«Чи міг під час Другої світової війни німецький театр приїхати на гастролі в Москву?!»

Версия для печати

Народний артист України Анатолій Гнатюк: «Здавалося б, в Україні триває війна і в такій ситуації ні про який театр не може йти мова. Але ні. Люди йдуть і, можливо, навіть більше, ніж перед війною. В такий спосіб перемагає життя, незважаючи ні на що. Люди йдуть до театру за позитивною енергією, люди хочуть жити, посміхатися і радіти. У нас повні зали.»

Ми зустрічаємося на службовому вході до Національного академічного драматичного театру імені Франка. Анатолій Гнатюк працює тут третій десяток років. Перед тим, як розпочати розмову, народний артист пропонує екскурсію театром, але з того боку, який глядачам не доводиться бачити. Проходимо просто під сценою, де триває репетиція, і дістаємося до легендарного підземного джерела, розташованого там. Будівлю театру, як відомо, звели колись на території озера, яке було засипано. Але джерело, що наповнювало його водою, лишилося, і ак тори досі вірять у її незвичайні властивості.

— Раніше було повір’я, — розказує Гнатюк, — якщо вип’єш води звідси, то акторська кар’єра буде вдалою.

— І що, пили?

— Звичайно, пив. І все справджується. Не знаю, що буде завтра, але поки що все як треба.

Гримерку Гнатюк ділить з Анатолієм Хостікоєвим, Дмитром Ступкою, Олексієм Паламаренком та іншими акторами театру. Проте нікого на місці ще немає. Актор із посмішкою пропонує почуватися як удома... Говоримо про театр, війну, поїздки в зону АТО та ще одну вельми дражливу тему — про брата, відомого співака Миколу Гнатюка, якому ЗМІ приписували не надто патріотичні погляди.

— Ви із захопленням розпочали нашу зустріч. Пишаєтеся театром, в якому працюєте. Але от деякі театральні діячі, ваші колеги з інших театрів переконані, що Театр Франка сьогодні «здав», називають його «підводним човном», який ніколи не злетить. Не ображає?

— Звучить як провокація. Можливо, це заздрість. Мені шкода тих артистів і режисерів, які вам таку хибну думку висловили. Можливо, це через ту жабу, яка давить. Краще б вони мистецтвом займалися і думали про театри, де вони працюють. Глядач голосує ногами. До нашого театру не так легко потрапити глядачу. Треба заздалегідь купувати квитки, тому що зали переповнені. На деякі вистави квитки розкуповуються за два місяці. Якщо у нас щось із творчістю не так, чому ж нас люблять глядачі? Окрім того, в наш театр також дуже важко потрапити акторові. В нас кілометрові черги на прослуховування. Треба бути справді майстром своєї справи, щоб потрапити до нашого театру. Тож то просто люди заздрять.

— Ви служите у Театрі Франка вже багато років. Як він змінився за цей час і, зокрема, після приходу на посаду художнього керівника Станіслава Мойсеєва, який раніше очолював Київський молодий театр?

— Питання змін — це тонке питання. Моя думка полягає в тому, що Театр імені Івана Франка завжди був на висоті. Завжди тут були цікаві вистави (звичайно, визнаю, що не на 100%), завжди тут працювали і працюють найкращі українські актори. Цей театр таким, яким він зараз є, якоюсь мірою у 80-х роках створив видатний український режисер Сергій Данченко. Потім естафету прийняв Богдан Ступка. Він підтримував ідею Данченка і той театр, який він створив. Коли Ступка пішов з життя, у театр прийшов Станіслав Мойсеєв. І він також підтримує цю ідею театру, що мені дуже імпонує.

Мойсеєв — людина з чіткою громадянською позицією. Він був на Майдані, ходив на суди, коли несправедливо затримували наших студентів з театрального університету за начебто участь у заворушеннях. Мойсеєв, Богдан Бенюк, я були на тому суді. Я бачив, як він заступався, брав на себе відповідальність за студентів, а це для нього було дуже небезпечно як для керівника театру. Бо то був момент, коли ще не було зрозуміло, куди поверне стрілка історії.

— Що це саме за ідея Данченка, яку підтримував Ступка і береже Мойсеєв?

— Театр Івана Франка завжди був сучасним і національним. Данченко казав, що не може бути сучасного європейського театру, якщо він не стоїть корінням на національному ґрунті. Звичайно, йдеться не про банальну національну атрибутику. Просто будь-який драматургічний матеріал — чи то зарубіжний, чи то український — має бути підпорядкований внутрішній правді, яку несемо ми: актори, режисер, як носії і творці української культури. Бо це буде смішно, якщо ми цілком серйозно, наприклад, почнемо грати американських ковбоїв. Ми завжди говоримо про себе, хай би де відбувалися події — у Техасі чи в Конотопі.

Народний артист Анатолій Гнатюк

«Війна дала поштовх для українських антрепризних вистав»

— Ви згадали, що на вистави до Театру Франка ходить вдячний глядач. Із початком війни щось змінилося?

— В житті бувають дивні парадокси. Здавалося б, в Україні триває війна і в такій ситуації ні про який театр не може йти мова. Але ні. Люди йдуть і, можливо, навіть більше, ніж перед війною.

— Рятуються від реальності?

— З одного боку, люди просто шукають віддушину. Але я вбачаю в цьому більш глибинну причину. В такий спосіб перемагає життя, незважаючи ні на що. Люди йдуть до театру за позитивною енергією, люди хочуть жити, посміхатися і радіти. У нас повні зали.

Також війна, і це теж парадокс, дала поштовх для українських антрепризних вистав. Мене це не може не радувати. Антрепризні проекти з’являються як гриби після дощу. І найголовніше — українською мовою. Я в кількох таких проектах теж беру участь.

— В яких саме?

— Це вистава «Здрастуйте, я ваша тітонька», «Історії кохання для дорослих» режисера В’ячеслава Жили. Вистава «Давай займемося сексом», яку поставив Стас Жирков. І — святая святих — п’єси мого сина (Богдана Гнатюка. — «Главком»). Я граю в «Душа в засніженій фаті» і «Кафе «Республіка», режисер Любов Титаренко. У «Кафе «Республіка» я не просто граю, а ще й виступаю продюсером. Ми об’їздили з нею більше ніж за півроку дуже багато міст.

— Слідкуєте за тим, як сьогодні працює в країні російська антреприза?

— Та я не розумію, що російська антреприза, російські артисти тут зараз роблять? Це ж на тверезу голову не натягнеш. Росія веде війну проти України. Як у таких умовах російські актори можуть привозити сюди якусь комедію, посміхатися, геготати? Як люди можуть купувати на них квитки? Там хлопці гинуть на сході! Там матері плачуть! А тут «п’ята колона» працює ніби нічого не сталося. Це і ті, що організовують гастролі, продалися за 30 срібняків. І ті, хто купує квитки на ці вистави. Бо якби ніхто не купував, ніхто б сюди і не їздив. Чи можливо припустити, щоб під час Другої світової війни німецький театр приїхав на гастролі в Москву? Ні, неможливо! В Україні має бути так само — неможливо!

— Ви з кимось з російських колег підтримуєте зв’язки?

— Ні. Я до війни мало брав участь у російських серіалах. Там треба було працювати російською мовою. Було багато ситуацій, коли режисер (а це, як правило, з Росії режисер), навіть коли був зацікавлений у мені як в акторі, ставив умову говорити російською без акценту. Я не маю претензій із цього приводу до російських режисерів, бо треба володіти мовою тієї країни, яка виробляє свій культурний продукт. Це скрізь нормально, крім моєї Батьківщини, України, на жаль. Але це поки що. Звичайно, дуже швидко це стало причиною того, що я взагалі «забив» на кастинги і знайомство з режисерами з РФ. Таким чином я випав із пулу акторів, які систематично десь, щось і якось знімаються. Я настільки випав, що навіть тепер, коли потроху починають знімати українське кіно, але не завжди українською мовою, мене по інерції не запрошують. А щодо дружби з російськими колегами, то ще три роки тому в телефонному режимі ми все одне одному сказали. І нині, після всього, що сталося, «дружби-жвачки» не буде. Хоча знаю, що вони (росіяни. — «Главком») і досі тут продовжують знімати своє гімно, підступно, різними шляхами, але продовжують, хоч і менше, слава Богу.

