться, якщо глянути на мапу рефлексів е (№38: шостий, вечори, чорніти / шестий, вечери, черніти), розміщену в другому томі "Атласу української мови", що вийшов через десять років після публікації дослідження Андерсена. Вона показує ізоглосу західної межі зміни е > о після шиплячих – свідчення ще одного включення в центральнослов'янский ареал фонетичної еволюції (Шевельов писав: "утвердження чистого e після середньопіднебінних у всіх позиціях об’єднувало південно-західні діялекти з усіма суміжними на заході та півдні: словацькими, болгарськими та польськими, – охоплюючи також і сербсько-хорватську, словенську та чеську зони"²¹).

Отже, ще раз кинувши оком на мапу ізоглос Андерсена та його пояснення природи цих ізоглос, пересвідчимося, що вони цілком підтверджують концепцію Шевельова про прадавню генезу окремих праслов'янських діалектів, які потім об'єдналися в давньоукраїнську, давньобілоруську та давньоросійську мови без жодної східнослов’янської чи пак давньоруської мови, "матері" мов трьох "народів-братів". Навіть якби хто хотів назвати давньоукраїнську давньоруською, то, по-перше, треба пам'ятати про два її крила: галицько-подільське та києво-поліське (зрештою, історично ще зовсім недавно українська мова мала два літературні варіанти: наддністрянський і наддніпрянський).

Тепер розглянемо недавню статтю Флаєра: що він побачив – а ми переочили – у статті Андерсена такого, що може заперечити концепцію Шевельова.

Окреслюючи мету своєї публікації – "щоб встановити не просто перелік відмінних характеристик, як це хотів зробити Шевельов, а виявити ієрархію змін і, отже, точніше оцінити лінгвістичні дані: ми не стільки зацікавлені в реєстрації зміни А і зміни Б, скільки в твердженні, що зміна Б передбачає зміну А, і якщо зміна Б відбулася, то повернення до status quo ante, тобто до А, вже неможливе"²² – він відразу наводить улюблений адептами єдиної східнослов'янської мови ще з часів XIX століття арґумент про повноголос: "Беручи до уваги лінгвістичну географію, можна просто згадати доісторичний розвиток послідовностей голосних е або о – точніше, їхніх попередників пізньопраслов'янських ĕ та ă – перед плавними r або l, обрамленими приголосними в плеофонічні послідовності голосний – плавний – голосний, щоб відрізнити східнослов'янських мовців від їхніх західнослов'янських та південнослов'янських одноплемінників, незважаючи на інші діалектні розбіжності, які є повністю або частково спільними"²³.

Можна би було так само просто відповісти: "висновок про те, що розвиток подібних сполучень протікав у різних частинах східнослов'янської зони по-різному, вже давно не піддається сумніву: українські форми типу ворон (а не ворін) безумовно розцінюються як докази того твердження, що спочатку *tort [де t – позначення приголосного – О.Д.] перейшло не безпосередньо в *torot, а в *torət.

А саме цей *torət і слід вважати загальним рефлексом *tort не тільки для всіх східних слов'ян, а й для лехітів і лужичан, а також, можливо, і для частини південних слов'ян (порівн. "золъта" у Синайському псалтирі), тим часом як різноманітні діалектні модифікації споконвічної спільної форми, які зберігають стародавнє повноголосся, відображають лише різну долю вставного голосного"²⁴. Це не мої слова – це ще в 1994 році написав професор Вадим Крисько, апологет "древнерусского языка", ба, навіть редактор серії академічних монографій "Историческая грамматика древнерусского языка" та "Словаря древнерусского языка (XI–XIV вв.)".

А можна би було відповісти ще простіше: відіслати професора Флаєра до тез професора Андерсена на VII Конгрес славістів (1973) "Кількісні зміни та розвиток сполук (T)ORT у спільнослов’янській мові"²⁵ (саме так: з українською оригінальною назвою, хоча сам текст тез англійською), де він показує, що зокрема повноголос не є окремим явищем, а лиш кінцевим результатом інтерференції хвиль серії фонетичних інновацій різної природи, що пройшли на території, охопленій процесом дедифтонгізацієї (e/o)a(r/l), напередодні чи пройдуть невдовзі ("фонематичні реінтерпретації не можна зрозуміти, якщо їх ізолювати від фонетичних інновацій, які зробили їх можливими"²⁶, пише Андерсон): таких як якісна зміна коротких голосних нижнього піднесення, втрата фонемного розрізнення довгих і коротких голосних, просодична роль плавних тощо.

Іншими словами, мовно відрізнити східних слов'ян яко цілісність від їхніх західних чи південних одноплемінників за ознакою повноголосся тоді – всупереч переконуванням Флаєра – було неможливо. Зрештою, як і тепер: професор Костянтин Тищенко був підрахував²⁷, що серед перших чотирьох тисяч найчастотніших слів російської мови є 64 слова із повноголоссям і 106 – із неповноголоссям. За моїми підрахунками в українській мові в цих чотирьох тисячах – відповідно 150 і 18 (з них 12 похідні від чотирьох пізніх запозичень з польської: хлоп, треба, промінь, влада).

Існує загальна думка, що в російській мові питомими є тільки слова з повноголоссям, а всі з неповноголоссям запозичили з церковнослов'янської або ввели, на неї взоруючись, під час формування літературної мови. Але якщо взяти тексти російських народних казок (відповідно, з народною мовою, тобто з архаїчною лексикою), то виявиться, що третина праслав'янських етимонів замість очікуваних за цим припущенням східнослов'янського повноголосся дали неповноголосні деривати (дисертаційні підрахунки²⁸ Ірини Тихомирової з Нижнього Новгорода, 1997 рік).

Зрештою, тезу про споконвічність неповноголосних форм у російській мові Шахматов відстоював ще у своїй магістерській дисертації²⁹ (1887), звернувши увагу, що тільки корені з питомою висхідною інтонацією не могли мати неповноголосного варіанта. Спроба російських поетів XVIII століття "облагородити" російські форми болото, мороз, порог тощо штучним створенням церковнослов'янізмів на кшталт блато, мраз, праг³⁰ не прижилися не тільки в російській народній, а й у літературній мові – як і не ввійшли в літературну діалектні повноголосні форми ворог, сором тощо: як казав покійний Іван Плющ, "чого ж його пхати невпихуєме, як воно не лізе" – система мови противиться. "Архаїчний тип російської мови, її літературна норма зберегли вихідний, давньоросійський розподіл повноголосних і неповноголосних форм, що склався до XIV ст."³¹ – підсумував російський професор В. Колесов, автор базового підручника для філологічних аспірантів і студентів "Историческая грамматика русского языка" – теж, до речі, адепт "восточнославянского языка".

Я, мабуть, надто багатослівно реагую на Флаєрову репліку про східнослов'янське повноголосся. Але ж якби лиш в професорові була справа, то й горя би не було: ця теза про повноголосся як незаперечний доказ єдиної східнослов'янської мови з часів сталінського мовознавства міститься чи не в кожному українському підручнику. Їхні автори, мабуть, не мали змоги скористатися, як пише Флаєр, "сучасними досягненнями слов'янської історичної лінгвістики". Чи не мали бажання (сміливості?) глянути на лінгвістичні факти неросійським поглядом.

А як дивляться російським поглядом, показує приклад видатного лінгвіста Андрія Залізняка: проаналізувавши тексти берестяних грамот, він фактично доходить тих самих висновків, що й Шевельов: "гіпотеза про просте розщеплення єдиної південно-східної групи на південну і східну була би лише огрубленим відображенням фактів.

Насправді до моменту географічного поділу південних і східних слов'ян всередині південно-східної групи вже існувало племінне дроблення і почали формуватися різні (зокрема перехресні) міжплемінні мовні зв'язки". А далі, як і всі вони, вперто шукає місце, куди впхнути східноєвропейську єдність: "специфічні риси, спільні для всіх східнослов'янських діалектів, вочевидь, складалися, як і припускав Г.А. Хабургаєв, уже за доби спільного існування відповідних племен на східнослов'янській території"³².

Цю тезу Хабургаєва блискуче розкритикував Шевельов: якщо КПСС за сімдесят років СССР "в умовах розвиненого транспорту, урбанізації, загальної освіти, повсюдного радіо, кіно і телебачення, за жорсткої асиміляційної політики не створила єдності розмовної мови", то як було можливо за співмірний час далеко менш централізованої влади Київської Русі (в тому "«СРСР XI століття», яким уявляє собі Київську Русь Хабургаєв"³³) витворити давньоруську мову?

Але будьмо вирозумілі: для росіян відмовитися від концепції цієї єдності – це атака на ідентичність, це означає сепаруватися від київської історії, тобто відмовитися від усієї своєї століттями виплеканої історіографії, викинути зі своєї історії кілька ранніх віків. Їх направду можна зрозуміти – атака на ідентичність психологічно сприймається людьми як екзистенційна загроза. Але чому цього так тримаються автори сучасних українських підручників? І Флаєр.

Отож вернімося до нього і суті його спростувань.

Читайте також: Юрій Шевчук: 5 міфів проти української мови

Вона, суть, зводиться до того, що, як він пише, посилаючись на згадувану вже статтю Андерсена 1978 року, "сучасні дослідження розвитку голосних е та ê у східнослов'янській та західнослов'янській мовах дають підстави для переоцінки" позиції Шевельова, який "схилявся до думки, що губні та зубні не були дієзними перед е з пізньопраслов'янського *e"³⁴.

Тобто, вважає Флаєр, у цій позиції ці приголосні були споконвічно дієзними (м'якими), сприйматися простими (твердими) вони почали тільки внаслідок процесів після падіння єрів, а оскільки саме тверді перед е приголосні і є найбільш диференціюючою фонетичною особливістю української мови, то вона, української мова, утворилася, відділившись від давньоруської (східнослов'янської) єдності, аж після цих процесів – отже приблизно до 1150 року її, української мови, не було, а була єдина давньоруська мова.

Доходячи цього висновку, Флаєр пише, що "Шевельов побачив незрозумілу непослідовність у тому, що первісні послідовності CeCŭ робили приголосний, що передує e, дієзним перед пізнішим i < e, але простим перед збереженим e"³⁵,але створюється враження, що насправді нерозуміння того, як твердий перед слабким e приголосний може пом'якшуватися при переході цього ненапруженого голосного в напружений i, ми бачимо у Флаєра – попри те, що, як буде видно далі, Андерсен чітко показав, як це відбувається.

Для Шевельова ж ця дистрибуція була цілком послідовною і зрозумілою, він пише (§22.1):

"У південно-західному наріччі звук e в позиції CeCъ послідовно зазнав округлення та звуження, перетворюючися на звук типу : medъ > *m’ȯd> m’d, neslъ > *n’ȯsl > n’s(l); сьогодні цей звук виступає здебільшого як i: мід, ніс. У решті південноукраїнських говірок цей процес дав у цілому ті самі наслідки, але тільки тоді, коли на e припадав відтягнений з наступного ъ наголос; в інших випадках e залишався незміненим: мед (пор. ме́ду, ме́дом, що суґерує médъ) проти ніс (пор. несла́, несло́, що суґерує neslъ́).

В усіх реґіонах звуження e супроводжувалося пом’якшенням попереднього приголосного"³⁶.

А ось пояснення Андерсена з доповіді в Любляні 1977 року (на відзначення сторіччя Нахтіґаля), де він зрезюмував свою описану вище статтю (яка на той час була вже в процесі публікації):

"Південнобілоруські та українські говірки, які подовжували е в сильній позиції (у складах перед слабким єром), інтерпретували зубні та губні перед подовженим е як фонематично дієзні і, відповідно, могли оцінювати варіанти подовженого дифтонгального е перед простими приголосними як реалізацію подовженого о, як-от діал. s,uol, n,uos (праслов. selъ ‘сіл’, neslъ). Булаховський вказував, що в українській мові е у сильній позиції відокремлювалося від е у слабкій позиції (наприклад, selo, nesla) лише тоді, коли він було первісно переднаголошеним (пізніше – новоакутовим). Тому в північноукраїнських діалектах, окрім s,uol, n,uos, з'явилися med, klen"³⁷.

Мапа рефлексів е: мед / мід (клікнути для збільшення)

Щоправда, Андерсен згадану Шевельовим південно-західну ізоглосу мед / мід оминає (хоч, розвиваючи його підхід, її можна пояснити), але зрозуміло пояснює процеси в решті південноукраїнських говірок: ненапружений слабкий e перед слабким єром компенсаторно подовжується і стає напружений, далі два варіанти: якщо цей голосний переднаголошений, то він залишається напруженим, але якщо ні – то скорочується і знову стає ненапруженим.

Напружені голосні пізніше (в теперішній українській мові) виступають як i, ненапружені – як e; напружені голосні пом'якшують попередній приголосний, ненапружені – ні. "У російських та білоруських говірках, де позиційно дієзні зубні та губні оцінювалися як фонематично дієзні, частина дифтонга [ε] могла інтерпретуватися як фонетичний перехід між дієзним приголосним та реалізацією о: s,ola. В українських, де позиційно дієзні приголосні оцінювалися як прості перед i, ь та e, [εο] міг інтерпретуватися лише як е, за винятком піднебінних, де він інтерпретувався як о: séla, але žonátyj"³⁸.

Бачимо той самий опис процесів, що й у Шевельова, тільки з іншого ракурсу (те, що Шевельов називає звуженням голосного е, Андерсен зве подовженням: напружений e > ě має в силу своєї довготи вужче утворення): Шевельов акцентує свою увагу на артикуляційному аспекті процесів, а Андерсен – на перцептивному.

Натомість у Флаєра, що переказує статтю Андерсена, читаємо зовсім інший, ніж в оригіналі, опис трансформації, зокрема цього загальнослов'янського medъ:

"Контраст у рівні дієзності та силі дифтонга вплинув на фонематичну інтерпретацію при занепаді єрів: [ˈm˙ɛ͡ɔd (ʊ)] інтерпретувався як вихідний med [mɛd] з простим m та e, тоді як [ˈs'e͡ol(ʊ)] переосмислювався як s'ôl із дієзним s' та новим голосним ô заднього ряду (укр. med, s'il)"³⁹.

Андерсен причиною сприйняття (саме перцепції, а не артикуляції) дієзності (м'якості) приголосного перед e називає напруженість голосного ("губні та зубні перед слабким /е/ [εɔ] інтерпретувалися як фонематично прості, але перед подовженими, напруженими варіантами вони оцінювалися як дієзні, /ê/, /ô/"⁴⁰) – Флаєр навпаки причиною якісної зміни голосних вважає артикуляційну дієзність приголосного: виглядає, що стосуючи термінологію фонології дистинктивних ознак, він далі мислить категоріями артикуляційної фонетики.

Виходячи з помилково зрозумілих передумов, далі Флаєр висновковує:

"Цей біфуркаційний розвиток сильного e при зміні e > o в північно- та південноукраїнських діалектах є найпереконливішим лінгвістичним доказом того, що губні та зубні були позиційно дієзні перед e ще до занепаду єрів. Субфонемна дієзність повинна була існувати до занепаду єрів, щоб дозволити біфуркацію оцінювання нової фонемної дієзності на протоукраїнській території, фонемно дієзні губні та зубні перед новим голосним заднього ряду ô, але фонемно прості губні та зубні перед голосним переднього ряду e"⁴¹.

Андерсенова ж передумова дієзності попереднього приголосного для здійснення переходу e > o ("оскільки в іншому випадку не було можливості аналізувати [ε]-елемент дифтонгу [εɔ] як перехід від попереднього дієзного приголосного"⁴²) стосувалася ненапруженого слабкого (/e/=[εɔ]), а не сильного е (/ê/=[eo]), бо такий подовжений і відповідно напружений е в сильній позиції змушував мовців (точніше, мовних слухачів) інтерпретувати приголосні перед ним (тверді, недієзні перед ненапруженим e) як фонематично дієзні: "напруженість артикуляції, підвищуючи підйом голосного, ускладнює перемикання приголосного в голосний, тому для полегшення цього переключення тон приголосного підвищується"⁴³, пояснювала дещо пізніше цей процес славіст Людмила Калнинь з сорокарічним стажем дослідження розвитку кореляції твердих і м'яких приголосних фонем у слов'янських мовах ("Фонетична програма слова як простір фонетичних змін у слов'янських діалектах", 2001 рік).

Тобто гіпотеза Андерсена зовсім не вимагає потрібної Флаєрові "субфонемної дієзності" – а навпаки, для пояснення ізоглоси, що відмежовує протоукраїнські діалекти від інших, вона передбачає, що позиційно дієзні в інших діалектах приголосні в українських "оцінювалися як прості перед i, ь та e"⁴⁴.

Читайте також: Юрій Шевельов і його спогади: прекраснодушність посеред жахіття

При цьому, оцінюючи хронологію цієї особливості протоукраїнських діалектів, Андерсен зазначає:

"Хоча фонематична переоцінка варіантів е в о відбулася, можливо, не раніше, ніж падіння єрів, вона була зумовлена алофонічними відмінностями, які виникли набагато раніше, і для інтерпретації яких ми повинні порівнювати східнослов'янські мови із західнослов'янськими; позиційна дифтонгізація ь та е має бути давнішою, ніж позиційні зміни тривалості голосних"⁴⁵, тобто ще до загальнослов'янської якісної диференціації довгих і коротких голосних, яка, як припускають, відбулася між 700 а 850 роками.

До подібних висновків, якщо згадати про інші "сучасні досягнення слов'янської історичної лінгвістики", дійшла і згадувана вже Людмила Калминь, яка показала, що в праукраїнських діалектах

"пом'якшення приголосних викликалося антиципацією не просто переднього голосного, а голосного напруженої артикуляції, що виявилася пріоритетнішою порівняно з підйомом голосного (тобто вищий, але ненапружений голосний не викликав підвищення тону попереднього приголосного)⁴⁶. […]

Якщо в українських діалектах пом'якшення приголосних відбувалося перед напруженими голосними, то природно зробити висновок, що перед рефлексами *i, *е, *ь через те, що голосні не були напруженими, м'якість не розвинулася⁴⁷. […]

Таким чином, твердість приголосних перед континуантами *і, *е, *ь можна розцінювати як відображення особливості первинної синтагматики в праукраїнських діалектах.

Початковим імпульсом появи м'яких приголосних у певних позиціях (незалежно від наступного голосного) була втрата слабкого редукованого, що викликала компенсаційне підвищення тону попереднього приголосного. Це явище перебуває поза акомодацією приголосних переднім голосним. Саме тому перед рефлексом сильного редукованого *ь (=е) немає м'якості приголосного⁴⁸. […]

У праукраїнських діалектах як пріоритетний чинник, що спричиняє пом'якшення приголосних, виступала не просто локалізація голосного в передньому ряді, а напруженість його артикуляції навіть за умови зміщення голосного в більш задню зону. Рефлекси *i, *е, *ь не були напруженими, тому м'якість перед ними не розвивалася⁴⁹".

