Подивитися на травму Радянського Союзу як на примус стати русскими

Версия для печати

 Коли ми говоримо про травму і відсутність травми, то ніби маємо на увазі, що є якийсь такий стан, в якому ми є і з якого треба вийти, – і є такий світ, де нема травми. Думаю, що це глибоко помилкове твердження. Почну з головної думки: наша ідентичність будується навколо травми – вона виростає з символізації травми. Символ і ритуал є мовою втілення травми в ідентичність.

Є міф про Медузу і Персея. Це історія про те, як травма символізувалася: Медуза – це щось, що після травми (зґвалтування) було вислане на далекі острови і було безіменне. І на це не можна було дивитися, бо закам'янієш. Зґвалтована (травмована) і покарана. Вислана далеко, але існує. Така чудова алегорія до наших психічних травм. На неї можна дивитися лише через дзеркало щита (мовою сучасної психотерапії – через дзеркало позитивного стосунку з Іншим і зі щитом підтримуючої метафори).

Медуза (травма) не зникла після того, як герой обезголовив її – з її крові з'явилися воїн з позолоченим мечем Хрісаор і крилатий кінь Пегас, якими вона була вагітна після зґвалтування. Персей, перемігши, певним чином її інтегрував. Він зробив її своєю зброєю і помічницею.

Читайте також: Поки не перетворимо травму на досвід? не вийдемо з зачарованого кола

А частину її крові віддав Асклепію для цілей зцілення. Медуза не зникла, вона просто стала частиною ідентичності, перетворилася на міф, на символ, на якому пізніше буде збудована європейська – або, ширше, західна – цивілізація. І так цеглинка на цеглинці – через символізацію травми – ми будуємо свою колективну та індивідуальну ідентичності.

Окрім символізації, травма може відреаговуватися. Наприклад, такі фізіологічні реакції, як стій-біжи-завмри – це варіант цієї несимволічної «соматизації», утілеснення травми, передсимволічне її представлення. Символічне ж представлення травми творить нашу ідентичність – тобто ту частину психіки, яка є малозмінною, майже незмінною (хоч вона завжди змінна, але змінюється повільно).

Невимовний біль спогаду про травму робить усвідомлену пам'ять про неї утрудненою (травма завжди має велику неусвідомлену частину). Її Фройд розумів як ту частину несвідомого, яка формується через витіснення. Мовою ж сучасної нейрофізіології ми б назвали це імпліцитною пам’яттю.

Є ще інша частина психіки, яку можна назвати зоною творчості: це там, де ми вільні від травматичного досвіду і можемо творити – спонтанно творити нове. Сьогодні ми про неї не говоримо, але завжди мусимо пам’ятати про її наявність. Ми є не лише сізіфами власної долі, а й активними творцями.

Цей теоретичний вступ дає нам можливість подивитися під певним кутом на проблему нашої ідентичності в контексті травми радянського часу.

Якщо подивитися на радянську травму, то можна сказати, що ми в 1990-му році вирвалися з траєкторії радянської (русскої) асиміляції й пішли іншою дорогою – дорогою побудови своєї ідентичності. Якби ми не пішли цією іншою дорогою, то з великою ймовірністю через обмежене число поколінь стали би русскими. Цю війну вони ведуть за те, щоби ми були русскими: вони нас убивають не для того, щоб нас усіх знищити – вони хочуть знищити тих, хто не бажає бути русским, хто не згідний бути русским, а решту вони хочуть зробити русскими.

Читайте також:  Якщо психопата заспокоювати, він не стане людяним

Тобто травма Радянського Союзу – це травма, яка закладена в нашу ідентичність. Ця ідентичність радянської людини – момент ідентифікації з історією імперії. Наприклад, чеченці: вони двічі вже за нашої пам'яті воювали проти цієї імперії, тепер воюють у складі цієї імперії, навіть у статусі ніби її гвардії.

Тобто це і є ціль цієї війни: вони хочуть знищити українців, а тих, хто погодиться, перетворити на русских. Тому ми можемо подивитися на травму Радянського Союзу як на примус стати русскими. В тій частині, в якій ця можливість зберігається, ця травма є нами не подолана. Механізм, яким і твориться ця імперія, називається ідентифікація з агресором – тобто вони створюють такі умови, такі обставини, що людина або загине, або прийме свою іншу ідентичність, прийме «свою» русску ідентичність.

Я не думаю, що у терапевтичному сенсі травму можливо подолати – натомість її можна символізувати і тримати в полі нашого усвідомлення. Якщо зможемо символізовувати, усвідомлювати травму, нам буде доступний естетичний досвід трансформації – ми зможемо трансформуватися через естетичне переживання, через переживання своєї іншої, нової ідентичності. Ідентичність – це щось, що будується, усвідомлені дорослі цивілізовані нації власноруч будують свою ідентичність.

