Сиротинці напередодні Голодомору: радянський експеримент по створенню «нової людини»

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

… Для кожної дитини було знайдено щабель в драбині радянської соціалізації. І якщо у віці до 9 років мова ще йшла про “дитячість”, то в цій же віковій категорії починалась і ідеологічна обробка. Жовтенята ставали наймолодшими учасниками політичних і мілітарних кампаній влади. У старшому віці дітей вже сприймали як потенційних комуністичних агітаторів ...

Голодомор: про важливість зміни дослідницької оптики

У сучасній Україні Голодомор вважають наймасштабнішою з катастроф першої половини XX століття, силу впливу якої на українське суспільство досліджують історики, демографи, психологи, етнологи, фольклористи, соціологи, медики [2]. В українській інтелектуальній традиції сформувалась справжня парадигма Голодомору, яка окреслює явище як геноцид - штучний голод, яким сталінська тоталітарна система вбила в радянській Україні у 1932-1933 рр. 3,9 млн. людей [3]. На відміну від цієї традиції, в даному тексті Голодомор визначається через ідеї Р. Лемкіна та тексти і виступи Р. Сербина [4].

Голодомор розглядається ширше - як репресивна політика сталінського режиму, що тривала з кінця 1920-х до середини 1930-х рр., і включала репресії проти різних груп населення. Ознаки геноциду можна виявити не лише у політиці щодо селянства, тому важливо не обмежувати події Голодомору лише голодом 1932-1933 рр. Звернення до “Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього”, ухваленої Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. та її пункту e) “насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу” (англ. Forcible Transfers of Children або FTC) дають підстави шукати ознаки геноциду в політиці сталінського керівництва стосовно дітей, яка реалізовувалась через систему сиротинців. Дослідницька гіпотеза полягає в тому, що система спеціальних закладів, до якої потрапляли діти, була спрямована на виховання “радянських людей”. Цю політику і можна розглядати як геноцидну практику “насильницького переміщення дітей”.

На цю тему: «Детский ГУЛАГ»

Важливим моментом дослідницького бачення проблеми є вихід за межі юридичних формулювань, і врахування постійного тяжіння політики та ідеології над дефініціями, на кшталт геноциду. Геноцид, як термін з конвенції ООН залишається важливим з правової точки зору, але він не збагачує наше розуміння, якщо зводити дискусію до боротьби за визначення. Придатним аналітичним інструментом його роблять міждисциплінарне вивчення та контекстуалізація подій [5].

Радянську політику щодо дітей можна розглядати і через властиві для освітніх закладів практики контролю і виховання, у дусі систем панування М. Фуко, та характерного для Європи міжвоєнного періоду державного інтервенціонізму у справі виховання дитини [6]. В радянський час систему сиротинців представляли як головний спосіб для подолання масштабної безпритульності. Її працівників, в звичній для радянської пропаганди манері, подавали як героїв, натхненних концепціями А. Макаренка, що віддавали свій час і сили піклуванню про вихованців.

Але в оцінці дій тоталітарної системи більш важливими здаються слова на адресу іншого режиму, сказані під час Нюрнберзького процесу: не прагнення турботи про дітей, а їх фактично примусове ознайомлення з певною ідеологією, для перетворення на “нормальних” і визначає склад злочину [7]. Вихованцями сиротинців були не лише безпритульні діти з вулиці. Чимало з них були дітьми репресованих радянською системою, інші були передані до закладів батьками, які не могли прогодувати дітей або забезпечити їм належні умови внаслідок химерних економічних експериментів більшовиків.

В документації самих сиротинців вихованців маркували як дітей куркулів, позбавленців і т. ін., ідеологічна складова виховання представляла їх колишні родини як ворогів народу. З їхніх спогадів можна дізнатись, що ця психологічна травма залишатиметься з ними все життя, буде призводити до катастрофічних відносин з власними родичами тощо [8]. Розлучені з батьками діти - вразливі і легко сприймають вплив [9].

Таким чином, персонал сиротинців слід вважати щонайменше співучасниками злочинної політики, якими б намірами вона не маскувалась. У запропонованих хронологічних рамках Голодомору (кінець 1920-х – середина 1930-х рр.) помітний період активізації політики, спрямованої на дітей. З 1928 р. одним з її основних елементів став курс на прискорену ліквідацію безпритульності. В 1935 р. представники влади проголосили чергову перемогу радянської держави, рапортуючи про налагоджену систему спеціальних дитячих установ.

Дослідження мережі сиротинців, як системи через яку здійснювалась практика насильницького переміщення, не може зосереджуватися лише на вихованцях системи – дітях. У цьому тексті фокус зміщено на іншого актора – персонал сиротинців, який фактично грав роль виконавців сталінського режиму. Саме ці люди були тією низовою ланкою, на яку покладали безпосередню реалізацію політики центру. Основним дослідницьким завданням є окреслення основних рис соціального портрету працівників сиротинців. Хто були ці люди, якою була їх національна приналежність, стать, вік, походження? Яку вони мали освіту і попередній досвід роботи за плечима? Як виконавці сприймали свою діяльність, що мотивувало їх? Врешті, за якими критеріями відбирали персонал сиротинців?

Дослідження виконавців, як одного з акторів явища Голодомору є кроком у напрямку розвитку соціальної історії та соціальної антропології Голодомору, що мало б доповнити і зрівноважити панівні у цих студіях політично-правові та демографічні дискусії. Такий підхід дає можливість представити геноцид як соціальний процес і укласти у ширший контекст суспільних трансформацій. Подібний шлях кілька десятиліть тому пройшли дослідники інших геноцидів, коли “дослідження-вироки” поступово  змінювалися через усвідомлення важливості розуміння механізмів функціонування самого суспільства, вивченні людських мотивацій, зв’язків та ієрархій, які б пояснювали ті чи інші вчинки та події. Дослідження історичних подій і явищ крізь людський вимір надає можливість фокусувати погляд науковця на індивідуальному, унікальному, і через цей мікрорівень виходити на розуміння макроявищ. Вивчення певного випадку (англ. case study) дозволяє зафіксувати конкретних людей у певному просторі їх активності і контекстуалізувати їхні дії.

Тоталітарне суспільство ускладнює пошук “нормального”, в умовах злиття масових злочинів і повсякденності. Коли екстремальні умови стають нормою, а звичні соціальні координати зсуваються, “звичайні люди”, без прямої загрози для власного життя, відносно легко погоджуються на переслідування інших. Більше того, тоталітарне суспільство використовувало відповідне виховання дітей для підготовки потенційних злочинців [10].

Лідери держави говорили про побудову ідеального соціалістичного суспільства, і виконавці на місцях вочевидь сприймали ці заклики як настанову до дії. На цю ідеологічну обробку нашаровувалось традиційне сприйняття дитини як неповноцінного члена суспільства, який через навчання дорослішає і вчиться відповідальності. В цьому процесі дитина мала пасивну роль об’єкта виховання через застосування покарання і заохочення.

Історіографічна ситуація

Дослідження дітей в сиротинцях, як соціальної групи періоду сталінізму, в українській історіографії не набуло значного розвитку [11]. В радянський період, так само як і в сучасній російській літературі, проблематика представлялась/ється, перш за все, як приклад системної боротьби держави з безпритульністю [12]. В українській науковій літературі розвідки про долі дітей в подіях Голодомору тяжіють головним чином до віктимного наративу, без спроб критичного аналізу специфіки роботи з інтерв’ю, які представляють по суті дитячі спогади [13].

Дослідження про застосування практики насильницького переміщення дітей в Україні взагалі відсутні. Тим не менш, вихід за межі української історіографії розкриває існування цілого комплексу таких розвідок стосовно інших подій XX століття, які дають можливість не лише ознайомлення з новими концепціями, але й застосування компаративного підходу [14].

Стосовно досліджень призвідців Голодомору, відзначимо розвідку Д. Маттінглі. Історикиня окреслила соціальний портрет призвідців, представила конкретні персональні історії виконавців більшовицької політики на місцях  [15]. В даному тексті персонал сиротинців буде розглядатись скоріше як виконавці, ніж безпосередні призвідці геноцидної політики. Представити роботу закладів, як її реалізацію стане наступним кроком дослідження.

Однак, ідеологічні пріоритети у роботі сиротинців, як буде показано у статті, засвідчує тонку межу між цими ролями. Попри різні мотивації, які спонукали різних людей обрати роботу в сиротинці, вони мусили застосовувати політику формування “радянської людини” щодо своїх підопічних. Сиротинці тісно співпрацювали у реалізації цієї політики з карними структурами та партійними організаціями. Важливість ідеологічної складової у політиці насильницького переміщення дітей та системна координація дій у реалізації даної політики і дає можливість простежувати її у радянських сиротинцях.

Місце системи сиротинців в радянській політиці щодо дітей

Ідея використання сиротинців, як інкубаторів для масового виробництва “нових людей” існувала в радянському дискурсі вже в період воєнного комунізму. Реалізувати плани всеохоплюючого розміщення дітей в мережі спеціальних закладів не було жодних можливостей, зокрема фінансових, але в 1930-ті рр. радянська пропаганда продовжувала запевняти населення у ефективності проекту “найбільш повної форми соціалістичного виховання” [16]. Більшовицькі ж лідери говорили про настання “нового світу”, і безумовно, що творцем цього світу мала стати “нова людина”: “Старе зруйновано… як і слід було його перетворити на купу руїн. …серед мільйонів будівельників (комуністичного суспільства), якими повинні бути всякий молодий чоловік, будь-яка молода дівчина” [17]. Уявлення про цю ідеальну людину були сповнені технократичної риторики: “Перед нами проблема обробки людей… і перетворення їх в такі живі машини, які б … керувались… новою пролетарською ідеологією” [18].

Колективізм проголошувався головною чеснотою, а бажання влади впливати на виховання не приховувалось: “Кожна молекула-людина кидається в усі боки… надати їм єдиний напрямок… от в чому справа. Оскільки ми говоримо про створення нової людини… з точки зору свідомого впливу на хід виховного процесу” [19]. У творенні підмурівку нового суспільства саме діти здавались ідеальним матеріалом: “З маленької дитини дошкільного віку можна ліпити, школяра-дитину можна згибати, юнака можна ламати, а дорослого тільки могила виправить” [20].

В умовах спроб більшовицької влади досягти максимального соціального контролю діти мали стати об’єктом комуністичного виховання. Тому залишити осторонь контроль над дитиною означало б втратити її для радянського суспільства, дозволити перейнятися міщанською атмосферою та буржуазною ідеологією. Більше того, саме формування образу радянської дитини посідало значне місце у просторі суспільно-політичної комунікації [21]. Для кожної дитини було знайдено щабель в драбині радянської соціалізації. І якщо у віці до 9 років мова ще йшла про “дитячість”, то в цій же віковій категорії починалась і ідеологічна обробка.

Жовтенята ставали наймолодшими учасниками політичних і мілітарних кампаній влади [22]. У старшому віці дітей вже сприймали як потенційних комуністичних агітаторів. Звичайно, за умови гарної організації і в злагодженому колективі. Перевагу тут віддавали хлопчикам, бо дівчата начебто були більш схильні до дрібнобуржуазного впливу [23]. Наступними рівнями радянської соціалізації ставали розгалужені дитячо-підліткові організації – піонерія та комсомол. Політичний вплив на членів цих організацій ніколи не приховували, навпаки - “юного ленінця” вважали політичним союзником, який мав впливати на інших: “Піонерський рух… рятує також тих, кого ще більше потрібно рятувати - безпритульних” [24].

Вочевидь, радянські лідери не мали довіри до родини як осередку виховання: “в області сімейно-побутовій… і в пролетаріаті ще немало старої кріпосної відрижки” [25]. Ситуація з селянськими чи міщанськими родинами здавалася їм ще більш загрозливою. Якщо в умовах голоду 1921-1923 рр. влада використовувала передачу дітей в родини, яких визнавали правильними з ідеологічної точки зору, як засіб боротьби з безпритульністю, то у 1928 р. цю практику було суттєво обмежено [26].

Проблему створення і функціонування мережі спеціальних державних закладів – сиротинців, від початку сприймали як політичну і контролювали на найвищому рівні. Вже у 1921 р. було створено Дитячу комісію при Президії ВЦВК, яку очолив Ф. Дзержинський, Того ж року було організовано додатковий контролюючий орган – Дитячу соціальну інспекцію, працівники якої, у співпраці з міліцією, мали право вилучати дітей з проблемних родин та організовувати приймальні пункти для неповнолітніх.

На цю тему: Детство на каторге: ГУЛАГ для самых маленьких

Відповідна риторика і організаційна робота дублювались на рівні української республіки [27]. Грандіозна за масштабами безпритульність – наслідок громадянської війни і більшовицьких експериментів - була постійним джерелом поповнення системи сиротинців. Іншим джерелом було вилучення дітей з проблемних родин, та відмова родичів від дитини. Масові поповнення сиротинців відбувались під час голодів 1921-1923 та 1932-1933 рр. Статистичні дані свідчать про мільйони потенційних (безпритульних та сиріт) і сотні тисяч безпосередніх вихованців, охоплених системою сиротинців. Так, на початку 1921 р. на території України дослідники нараховують 1,5 млн. безпритульних, сиріт та напівсиріт [28]. В 1922 р. в Українській республіці діяло більше 1,5 тис. сиротинців які охоплювали майже 170 тис. дітей. У 1923 р. тільки на Харківщині працювало 177 сиротинців. І на той же рік було зафіксовано 120 тис. безпритульних в Українській республіці [29].

Кінець 1920-х рр. приніс нові радикальні зміни в політиці і застосуванні екстраординарних практик в соціально-економічній сфері, зокрема введення продуктових карток в мирному здавалося б 1929 р. Активізувалась і політика щодо дітей. Пересічні громадяни помічали ці тенденції, і антропологиня Н. Лебіна наводить іронічні слова сучасника, про початок переробки індивіда в масову радянську людину [30].

У 1928 р. циркуляром Наркомосвіти було поставлено завдання про ліквідацію безпритульності в найкоротший термін. В облавах на безпритульних брали участь не працівники дитячої інспекції або комсомольські активісти, як це було зазвичай, а загони міліції та ОДПУ [31]. Паралельно відбувалась пропагандистська робота серед «дитячого контингенту». Так, у 1929 р. було видано спеціальну директиву, яка вказувала на необхідність регулярної ідеологічної роботи з дітьми [32]. Відповідальність за проведення цієї роботи великою мірою покладали на персонал дитячих закладів, зокрема і сиротинців. Що ж ми знаємо про тих, хто мав продовжувати і посилювати індоктринацію дітей, майбутніх будівників комунізму?

Зразковий сиротинець і його кваліфіковані працівники

Внутрішня документація одного з сиротинців – дитячого містечка імені В. Леніна, дає змогу окреслити основні контури соціального портрета призвідців [33]. Дослідження заторкує й інші заклади в системі сиротинців, під якою розуміємо систему інтернатів, дитячих будинків тощо. Географічно обрані сиротинці представляють Харків – тогочасну столицю, Київ та Чернігів [34]. Харків і Київ були головними майданчиками для випробування та реалізації державної політики щодо дітей, зосереджували велику кількість відповідних закладів та їх вихованців. Ситуація в Чернігові дозволяє зіставляти виконання політики в центрі та на периферії.

Інформативним джерелом є також діловодна документація державних органів управління народної освіти та створеного у 1924 р. товариства “Друг дітей” з його регіональними відділами, безпосереднім завданням якого була боротьба з дитячою безпритульністю. Міжвідомча документація представлена інструкціями, наказами та кореспонденцією між дитячими інспекціями, міліцією, комсомольською організацією. Тема сиротинців та виховання дітей в цій системі була представлена на сторінках газет та журналів, зокрема однойменного журналу “Друг дітей”.

Дитяче містечко імені Леніна у Києві відкрили в 1923 р. у приміщеннях колишнього притулку. У 1931 р. заклад було закрито, приміщення передано військовим, а вихованців розподілено по інших установах. Подібні містечка,  пов’язані з організацією “Юний Спартак”, створювались в різних регіонах СРСР, ними опікувались провідні партійні діячі [35]. Заклади представляли як зразкові, поєднуючи ідеологічне виховання дитини з навчанням та організацією виробничої діяльності у спеціально створених майстернях та аграрних господарствах.

Вихованців київського закладу ділили на вікові категорії (від 4 до 16 років), і в дусі політики коренізації – на національні групи (українську, російську, єврейську, польську). Відповідно, документацію в групах вели російською, українською, їдишем. Чисельність вихованців закладу постійно коливалась, максимально сягаючи 1500 дітей. Вихованці закладу, як і персонал представляли різні регіони: тут були діти не лише з УРСР, а й з інших частин Радянського Союзу.

Серед внутрішньої документації закладу зберігаються анкети осіб, що претендували на посади в сиротинці [36]. Аналіз цих анкет дозволяє представити певний груповий портрет призвідців. Важливими також є численні власноручні примітки функціонера “товариша Манжоса”, відповідального за кадрову політику закладу. Наскрізним у цих докумментах видається те, що й відповідальна особа, і більшість потенційних працівників усвідомлювали політичну і ідеологічну складову своєї діяльності.

У своїх відповідях на запитання анкети претенденти на посади, переважно вихователів, мали пояснити зв'язок між політичною підготовкою працівника та його повсякденною роботою з дитячим колективом, викласти свої уявлення про характер політичного виховання дітей, оцінити важливість “дитячого руху” та можливість його використання у практичній діяльності педагога. Нарешті, дати визначення “двигуну суспільного прогресу” та пояснити, які класи будуть існувати при соціалізмі.

Хто були ці люди, які вже з анкетування на потенційну посаду мусили зрозуміти, що їхнє завдання не просто “виховання дитини як майбутнього члена суспільства з усіма його правами і обов’язками” [37], а “політичне виховання дітей…” яке “червоною ниткою проходить через усе виховання і дає йому напрямок” [38]. Масив документів містить 52 анкети претендентів, кожна з яких складається з 22 запитань. Їх умовно можна поділити на три основні блоки: персональні дані, фахові та ідеологічно-виховні питання.

Бажання долучитись до персоналу закладу виявляли і жінки, і чоловіки, хоча анкет заповнених жінками було більше – 31 проти 21. Умовно можна розподілити претендентів на дві вікові категорії: 18-25 років та 26-50 років. Лише один претендент не потрапляє в цей розподіл – 51-річний А. Шифрін, який представив себе в анкеті як син і брат ремісника [39]. До вікової групи 18-25 років належала 21 особа. Саме у цій групі була значна перевага жінок – 13 до 8. Численнішою була вікова група 26-50 років, до якої входило 30 осіб, при незначній кількісній перевазі жінок – 17 до 13. Якщо прослідкувати, на які анкети реагував функціонер закладу, оцінюючи відповіді як позитивні чи негативні, то його увага майже однаково розподілялась між анкетами жінок та чоловіків. Позитивно оцінені були 8 анкет від жінок та 6 від чоловіків, негативно - 4 та 3 відповідно. Записів, які б вказували на те, що перевагу чи відмову хтось з претендентів міг отримати на підставі статевої приналежності в жодній з оцінених анкет немає.

З приводу такого надважливого для радянської дійсності питання як соціальне походження, велика частина претендентів заявила про свою приналежність до селянства – 14 осіб, з них 6 жінок та 8 чоловіків. Дві рівні групи – по 10 осіб - заявили про свою приналежність до міщанства або інтелігенції, відповідно до першої належали 6 жінок та 4 чоловіки, до другої 5 жінок і 5 чоловіків. Приналежність до службовців вказали 7 осіб, з них 6 жінок та 1 чоловік. Лише 5 осіб визнали свою приналежність до робітників.

При цьому, 25-річний В. Маркович, який єдиний позначив себе в анкеті як “пролетарій”, мав вищу музичну освіту [40]. Кілька осіб позначили себе як “інтелігент-пролетарій”. Значна частина претендентів (18) замінили власне означення соціального статусу приналежністю до “селянської”, “робітничої” родини тощо. І якщо такий крок з боку жінок (10), можна було б сприйняти за звичне для Російської імперії визначення соціальної верстви жінки за статусом батька/чоловіка, то що спонукало до цього чоловіків (8 осіб), відповісти важче.

Можливо, вписуючи себе “сином селянина” чи акцентуючи на власній приналежності до “родини робітника”, вони намагались підвищити власні шанси на отримання бажаної роботи. Дехто взагалі уникав відповіді, хтось можливо плутався, вписуючи до пункту про походження – “вдова”, “громадянка Києва”, “громадянка”, хоча останнє може свідчити про бажання позначити свій повноправний статус, а не приналежність до категорії так званих “позбавленців” (“лишенцев”).

На цю тему: Война коммунистов с … детьми

Не кожен мав відвагу визнати себе “сином духівника”, як М. Комаровський [41], хоч і приписавши до цього самовизначення “інтелігент-пролетарій”, або просто і відверто, як 34-річний В. Мачех написати – “син ворога” [42]. Цікаво, що ця правдивість не зашкодила В. Мачеху, і на його анкеті функціонер залишив резолюцію – “призначити до українського колективу”. Можливо, давалася взнаки діюча політика коренізації, а претендент у питанні про національність зазначив – “українець”. Крім того, він мав добру освіту – закінчив реальну гімназію і ще до революції (у 1916 р.) економічний відділ Петроградського політехнічного, хоча і цей момент ідеологічно міг спрацювати проти нього.

Щодо національного питання: 22 особи в анкетах позначили себе як українців – перша за чисельністю група. Другими за чисельністю були росіяни – 15 осіб (40-річний Г. Ласкін, селянський син з Уфімської губернії позначив себе як “великороса”) [43]. 12 осіб назвалися євреями, та ще по одному - білорускою і болгарином. Якщо спробувати пов’язати результати попередніх позитивних резолюцій від функціонера з актуальною на той час політикою коренізації, то можна відзначити, що на роботу так чи інакше прийняли 7 українців та 6 росіян, одну єврейку та болгарина.

Враховуючи актуальний на той момент етнічний склад населення міста (біля 43% росіян, біля 24% українців, більше 21% євреїв), можна відзначити, що приналежність до української національності ймовірно давала певні переваги. Цікаво, що сам функціонер тов. Манжос вочевидь володів українською мовою, хоча і робив всі ремарки російською. Так, у анкеті 24-річного В. Тимошенка від зазначив, що закладу потрібні більш кваліфіковані робітники, а напроти відповіді на питання про соціальне походження – “син залізничного службівца”, функціонер підкреслив останнє, помилково написане слово, додавши – “І це кандидат на завідування українським колективом?” [44].

Чи можна розгледіти в цих анкетах щось, що свідчило б про мотивацію людей, які погоджувались виховувати дітей суголосно з лінією партії? Якою мірою, на той момент, можна говорити про сформовану “канцелярську” мову і намагання претенденток/ів дотримуватись її? Зазначимо, що більшість анкетованих пройшли ті чи інші радянські педагогічні курси. У багатьох випадках їх відповіді досить подібні. Нерідко вони відверто не розуміють питання, і здебільшого намагаються бути максимально лаконічними. Мабуть лише реакції функціонера в певних ключових моментах, пов’язаних з завданнями офіційної політики ідеологічного впливу на дитину демонструють нам, де саме від претендентки/та очікували “правильних” відповідей.

Одна з них, 23-річна росіянка Ангеліна Львова з родини службовця, вочевидь не орієнтувалась у ситуації [45]. Вірогідно, що наявність педагогічного стажу,  зокрема і в сиротинцях, та освіта отримана у 8-річній гімназії, мали б свідчити на її користь. Але, остаточна резолюція від тов. Манжоса стосовно анкети А. Львової є негативною: “вважаю анкету заповненою нижче всілякої критики і призначення т. Л. небажане”. Протилежну його реакцію викликає анкета 18-річної українки Валентини Антоновської, яка у графі соціальної приналежності представилась донькою вчительки, і чия освіта була обмежена педагогічними курсами [46]. Проте на анкеті В. Антоновської коротко позначено: “зарахувати вихователькою з двотижневим стажем”.

З А. Львовою функціонер вступає в справжній двобій, коментуючи майже кожну її відповідь у ідеологічно-виховному блоці. У питанні щодо прочитаних за останній час доповідей Львова відзначає, що читає “Шлях освіти” – “Навіть питання не зрозуміла!” – їдко відзначає тов. Манжос. І його зовсім не бентежить, що схвалена ним В. Антоновська читає той самий журнал. А те, що претендентка на вакансію поєднує “політичну підготовку вихователя та її зв'язок з повсякденною роботою” та “характер політичного виховання дітей”, змушує відповідальну особу залишити обурливу ремарку: “Далеко не те саме”.

Зовсім інший випадок для тов. Манжоса – В. Антоновська, яка завдяки радянським педагогічним курсам завчила, що “політичне виховання дитини червоною ниткою проходить через все виховання і дає йому направлення” і знала, що вже дошкільне виховання є фундаментом соціалістичного. Так, завдяки документу бачимо, як представниця української молоді, напередодні “Великого перелому” була готова виконувати завдання партії і вести ідеологічну роботу з дитячим колективом. Щоб мабуть вже остаточно вбити шанси ідеологічно непідготовленої Львової з її дореволюційною освітою функціонер пише біля її відповіді на питання про існування класів при соціалізмі: “Жахлива єресь з точки зору сучасної ідеології”.

Хоча версія Львової про безкласове суспільство виглядає абсолютно банальною серед багатьох тотожних відповідей претендентів. І для 24-річної росіянки Ольги Кобилковської зовсім позбавлена витонченості відповідь на те саме питання – “Звичайно ніяких”, не стала проблемою для отримання позитивної резолюції “Допустити до практики, за можливості призначити вихователькою” [47].

Деякі претенденти навіть у фахових питаннях, зокрема стосовно різниці між системами народної освіти української та російської республік, намагались демонструвати обізнаність у політичній ситуації, як 26-річний син педагога Г. Іванов, який писав у анкеті про ситуацію в Україні, яка “за останні роки була головною ареною громадянської війни, що викликало низку змін у життєвих умовах та настроях мас, які знаходились під тією чи іншою владою, відповідно система виховання в Україні є справою більш складною ніж в РСФРР” [48]. І в цьому випадку, анкета отримала схвальний відгук функціонера.

Питання яке прямо стосується мотивації анкетованих – що спонукає працювати на ниві соціального виховання, у відповідях переважно містить ідеалістичні міркування, на кшталт: “Відчуваю, що саме тут найбільше виявлю свою енергію і діяльність”, “…ця область сама по собі дуже моральна… тут відбувається виховання громадянина пролетаря” [49]. Втім, інші джерела демонструють, що отримання посади було скоріше справою життєвої необхідності, ніж вірою в ідеали комунізму.

Вихователі постійно скаржаться на маленьку зарплатню і фактичну неможливість утримувати на неї родину. Так, інструктор з естетичного виховання П. Биков склав заяву з проханням: “…терміново мене звільнити з посади, через те, що на те утримання, що я одержую, я з родиною існувати не можу” [50]. В персональних справах робітників закладу вказано, що вони виконують свою роботу погано [51]. Багато працівників закладу намагались прилаштувати до нього власних дітей чи родичів [52]. Мабуть розуміючи необхідність додаткового стимулювання працівників, заклад забезпечував їх продовольчим пайком, до якого входили: сало, макарони, квасоля, олія, борошно, м'ясо [53].

На цю тему: «Изъятые» дети

Висновки

Більшовицька влада від самого початку розглядала сиротинці як важливий інструмент у сфері політики щодо дітей. Така політика мала ідеологічне підгрунтя і ресурс – сотні тисяч дітей, які опинялися у сиротинцях в результаті безпритульності, політичних репресій, родинних проблем чи масових гуманітарних катастроф (голодів 1921-1923 та 1932-1933 рр). Влада не лише не приховувала процес їх перманентної індоктринації, але й його необхідним елементом побудови нового суспільства.

На території української республіки діти в системі сиротинців фактично зазнавали багаторівневоого тиску. По-перше, їх розглядали як пасивний об’єкт процесу навчання/виховання; по-друге, на становище дитини впливало її соціальне походження (деяких дітей маркували як вихідців з “класово ворожих родин”). Цей тиск, що фактично позбавляв дитину всіх попередніх зав’язків і завдавав їй важкого психологічного удару можна вважати геноцидною практикою – насильницького переміщення дітей. Низових реалізаторів цієї політики відповідно можна вважати призвідцями Голодомору, як політики геноциду.

Стосовно обраного випадку – сиротинця та його працівників бачимо, що напередодні чергової зміни більшовицького політичного курсу влада вже мала кадровий потенціал виконавців, які були готові втілювати накази у життя, а ідеологічну муштру ставити попереду виховання громадянина. Ці виконавці були жінками і чоловіками, мешканцями міст та сіл, доволі молодого віку, їх освіта переважно була сумішшю зі старих гімназій та університетів та нових курсів різного штибу, переважна більшість походили з УРСР.

Створити узагальнений образ призвідниці/призвідця цієї політики вкрай важко. Поруч з 22-річним інтелігентом М. Цікаловським [54] працював 36-річний селянин П. Князівський [55], а 19-річна робітниця Єк. Майко-Іванченко [56] була прийнята на роботу так само, як і 34-річний син фельдшера В. Филипченко [57]. Гіпотезою є вплив політики українізації на кадровий підбір в середині 1920-х рр., що можливо підтверджується більшою часткою успішних претендентів (зокрема, з позитивними резолюціями), на існуючі вакансії.

Влада - в особі згаданого функціонера - вочевидь вимагала від персоналу розуміння ідеологічної складової в роботі. Питання анкети і ремарки від чиновника також чітко свідчать про це. У справі відбору персонала відповіді на ідеологічні питання здається були важливішими за фахову підготовку претендента. Не до кінця зрозумілою є мотивація самих претендентів: без джерел особового походження складно однозначно стверджувати, що насправді відображають відповіді в анкетах – засвоєну мову спілкування з владою, чи реальні переконання щодо засад комуністичного виховання дітей.

Можна лише припустити, що була певна частка таких “ідейних” працівників. Водночас, інші документи стосовно функціонування закладу доводять, що його працівники – ті, які власне й втілювали більшовицьку політику у життя - не мали особливих пільг чи високих заробітків. Особисті суто практичні інтереси (потреба заробітку, бажання прилаштувати родичів чи навіть власну дитину до сиротинця задля харчування) у деяких випадках значно більше хвилювали персонал радянської виховної системи.

Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”, публікується вперше. Усі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції сайту “Україна Модерна”. ©Артем Харченко.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором та запозичені з відкритих джерел.

__________________________

Автор: Артем Харченко історик, кандидат історичних наук, викладач історії України в Національному технічному університеті “ХПІ”. З 2015 року працює над проектом присвяченим дослідженню практики насильницького переміщення дітей в системі сиротинців радянської України наприкінці 1920-х – у середині 1930-х рр. Коло наукових зацікавлень: студії Голодомору, студії Голокосту, студії про геноциди, історія Східноєвропейського єврейства, міжетнічні відносини. Автор низки статей, зокрема: “Сучасна українська історіографія Голодомору: студії та дослідники” (Історіографічні дослідження в Україні: збірник наукових праць. Київ, 2017) та  “Насильницьке переміщення дітей: як вписати в дискурс Голодомору” (Студії Голодомору). Живе і працює в Харкові.

___________________________

[1] Автор висловлює вдячність Українському науково-дослідному та освітньому центру вивчення Голодомору (HREC in Ukraine) за підтримку дослідницького проекту «Forcible Transfers of Children in USSR: 1928-1934», а також проф. Роману Сербину, бесіди з яким дозволили по-новому подивитись на явище Голодомору.

[2] Г. Касьянов, Розрита могила. Голод 1932-1933 років у політиці, пам’яті та історії (1980-ті – 2000-ні) (Харків: Фоліо, 2018); Н. Левчук, Т. Боряк, О. Воловина, Втрати міського і сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932-1934 рр.: нові оцінки / Український історичний журнал, 2015, Вип. 4 (523), с. 84-112; В. Войтенко, А. Писарук, А. Вайсерман, “Смертность от сердечно-сосудистых и онкологических заболеваний людей пожилого возраста, переживших в детстве Голодомор в Украине”, Проблемы старения и долголетия 4(2013):401-406.

[3] O.Rudnitskyi, N. Levchuk, O. Wolowyna, “Demography of a man-made human catastrophe: the case of massive famine in Ukraine 1932-1933”, Canadian Studies in Population 42(2015): 53-80.

[4] Р. Лемкін, відомий правник і співавтор конвенції ООН 1948 р., планував виступ про “радянський геноцид” (“Soviet genocide”) перед учасниками маршу протесту, які згадували річницю трагедії – представниками української діаспори в США, восени 1953 р. Зберігся рукописний варіант його доповіді “Радянський геноцид в Україні”, який став відомим дослідникам значно пізніше. Цей текст було видано в Україні у 2009 р. Рафаель Лемкін: радянський геноцид в Україні, 37-42; Роман Сербин, “Концепція злочину геноциду Рафаеля Лемкіна та його аналіз українського геноциду” у Рафаель Лемкін: радянський геноцид в Україні, упор. Олеся Стасюк (Київ: Майстерня книги, 2009), 21-30.

[5] A. Hinton, “Critical Genocide Studies”, Genocide Studies and Prevention: an International Journal7(2012): 9–12.

[6]М. Фуко, Наглядати і карати (Київ: Основи, 1998); Советская социальная политика 1920-1930-х годов: идеология и повседневность, под ред. П. В. Романова (Москва: ООО “Вариант”, ЦСПГИ, 2007), 60.

[7]Ruth Amir, “Killing Them Softly: Forcible Transfers of Indigenous Children”, Genocide Studies and Prevention: An International Journal 9(2015):43.

[8] Дети “врагов народа”. // Уроки истории XX век.

[9] A. Cook, J. Spinazzola, J. Ford, “Complex Trauma in Children and Adolescents”, Psychiatric Annals35(2005):395.

[10] Sönke Neitzel, H. Welzer, Soldaten: on fighting, killing, and dying. The secret WWII transcripts of German Pows (New York: Alfred A. Knopf, 2012); C. R. Browning, Ordinary men: reserve police battalion 101 and the Final Solution in Poland (London: Penguin Books, 2001).

[11] Виділимо дослідження: Нані Гогохія, Праця, навчання та дозвілля у житті дитини в УРСР (1929-1939); Нані Гогохія, Радянські історичні міфи на сторінках української дитячої преси в другій половині 1930-х рр.

[12] А. Дмитриев, Е. Минеева, “Цивильский детский городок имени В. И. Ленина как неформальный центр системы детских учреждений опеки в Чувашской АССР”, Вестник Чувашского университета 1(2014): 9-13.

[13] Валентина Борисенко, “Голодомор 1932-1933 років у місті Києві та передмісті”, Етнічна історія народів Європи 25(2008):5-14.

[14] Ruth Amir, “Killing Them Softly”, 40-60; David B. MacDonald and Graham Hudson, “The Genocide Question and Indian Residential Schools in Canada,” Canadian Journal of Political Science 45(2012):427-449; David B. MacDonald, “First Nations, