Що таке коронна Русь і де були її межі

Версия для печати

 Події XIV століття на заході українських земель — темна пляма нашої історії. Що відбувалося з цим регіоном після Галицько-Волинської держави й до того, як він увійшов до складу Речі Посполитої?

Про це у випуску програми "Ґранднаратив. Як деколонізувати історію України" розповів доктор історичних наук Віталій Михайловський. У текстовій версії виокремили  у виданні "Локальна історія"  чотири важливих історичних епізоди.

Що таке коронна Русь і де були її межі

Те, що ми традиційно сьогодні називаємо Галичиною, не обмежується околицями Галича, Івано-Франківською, Львівською і Тернопільською областями сучасної України. Ці території можна назвати універсальним терміном — Галицька Русь, що була частиною Галицько-Волинського князівства чи Руського королівства. Галич став центром тяжіння від початку XIII століття. А ще були Перемишль, Сянок, Любачів, Холм, розташовані по той бік сучасного українсько-польського кордону.

Читайте також: "Сибирская сечь" украинского гетмана

Казимир ІІІ, портрет Яна Матейка із циклу "Група польських королів і князів". Фото: wikipedia.org

Географія території доволі розлога. Вона формувалася поступово, і це можна вважати нашою столітньою "кризою": коли впродовж 100 років її ділили між різними суб’єктами, які вважали, що спадщина Руського королівства — уся чи її частина — належить їм. Від 1340-х років Перемишльська та Сяноцька землі перебували під владою короля, який сидів у Кракові, — Казимира ІІІ. Після 1349 року до цієї території приєднали Львівську та Галицьку землі. Кордон просування, найімовірніше, зупинився десь у районі сучасної Теребовлі.

Читайте також: Київська Русь чи Давня Русь: Шість тверджень які спростовують російську пропаганду

Белзьке князівство також потрапило у цю сферу, але протистояння за спадщину Галицько-Волинської держави з Великим князівством Литовським поставило його на лінію розмежування і зробило своєрідною територією компромісів, як і сусідню Холмську землю. Це князівство перейшло від Казимира до Гедиміновичів. Року 1366, коли, найімовірніше, брати Корятовичі, володарі Поділля, визнали зверхність польського короля, на цьому розширення не закінчилось. І мабуть, якби дозволили політичні, фінансові, мілітарні, епідеміологічні, кліматичні умови, воно б ще тривало, але цьому 1370 року завадила смерть короля.

Новий король Людовік I Угорський з Анжуйської династії 1371 року зробив князя Владислава Опольського, який був першим урядником угорського короля, своїм намісником у руському домені. За зовнішніми ознаками його вважали чи не удільним володарем на цій території руських земель Корони. Він навіть карбував у Львові монету. Його влада поширювалася на зазначені вище землі за винятком Поділля. Чому так сталося, що угорський король став володарем земель на північ від Карпат?

Причина таких змін — династичні домовленості, які тягнулися ще від 1330-х років. Йшлося про успадкування польського чи угорського престолів: якщо хтось не має дітей, Казимир чи Людовік, той і успадковує корону. Казимир помер раніше, отже, угорський король Людовік отримав його королівство й був коронований польським королем. 

Але тут виникає питання: що робити з руськими землями, руським доменом короля, який був його приватною власністю? Уся територія, яка на той момент складалася із Сяніцької, Перемишльської, Галицької, Львівської земель, опинилася під владою уже угорської Корони. Угорці почали використовувати угорську титулатуру з означенням, що Королівство Русь належить угорській Короні.

Подільські князівства після Белзької кампанії 1377 року визнали зверхність угорського короля, і може скластися уявлення, що угорці опанували обидва схили Карпат й отримали величезні територіальні надбання. Але політична практика свідчить, що середньовічний володар мав бути сильним, активним і мобільним. По наш бік Карпат Людовік переїжджав лише двічі: коли його коронували 1370 року і під час Белзької кампанії.

Згодом почалася ще одна династична криза в Польському королівстві, 1382 року після смерти Людовіка, коли вже малолітня Ядвіга була змушена на вимогу малопольських панів вийти заміж за Великого князя литовського Ягайла. Тоді розпочався ще один доленосний момент в історії руських земель у складі Корони. Упродовж кампанії 1387—1388 років уся територія, яка в майбутньому стане Руським і Белзьким воєводством, перейшла під владу польського короля. І вже Ядвіга з Ягайлом інкорпорували / приєднали її до Польського королівства, не надаючи їй форми адміністративно-територіальної одиниці, не впроваджуючи коронного права. Це початок тривалого шляху, який закінчився аж 1434 року утворенням Руського воєводства.

Белз — радше політичний виняток. Він би ніколи не з’явився на політичній чи адміністративній карті, якби не події, пов’язані з інкорпорацією / приєднанням певної частини руських земель до складу особистих володінь королеви Ядвіги і короля Ягайла, а потім до Польського королівства та політичного союзу між Ягайлом та мазовецькими П’ястами. Як зрозуміти казус Белзької землі? Взамін на послуги, а радше відмову від претензій на польському Корону, Земовіт IV отримав винагороду — окрему територію з назвою Белзька земля та шлюб з королевою сестрою Олександрою.

Читайте також: Магічна сила української лайки: “Бодай же кінець ваш був нудний та гіркий”

Що вирішували на Вишеградських з’їздах

Вишеградські з’їзди — спільна зустріч правителів Угорського королівства, Польського королівства та Королівства Богемія в угорському місті Вишеград. Перша зустріч королів відбулася в листопаді 1335-го, друга — влітку 1338 року.  

Похід польського короля Казимира III 1340 року на Львів часто розглядають як анексію чи грабунок. Водночас якщо подивитися на родовід Юрія Болеслава, Казимир мав право претендувати на ці землі. Юрій Болеслав був правнуком Лешка Чорного, молодший брат якого, Владислав Локетек, був батьком Казимира. Дружиною ж Юрія Болеслава була Євфемія, донька Гедиміна, його рідна сестра Алдона Анна була першою дружиною Казимира III. Генеалогія володарів і панівних династій є принциповою для розуміння логіки їхніх вчинків. 

Натомість Вишеградські з’їзди мали певну загадку, не розгадану через брак джерел. Натяки, на які натрапляємо в документах, ми дуже часто інтерпретуємо подіями, про які знаємо, адже вони відбулися після з’їзду. Коли Юрій Болеслав приїжджав до Вишеграда, навряд чи мислив, що через рік чи два він піде в засвіти. Немає сумнів, що він планував мати нащадків, які були б законними спадкоємцями в Руському королівстві після його смерти. Такою є логіка існування будь-якої династії. 

Вишеград, XV століття. Фото: wikipedia.org

З іншого боку, Вишеградські з’їзди мали на меті впорядкувати успадкування двох престолів — у Польському й Угорському королівствах. Адже ні один, ні другий король не мали спадкоємців, а це завжди криза для династії. Велика кількість дітей для кожного володаря — це запорука стабільної династії. Що більше нащадків має володар, то більший шанс тривалої династії. Казимир IV, молодший Ягайлів син, мав 12 дітей, але тільки п’ятий його син Сигізмунд, ставши після двох своїх братів польським королем, мав нащадка, який ще на покоління продовжив династію Ягеллонів.

Читайте також: Меценати проти імперії: культурний спротив, що спричинив національний рух

У Вишеграді зустрілися три володарі, які не мали нащадків, і там спрацював розрахунок хто кому родич. Року 1340 помер володар, і за доброю традицією середньовічної Європи право на його спадок отримали найближчі родичі. У цьому випадку найшвидше зреагував Казимир ІІІ, адже з Кракова до Львова не так далеко, навіть у реаліях середини XIV століття. Те, що до цієї гри потрапили Гедиміновичі, спричинило велику кількість гіпотез про спорідненість Любарта з Юрієм Болеславом. Втім це є радше однією із версій, що він міг мати доньку, яка була дружиною Любарта. Надійних джерел, що Юрій Болеслав мав доньку і вона вийшла заміж за Любарта, немає.

Пізніший приклад, коли королевами стали доньки Людовіка — Ядвіга у Польському королівстві, Марія в Угорському — був абсолютно нетиповим для Пізнього Середньовіччя. Немає синів — доньки можуть панувати, хоч це і виняток із тогочасних реалій, але їм для цього потрібні були сильні чоловіки, які взяли б до рук зброю.

Владислав Опольський: грабіжник чи мудрий володар

Владислав Опольський (1326/1332 —1401) походив із династії П’ястів, був сілецьким князем. Тривалий час перебував при дворі імператора Карла IV. У 1372 році угорський король Людовік Угорський, який після смерти польського короля Казимира III заволодів Польщею, передав Опольському владу над Галичиною. 

Сучасне місто Ополе розташоване на території Польщі. Владислав Опольський служив угорському королю, він мав найвищий статус серед королівського оточення — уряд палатина. Наприкінці 1371 року отримав привілей на руські землі короля, якими він намагався управляти в інтересах короля. 

Велика печатка Володислава ІІ з опольським орлом і руським левом, 1379 рік. Фото: wikipedia.org

Владислав Опольський активно брав участь у кампанії за здобуття Белза. Чому його вважають грабіжником? Найбільша цінність, яку зберігають в Ясногурському монастирі в Ченстохові, — ікона Ченстоховської Богородиці, яка походить із Белза, і князь Владислав Опольський як фундатор цього монастиря подарував її ченцям, постає тут в іншому світлі. Для нього це здобич.

Читайте також: Крым без лица. Как крымские татары стали врагами СССР

Ми повинні дивитися на нього як на людину, за адміністрування якої проявилися усі елементи, які б ми хотіли, щоб у нас були на покоління чи два раніше: розуміння, що є володар, якому служать його васали, за цю службу васали отримують землю, так утворюється верства шляхетського землеволодіння, яке є основою будь-якої середньовічної монархії. І все це підкріплене відповідними документами. Без цього наша історія XIV століття вкрай бідна на факти та персоналії.

Власне його привілеї, які він мав право надавати, а їх писали і латиною, і руською — це величезний плюс до порівняння, бо ми бачимо зустріч двох світів, двох уявлень про власність і обов’язки шляхти перед володарем. Наша історіографія зневажливо представляє Владислава Опольського, але треба дивитися на нього під іншим кутом. Це непересічна людина, яка була певною мірою "троянським конем" після смерти Людовіка, і вже Ягайлові доводилося дуже довго з ним сперечатися та воювати, аж до його смерти 1401 року. Деякої кумедности цьому додає той аспект, що князь Владисалав Опольський був хрещеним батьком Ягайла, як припускає більшість дослідників.

Тому в нашій історії князь Владислав Опольський є важливим персонажем для розуміння усього подальшого періоду існування коронної Руси. Саме йому належить першість впровадження того, що ми сьогодні в історії називаємо феодалізмом. Звісно, що з нашою особливою специфікою.

Єдлинський привілей — зрівняння прав руської і коронної шляхт

Єдлинський привілей — акт, який 1430 року видав польський король, Великий князь Литовський та Руський Ягайло в селі Єдльна. Цей документ поширив привілеї шляхти на всі землі Польської корони. А також затвердив положення, за яким претендент на польський трон міг посісти його лише в тому разі, якщо підтвердить усі привілеї шляхти, видані раніше. Єдлінським привілеєм було зрівняно українську шляхту (зокрема галицьку) з польською, що практично означало зміцнення її феодальних прав щодо селянства.

Про це варто почати трішки раніше. Адже сам привілей було прийнято 1430-го, а через три роки у Кракові його положення підтвердив король. Натомість 1427 року в Галичі трапилася дуже важлива для нашої історії подія, коли відбувся з’їзд руської шляхти з королем. Тоді король пообіцяв, що надасть руській шляхті такі самі права, які має коронна шляхта, але за це вони повинні визнати його синів наступними королями. Ця процедура спілкування і отримання цих прав розтягнулася на деякий час.

Читайте також: Очевидці Голодомору 1932—1933 про "Торгсин": "Торгують синами нашими"

Єдлинський привілей, який впровадив уже Ягайлів син Владислав III, а радше його оточення, 1434 року, закінчив боротьбу за емансипацію руської шляхти, вона нарешті своїми правами зрівнялася з коронною. Але цей шлях довгий, і король був залежний від шляхти. Старшого сина Владислава ІІІ еліта визнала легітимним королем лише тоді, коли він став повнолітнім, 1438 року. Тоді ж ми вже бачимо перші регіональні зібрання нашої руської шляхти, перші сеймики, які реагували на це й одразу долучалися до внутрішньополітичної роботи, збираючи податки. Тобто шляхта почала розуміти своє місце в державі, і це спілкування продовжилося в інституціях: коронних з’їздах, що стали основною формою спілкування підданих із королем впродовж XV століття.

Польська шляхта 1333—1434, художник Ян Матейко. Фото: histmag.org

Рік 1434 для руських земель Корони — це одна з найважливіших дат після зникнення держави Руське королівство всередині XIV століття, бо певне уніфікування людей, які проживали там, підпорядковувало їх одній владі та долучало до системи однакових правил, що діяли в більшості провінцій країни, до якої вони належали.

Тобто якщо йдеться про кримінальні справи, то старостинська гілка, гродські суди функціонували і виносили свої вироки: є злочин, є рішення, є покарання. Земські суди почали розглядати велику кількість майнових прав, претензій хто чим володіє, селяни почали з’являтись у цих документах як суб’єкти правових відносин. Межі володінь встановлювали у спеціальних підкоморських судах.

Якщо ми подивимося на міста, то вони ставали дедалі зрозумілішими всій Європі, тими, які послуговувалися німецькою версією самоврядування. Тому уніфікування воєводського, земельного впровадження для Руського воєводства, повітового поділу частково сприяло організації людей на певній території, і ми вже тоді почали говорити, що маємо шляхту львівську, шляхту перемишльську, галицьку, сяноцьку, ми говоримо про подільську шляхту, згодом з’явиться белзька шляхта, холмська.

Кожна з них матиме свою специфіку, яка полягатиме в тому, що вони знали, на якій території проживають, яка юрисдикція їхнього станового самоврядування, які податки збирають з цієї території, який суд вирішує їхні справи. Впроваджувалася цілком логічна проста матриця для повсякдення будь-якої держави. Все це є наслідком Єдлинського привілею, який було впроваджено на руські землі Корони 1434 року. Місцева шляхта довго цього очікувала.

—

Опубліковано у виданні  "Локальна історія" 

В тему:

• Зимняя война: украинское измерение
•  Жінки в українському Русі опору: “залізний тил”
• Як брехлива москва редагує історію: початок традиції брехні
• Про смерть в українській історії. Як українці здавна ставилися до смерті?
• Як змінювався світогляд українців за 30 років Незалежності 
• "Ми намагалися цивілізувати Московію кількасот років тому й тепер бачимо, що це марна справа"