Це не означає, що ми подолаємо всі травми. Не вірю в це – у цьому сенсі я скептичний і песимістичний. Мій погляд полягає в тому, що без символізації травм ми ніхто. Нації, як і інші спільноти, творяться навколо трагедій, навколо катастроф – і навколо тріумфу.

В нашій історії дуже мало тріумфу, бо ми в минулому переважно підневільна нація, але таких націй – більшість. Імперських націй менше (вони переважно, творячи свою ідентичність, концептуалізують тріумф) – більшість націй таких, як ми, і нам треба конче зрозуміти, що ми подібні на інші народи. Ми не унікальні – просто зараз ми в унікальній ситуації, а загалом ми такі самі люди, такий самий народ. І наша справа – усвідомлено творити власну ідентичність.

Читайте також: Наша проблема – загнати звіра в клітку

Тепер про війну. Шукати щось добре у війні мені язик не повертається – бо після того, що бачимо щодня, про це неможливо говорити в цих термінах. Але якщо сказати дуже раціонально, навіть дещо цинічно, то ця війна дає можливість назвати добро добром, а зло – злом.

Ми живемо в країні, де ще якихось десять років тому були вулиці Дзержинського і Щорса, були якісь пам'ятники Ватутіну, вже не пам'ятаю їх всіх. Тобто ми живемо в країні, яка будувала пам'ятники своїм катам – катам, які мордували цих людей. Тому війна дає можливість назвати добро добром, а зло – злом. І війна дає можливість будувати етику пам’яті – але сама війна є злом, щоб ми це також розуміли.

Про травму… Стосовно зцілення від травм війни. Ми мусимо йти не від симптомів, не від розладів. Хоча як лікар-психіатр я мушу наступити на частину своєї ідентичності – але ми не можемо йти від розладів. Я знаю багато людей, які погано сплять вночі, але живуть повноцінно.

Я знаю багато людей, які мають симптоми – але при наявності симптомів їхнє життя наповнене сенсами. Я знаю багатьох людей, які не мають жодних симптомів – і живуть безглузде, нічим не наповнене, пусте життя. Тобто питання не в симптомах – питання в людині. І ми не можемо йти через медицину, через медикалізацію: немає такої медицини в світі, яка здатна лікувати мільйони травмованих.

Читайте також: Чи допоможе пошук справедливості в подоланні травми війни

Ми мусимо створити солідарне суспільство. Звичайно, ми нікуди не втечемо від ідеї конкуренції. Люди схильні до конкуренції: хто гарніше виглядає, хто з нас розумніше щось скаже – так, ми завжди конкуруємо. Але крім конкуренції нам потрібна ідея солідарності. Бо якщо людина втратила здоров'я, рідних…

Якщо дитина сиділа під бомбами і погано вчилася, і та дитина буде конкурувати з іншою дитиною, яка не сиділа під бомбами і добре вчилася, – коли ми підемо лише цим шляхом конкуренції, то збудуємо суспільство, де неможливо буде жити навіть після перемоги: конфлікт між нами буде неподоланний. На несправедливостях цієї війни неможливо збудувати фундамент майбутнього.

Визнаючи природність конкуренції, ми повинні будувати суспільство кооперації. Крім того, ми повинні навчити кожного дільничного поліцейського, дільничного лікаря, вчителя в школі, викладача в університеті, священника в церкві розпізнавати травматичне переживання і надавати першу допомогу. Як тільки ми це зробимо (а справа не тільки в навчанні, бо ці люди будуть вміти бачити травму), то це означатиме, що в суспільстві з'явиться культура визнання і розуміння травми.

Якщо ми збудуємо культуру розуміння травми і розуміння іншої людини через травматичний досвід, ми осягнемо значно більшу толерантність. Радянська травма, про яку ми згадували, зробила нас, серед іншого, також людьми нетолерантними, ми надто категоричні. А толеранція – це визнання того факту, що ми різні. І це назавжди. І нічого з тим не зробиш.

—

Роман КЕЧУР, психіатр, психоаналітик; опубліковано у виданні ZBRUC.eu

Виступ на форумі «Колективні стійкість, зцілення та зростання у відповідь на досвід колективної травми», УКУ, 1 липня 2024 року

Читайте також: 

• Роман Кечур: Росію доб'є українська байдужість
• Українська ідентичність. Травма і мрія про трансформацію
• Як харківські культурні діячі переходять на українську мову та віднаходять українську культуру
• Другий фронт, культурний
• Унікальні архівні записи українських дисидентів попереджають про сьогоднішню Росію 
•  Митрополит Олександр Драбинко: "Доки не позбудемося москальщини, не буде нічого людського"