Підсумовуючи, мусимо – не без задоволення – визнати: розвиток слов'янської історичної лінгвістики верифікував постулат Шевельова про те, що диференціація діалектів, які стали основою сучасної української мови, почалася ще в надрах загальнослов'янської спільності, а тому теза про те, що давньоруська мова була спільним предком трьох східнослов'янських мов, є антинауковою фікцією.

________________

¹ Michael S. Flier Ukrainian – Russian: Poles Apart? Harvard Ukrainian Studies, vol. 35, No. 1/4, The Battle For Ukrainian: A Comparative Perspective (2017–2018), pp. 31–42.

² Yury Šerech. Problems in the Formation of Belorussian. [Supplement to “Word”. 1953. Vol. 9. Monograph series No. 2.]. New York: Linguistic Circle of New York, 1953. VI + 109 p.

³ Юрій Шевельов. Я – мене – мені… (і довкруги). Спогади. Харків; Нью-Йорк: Видання часопису «Березіль», Видавництво М. П. Коць, 2001. Т. 2: В Европі, с. 278.

⁴ Юры Шэрах. Праблемы фармаваньня беларускай мовы / Перакл. з ангельскай А. Кузьміч. Arche. Пачатак. 2012. № 6. С. 5–125.

⁵ Yury Šerech. Problems…, pp. 91–93.

⁶ Юрій Шевельов. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова? (З проблем східнослов’янської глотогонії). Київ: Academia, 1994, с. 9.

⁷ George Y. Shevelov. A Prehistory of Slavic: The Historical Phonology of Common Slavic. Heidelberg: Winter, 1964. 662 p.; (амер. видання: New York: Columbia University Press, 1965. Pages xx, 662 p.)

⁸ ibid., p. 611.

⁹ ibid., p. 611–612.

¹⁰ Henning Andersen. Towards a typology of change: bifurcating changes and binary relations. In: Historical Linguistics. Proceedings of the First International Conference on Historical Linguistics, 1–2, ed. by John M. Anderson and Charles Jones, vol. 2, 1975, p. 17–60. Amsterdam: North-Holland.

¹¹ George Y. Shevelov. A Prehistory of Slavic…, p. 612.

¹² George Y. Shevelov. A Historical Phonology of the Ukrainian Language. Heidelberg: Winter, 1979. 809 p. (український переклад: Юрій Шевельов. Історична фонологія української мови. Харків: Акта, 2002. 1054 с.)

¹³ ibid., p. 752.

¹⁴ Юрій Шевельов. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова? (З проблем східнослов’янської глотогонії). Київ: Academia, 1994, 32 с.

¹⁵ ibid., с. 16.

¹⁶ Henning Andersen. Perceptual and conceptual factors in abductive innovations. In: Recent Developments in Historical Phonology, ed. by Jacek Fisiak, (1978), p. 1–22. The Hague: Mouton.

¹⁷ Henning Andersen. Diphthongization. Language 48 (1972), pp. 11–50.

¹⁸ George Y. Shevelov. A Prehistory of Slavic…, p. 606. (тільки Шевельов пише про початковий ґлайд, а Андерсон – про кінцевий).

¹⁹ Henning Andersen. Diphthongization…, p. 23 і далі.

²⁰ Roman Jakobson. Remarques sur l'evolution phonologique du russe comparee a celle des autres langues slaves. (= Travaux du Cercle Linguistique de Prague, Vol. 2) (1929). [Reprinted in Selected Writings 1 (The Hague: Mouton, 1962), p. 72]

²¹ Юрій Шевельов. Історична фонологія української мови…, с. 208.

²² Michael S. Flier Ukrainian – Russian: Poles Apart…, pp. 32–33.

²³ ibid., p. 33

²⁴ В.Б. Крысько. Заметки о древненовгородском диалекте (II. Varia). Вопросы языкознания. 1994. №6, с. 17.

²⁵ Кількісні зміни та розвиток сполук (T)ORT у спільнослов'янській мові. In: Siodmy Międzynarodowy Kongres Slawistów, Warszawa 21–27. VIII. 1973. Streszczenia referatów i komunikatów, ed. Janusz Siatkowski et al., pp. 10–11. Warsaw, 1973.