В тему: 10 лучших украинских фильмов 2015 года по версии Би-би-си

Та віддача і той рівень таланту і професіоналізму, а ще те, з яким бажанням і любов’ю до свого глядача працюють українські актори, навіть порівнювати не хочу з тим, що нам возили усі ці роки з Росії (два стільці і втомлені від чосу, байдужі артисти).

Проте я згоден з тим, що митці зараз, як ніколи, мають бути відповідальними за те, що роблять, що несуть зі сцени глядачу. Мені не соромно за ті проекти, в яких я беру участь.

Звичайно, комусь щось подобається, комусь щось не подобається — це нормально. Але одне я знаю точно, як людина, яка їздить Україною з виставами, з концертами, творчими зустрічами, — люди хочуть бачити своїх, українських, акторів у виставах і кіно. Вони говорять зі мною про це, скаржаться, що майже не бачили акторів українських театрів у ці роки. І дуже раді, що ситуація змінюється трішки на краще.

— До речі, якої антрепризи більше нині — російськомовної чи україномовної?

— Російськомовної менше. Українська антреприза йде більше українською мовою.

Я вірю, що садистське приниження українців у своїй державі за свою рідну мову скінчиться! Треба бути повним невігласом, щоб не розуміти елементарної логіки суспільних і державотворчих процесів, які розвиваються за цілком очевидними і давно відомими схемами. Мова будь-якого народу — це стратегічний фундамент виживання нації і держави.

— Як ви ставитеся до українських колег, які їздять з гастролями до Росії?

— Як я можу ставитись до зрадників? Погано. Ну от як можна продавати свою душу, честь і народ? Вони ж тут виросли, вони, образно кажучи, в одній пісочниці гралися з тими дівчатами і хлопцями, які зараз перебувають на передовій під кулями, щодня можуть загинути і гинуть. А в цей час зрадники їдуть за копійчиною в Росію. І ще й з таким бездарним, цинічним і брехливим формулюванням: ну, ми ж артисти, ми ж поза політикою. Коли це артисти були поза політикою? Наша робота — продукувати певну ідею в цьому світі. І те, якою буде ця ідея, і є політика. Отож не брешіть, шановні. Це низько, підло, нечесно.

— Ваш брат, народний артист Микола Гнатюк, теж вже після початку війни бував із гастролями в Росії.

— Ні-ні-ні. Добре, що ви про це згадали. Після початку Майдану мій брат, український співак Микола Гнатюк, не те, що не їздить на концерти туди, а й узагалі не перетинає кордону з Росією. Принципово.

— У серпні 2015 року ЗМІ масово цитували його розповідь про те, як він автомобілем їхав з Росії до України, про відсутність російських військ, про українські засоби масової інформації, що обманюють людей, про «громадянську війну» на Донбасі...

— Повторюю, він жодної години не був на території Росії з того дня, як почався Майдан.

Живе він зараз переважно за кордоном, у Німеччині. Але дійсно, в інтернеті з’являлась інформація про те, що він нібито їхав на машині з Росії, що проїжджав Ростов чи якесь інше місто, про родичів на Сумщині чи щось таке, я вже детально все це не пам’ятаю. Але це фейк! По-перше, він не вміє, в принципі, водити машину, в нього немає прав. По-друге, у нас усі родичі — на Хмельниччині. Це була просто спроба його підставити. Ну, росіяни це вміють робити. Подивіться-но лише, як активно працює російське телебачення, оббріхуючи нас, українців. Мій брат спростовував цю інформацію на особистому сайті, але вона не розійшлася так активно по ЗМІ.

В тему: Недостойны народа. «Народные артисты» Украины на службе у врага (СПИСОК)

«Російські актори заробляють тут у 100 разів більше»

— Як вам працюється — як актору і продюсеру — у виставах, де драматургом є ваш син? Він бере участь в постановці? Хто кому дає вказівки? Чи покладаєтеся на режисера?

— Мені дуже приємно, що син спеціально для мене в п’єсі «Кафе «Республіка» написав роль. Ми допомагаємо один одному. І він бере активну участь у постановці, бо треба то якісь скорочення робити, то щось додавати. Нормальний процес. Він комунікабельний у цьому плані, як син актора розуміє такі пропозиції. Він виріс, можна сказати, в театрі — за сценою, під сценою, біля сцени, в гримерці. І навіть колись нас дуже врятував. У нас йшла вистава «Дон Кіхот», і актор — хлопчик, що грав роль пастушка (Дмитро Ступка) — з класом поїхав кудись на екскурсію. Ну, я до Богдана: рятуй! Він так легко увійшов у цю виставу, так легко зіграв, що я аж позаздрив йому (сміється).

— Свого сина ви бачили актором?

— Так, я дуже хотів, щоб він був актором. Казав йому: вступай у театральний. Але він подорослішав і пояснив мені, що не відчуває тої легкості і впевненості у собі, необхідної акторові. І вступив на соціологію в Університет імені Шевченка. А потім, на другому курсі, почав писати. Вийшов його роман «Грайлива оптика», книга оповідань і повість «На гребені скорпіона». А пізніше він уже почав писати п’єси. До речі, поштовхом став Майдан. Усі його п’єси, на мій погляд, глибокі і соціальні. Він через людські стосунки намагається розібратися, що відбувається з нами, що відбувається в нашій країні.

— У робочих моментах сперечаєтесь із сином?

— Ну, звісно. Та зазвичай суперечки були на кухні, бо він трохи соромиться зі мною на людях сперечатися. Інколи він перемагав, інколи я. Інколи була, так би мовити, сімейна нічия. Моя дружина Олена — театральний критик, талановита, найрозумніша з нас. Тож, буває, останнє слово залишається за нею (сміється).

— Розвиток антрепризного театру в Україні, певно, дав можливість українським акторам отримувати й більші заробітки...

— Звичайно. Хоч і не хлібом єдиним живе людина, але хліба цього інколи не вистачає. Я заробляю не так вже й багато. Але це серйозна добавка до зарплати.

— Більша за саму зарплату?

— Якщо на місяць кілька антреприз — так. Тоді добавка може бути як зарплата або і більше.

— А яка у вас зарплата?

— Це фінансова таємниця (сміється). Я не хочу розповідати, бо таким чином я розповідаю, яка зарплата у моїх колег. Не певен, чи я маю на це право. Але це не голлівудські заробітки. І російські антрепризні актори заробляють тут у 100 разів більше.

— На російську антрепризу ціни на квитки істотно відрізняються?

— Квитки там дуже дорогі. По півтори-дві тисячі гривень. На українську антрепризу — в середньому 400 гривень.

«У мене була мрія заспівати із симфонічним оркестром...»

— Щонеділі вже телеглядач протягом багатьох років бачить вас у ролі ведучого «Лото-Забави». Маючи прямий ефір у конкретний час щотижня, як ви плануєте свій життєвий розклад? Можете поїхати кудись на відпочинок більше, ніж на шість днів?

— Щотижневі прямі ефіри, по-перше, дуже дисциплінують. По-друге, не так усе погано в нашому королівстві. Я можу поїхати у відпустку і пропустити кілька ефірів. Тоді Лариса Руснак (друга ведуча лотереї, актриса Театру Франка. — «Главком») веде ефір сама. І, навпаки, коли їй треба поїхати кудись, я буду в ефірі сам.

Мені, до речі, закидали, що це не творча робота. Я, чесно кажучи, теж думав, що це не творча робота, коли йшов працювати на цю програму. Думав, дасть Бог, протримаюсь півроку, головне, щоб одразу не вигнали, бо буде соромно. Але вже бачите — 14 років. Раніше годину, зараз півгодини проводимо в прямому ефірі. З того тексту, що нам дають, на пам’ять ми вчимо, напевно, 30%. Усе решта — імпровізація. І ти маєш бути в темі, маєш бути живим, комунікабельним, розумним, тверезим (сміється), спілкуватися з глядачами в залі, по телефону, з моєї чарівною співведучою.

— Ви з вашою чарівною співведучою за ці роки одне одному ще не набридли? Бувають у вас сварки, суперечки?

— Можливо, я їй набрид, але вона мені — ні. Навпаки, ми розкриваємо все нові й нові грані.

Лариса Руснак — золота людина. Ми з нею працюємо в театрі, бути партнерами в різних виставах. Конфліктів і під час театральної, і під час телевізійної роботи у нас не було. Мабуть, нам пощастило. Їй зі мною, а мені з нею.

Взагалі, у нас на телепроекті прекрасний колектив працює вже багато років: гримери, костюмери, звукорежисери. Це вже невеличка родина, яка, можна сказати, зустрічається рано-вранці щонеділі і рано-вранці у неділю і розлучається.

Ведучі «Лото-забава» Лариса Руснак та Анатолій Гнатюк (фото: zn.ua)

— На деяких сайтах, де розміщуються оголошення від ведучих, що проводять свята, можна побачити й ваш профайл. Згідно з опублікованою там інформацією, замовити вас як ведучого на весілля коштує півтори тисячі доларів...

— Ні фіга собі! Це повний маразм. Що хочуть, те й пишуть.

Брехати не буду. Ми, актори, багато де працюємо неформально. Бо за одну зарплату не виживеш. Актори знімаються в кіно, працюють телеведучими, виступають ведучими різних свят. Це нормально. Соромно бути дармоїдом і не працювати. А працювати не соромно. Я з великим задоволенням веду державні свята, заходи — і як ведучий, і як співак. Там на ведучому лежить така відповідальність! Не дай Боже помилитися не те, що прізвищем, а й наголосом...

— І що, десь помилялися?

— Ой, було. «Слов’янський базар», 2003 рік, День України в Білорусі, я ведучий. І от я бачу, що йдуть хлопці в українських вишиванках, чоботах, шароварах, з бубнами, барабанами, кобзами. І при цьому читаю: «Вас вітає брейк-данс...» Ну, я переплутав номери. Хлопці вже дійшли до мікрофонів, почули «брейк-данс», розвернулися і пішли геть. Режисер заходу кричить з-за куліс: «Толя! Що ти твориш? Подивися сценарій!» Я думаю: «Боже мій, це ж бачать три країни». І кажу: «Хлопці! Вертайтесь назад! Я передумав». Тобто викрутився. Хлопці, а це, як виявилося, був народний ансамбль міліціонерів, на мене не образилися. А от режисер і керівник заходу після концерту розказали мені все, що вони про мене думають.

В тему: Порошенко на показе «Теней забытых предков». Урок унижения, которого я не ожидал — директор Центра Довженко

— Як співак ви коли востаннє виходили на сцену?

— Днями виходив, але не востаннє, бо скоро теж виходити...

У мене давно була мрія заспівати із симфонічним оркестром. Не просто заспівати на концерті, а зробити це моновиставою. Влітку цього року я ближче познайомився з Академічним ансамблем пісні і танцю Державної прикордонної служби України. Неймовірний колектив, музиканти, балет — усі просто супер. Диригент Геннадій Синьоок. Майже півроку ми працювали над моєю моновиставою. Головний акцент у ній, звичайно, зроблено на піснях. Але також там багато поезії, розмов тет-а-тет із глядачем, уривки з вистав, монологи, багато гумору. В цій моновиставі я хочу поговорити з глядачем про життя. В якому є любов, є героїка, є сум і є радість, і мова музики має зблизити нас у всьому прекрасному, що є в людині. Знайти гармонію у цьому непростому світі, в якому нині багато агресії і ненависті. Я мрію, щоб у залі було тепло від наших сердець, музики, поезії і в ньому панувала любов. 29 листопада відбулася перша прем’єра у Центральному військовому госпіталі прикордонників. У них був якраз день народження — 32 роки, були нагородження і як подарунок — моя музична вистава. Дуже все добре пройшло, хіти «Смерека» і «Качечка» співали всі разом.

8 березня Анатолій Гнатюк та Академічний ансамбль пісні і танцю Державної прикордонної служби України у Конгрес-Холлі (Сервісно-видавничого центру) привітає жінок зі святом концертом-виставою «Червону троянду дарую тобі». На глядачів чекають українська і французька музика, танцювальні розважальні балетні номери, класика від оркестру, лірична поезія, уривки з вистав та бурлескний гумор, притаманний Гнатюку. Режисер-постановник заходу — народний артист України, режисер Театру імені Івана Франка Дмитро Черепюк.

