Щоб не асоціювали з росіянами: українці за кордоном наполегливо вчать рідну мову

Версия для печати

Українки у місті на північному сході Франції створили розмовний клуб для земляків. Збираються щотижня, навчаються говорити рідною мовою і не боятися помилок. Поки хтось скаржиться на нестачу часу або грошей на опанування мови, вони доводять, що головне — бажання. І прагнуть будь-що демонструвати свою ідентичність за кордоном.

Щосуботи об 11-й у приміщенні, де зазвичай збираються віряни католицької церкви в Нансі, людно. Українці, які, рятуючись від війни, опинилися в цьому місті північного сходу Франції, регулярно зустрічаються під час розмовних клубів, зазначає видання RFI.

«Я медик за фахом, але я люблю театр, я люблю музику, я люблю подорожувати. Інші члени клубу читають вірші, співають багато. Теми обговорюємо цікаві: з української історії, з української культури, зараз Олімпіада», — ділиться своїм досвідом участі в українському розмовному клубі пенсіонерка Лариса Любаренко. Каже, буває і так, що урізноманітнюють свої зустрічі проведенням творчих майстер-класів, чаюванням, відвідуванням патріотичних заходів.

Читайте також: Як харківські культурні діячі переходять на українську мову та віднаходять українську культуру

Історія мовного переходу

Пані Лариса — киянка. До Нансі приїхала, шукаючи прихистку, ще торік у листопаді. У столиці вона жила на 20-му поверсі, тож через відсутність електроенергії їй було важко. «Мені набридло просити сина: то принеси води, то принеси їжі, то як мені зварити щось... Щоб не бути тягарем, я виїхала у Францію. І такі були наміри, що я перезимую, а вже навесні повернуся до Києва. Але не так сталося, як бажалося», — розказує вона.

Одна в чужій країні пані Лариса стала шукати спілкування. Випадково натрапила на допис в соцмережах про створення в їхньому містечку розмовного українського клубу — і стала однією з перших його відвідувачок. 

Читайте також: Історії українців, які заговорили російською, "бо так робили усі", але врешті повернулись до рідної мови

Лариса Любаренко (в окулярах та джинсовій куртці) з колегами по розмовному клубу. Нансі, Франція © Фото з особистого архіву Лариси Любаренко

«Я тут, щоб вивчати, щоб спілкуватися і щоб не забувати українську», — пояснює пані Лариса. Випускниця радянських школи й вишу, вона державну мову ніколи не вивчала, але розуміла. Саме у Франції вперше свідомо відмовилася від мови держави-агресорки.

Спочатку активно практикувалася на заняттях, потім домовилися з одноклубниками говорити українською між собою й поступово почати спілкуватися з іншими людьми. Особливо важливим вважають робити це у французькому суспільстві, бо хочуть, щоб їх асоціювали за кордоном саме з Україною, а не країною-окупантом. 

Для зустрічей розмовного клубу в Нансі приміщення виділила католицька церква © Фото з особистого архіву Лариси Любаренко

Майже за пів року занять Лариса Любаренко змогла повністю перейти на українську. Але зізнається, що це непросто. «На це треба час. Люди переходять, поступово переходять. Але звичка є звичка. Людям російською легше висловити свою думку, не треба думати, підбирати слова. Але поступово я бачу, що переходять. Ми ж тут робимо акції протесту, мітинги, то я бачу, що більшість (українців. — Ред. ) переходить», — зауважує пані Лариса. 

Таким різким змінам рідні жінки спочатку дивувалися, але їх підтримали. Тепер вони вже не вагаються, яку мову обрати, телефонуючи мамі, і в усьому її підтримують.

Читайте також: Деокупована Херсонщина: «Люди масово переходять на українську»

Не повчати, а допомагати

Розмовний клуб для українців у Нансі був створений в рамах всеукраїнського волонтерського руху «Єдині». Одна з засновниць цього осередку — Галина Щерба, філологиня за освітою. До Франції евакуювалася з Миколаєва з дитиною на початку повномасштабного вторгнення, коли місто щоденно обстрілювали росіяни. Щоб проводити для українців заняття, вона мала їздити до Нансі з іншого містечка і витрачати лише на дорогу до чотирьох годин.

«До нас приходили люди (українці. — Ред.) навіть із сіл навколишніх, як і я, із великими логістичними проблемами, пів дня добиралися. Бо це для них має якусь цінність. По-перше, говорити своєю мовою або почути, навіть якщо люди не говорять. Багато людей, наприклад, із Чернігівщини, у них своя говірка, з Херсона, з Дніпра. Є люди з Маріуполя, з Донецької області», — розказує Галина. Втім, і для неї самої ці зустрічі стали можливістю в чужій країні проводити час із однодумцями. 

Для проведення занять розмовних клубів є спеціальні методичні рекомендації та набори вправ. «Я роблю презентації, і ми обговорюємо діячів української культури, літератури. Або беремо тему, наприклад, про народні ремесла і обговорюємо, що як називається українською мовою, вивчаємо лексику. І щоразу заняття не буває типовим, тому що приходять інші люди і в них інші потреби», — каже волонтерка. Разом із відвідувачами клубу в Нансі вони навіть створили свої традиції: щоразу пригощати одне одного національними стравами своїх регіонів і не розходитися без народних пісень. 

Українці збираються на розмовні клуби онлайн © Фото з особистого архіву Галини Щерби

Тепер після спеціального навчання Галина проводить розмовні клуби онлайн. «Правила розмовного клубу — це, по-перше, говорити українською мовою. Уникати тем, які роз'єднують, тем для суперечок. Я не можу перебивати людей, і також не можна, щоб люди виправляли один одного, щоб ніхто не почувався некомфортно.

Але в модератора є функція підказувати, давати правильні відповіді», — наголошує Галина. Бо більшість з тих, хто намагається відмовитися від російської, соромиться своєї неідеальної української. Інша проблема — відсутність відповідного кола спілкування. Але саме її й вирішують такі розмовні клуби. Цікаво, що до занять приєднуються й іноземці: «Це іноземці, які працюють з українцями і хочуть говорити нашою мовою. Саме для того, щоб допомагати українцям. Ось така благородна мета».

Читайте також: Українська ідентичність. Травма і мрія про трансформацію

Рух до своєї ідентичності

Всеукраїнський рух «Єдині» надає освітню і психологічну підтримку тим, хто переходить на українську мову та прагне удосконалювати її. Для цього проводять безплатні граматичні курси онлайн та розмовні клуби, наживо та в інтернеті. До проєкту залучено майже пів тисячі волонтерів та понад сто тисяч слухачів. А розпочалося все два роки тому з ініціативи двох мовних активісток, які мріяли, щоб їхні діти росли в українському мовному середовищі. 

«Українська мова — це інструмент безпеки українців. Конкретно наша країна і наше геополітичне положення вимагає культурної сепарації від росіян, від їхніх наративів, від їхніх цінностей, від їхніх каналів комунікації. Тому що окупація завжди починається з культури, це таке культурне поневолення. Потім уже відбувається фізичне поневолення, і це завжди було їхньою стратегією», — переконана співзасновниця проєкту Наталка Федечко. 

Розмовні клуби є в 30 містах України та за кордоном. Але особливе їх значення, кажуть організатори, у тих регіонах, які пережили російську окупацію. «На деокупованих територіях люди, які ходять на курси, шукають своїх. І мова для них це є маркер того, що ти зі своїми. І це більше клуби ще й емоційної підтримки. Вони приходять, тому що знають, що там свої, що там люди патріотичні», — пояснює жінка. А ще вона переконана, що проблема українців не в тому, що вони не знають своєї мови. Як показує досвід їхніх занять, більшість із учасників не мають сміливості почати розмовляти нею.

І для таких земляків пані Лариса дає поради з власного досвіду: «Треба дивитися українські фільми або фільми, які перекладені українською мовою, читати українську літературу. Це важко. Мені допоміг Семен Скляренко (автор історичних романів. — Ред.). Це про Київську Русь. Дуже цікаво написано й українською мовою, і поступово якось так переходиш. А потім починаєш вже й думати українською. Дивитися треба українське телебачення і, звичайно, спілкуватися».

Читайте також: Оксана Забужко: "Ви слухали росіян 300 років, що ви з того зрозуміли?!"

Результати опитування

Українська мова стає престижною і дедалі більше поширюється в різних сферах життя. Про це, зокрема, свідчать результати опитування, проведеного Центром Разумкова у червні цього року.

Дослідження показало, що 69,5% респондентів оцінюють свій рівень володіння українською мовою як вільний. Лише 2% відповіли, що погано розуміють її, а 0,5% — що взагалі не розуміють.

«Українську мову рідною назвали 78% опитаних, у 2017 р. таких було 68%, у 2015 р. — 60%, у 2006 р. — 52%. Відповіли, що і українська, і російська однаковою мірою є для них рідними, 13% опитаних (у 2006 р. таку відповідь дали 16% респондентів у 2015 р. — 22%). Частка тих, хто назвав рідною російською мову, становить 6%, у 2006 р. таких було 31%, у 2015 р. — 15%», — зіставили цифри дослідники.

Як порівняти з минулими роками, тепер побільшало тих, хто використовує українську вдома, і поменшало тих, хто спілкується з близькими обома мовами. 

—

Марина Михайловська, опубліковано у виданні RFI

В тему:

• Професор Юрій Шевчук: Двомовність як хвороба
• Диплом Таємного університету визнавали в Чехії, Австрії, Німеччині та вільному місті Данциґу
• Мовознавець Юрій Шевчук — про позицію мера Харкова Терехова: «Це мовний сепаратизм»
• Як Україна повертає у світові музеї імена своїх художників, вкрадені Росією 
• Омелян Ковч: священик, патріот та праведник
• Тарас Кремінь: Україна деокуповує свій мовний простір
• Як це – бути україномовним в місті «можливостей і перспектив»