²⁶ Henning Andersen. On some central innovations in the Common Slavic period. In: Slovansko jeziko-slovje. Nahtigalov zbornik ob stoletnici rojstva, ed. by Franc Jakupin, (1977, Ljubljana: Univerza), p. 7.

²⁷ Костянтин Тищенко. Правда про походження української мови / Костянтин Миколайович Тищенко. Український тиждень. 2012. №39. с. 27

²⁸ Тихомирова Ирина Вячеславовна. Лексика с полногласными и неполногласными сочетаниями в русских народных сказках (языковедческий аспект): Автореф. дис. канд. филол. наук. – Новгород, 1997, 18 с.

²⁹ Кривоносов А. Д. Неопубликованная магистерская диссертация А. А. Шахматова // Вестн. Ленингр. ун-та. Сер. 2. История, языкознание, литературоведение. – Л., 1989. – Вып. 4. – с. 84–85.

³⁰ Владимир Колесов. Историческая фонетика русского языка, 2-е изд., испр. и доп. М.: Юрайт, 2017, с. 73.

³¹ Владимир Колесов. История русского языка, 2-е изд., испр. и доп. М.: Юрайт, 2017, с. 90.

³² А. А. Зализняк. Древненовгородский диалект и проблемы диалектного членения позднего праславянского языка. Славянское языкознание. X Международный съезд славистов. София, сент. 1988. Доклады советской делегации (1988), с. 176.

³³ George Y. Shevelov. Между праславянским и русским. Russian Linguistics 6 (1982), р. 357.

³⁴ Michael S. Flier Ukrainian – Russian: Poles Apart…, p. 37

³⁵ ibid.

³⁶ Юрій Шевельов. Історична фонологія української мови…, с. 412–413.

³⁷ Henning Andersen. On some central innovations…, p. 6.

³⁸ ibid., p. 4.

³⁹ Michael S. Flier Ukrainian – Russian: Poles Apart…, p. 38.

⁴⁰ Henning Andersen. Perceptual and conceptual factors…, р. 15.

⁴¹ Michael S. Flier Ukrainian – Russian: Poles Apart…, p. 37.

⁴² Henning Andersen. Perceptual and conceptual factors…, р. 13.

⁴³ Л.Э. Калнынь. Фонетическая программа слова как пространство фонетических изменений в славянских диалектах. – М.: ИСлРАН, 2002. с. 53.

⁴⁴ Henning Andersen. On some central innovations…, p. 4.

⁴⁵ ibid., p. 6.

⁴⁶ Л.Э. Калнынь. Фонетическая программа…, с. 53.

⁴⁷ ibid., с. 53–54.

⁴⁸ ibid., с. 54.

⁴⁹ ibid., с. 56.


Читайте також:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

20:00
У середу в Україні майже усюди короткочасні дощі, тепло
19:50
Україна уклала безпекову угоду з Португалією
19:05
Україна в нокдауні, але з рішучішою підтримкою ще зможе перемогти - Тімоті Ґартон Еш
18:04
Президент Украъни прибув до Португалії
17:55
Путін високо оцінив внесок Стефанчука у захист московського патріархату в Україні
16:12
ЗСУ щонайменше 1 раз застосували Рatriot над територією рф, через це Німеччина та США погрожували зупинити постачання ракет, - Bild
14:04
Керівництво "слуг" зневажає український народ - авторитетні громадські організації вимагають від нардепів заборонити РПЦ в Україні
12:01
Україна уклала безпекову угоду з Бельгією
10:02
Кураж агентури ФСБ: митрополит Новокаховської єпархії упц (мп) отримав паспорт рф, а на Волині московитський піп не хотів виходити з авто, щоб вшанувати полеглих Героїв
08:00
ГЕНШТАБ ЗСУ: ситуація на фронті і втрати ворога на 28 травня

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]