Чому від українських суддів і прокурорів тхне радянщиною

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Історії Івана Покотила і Олександра Рафальського стали одними з найгучніших і найрезонансніших серед справ засуджених довічно в Україні за свавільними судовими рішеннями. 

Чи знаєте Ви про свавільно засуджених на довічний термін?

За власної ініціативи вирішив провести такий собі маленький експеримент.

Опитав п’ятдесят людей різного віку. Наймолодшому(шій) було 18 років і найстаршому(шій) – 65, з дотриманням ґендерного балансу. Тобто 25 жінок і 25 чоловіків. Людей, різних за фахом, різного соціального походження, різних за сферою діяльності. Серед них були люди з вищою освітою, з середньою спеціальною та середньою (без освіти не трапилось жодного[ної]). Один з критеріїв мого маленького дослідження – щоб ці люди не мали жодного стосунку до юриспруденції: ні юридичної освіти, ні навчання в юридичних навчальних закладах. Запитання було єдине: «Чи відомо Вам, що в нашій країні є певна кількість людей, які засуджені до вищої міри покарання і відбувають довічне позбавлення волі без вини?»

На цю тему: Судей пора уже на мыло: почему в Украине "зависла" судебная реформа

І вже потім розпитував, де вони працюють, чим займаються, про їхній соціальний статус, чи є в них родичі, які відбувають або відбували покарання в місцях позбавлення волі або, може, вони самі свого часу перебували у статусі засудженого(ної). З’ясувалося, що серед опитаних п’ять осіб у своєму житті мали проблеми з законом, а у шістьох родичі свого часу відбували покарання в місцях позбавлення волі. У однієї особи на даний час рідний перебував за ґратами в статусі засудженого.

Результати опитування просто приголомшили. З’ясувалося, що наші громадяни зовсім не обізнані, а найголовніше – їх не цікавить питання несправедливості, доки самих це не стосується. Люди молодшого віку більш скептично ставляться до правоохоронної та судової системи й припускають можливість засудження безневинної людини довічно, люди старшого віку такого собі уявити не можуть. Навіть серед тих, хто самі був свого часу засуджений до позбавлення волі, очевидний скептичний настрій. «Ну як це так може бути – засуджений довічно без вини?» «Це не вкладається в голові». «Куди ж дивиться правоохоронна та судова система? А як же суди вищих інстанцій?» І навіть коли розповідаєш людям конкретні історії засуджених довічно за сумнівними судовими вироками, відчуваєш якусь відчуженість: «А все одно мене це не стосується», «Покарання без вини не буває», «Мабуть там все ж таки було за що». Одним словом, майже всі опитані не вірять, що таке можливе. А на реальні історії свавільно засуджених на довічний термін відповідають мовчанням.

Отже, дослідження продемонструвало, що наші люди дуже інертні в питаннях чужої біди – доки їх самих або їхніх родичів це не стосується.

Якісна і розвинена правова система – і судові помилки?

Дієвий комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних засобів робить людину захищеною від свавільних дій агентів Держави. Це правові норми, правові принципи, правосвідомість людини, якісне законодавство і, відповідно, правові відносини.

Всі ці інструменти мають у першу чергу гарантувати людині, як громадянину країни, усвідомлення захищеності та реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів у будь-якій сфері діяльності. Якщо це бізнес, то людина має усвідомлювати свою захищеність і незалежність у прийнятті рішень у разі інвестування своїх капіталів в якусь сферу ринкової економіки, якщо це сфера суспільних відносин, людина має усвідомлювати свою захищеність і реалізацію прав і свобод у будь-якій галузі, до якої б людина не мала стосунку.

Однією з найбільш пріоритетних сфер мають бути правоохоронна та судова системи, бо вони безпосередньо стосуються захисту прав людини та її законних інтересів. Це і право не бути підданим катуванням і жорстокому поводженню, і право не бути засудженим свавільним судом за неіснуючий або чужий злочин.

Напевно кожна людина незалежно від віку, соціального статусу, віросповідання тощо усвідомлює, що правоохоронна система має охороняти права людини, а суди не мають засуджувати безневинних. А враховуючи, що і правоохоронці, і судді перш за все – люди, то й можна вважати, що кожна людина може припуститися помилки – тобто, і людина, яка охороняє право, і та, яка судить. Для прикладу у Сполучених Штатах Америки, не зважаючи на розвинену правоохоронну систему і сталу судову практику з використанням прецедентного права, кількість виправдувальних судових рішень сягає 25 відсотків від загальної кількості вироків, а виправдування отримують засуджені, які відбули величезні терміни покарання. За 20 років (з 1977-го по 2007ий) у Сполучених Штатах 123 особи були реабілітовані після смертної кари.

У нашій же країні попри ухвалення у 2012 році нового Кримінального процесуального кодексу, який передбачав нові демократичні стандарти доказування (за новим КПК всі докази звинувачення досліджуються в суді, що трактується як превенція від свавільних судових рішень, які ґрунтуються на зізнаннях, отриманих під тортурами), кількість виправдувальних судових рішень залишається вкрай низькою і складає в собі менше одного відсотка.

То й виникає абсолютно логічне питання: невже в нашій країні правоохоронна та судова система працює у двадцять п’ять разів краще, ніж у США, а судові помилки не трапляються?!

Навіть якщо одна людина засуджена довічно без вини, це трагедія не тільки цієї людини та її родини – це трагедія суспільства, бо на місці цієї людини може опинитися будь-хто – не залежно від статусу чи соціального походження.

Сімейні династії

Існує монархічний принцип престолонаслідування. А от чи передається за родинним принципом суддівська мантія чи прокурорська булава?

Ми вже писали про засудженого довічно Івана Покотила. Нагадаємо коротко.

Іван Павлович Покотило, 1957 року народження, засуджений до розстрілу. Утримується в Вінницькій виправній колонії №1

Вироком Хмельницького обласного суду від 23 грудня 1998 року Покотило визнано винним і засуджено за ст.ст. 69, 19 ч. 6, 93 п.п. а, г, 155-6 ч. 3 КК України (ред. 1960 р.) із застосуванням ст. 42 КК України (ред. 1960 р.) до смертної кари – розстрілу – з конфіскацією всього належного майна. Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 22 червня 1999 року вирок Хмельницького обласного суду від 23 грудня 1998 року залишено без змін. Ухвалою судової колегії у кримінальних справах Хмельницького обласного суду від 21 червня 2000 року покарання у вигляді смертної кари замінено на довічне позбавлення волі.

Іван Покотило з родиною до ув’язнення

На цю тему: Год делу об убийстве активистки Кати Гандзюк: пример несостоятельности и нежелания правоохранительной системы в Украине защищать своих граждан

В середині буремних дев’яностих минулого століття Іван Покотило – один з перших українських приватних підприємців, постачальник олії, інших сільськогосподарських продуктів і сировини на Хмельниччині. Товари постачали з різних країн світу. Покотило вважався одним із найміцніших підприємців Хмельниччини на той час. Після затримання бізнес Покотило перейшов у інші руки.

У жовтні 1997 року сталася кривава стрілянина із п’ятьма загиблими. Не рідкісні за тих часів так звані «кримінальні розборки», у яких того разу брали участь громадяни Латвії. Покотила обвинуватили в тому, що ці «розборки» організував саме він. Його затримали у квітні 1998 року, 45 діб утримували в ізоляторі тимчасового тримання, де до нього застосовувалися тортури та інші нелюдські методи дізнання з метою отримання від нього свідчень проти себе. Однак Покотило не визнав своєї провини і двадцять три роки доводить свою невинуватість.