«Ніколи не думав, що вже мій Шельменко опиниться на передовій»

— У ЗМІ неодноразово писали, що ви допомагаєте військовим АТО. Розкажіть про це.

— Театр Івана Франка — патріот своєї держави. Наша концертна бригада об’їздила всі військові госпіталі Києва, ми були на полігонах, давали концерти для Національної гвардії, їздили в АТО: до Краматорська, Слов’янська і Артемівська (після перейменування Бахмут. — «Главком»). Цього літа привозили в АТО виставу «Шельменко-денщик», де я граю головну роль. З нею ми були на Луганщині, у містах Сватове і Кремінна.

До речі, цікава паралель. Під час Другої світової вистава «Шельменко-денщик» того часу найчастіше була на передовій. Зрозуміло чому. Бо будь-який солдат, який дивився на цього Шельменка, який викручується з будь-якої ситуації, мав надію, що він також з цієї м’ясорубки вийде живим, здоровим і повернеться до своїх рідних. І я ніколи не думав, що вже мій Шельменко, якого я граю 18 років, знову опиниться на передовій.

У Театрі Франка ми граємо вистави, повна каса від яких перераховується в АТО. У нас також вільний вхід для всіх солдатів. Час від часу ми для дітей переселенців граємо безкоштовні дитячі вистави. Я, як і багато хто в нашій країні, став, до певної мірі волонтером. Продукти, ліки, одяг передаю на передову через перевірених волонтерів. Якось треба було знайти скільки-то сотень теплих штанів. Я знайшов через інтернет людину, у якої десь на складах ще з радянських часів залишилися ці ватні стьогані штани, купив і хлопцям передав.

Фрагмент комедії-водевіля «Шельменко-денщик» (фото: teatry.com.ua)

— У вас є час ходити на вистави в інші театри?

— В мене мало часу, бо я справді багато працюю. Нещодавно дивився, наприклад, виставу Стаса Жиркова «Слава героям» — супер. «Оскар і Рожева пані» режисера Ростислава Держипільського, яку привозив Івано-Франківський театр, — молодці. Взагалі, в Україні дуже багато класних, талановитих акторів, які створюють багато достойних вистав. Але, на жаль, бачу й погані вистави. Це життя. Жванецький, здається, казав: не подобається книжка, погана вона — закрийте, бачите погане кіно — вставайте і йдіть, не гайте час...

— То ви встаєте і йдете з поганих вистав?

— Ні. Не можу. В кіно ще можна встати і піти. А в театрі, коли грають твої ж колеги, в принципі, демонстративно вставати і йти я не можу...

— Але на яких виставах мали бажання встати і піти?

— Не буду називати. Але я боюся вистав із поганою енергією, де немає виходу. Я не розумію, навіщо режисеру і акторам братися за такий матеріал. Ми ж повинні нести якусь надію людям. Я з роками лише почав розуміти, яка велика відповідальність на нас лежить, на тому, що ми вам говоримо. От ви сидите в залі і думаєте: а, це іграшка! А не іграшка. На підсвідомості ми вам якусь думку в голову вкладаємо. Ви можете прийти додому і посваритися з рідною людиною або з колегами по роботі. Незрозуміло чому. А це могло бути закладено виставою... Я в це вірю. Тому треба бути дуже обережним з тим, які ролі ти граєш, які ідеї доносиш зі сцени, чого навчаєш людей... Це велика відповідальність.

—

Катерина Пешко, Станіслав Груздєв (фото), опубліковано у виданні «Главком»

В тему:

• Дежурный по МХАТ. Дневник милиционера-театрала
• Реабилитация Всеволода Мейерхольда в 1955 году: «По вновь открывшимся обстоятельствам ...»
• Гарри Бардин, создатель «Кота в сапогах»: «Идет соцсоревнование: кто мракобеснее»
• «Зачуханый провинциализм — это когда в Киеве лишь „перешивают“ то, что в Москве носят»
• Из хохлов мы превращаемся в украинцев, — Виталий Капранов