Сестри Степана Бандери провели у сибірському засланні майже 50 років

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:  Оксана і Марта Бандери

Літній чоловік пиляє дрова на вулиці біля воріт свого будинку. На запитання: «Де тут мешкали сестри Бандери?», відповідає серйозно: «Бандерівців у нас багато було, сюди ж кого тільки не засилали. Вони й зараз є, поховалися тільки, як почалася війна. Не люблю їх.

– Тут колись мешкали рідні сестри Степана Бандери. Старша тут померла, а молодша повернулася на батьківщину 30 років тому. Щось чули про це?

– Чув про це, начебто жили, але ніхто їх до пуття не знав – нетовариські. Он там будинок був їхній, але розвалився давно. З цими словами він махає рукою у бік якоїсь улоговини, що заросла високою травою, і повертається до своєї роботи, пише проєкт Радіо Свобода «Сибирь.Реалии».

Село Сухобузимське. Красноярський край

Село Сухобузимське. Красноярський край

Розмова відбувається у селі Сухобузимське, за 60 кілометрів на північ від Красноярська. З одного боку, розкинулися поля та рівнини, з іншого – тайга та болота. Старожильське село, засноване на початку XVIII століття, відоме тим, що тут народився і провів дитячі роки художник Василь Суріков. Знаменита картина «Взяття снігового містечка» написана за дитячими спогадами художника.

У дворі місцевого музею стоїть англійська парова машина позаминулого століття, знайдена випадково у місцевих болотах, де колись добували золото. Співробітники музею стверджують, що у світі таких машин залишилося лише дві: перша у Сухобузимському, а друга на батьківщині – у британському музеї парових машин.

Золота лихоманка була світлою сторінкою історії Сухобузимського району. У XX столітті він став місцем заслання. У роки Великого терору тут розташовувався радянський концтабір і жило багато політв’язнів.

Серед них – сестри Степана Бандери – Оксана та Марта, заслані до Красноярського краю у 1941 році.

Читайте також: Брати і сестри Бандери: "Аушвіц" І ГУЛАГ були для них розплатою за любов до України

«Заслані назавжди»

Марта Бандера народилася 22 червня 1907 року у селі Старий Угринів (зараз Івано-Франківська область). Закінчила вчительську семінарію та працювала вчителем.

Оксана Бандера народилася 22 грудня 1917 року та також стала педагогом.

У травні 1941 року дівчата разом із батьком, священником Української греко-католицької церкви (УГКЦ), колишнім делегатом Української Національної Ради ЗУНР Андрієм Бандерою, були заарештовані співробітниками НКВС УРСР та відправлені до Станіслава (нині – Івано-Франківськ). Через кілька днів Андрія Бандеру перевели до Києва. Військовий трибунал визнав його винним у тому, що він проводив «ворожу роботу проти Радянського Союзу» і засудив до розстрілу. 10 липня вирок виконали. А його дочок без суду та слідства відправили на заслання до Красноярського краю.

Оксана і Марта Бандери. Фото з матеріалів кримінальної справи

Оксана і Марта Бандери. Фото з матеріалів кримінальної справи

За даними сайту «Меморіал. Красноярськ», засланців з України привозили до багатьох районів краю. Загалом за 10 років, з 1942-го до 1951-го, до Норильського виправно-трудового табору (Норильтабу) прибуло 181 870 ув’язнених, а вибуло 136 774. З них звільнилися 79 654, етаповані – 39 779, 17 000 осіб загинули. У ці роки з'являються спеціальні табірні відділення для каторжників – чоловіків та жінок. А серед ув’язнених, як їх називали – «бандерівців», – родичі, сестри та дружини уявних і справжніх прихильників Степана Бандери.

Більшість із них отримали вирок – 5 років заслання. Але після відбування терміну їх не звільнили. У 1950 році їм було оголошено, що вони «заслані назавжди».

Багатьох українців протримали у «вічному» засланні до середини 1960-х років. А деяких і довше, як Марту та Оксану Бандер. Матеріали у їхній справі досі засекречені ФСБ, хоча обох уже давно немає серед живих. Інформацію про них можна знайти лише за уривчастими відомостями та спогадами мешканців Сухобузимського, які не знали про те, хто вони такі, аж до 1989 року, коли за молодшою сестрою Оксаною приїхали із Західної України.

Читайте також: Розсекречені архіви спецслужб: невідомі подробиці процесів після вбивст чекістами Лева Ребета та Степана Бандери

«Тоді ніхто не ділив за національністю»

У Сухобузимському районі було так багато засланців, що зараз важко розібратися, хто тут корінний, а хто ні. Старожили-сухобузимці не ставили приїжджим зайвих запитань, головним з яких було – ти за що до Сибіру потрапив?

Марту та Оксану привезли до Красноярського краю під конвоєм. Оксані тоді було трохи більше ніж 20 років. Марті – трохи за тридцять. Привезли їх у селище Усть-Кан на злитті Кана та Єнісею, де був ліспромгосп та було багато роботи на лісоповалі та сплаві колод.

Чомусь адміністрація ліспромгоспу «забула» поставити сестер на забезпечення. Тобто роботу їм давали (примусово), а їжу – ні. Від голодної смерті врятували місцеві жителі, які ділилися продуктами та дровами. А ще Марта та Оксана шили на замовлення одяг. Звідкись у них взялася швейна машинка, яка і врятувала їх у той час. За кілька років їх перевезли до Сухобузимського. Вони оселилися у старій хатці під номером 7 на вулиці імені Сергія Портнягіна. Сьогодні ця невелика вулиця «загублена» у центрі селища, вузька та неасфальтована. Знайти її непросто навіть по навігатору.

«…Ранок починався з молитви. І тепер, коли у них у Сухобузимському є крихітна (зате окрема!) хатинка, у червоному кутку стоїть ікона, можна увійти в цей особливий настрій. Скільки років це треба було приховувати від чужих очей… Коли Марта і Оксана жили в бараках, не можна було й подумати відкрито звернутися до Бога, тепер же під час молитви можна наблизитися до тих, за кого таємно молилися всі ці довгі роки заслання… За матір, що невчасно пішла, померла в 1922 році від туберкульозу у великій печалі про своїх сімох дітей – один за одного менший.

Молодшому Богдану виповнився 1 рік, Оксані – 5, Василю – 7, Володимирі – 9, Олександру – 11, Степану – 13. Найстаршій Марті-Марії було 15 років. …За розстріляного батька– греко-католицького священика о. Андрія… Сестри подумки вимовляли імена братів – Василя, Олександра, Богдана, – які безвісно канули у війну. Сестри Володимири, яка відбувала термін у таборі. Навіть зараз було страшно вголос назвати ім’я старшого брата – Степана Бандери». З нарису красноярської журналістки Ольги Вавиленко «Таємні молитви сестер Бандери»

– Чесно, їхнє прізвище, Бандера, навіть не пов’язував ніхто зі Степаном Бандерою, – розповідає місцевий житель Віктор Резвицький, він усе життя живе у Сухобузимському та пам’ятає сестер. – У нас багато українців жило, їх часто всіх разом називали просто «бандерівцями» – не зі злості або щоб образити, а просто як визначення – звідки вони. Про сестер знали, що це жінки самотні, з тяжкою долею, вони ні заміж не вийшли, ні дітей не залишили, так і прожили на самоті.

Дому, де жили сестри Бандери, вже нема, на його місці, в улоговині, висока трава, на узбіччі калюжі. Сусіди про двох жінок, які тут жили, Оксану і Марту, чули. А хтось їх пам’ятає.

– Тоді ніхто не ділив за національністю, жили та жили, дуже спокійні, добродушні, всі їм допомагали, – розповідає місцева жителька Валентина Косминіна, – на прізвище їхнє ніхто й не звертав уваги, у нас стільки було чудових імен, і польських, і татарських, і тих самих українських. Я пам’ятаю, що батьки їм привозили дрова, цікавилися здоров’ям, допомагали, вони дуже хворіли обидві. Друзів не заводили, самі в гості не ходили і до себе не запрошували, весь час були вдвох.

Аж до початку 1960-х років вони мали відмічатись у міліції. Управління КДБ Красноярського краю також стежило за ними, перевіряло листування. Намагалося з’ясувати, з ким вони підтримують зв’язок. Але стеження нічого не дало.

– Що мене дивувало – ніколи нікому не скаржились. З ними так вчинили, по суті, все життя вкрали, а вони ніяк не чинили опір, все спокійно приймали, навіть з гідністю. Хоча неправильно все це, зараз ми розуміємо, дико навіть. Чому їм не давали повернутися, адже всі терміни вже закінчилися? – каже Валентина.

Про Оксану Бандеру розповідає у своїх спогадах про Сухобузимське заслання «харбинець» Володимир Катенін, який потрапив до Красноярського краю за те, що народився в Манчжурії і до 1945-го був нерадянською людиною. Він працював на місцевому МТС (не мобільний оператор, а машинно-тракторна станція) і щоранку зустрічався з Оксаною на «розводках» (так на радянському сленгу називався розподіл трудових обов’язків): «…щодня стикався з однією жінкою років 40, невеликого зросту. Вона працювала у Петра Адамовича комірницею і видавала робітникам лопати, кирки та інший господарський інвентар. Цю жінку звали Оксана, вона була рідна сестра лідера західноукраїнських націоналістів – Степана Бандери, жила в засланні з сестрою, яка не працювала, бо була хвора».

Читайте також: Наталія Сало: «Хто зміг дійти з лісу до казарми — той вижив. А тих, хто падав, добивали»

Красноярська журналістка Ольга Вавиленко у своєму нарисі «Таємні молитви сестер Бандери» розповідає про побут та повсякденне життя Оксани та Марти так:

«Всі навколо тоді тримали корів, часто по-сусідськи пригощали одне одного молоком. Але Бандери ніколи не дозволяли собі взяти щось задарма. Параска Петрівна Абраменко згадує:

– У нас була хороша корова, Оксана Андріївна щодня брала по літру молока, тоді воно 10 копійок коштувало. Я не хотіла брати плату, бачила, що бідненько живуть, так вона насильно залишить монетку.

Жінки вручну копали город лопатою. Воду носили здалеку: колодязь на сусідній вулиці. Щоби полити грядки, ходили з відрами на Бузим – ще далі. Але на городі та в огорожі ідеальний порядок. Щороку вони обмазували та білили свою хатинку. Під вікном росла смородина та польові квіти, які Оксана принесла з лісу. Вона постійно зрізала траву серпом, виходило щось на кшталт газону».

Оксана та Марта не знали, що їхня сестра Володимира з чоловіком-священиком Теодором Давидюком перебувають недалеко від них. Члена Організація українських націоналістів (ОУН) Давидюка та його дружину заарештували у вересні 1946 року. Військовий трибунал засудив обох до 10 років таборів. Володимира потрапила до Крастабу. Їхніх шістьох дітей відправили до дитбудинку. Теодор Давидюк загинув у таборах, а Володимира Андріївна 1956 року повернулася до дочки Мирослави в село Козаківка Долинського району. Померла вона у серпні 2001 року у віці 88 років.

1960 року сестри Оксана та Марта Бандери були звільнені зі спецпоселення, але повернутися додому вони не могли. У спеціальній довідці Міністерства внутрішніх справ написано: «без права повернення до колишнього місця проживання».

Так вони й продовжували удвох жити у Сухобузимському, доки 1983 року не померла старша сестра Марта. Її поховали під скромним обеліском на сільському цвинтарі, і Оксана лишилася сама. Тепер до її обов’язків входило не тільки наведення ладу в будинку та на ділянці, а й догляд за могилою сестри.

За кілька років почалася перебудова, і Оксана почала отримувати листи з України із запрошенням повернутися на батьківщину. 1989 року з Івано-Франківська до неї приїхали гості, щоб умовити її залишити Сибір. За словами сусідів, вона сказала, що поїде до України «просто так, подивитись» і навіть речі з собою не взяла.

Але назад, звісно ж, не повернулася.

1990 року до села приїхала делегація із Західної України для перепоховання останків Марти Бандери. Так старша сестра вирушила на батьківщину за молодшою.

– Коли приїхали забрати прах [Марти], всі, звичайно, спочатку здивувалися, навіть уявити собі не могли – навіщо це потрібно комусь там [на Західній Україні], – згадує Віктор Резвицький.

Читайте також:  Микола Сціборський: дворянин, який стояв біля витоків ОУН

Оксана Бандера

Оксана Бандера

Тільки тоді в Сухобузимському і дізналися, що Оксана та Марта – сестри того самого Бандери. І їхнім сусідам у селі стали зрозумілі причини затворницького життя сестер.

Читайте також: Степан Бандера - «фанатичний слов'янин. До останнього вірний своїй ідеї»

Оксану в Україні зустріли із почестями. Їй одразу ж дали трикімнатну квартиру. 1995 року вона стала почесною громадянкою міста Стрий Львівської області. У 2006 році тодішній президент Віктор Ющенко нагородив її орденом «Княгині Ольги» ІІІ ступеня за визначні трудові досягнення, активну громадську та патріотичну діяльність.

Газета «Московський комсомолець» відгукнулася на цю новину помірно хамською статтею «Орденоносна сестра», в якій журналіст цієї газети повідомив читачам, що, на думку редакції, Оксана Андріївна Бандера такого ордена не варта, її трудові досягнення перебільшені, оскільки більшу частину життя вона вимушено провела на засланні. Загалом якихось 50 років.

Кладовище у селі Сухобузимське

Кладовище у селі Сухобузимське

У 2008 році Оксана померла у віці 91 рік і була похована поряд із сестрою на цвинтарі міста Стрий. У Сухобузимському не залишилося ні місця, де вони жили, ні могил, ні пам’яті.

Ольга Сорокіна, опубліковано у виданні «Сибирь.Реалии»


Читайте також: 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

16:04
Бутусов: Про генералів, "паперові війни", "мистецтво доповіді" та сучасну війну: чому Сирський і Содоль потрапили під критику
14:11
Інформаційні ресурси упц (мп) поширюють тези російської пропаганди про «нелегітимність» Президента України, це свідома антиукраїнська діяльність
12:56
Залишення позицій під Харковом: проти командування 125 бригади відкрили справу
10:00
Мінкульт нарешті перевірить стан Почаївської лаври, якою користується московський патріархат
08:06
Втрати росії на фронті перевалили за півмільйона осіб
20:00
На вихідні в Україні переважно сухо, вдень +17-26°С
18:08
Влада дає рпц в Україні місяць часу на звільнення Нижньої лаври, далі застосують силу, - Карандєєв
17:13
До суду передали справу генерала Володимира Тоцького, ексзаступника голови СБУ часів Януковича
16:59
Генштаб ЗСУ скоротять на 60%
14:18
Першого заступника директора НАБУ відсторонили через розслідування можливого витоку інформації

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]