Так от, Покотило засуджений до розстрілу в 1998 році. Заступником голови Хмельницького апеляційного суду на той час був такий собі Марцинкевич Анатолій Миколайович, до якого неодноразово звертався Іван Павлович у ході судового розгляду з клопотаннями, заявами про жахливу несправедливість, яка відбувається, а саме: притягнення до кримінальної відповідальності за страшними обвинуваченнями завідомо невинної людини. Проте Анатолій Миколайович не реагував на звернення Покотила, з часом благополучно посів місце голови апеляційного суду Хмельницької області. На даний час у ДБР відкрите кримінальне провадження за ознаками злочинів, передбачених статтями 364 (Зловживання владою або службовим становищем), 365 (Перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу), 396 (Приховування злочину) КК України саме стосовно справи Покотила.

Марцинкевич Сергій Анатольович – син горезвісного судді та голови апеляційного суду, на даний час працює у Хмельницькому міскрайонному суді. Саме до нього чомусь відповідно до електронного розподілу справ спрямовуються на розгляд провадження щодо зловживання правоохоронних органів саме у справі Покотила – це катування, зловживання владою та службовим становищем. Двічі після електронного розподілу Іван Покотило та його захисник заявляли відводи цьому судді саме через те, що його батько брав участь у вирішенні питання щодо винуватості Покотила, а також через розслідування, що ведеться компетентними органами. Двічі ці відводи були задоволені. Утретє, коли «сліпий жереб» електронного розподілу знову випав на нього, Марценкевич молодший заявив самовідвід.

На цю тему: Судебная «реформа»: от стадии профанации — к стадии проституции

Прокурор Хмельницької області Сибіга Іван Васильович затверджував обвинувальний висновок стосовно Івана Покотила у травні–червні 1998 року. Не зважаючи на численні скарги обвинуваченого прокурор наполягав на смертній карі.

Онук прокурора, також прокурор, Сибіга Андрій Васильович вів провадження стосовно зловживань свого діда, поки не був відсторонений. Зараз стосовно нього ДБР відкриті провадження за ознаками злочинів, передбачених статтями 364 (Зловживання владою або службовим становищем), 367 (Службова недбалість) КК України.

Також є близько семи судових рішень стосовно бездіяльності прокурора, бо до цього часу прокуратурою не ініційований перегляд справи за нововиявленими обставинами через те, що під час розгляду справи по суті прокуратурою був прихований 15-й том справи, який містить фактичне алібі засудженого. Сам Покотило після судового рішення – вищої міри покарання (розстрілу) – зазначає, що «то є смерть в розстрочку», адже він вже більше ніж двадцять років намагається ініціювати перегляд вироку й домогтися справедливості.

Не зважаючи на відкриті провадження в ДБР за фактами злочинів Іван Покотило скептично ставиться до якості розслідувань, адже попри створений новий правоохоронний орган (ДБР), процесуальне керівництво все одно проводиться під контролем всесильної прокуратури. Нагадаємо, що у цій справі слідчі прокуратури проводили досудове слідство, прокуратура здійснювала нагляд за дотриманням законності під час слідства, прокуратура підтримувала державне обвинувачення в суді і та сама прокуратура здійснювала нагляд за дотриманням законності під час виконання судового рішення.

То може щось не так у нашій правоохоронній системи, коли людина більше двадцяти років намагається добитися справедливості та не має жодних результатів?!

Рішення Європейського суду є, а виправдувального рішення не має

25 лютого 2016 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі Зякун проти України. У цій справі заявник Володимир Зякун скаржився на порушення пункту 1 статті 6, а саме на те, що кримінальне провадження у його справі було несправедливим та що його засудження ґрунтувалось на зізнавальних свідченнях, отриманих під тортурами. Заявник наполягав на тому, що провадження було несправедливим. Суд нагадав про недопустимість у якості доказів свідчень, отриманих у результаті катувань або інших видів жорстокого поводження у порушення статті 3 Конвенції. Такі дії призводять до несправедливості судового рішення в цілому.

Заявник надав зізнавальні свідчення проти себе під час тримання його під вартою. Під час розгляду справи по суті суд посилався на ці свідчення, а також на низку інших доказів, що доводили вину заявника. Суд вважає, що той факт, що національні суди у цій справі не вилучили з доказової бази згадані зізнавальні свідчення, зробило провадження в цілому несправедливим. Суд постановив, що було порушення статті 3 Конвенції (катування), а також пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).

Через рік після рішення ЕСПЛ, 6 лютого 2017 року Верховний суд України скасував вирок суду і направив справу на новий судовий розгляд до Малиновського районного суду міста Одеси. Справа слухається під головуванням судді Морозової Ірини Василівни. У цей час розгляд справи перебуває на стадії дебатів, і прокурор, підтримуючи державне обвинувачення, наполягає на покаранні у вигляді 15 років позбавлення волі.

Десять років без відповіді. Вербальна Нота Комісара ООН з прав людини

Історія Олександра Рафальського стала однією з найгучніших і найрезонансніших серед справ засуджених довічно за свавільними судовими рішеннями. Зняті декілька документальних фільмів, була величезна кількість публікацій.

Засуджений довічно Олександр Рафальський не пережив цього випробування – 20 жовтня 2016 року він помер у Лук’янівському СІЗО за загадкових обставин. Саме в цей день з Олександром Рафальським мали зустрітися представники Місії ООН з прав людини. Рафальський перебував за ґратами майже 15 років. Його засудили до довічного ув’язнення за вбивство чотирьох осіб. Рафальський своєї вини не визнав. Повідомлялося про кричущі факти катування: як за допомогою побиття, так і з застосуванням струму, психологічного тиску, коли його, наприклад, змушували копати собі могилу.

Олександр Рафальський

Смерть Рафальського так і не була розслідувана компетентними органами належним чином. З чотирьох чоловіків, засуджених у цій справі, серед живих залишився лише В’ячеслав Барановський, який серед десятків і сотень засуджених, у тому числі й довічно, за сумнівними судовими вироками, виборює свою правду на національному й міжнародному рівні.

Ще у 2009 році – десять років тому – Представники Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні звернулися з Вербальною Нотою до Уряду України, зафіксувавши брутальні порушення прав людини щодо Рафальського – на сьогодні держава Україна так і не надала на неї адекватної відповіді.

Місія діє на запрошення Уряду України в рамках мандату Управління Верховного комісару ООН з прав людини.

На цю тему: Год делу об убийстве активистки Кати Гандзюк: пример несостоятельности и нежелания правоохранительной системы в Украине защищать своих граждан

У тексті зазначено, що «Держава Україна є стороною Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Інформація стосовно Рафальського була надана на розгляд Робочої групи з питань довільного затримання, яка з’ясувала, що Рафальський був заарештований 13 червня 2001 року співробітниками Управління внутрішніх справ у квартирі на Волгодонському провулку міста Києва. Йому не пред’явлено ніякого ордера і не пояснено причину арешту. Спочатку пана Рафальського доправили до слідчого ізолятора УВС на вулиці Володимирській, 15 міста Києва. Наступного дня він був переведений у невідоме місце утримання під вартою. В обох місцях до пана Рафальського застосовувалися катування з метою отримання зізнання. 13 червня 2001 року приблизно о 23:30 пан Рафальський був доправлений до Обухівської центральної районної лікарні. Він був оглянутий двома лікарями, які зафіксували в нього рану на голові і чисельні рани на спині. Між 14 та 16 червня 2001 року пан Рафальський був переведений до Обухівського ізолятора тимчасового тримання (ІТТ), підпорядкований Обухівському районному відділенню міліції, і був поміщений під варту як безхатько і невстановлена особа відповідно до статті 5 пункту 5 „Закону про міліцію“ при тому, що співробітники міліції знали про його особу та арештували його під ім’ям Олександра Рафальського. 16 червня 2001 року пан Рафальський написав заяву на ім’я начальника Обухівського ІТТ з проханням зв’язатися з його рідними та повідомити про місце утримання його під вартою. Пана Рафальського тричі переводили з одного ІТТ до іншого без будь яких пояснень. 17 червня 2001 року він утримувався у Ставищенському ІТТ, між 17 та 21 червня 2001 року – в Тетіївському ІТТ, а з 21 до 25 червня 2001 року знову в Ставищенському ІТТ. Всі ці ізолятори тимчасового тримання розташовані в Київській області. 17 червня 2001 року, приблизно о 20:40, пану Рафальському була надана медична допомога в Ставищенській центральній районній лікарні. У нього було діагностовано венозну дисфункцію і рани в області груди та поясу.

Між 14 і 21 червня 2001 року пана Рафальського регулярно допитували. Так, пан Рафальський не мав доступу до свого адвоката і своїх родичів, він не міг використати засоби правової допомоги для запобігання порушенням його прав. Тільки 25 червня 2001 року йому повідомили, що він заарештований за підозрою у вбивстві. З тих пір він перебував у розпорядженні Київської обласної прокуратури та утримувався в Київському слідчому ізоляторі. 26 червня Рафальський вперше представ перед суддею, який санкціонував його затримання. 30 червня 2004 року пан Рафальський був засуджений за вбивство на довічний тенрмін ув’язнення. В подальшому Рафальський подавав заяви і скарги на тортури і незаконне позбавлення волі до Генпрокуратури, слідчого й суду першої інстанції, який розглядав його справу. Попри ці заяви ніякого кримінального розслідування не відбувалося, не зважаючи на наявність висновків судово-медичного експерта, зроблених 19 червня 2001 року в Центральній районній лікарні міста Києва, який не виключав можливості застосування катувань».

Чергове звернення представників Місії ООН на ім’я генерального прокурора України Юрія Луценка було 31 жовтня 2016 року:

«У зв’язку з передчасною смертю пана Рафальського через сердцеву недостатність 20 жовтня 2016 року, Місія занепокоєна можливим затягуванням судового процесу, пов’язаного з притягненням до відповідальності осіб, які, можливо, застосовували катування до Рафальського. […] Просимо повідомити Робочій групі ООН з незаконних затримань інформацію, яка була запитана (через Міністерство закордонних справ України) та надати її Місії. Також просимо звернути особливу увагу на дану справу, оскільки родичі неодноразово повідомляли Місію про чисельні ігнорування запитів, адресованих державним органам, а також порушенням прав пана Рафальського».

Проте адекватної реакції так і не дочекалися…

На цю тему: С волками жить. Почему судебная система вряд ли сможет очиститься и при новом президенте

На останок

Наша організація вже протягом десятиліття публічно наголошує на проблемі відсутності в державі процедури виправлення судових помилок, демонструє конкретні приклади очевидних брутальних порушень і засуджень на довічний термін безневинних людей. Спочатку фотовиставка про 8 справ, потім – про 12, зараз ми готові озвучити 20 таких прикладів, але таких історій насправді набагато більше.

Особливо несправедливим було засудження людей до довічного позбавлення волі за КПК в редакції 1961 року – вироки базувалися виключно на визнавальних свідченнях проти себе, отриманих під тортурами під час дізнання. Підсудні під час розгляду відмовлялися від таких свідчень, але суд був невблаганним – так було у справі Рафальського, Панасенка, Орлова, Суслова, Покотила, Ісакова, інших.

Слід зазначити, що в період з 2010 року, коли Верховний суд України був позбавлений можливості виправляти судові помилки, ми пропонували декілька моделей створення в Україні механізму виправлення судових помилок.

Так, судові помилки трапляються навіть у найсучасніших судових системах світу. І лише ту систему, яка знайде ефективний механізм виправлення судових помилок, можна буде назвати цивілізованою та демократичною. Лише тоді в неї віритимуть люди. На жаль, такого механізму в Україні немає.

Проект ЄС «Боротьба проти катувань, поганого поводження та безкарності в Україні»

Джерело: Харківська правозахісна група


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com