Версия для печати

Живеш у Києві наприкінці 90-х. Шалено радієш Незалежності, ходиш на студентськи демонстраціі і мітинги, сподіваєшся на краще. Голосуєш за В«ячеслава Чорновіла. Перемагає Кравчук. Розпач від відчуття, що шанс, який мала країна, упущено назавжди.

Потім перемагає Кучма. Потім знову перемагає Кучма, а Чорновіл гине незадовго до виборів. Розпач, сльози. Потім, скориставшись нагодою і просто із цікавості, і через те, що «тут нічого не вийде все одно», їдеш надовго так в Штати.

Проходиш всі жахи еміграціі. Пристосовуєшся потроху, навіть починає подобатись. Освоюєшся, починаєш розуміти, що «так краще і для тебе, і для дитини».

Потім — «Помаранчева Революція». В Лос-Анджелесі з друзями вівішуєш жовто-блакитний прапот і кричиш «Ющенко!», «Так!». І думаєш, колись повернемось. І плачеш, і радієш водночас. Слідкуєш за всіма новинами з України. Потім гірко розчаровуєшся і знову переконуєшся, що правильно зробили, що поїхали.

Іноді відвідуєш з короткочасними візитами таке улюблене місто, радієш деякім змінам, але повертаєшся в більш комфортне життя за океаном, адже надій на кардинальні зміни системи ніхто не висловлює, особливо після перемоги на виборах Януковича. Стає соромно за країну, за президента, за народ.

Тим часом дитина майже школу тут закінчила і є великі надії, що за такі і такі досягнення Обама надасть ій можливість вчитися у місцевому університеті за державні кошти і за кошти безлічи інших благодійників, що врешті решт і відбувається, і це остаточно переконує, що хоча тут і є свої проблеми і недоліки, але все справедливо, організовано, достойно.

Можна навіть знайти шпарину і займатися тим, про що завжди мріяв з самого дитинства. Починаєш розуміти, що Америка- це не просто Мак-Дональдс і Кока-Кола, але й безліч інших, глибших прошарків, які стає так цікаво вивчати. Дитина майже закінчує Універсітет, збирається залишатися і займатися докторською.

І тут трапляється у Києві Євромайдан...

Починається лихоманка сидіння в інтернеті день і ніч, нескінченні розмови з друзями і рідними і по цей і по той бік океанів і баррикад, радість, сльози, і розуміння, що все може змінюватися. Що слова «душу й тіло ми положим за нашу свободу» можуть втілюватись в матеріальному вимірі.

Смотрите: «Небесна Сотня» - посвящается памяти погибшим Героям Майдана

Потім просто не можеш збагнути, що там народ, який був такій інтертний, спокійний, аполітичний, приносить в жертви своїх найкращих синів заради ідеї свободи і гідності. Вдивляєшся с екрана компа в обличчя політиків і активістів. Вдивляєшся дуже уважно. Перечитуєш неймовірну кількість статей, наче сидіння біля компа може якось вплинути на події.

Починаєш вірити, що все можливо. Гордість завжди була за українців, але переважно до минулого. Але зараз розумієш, що насправді твій народ генетично не може бути скореним. Що той вогник, що тільки трохи тлів, зараз палає на весь світ. Весь цей час живеш в іншому вимірі. Починаєш вивчати що ж там таке робиться і чим все може закінчитися. І ніколи раніше не хотілося бути там більше, ніж ось прямо зараз.

Відчуваєш себе зрадником і нікчемою. І мрієш про повернення. Колись. Бо прямо зараз не маєш такої можливості, тут свої справи, не можеш... Відчуваєш, як твоя Україна змінює і тебе, на відстані, і це є неймовірна сила. Сила Небсної сотні і отого сотника, що закликав на штурм. Ці обличчя стоять постійно перед очима. Тобі їх вже ніколи не забути.

—

Аліна Чорна, з пошти видання «Аргумент»

В тему:

• Как победил Майдан
• «Русский» Крым: все против скотской жизни и за порядок и законность
• Они убрали Януковича
• Расстрел на Институтской: как это было
• Почему Украина не Россия. Русский взгляд