“Спецслужби ніколи не забували, що я "западенець””

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

 

“Репресії на Галичині почалися з осені 1939-го. Майже всіх мешканців хутора, які мали понад 5 гектарів землі, виселили у Красноярський край. Їхні хати продавали полякам і українцям-лемкам, які переселялися з окупованої гітлерівцями Польщі. Початок війни збігся з приходом перших совітів. Люди сподівалися, що західняки об'єднаються зі східняками у квітучій державі. Не вийшло …”

- Народився в сім'ї галицьких селян на хуторі Зозунівка, який входив до управи села Рудники Підгаєцького повіту Тернопільського воєводства Речі Посполитої. Українців і поляків було порівну. Останні ставили себе вище, але особливих конфліктів не було. У хаті-читальні сходилися обидві нації й розумілися.

Батьки були по-селянському мудрі, в міру освічені та свідомі українці. Мали близько 6 гектарів землі й лісу. Батько Степан Іванович знав польську й німецьку. У Першу світову в австрійському війську був важко поранений. Потрапив у полон до росіян, його депортували в Тобольськ у Тюменській області. У міжвоєнний час арештовувала польська дефензива (таємна поліція. – Країна). Був у концтаборі "Береза Картузька".

 

Ярослав КАЛАКУРА, 83 роки, історик. Народився 24 вересня ­1937-го на хуторі Зозунівка Підгаєцького району на Тернопільщині. Батьки працювали в колгоспі. Закінчив історичний факультет Чернівецького університету й аспірантуру в Київському універ­ситеті імені Тараса Шевченка. Був викладачем і доцентом Івано-Франківського педагогічного інституту. Працював в апараті центрального комітету Комуністичної партії України, був заступником директора Інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при Київському університеті, проректором з навчальної роботи Київського університету. За сумісництвом – в ­Інституті української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського та Національному науково-дослідному інституті українознавства. Доктор історичних наук. Автор близько 600 ­наукових, науково-­популярних і нав­чально-­методичних праць. Улюблений фільм – ”Білий птах із чорною ознакою” Юрія Іллєнка. Любить борщ, вареники з картоплею та сиром, банош із бринзою. Подорожує, фотографує, працює в саду. 57 років у шлюбі з фахівчинею з харчових технологій Марією Михайлівною, 79 років. Виховали двох синів. Мають чотирьох онуків. Живе в Києві

Ярослав КАЛАКУРА, 83 роки, історик. Народився 24 вересня ­1937-го на хуторі Зозунівка Підгаєцького району на Тернопільщині. Батьки працювали в колгоспі. Закінчив історичний факультет Чернівецького університету й аспірантуру в Київському універ­ситеті імені Тараса Шевченка. Був викладачем і доцентом Івано-Франківського педагогічного інституту. Працював в апараті центрального комітету Комуністичної партії України, був заступником директора Інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при Київському університеті, проректором з навчальної роботи Київського університету. За сумісництвом – в ­Інституті української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського та Національному науково-дослідному інституті українознавства. Доктор історичних наук. Автор близько 600 ­наукових, науково-­популярних і нав­чально-­методичних праць. Улюблений фільм – ”Білий птах із чорною ознакою” Юрія Іллєнка. Любить борщ, вареники з картоплею та сиром, банош із бринзою. Подорожує, фотографує, працює в саду. 57 років у шлюбі з фахівчинею з харчових технологій Марією Михайлівною, 79 років. Виховали двох синів. Мають чотирьох онуків. Живе в Києві

 

- Вечорами тато, а часом мати і брат Михайло при свічці або гасовій лампі читали твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Юрія Федьковича, Марка Черемшини. Історичні оповідання, статті в українських газетах.

Під час Першої світової матір забрали на примусові роботи в Німеччину. Усе життя згадувала, як бауер (фермер. – Країна) поїв її смачним темним пивом.

У повоєнні роки серед сільської молоді найпопулярнішими були повстанські пісні. Комуністичний режим їх забороняв.

Репресії на Галичині почалися з осені 1939-го. Майже всіх мешканців хутора, які мали понад 5 гектарів землі, виселили у Красноярський край. Їхні хати продавали полякам і українцям-лемкам, які переселялися з окупованої гітлерівцями Польщі.

Початок війни збігся з приходом перших совітів. Люди сподівалися, що західняки об'єднаються зі східняками у квітучій державі. Не вийшло.

Через інвалідність тата не призвали до Червоної армії. Під час окупації він переховувався. Улітку 1942-го я мало його не видав. Назбирав пригорщу малини й поніс батькові, який затаївся в соломі. На подвір'я увійшли два гітлерівці з місцевим. Малина їх не зацікавила. Дивилися на великого півня. Один дістав револьвер і почав цілитися. Мати благала не стріляти. Піймала й віддала.

У липні 1944 року на Підгаєччині відновлювалася совєтська влада. Усіх чоловіків від 18 років забирали до Червоної армії чи на роботи у східні регіони СРСР. Щоб не йшли в Українську повстанську армію.

Після 9 травня 1945-го війна в західній Україні набула іншого характеру та масштабу. Лінія фронту розколола міста, села, сім'ї. Нерідко один брат був в УПА, а другий – у Червоній армії чи ястребках (винищувальні батальйони. – Країна). У лісах навколо Зозунівки був штаб військової округи УПА-3 "Лисаня". Їхні зв'язківці збирали добровільні пожертви в жителів.

На цю тему: Степан Бакунець: Наших дев’ятеро загинули, а вони своїх підводами кілька днів вивозили

Совєти знищили хутори. Бо там переховувалися вояки УПА, господарі вели приватне господарство. Отже, перешкоджали колективізації.

жителям хутора наказали переселитися в найближчі села. Тато запряг коней і перевіз нас до Пановичів. Купив на околиці скромну глиняну хату: дві кімнати розділяли сіни й кухня. Була стодола зі стайнею, сад і трохи більш як 3 гектари землі. Там жили переважно мазури (переселенці зі Сходу Польщі. – Країна). Частина поляків співпрацювала з совєтським режимом. Доносили на підпільників ОУН і вояків УПА.

Поляки не хотіли залишати українські землі, коли їх переселяли. Совєтські спецслужби спровокували протистояння між ними й українцями. Вбили місцевого Михайла Жука. Це підштовхнуло до взаємного підпалювання хат.

Спецслужби вбили українця, щоб спровокувати протистояння з поляками

До села прибували здебільшого лемки з українських земель, які Сталін подарував полякам. Жертвою "добровільного" обміну населенням стала моя дружина Марія. У 4 роки її разом із дідом і бабою вивезли з села Горинець Любачівського повіту в Почапи на Львівщині. Кілька десятиліть вона приховувала, що батько був пов'язаний з ОУН. Носила материне прізвище.

У п'ятому класі нас із другом до школи не пустили військові. Там створювався колгосп. Дорослих зігнали в навчальний заклад, де лежали заяви: "Або підписуєте, або арешт за спротив владі".

Коли працював на комсомольській роботі в Печеніжині, проводили в селі Великий Ключів вечір запитань і відповідей. Верталися на санях із другим секретарем райкому, головною лікаркою району й заввідділом культури. Травили анекдоти. Наступного дня викликав секретар райкому комсомолу: "Що ти собі дозволяєш? Чому вчора був такий нескромний?" Спецслужби ніколи не забували, що я "западенець". Співпраці не пропонували. Можливо, тому, що 1962 року відмовився вступити на навчання до Вищої школи Комітету державної безпеки.

Перша думка 24 серпня 1991 року була: "Ура! Нарешті!"

На одній із нарад весною 1969-го перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест критикував, що в деяких відомствах майже не було вихідців із Західної України. Мене призначили на посаду інструктора сектору суспільних наук. У наше село приїжджав кагебіст. Розпитував про мене й родичів.

На цю тему: Брати і сестри Бандери: "Аушвіц" І ГУЛАГ були для них розплатою за любов до України

Зателефонував Дмитрові Павличку, коли викликали до Києва на розмову в ЦК. Розповів, яку посаду пропонують. Він сказав: "Маємо йти туди, де можна помогти українській справі".

 

Марія і Ярослав Калакури побралися в січні 1964 року в Коломиї на Івано-Франківщині. За молодими стоять їхні матері – Мокрина Іванівна (ліворуч) та Февронія Лук'янівна

Автор: ФОТО надав Ярослав Калакура

Марія і Ярослав Калакури побралися в січні 1964 року в Коломиї на Івано-Франківщині. За молодими стоять їхні матері – Мокрина Іванівна (ліворуч) та Февронія Лук'янівна

Мене прослуховували. Одного разу приятель розповідав анекдот про Брежнєва. Раптом жіночий голос у трубці: "Припиніть!"

На початку 1980 років до завідувача сектору суспільних наук Івана Кураса прийшла слухачка Інституту підвищення кваліфікації викладачів при Київському університеті. Доцентка казанського вузу скаржилася на колег-­українців, які в гуртожитку говорять "по-своєму". Курас пообіцяв поговорити з керівництвом. Гостя заявила: "Да, там Калакура такой первый".

Майже 80 відсотків слухачів Інституту були з України, але навчання проходило на "общепонятном". Переконав директора Миколу Донія комплектувати україномовні групи. Про це донесли. Якраз вийшла моя монографія під захист докторської дисертації. Звинуватили, що не критикую книжки Петра Шелеста "Україно наша Радянська" (Петро Шелест – глава радянської України у 1963–1972 роках. Вимагав, щоб московське керівни­цтво дотримувалося офіційно декларованих принципів у взаєминах центру й союзних республік. Його книжку розкритикували за "недостатній інтернаціоналізм", вилучили з продажу та бібліотек. – Країна). Приписали участь у її написанні й у задумі абревіатури УНР. Звільнили.

Директор пивзаводу привіз бочку пива

Комсомольська та партійна робота дала змогу пересвідчитись у фарисействі, нікчемності й аморальності комуністичного режиму. Маючи в кишені партквиток, не переставав бути українцем. Це дало змогу під час горбачовської перебудови розкаятися і долучитися до відродження національних традицій.

Перша думка 24 серпня 1991 року була: "Ура! Нарешті!"

На комсомольських зборах Коломийського училища громадського харчування викладачка Марія Пальчинська почала зі мною дискутувати. Ознайомився з її особовою справою. За кілька днів поїхав у колгосп на суботник, де мала бути й Марія. Не зустрів. Ввечері побачилися в Будинку культури. Потім сходили на концерт. Два роки листувалися. Одружилися 1 січня 1964-го.

На цю тему: Наталія Сало: «Хто зміг дійти з лісу до казарми — той вижив. А тих, хто падав, добивали»

За духом весілля було українським, а за формою – комсомольським. Церемонію організували в міському будинку піонерів і школярів. Було понад сто осіб. Директор пивзаводу привіз бочку пива.

Коли наша родина збиралася за святковим столом, застілля починали з молитви. Цю традицію з дружиною та синами підтримуємо й тепер.

Не шкодую за тим, чого не встиг. Найголовніший урок, який виніс: за будь-яких ситуацій, влад і посад треба залишатися людиною.

Павло Щириця, фото: Тарас Подолян; , опубліковано в журналі КРАЇНА


На цю тему:

 

 

 

 

Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Последние новости

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  [email protected]