Микола Джміль: З початку війни не переходимо на російську з іншими

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

«Мене шість днів катували в застінках КДБ. Чув, як за стінкою дрилем допитували, і як кричали несамовито. Потім мене закрили. В неопалюваному підвалі з іншим в\’язнем удвох на одній фуфайці лежали цілий зимовий місяць. А катували мене — за Миколу Джмеля. За твою голову обіцяють великі гроші. Я про тебе багато розказав, але тільки загальновідоме. Про сім\’ю, про місце перебування — нічого».

... Батько пішов на фронт у 14 років як син полку. Під Запоріжжям осколок пробив його каску до голови. Коли з товаришами заходила розмова про Бандеру і його сподвижників, батько говорив, що то патріоти.

Вдома розмовляли українською мовою. Російською почав говорити в технікумі. Одразу після армії зайшов провідати рідну школу, а вона — російськомовна. Я до директора, схопив його: «Де ж іще бути українським школам, як не в селах?» Він трохи перелякався, але каже, що то громада вирішила, майже одностайно. Я поцікавився — справді, місцеві. Було образливо. Коли я вступав учитися, ніхто не зважав на мову. Українською? Добре. Потім привчили людей, що російська — краща.

Моя Одрадівка, Байрак, Озерянівка, Залізна Балка навколо теперішньої Горлівки — козачі поселення. Козаки осіли на цих землях після 1778 року, коли була зруйнована Січ. Недалеко поселення Запоріжжя — без порогів і без ріки, але назву свою принесли.

Микола ДЖМІЛЬ, 69 років, поет. Справжнє прізвище – Сергієнко. Народився 1948 року в Одрадівці Бахмутського району на Донеччині. Батько мав пасіку, розводив породистих коней – верхових і ваговозів. Закінчив школу в сусідньому Зайцевому. Провалив вступний екзамен на геологію й розвідку корисних копалин у Донецький політехнічний інститут. В Артемівському індустріальному технікумі вивчився на техніка-механіка. В армії служив у Москві, в Татіщево Саратовської області й на космодромі в Байконурі. За направленням поїхав у Сімферопольський домобудівельний комбінат. Одружився, перебралися до дружини в Горлівку, там отримав квартиру. Працював диспетчером заводу ”Еластомер”. Закінчив курси майстра геології. Їздив у відрядження по шахтах Донбасу на буріння великого діаметра. ”П’ять років тому син купив собі та дружині гірські велосипеди Cannondale. Я проїхався – він летить. Дуже сподобалось. Я нам із дружиною купив дешевші, українські Ardis. Мріємо проїхатися всіма областями з презентаціями моїх книжок”. Одружений удруге. Сини – прокурори. Старший працює в Сихівському районі Львова, молодший – на Донеччині. Донька Юлія торік перебралася з Одеси в канадський Ванкувер – до чоловіка. У Москві живуть брат і сестра, з якими майже не спілкується. З 2008 року, відколи помер батько, живе з матір’ю та дружиною в Одрадівці. Мають своє м’ясо, молоко, мед, городину. Квартира в окупованій Горлівці стоїть пусткою. Видав книжки ”Долоні сонця”, ”Джерело істини”, ”Коло” й ”Атіла, або Благовіст Любові”. Випускає здебільшого своїм коштом, бо ”домовлятися зі спонсорами принизливо”

Микола ДЖМІЛЬ, 69 років, поет. Справжнє прізвище — Сергієнко. Народився 1948 року в Одрадівці Бахмутського району на Донеччині. Батько мав пасіку, розводив породистих коней — верхових і ваговозів. Закінчив школу в сусідньому Зайцевому. Провалив вступний екзамен на геологію й розвідку корисних копалин у Донецький політехнічний інститут. В Артемівському індустріальному технікумі вивчився на техніка-механіка. В армії служив у Москві, в Татіщево Саратовської області й на космодромі в Байконурі. За направленням поїхав у Сімферопольський домобудівельний комбінат. Одружився, перебралися до дружини в Горлівку, там отримав квартиру. Працював диспетчером заводу «Еластомер».

Закінчив курси майстра геології. Їздив у відрядження по шахтах Донбасу на буріння великого діаметра. «П’ять років тому син купив собі та дружині гірські велосипеди Cannondale. Я проїхався — він летить. Дуже сподобалось. Я нам із дружиною купив дешевші, українські Ardis. Мріємо проїхатися всіма областями з презентаціями моїх книжок». Одружений удруге.

Сини — прокурори. Старший працює в Сихівському районі Львова, молодший — на Донеччині. Донька Юлія торік перебралася з Одеси в канадський Ванкувер — до чоловіка. У Москві живуть брат і сестра, з якими майже не спілкується. З 2008 року, відколи помер батько, живе з матір’ю та дружиною в Одрадівці. Мають своє м’ясо, молоко, мед, городину. Квартира в окупованій Горлівці стоїть пусткою. Видав книжки «Долоні сонця», «Джерело істини», «Коло» й «Атіла, або Благовіст Любові». Випускає здебільшого своїм коштом, бо «домовлятися зі спонсорами принизливо».

В тему: Олег Скрипка і Мрія

Початкова школа в Одрадівці — то була хата на дві кімнати. В кожній одночасно вчилися по два класи: перший із третім і другий — із четвертим. На два класи була одна вчителька. У Пирогові (музей народної культури та побуту на околиці Києва. — Країна) є така сама будівля. Зразок школи XVI століття. Екскурсовод розповідає: «Уявляєте, різні предмети діти вчили в одній кімнаті?» Я кажу: «А я у такій школі вчився!» Мав п\’ятьох однокласників.

У Києві вперше був 1979 року. Сподобався зеленню і тим, що майже скрізь розмовляли українською мовою. Зараз знову чую в столиці українську. А 2001-го аж хотілося в транспорті звернутися до молодих: чому розмовляєте російською? Та силоміць не можна навертати.

2006 року в поїзді на Київ познайомився з подружжям. Розговорилися. Вони захотіли почути мої вірші. Я прочитав написаний днем раніше. Можливо, через те, що вони були перші слухачі, жінка так вразилась! Сказала: «Я родилась в Подмосковье. С мужем в Киеве 15 лет. Никогда не говорила по-украински. Но после этого произведения — обещаю. Нет, я вам клянусь!» Я відповів, що навіть заради неї одної варто було його написати.

В тему: Становище української мови в Україні у 2016 році: дослідження

2001-го під час акції «Україна без Кучми» щодня читав гостросатиричну противладну поему «ще не вмерла україна». Вирішив доносити правду. А щоб не потрапити за ґрати, підписав «Микола Джміль». Хотів Шершень, але подумав, що це таке страшне створіння, всіх кусає. А Джміль — добра сонячна комаха. З поеми кияни сміялись і плакали. «Батьківщина» і Соцпартія друкували.

По кілька тисяч примірників роздавали. Це були народні агітлистівки. Розбирали сотнями: «Дайте на Черкаси!», «На Франківщину!». Був Харків, був південь, а мого краю — не було. Мене й запитували: «Де Донецьк? Мабуть, у вас краще живеться». «Та ні, — кажу, — так само. Гірше навіть. Більше злочинності, безробіття». ­Вирішив, що мої земляки необізнані. Значить, моя місія — донести. Приїжджаю додому, й кому не розжовую — не сприймають. Більшість не хочуть слухати. Їхня позиція: менше знаєш — ліпше спиш. Дорослу людину не перевиховати. Особливо на Донбасі. Вирішив іти до дітей.

Часто чув у студії Володимира Яворівського (колишній народний депутат і ведучий на першому каналі Українського радіо. — Країна), що «вкрай необхідно вводити уроки духовності». А як? Про що? Хто читатиме? Як тільки доходить до втілення — починають чубитися прямо в ефірах. Якщо доручити це священику, образяться інші конфесії. Почергово — теж ні, бо згадають, що церква відділена від держави. Я зрозумів: мусять це робити люди, як я. Розказувати, що любов — це жертва. Жертвувати часом, а іноді здоров\’ям і життям — є ознакою духовної людини. Вагався, чи зможу провести таке заняття. Прийшов у свою школу: хочу провести урок духовності. Мені було 42 роки. Деякі старенькі вчителі мене ще пам\’ятали. Зацікавилися. Придумали зробити як виховну годину для старшокласників останнім уроком.

На урок міг приїхати автомобілем, але йшов три кілометри через річку Бахмутку. Дуже переживав. Чи діти зрозуміють? Заспокоював себе, що, коли хоч половина, це буде добре. А якщо 10 відсотків? Дійшов до того, що навіть один — добре. А зустріч замість запланованої години розтяглася на дві з половиною.

Почав відвідувати школи на Донеччині. У Горлівці проводив, доки не заборонили. Заходять у центральній школі за мною до класу вчительки, які мене запрошували, і кажуть іти до директора. Той повідомив, що читати не буду, потрібен дозвіл міського відділу освіти. У цей же день пішов у міськво, висидів чергу — людей 12. На все життя запам\’ятав прізвище Тріщов. Років 45, пальці в перснях. В істериці бився: «Всякие тут ходят! Отвлекают от работы. Кто вы? Поэт? У вас корочка есть? Вот и отказываем!» Добре, думаю, маю ще на завтра домовленість у 47-й школі. Її директор сказав, що мої уроки — бомба: «Проведемо семінар учителям, а потім — по всіх класах». Директор мене зустрів і каже: «Якщо проведемо заняття, мене звільнять. Прийшла в усі школи телефонограма з міськво». Був початок 2004 року.

Запросили на м\’ясокомбінат «Щирий кум». В актовій залі спілкуюся з працівниками. Жінка просить перейти на російську, бо не розуміє. Я сказав, що можу, але твори все одно читатиму, як написані. Як я зроблю синхронний переклад поезії? Вона встала, наговорила поганих слів. Найгіркіше — що, як часто буває в таких випадках, виявилась українкою.

Ми з дружиною, коли заїжджаємо в Бахмут і говоримо навіть між собою, на нас звертають увагу. Раз здавав у ремонт телефон, а жінка відійшла в майстерню взуття. Їй перед носом закрили двері: «Понаехали!» Я людина не скандальна, не можу ні битися, ні кричати, але підійшов до чоловіка: «Вам показати паспорт? Ви говорите ахінею. Я тут народився, в батьківській хаті. Моя мама народилася поряд. А це — моя дружина, місцева». Він вибачився.

В тему: А правда сьогодні така, що наша держава майже не дбає про українську мову

Інший раз скуповувались у Бахмуті. Дружина — у футболці з тризубом. Продавець погодився пригледіти за нашими велосипедами. Через хвилин 40 приходимо — в Люби заднє колесо здуте. Думали, наїхала на щось. А майстер показав дві бічні дірки, як від шила. Але приємних випадків було більше. Підходять сказати: «Як приємно чути українську мову».

З початку війни не переходимо на російську з іншими. Це не важко. Важко — що таких, як ми, — обмаль. Ми в цьому взяли приклад із Володимира Дериведмідя. Він із Харківщини, колишній танкіст, тримає в Бахмуті книгарню «Еней».

Зараз у сірій зоні працювати ніде. Серед сусідів полишалися зовсім літні люди. Мою сім\’ю годує велика пасіка, гектар землі, кури, гуси, качки, чотири дійні кози, два цапи і семеро козенят. Є голуби — римські, штрассери, кінги. З простаками перемішалися вже. Їх не їмо, вмирають своєю смертю.

Товариш Микола Греський просидів у підвалах ДНР 38 днів. У паспорті дві його фотографії — у вишиванках. Сусіднє Зайцеве Горлівського району — розділене навпіл. На ДНРівських блокпостах його постійно запитували про ті вишиванки. Щоразу викручувався, що це його батько наполягав. І цей номер проходив, а взимку 2016-го я не зміг додзвонитися на жоден із трьох його номерів. До сусідів — ніхто не бачив. Через 40 днів явився. Зізнався: «Мене шість днів катували в застінках КДБ. Чув, як за стінкою дрилем допитували, і як кричали несамовито. Потім мене закрили. В неопалюваному підвалі з іншим в\’язнем удвох на одній фуфайці лежали цілий зимовий місяць. А катували мене — за Миколу Джмеля. За твою голову обіцяють великі гроші. Я про тебе багато розказав, але тільки загальновідоме. Про сім\’ю, про місце перебування — нічого». Побитий, як собака, був. Їсти приносила дружина його співкамерника.

Матір свою Микола завіз на її батьківщину на Черкащині, речі «Новою поштою» переправив. А сам навесні повернувся сюди, хоч його хата в нульовій лінії. Він тут народився, його сюди тягне. Купив вісім вуликів. Хазяйнують із жінкою.

Северин Наливайко, фото: Тарас Подолян; опубліковано в журналі КРАЇНА 


В тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки