Павло Казарін: Гідність – це завжди про повагу

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Нам усім пощастило і не пощастило водночас. Ми перебуваємо в найбільш суб'єктному періоді історії України. І якщо ми програємо цю війну, звинувачувати нам не буде кого. Більш того, будуть звинувачувати наше покоління, ми будемо нести за все це колективну відповідальність.

Гідність людини. Обговорення цього поняття стало темою першого уроку в усіх українських школах, де розпочався новий навчальний рік. Тема і проста, і складна водночас. Менші діти розуміють її по-своєму, але так само гостро, як і дорослі, які продовжують шукати відповіді на пов’язані з поняттям гідності питання.

Наприкінці серпня про гідність говорили учасники круглого столу «Гідність людини: осмислення і практика» в контексті XVII Київського літнього богословського інституту. Деякі виступи видалися   особливо цікавими. Видання  Zbruc пропонує  один з таких – авторитетного українського журналіста, оглядача видання «Крим. Реалії» Павла Казаріна.

* * *

Коли запрошують говорити про гідність, дуже складно визначити, передусім для самого себе, про що саме говорити. Тлумачні словники не дають нам єдиного визначення поняття гідності. А якщо спробувати знайти спільний знаменник між усіма визначеннями терміну «гідність», які можна зустріти, то передусім це історія про повагу до людини. Історія про самоповагу, про повагу до іншого, про взаємини людини і системи, можливо, якщо адаптувати цей термін до нашої з вами реальності. Й абсолютно не випадково, що коли ми говоримо про такі фундаментальні етичні речі, ми раз у раз повертаємося до подій 2014 року. Тому що, можливо, в нашій з вами історії 2014 рік – це подекуди більш суб'єктна історія, ніж навіть історія 1991-го.

На цю тему: Евгений Якунов: Отдавать ли жизнь за флаг? Депутат Рыбак и тысячи других

Давайте начистоту: кожна нація є заручницею своєї історії і своєї біографії, подібно до того, як кожен дорослий – заручник своїх дитячих травм. Історія України – це століття існування в складі чужих імперій. Неважливо, в яких містах була столиця імперії: у Варшаві, Москві, Будапешті чи Відні. Але в будь-якому разі це історія про колоніальний статус і колоніальний формат існування.

Можливо, всі наші нинішні хвороби і плями йдуть коренями звідти, з нашого колективного минулого. З відчуття, наприклад, що закон – це завжди проти тебе, бо закон діє в інтересах метрополії і цю метрополію обслуговує. А ти – заручник цього закону: ти його не розробляєш, ти просто приймаєш його правила гри. Можливо, наша нелюбов до влади і наш свідомий нігілізм, наша готовність відкидати будь-яку людину, в якої є мандат у руках, теж закорінена в нашому колективному минулому. З того самого часу, коли будь-який розпорядник колективним благом був представником чужої – й іноді ворожої – столиці, коли будь-якого урядника надсилали з Санкт-Петербурга або, в крайньому разі, з Варшави.

Наші нинішні цінності зосереджені на виживанні. Україна є досить атомізованою країною, в якій колективний простір не цінується. Кожен прагне цей колективний простір приватизувати (просто хтось «віджимає» державний завод, а хтось ставить свій власний гараж на дитячому майданчику). Мені здається, що це теж з нашого історичного минулого, коли колективний простір нам не належав. Який сенс засаджувати квітучий фруктовий сад, якщо прийде рота чужих військових, розіб'є там табір, а потім піде, залишивши після себе згарище?

Вся наша нинішня модель існування, весь наш modus vivendi, наше самовідчуття – вони родом із нашого недавнього, за історичними мірками, минулого. І новий формат існування, новий шанс на інший формат існування у нас виник порівняно не так давно (в історичній перспективі це частки секунди) – п'ять років тому, у 2014-му.   

Колись мені доводилося писати і висловлювати таку думку (і я не один, хто про це говорив) про те, що насправді реальна незалежність України бере початок не в 1991 році. Ми, звичайно, пам'ятаємо Революцію на граніті, але давайте знову начистоту: українські національно-визвольні рухи кінця 80-х початку 90-х років були, по-перше, порівняно слабкими, а по-друге – географічно локалізованими. Масштабність Українського народного руху того періоду навряд чи можна було б порівняти з литовським Саюдісом або з польською "Солідарністю". І поки країни Східної Європи та Балтії руйнували в'язницю для того, щоби знайти свободу, ми просто дочекалися того моменту, коли в'язниця завалилася і свобода впала нам у підставлені долоні.

Ми її не виборювали. І, можливо, саме тому на всі наступні 23 роки ми занурилися в такий безтурботний формат існування, коли ми нібито УРСР, але з приватною власністю. Продовжуємо сперечатися про вектор інтеграції, про наше місце у світі. І для того, щоби не ухвалювати рішення, ми придумали цілу систему термінів на кшталт «багатовекторності»; тверджень, що ми повинні бути «мостом між Заходом і Сходом» чи «прикордонною територією», яка продає цінності Заходу Сходу – і навпаки.

2014-й показав, що все це не працює. Те, що нам здавалося незалежним форматом існування, насправді виявилося транзитом. Транзитом від 1991-го до 2014-го, від імітації до реальності. І в 2014-му відбулося те, що, можливо, мало відбутися в 1991-му: реальне набуття Україною незалежності. Нарешті «український Буриданів віслюк», який 23 роки стояв і вагався між двома «ціннісними копицями сіна», злякавшись снарядів, що падають на Донбасі, здригнувся і потихеньку побрів до «західної копиці сіна».

І 2014 рік у певному сенсі перелицював наші уявлення про добро і зло, про роль громадянина і його взаємини з системою. З'явився цілий прошарок людей, які перестали перекладати відповідальність за те, що відбувається навколо, на інших і взяли її на себе. Багато людей пішли волонтерами на фронт, добровольцями у волонтерський рух, пішли на державну службу, прагнучи щось змінити зсередини, і тому подібне.

Ми приречені щоразу повертатися до подій 2014 року як до переломного моменту, де відбувся злам старих правил гри і з'явилася можливість створити нові правила гри. Реалії 2019-го – це тест на міцність: наскільки стійким є фундамент, що закладався в 2014-му і мурувався наступні  5 років; чи легко перетнути зараз ті «червоні лінії», що ми їх встигли для себе означити за цей період?

Я часто повторюю, що ми повинні сказати «спасибі» Президентові Володимирові Зеленському, бо навіть перші місяці його президентства – це такий стрес-тест для країни. Стрес-тест на червоні лінії, на межі допустимого, на те, що ми готові прийняти і з чим миритися не збираємося. І, найімовірніше, цей стрес-тест триватиме якийсь час. Але є факт, який мене трохи заспокоює.

Я вже говорив, що 2014-й для України став приблизно тим, чим для країн Східної Європи був 1991-й. І в цьому сенсі все, що відбувається в нашій країні сьогодні, можна співставити з подіями в країнах Східної Європи в 1996-му, які відбувалися через п'ять років після здобуття ними незалежності 1991-го. Зверніть увагу на те, що відбувалося 1996-го в Польщі чи в Чехії (як, до речі, й у багатьох інших країнах Східної Європи).  На зміну Леху Валенсі та Вацлаву Гавелу прийшли цілком конкретні ліберально-економічно налаштовані «хлопці», які говорили: «Головне в світі – це бізнес». Вацлав Клаус і багато інших говорили про те, що насамперед потрібно врівноважити ціннісне будівництво економічним споживанням і тому подібне.

Я не хочу проводити прямих аналогій, оскільки розумію, що ці прямі аналогії завжди кульгають. Але я до того, якщо хтось думає, що наш еволюційний шлях, розпочатий в 2014-му, буде прямим, як залізничні рейки, то він глибоко помиляється. Це буде крива з вибоїнами.

Звичайно, потім, десь років через тридцять, ми заднім числом «вирівняємо» всі шляхи, виправимо дороги, зріжемо гострі кути. Наша історія виглядатиме як безперервна низка успіхів і як така, що завжди орієнтувалася на перемогу. Але для цього потрібна така «дрібничка», як перемога. А ось про це ми будемо говорити далі.

[…]

Всі події в Україні останніх п'яти років – це історія про гідність. Будь-яка людина, яка пише, не може оминути увагою цієї категорії. Все дуже просто. Війни бувають різні: спрямовані на фізичне винищення та ідеологічні війни. Війна, яка йде зараз, – це війна за ідентичність. Це незвичайна історія. Якщо нас завоюють, то не будуть фізично винищувати. Умова Росії звучить так: «Визнайте, що ви не українці, а малороси, а ще краще – частина триєдиного руського народу. І все буде добре!» У цій ситуації не йдеться про тотальний геноцид.

Річ у тому, що тут маємо російську класичну імперську пропозицію: відмовтесь від власної ідентичності – й отримайте в подарунок все те, що накопичила імперія протягом кількох століть свого існування. Відмовтесь від ідентичності – й отримайте право на Рахманінова, Чайковського, Пушкіна, Лєрмонтова, Айвазовського, на весь той культурний, науковий спадок. Наприклад, уродженець України Сергій Глазьєв відмовився від української ідентичності на користь «русского міра». Він пишається правом на культурний спадок, котрий отримав. Він зробив вибір у межах «вилки ідентичності», яку пропонує Російська Федерація, хоча вона більше схожа на російську імперію.

І в цьому сенсі сьогоднішня війна – це не війна за нижні яруси піраміди Маслоу. Вона не за фізичні величини виживання. Це війна за верхні яруси піраміди Маслоу, що пов'язані з самоідентифікацією, самоактуалізацією. Саме тому багатьом людям важко пояснити сенс цієї війни. Такі люди продовжують жити нижніми ярусами піраміди Маслоу. Для багатьох зі сторони це здається безглуздям: коли ти живеш цінностями з верхніх ярусів піраміди, коли ти готовий за них битися і помирати. Вони запитують: «Навіщо тобі це, якщо маєш заповнений холодильник?» Річ у тім, що це війна не за фізичне існування і не за наповнення холодильника.

Слід розуміти, що нація – це не якась річ, що дається нам по факту. Нація, за термінологією Бенедикта Андерсона, – це уявна спільнота. Германія існує, допоки німці мислять про себе як про германців. Дозволю собі приклад з тексту Віктора Тригубова (головний редактор видання «Петро і Мазепа»), де йдеться про Карелію. За переписом 1945 року карелами назвали себе 75% людей (дані за Максом Горюновим). За переписом 2015 року карелами назвали себе 15% респондентів. І річ не в тому, що їх фізично винищували. Їх не виселяли масово в Сибір, не морили в концентраційних таборах. Вони просто прийняли пропозицію імперії і згодилися, що тепер становлять частину багатонаціонального народу Російської Федерації. І карелів у Кареліїї більше не існує. Карелію населяють люди, що фенотипно подібні до своїх предків, бабусь, дідусів – карелок і карелів, але вони вже не мають нічого спільного з ідентичністю своїх пращурів.

У цьому сенсі війна, що триває на території України останні п'ять років, я повторюсь, – це війна за ідентичність. Перефразовуючи Голду Меїр: «Ми хочемо бути українцями – вони хочуть бачити нас малоросами». У цій формулі є багато простору для компромісу. Хтось готовий шукати цей компроміс, хтось готовий шукати якісь проміжні точки. Ще раз повторюю: коли війна йде за складні категорії, пов'язані з самовідчуттям; за право мати власні норми; за право обирати власне майбутнє; за прапори, які для тебе є вже не просто переплетенням кольорових ниток – у всіх цих випадках категорія «гідність» має вагоме значення.

На цю тему: Евгений Головаха: У Зеленского есть год. Это максимум

Більш того, вона утворює фундамент цієї війни: кому належить право на визначення нашого майбутнього? В цьому і полягає особливість та драматична складність тих подій, сучасниками яких ми є. 

[…]

Нам усім пощастило і не пощастило водночас. Ми перебуваємо в найбільш суб'єктному періоді історії України. І якщо ми програємо цю війну, звинувачувати нам не буде кого. Більш того, будуть звинувачувати наше покоління, ми будемо нести за все це колективну відповідальність.

Підготовано до публікації Несторівським центром (директор Віталій Хромець)

Опубліковано у виданні  Zbruc


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com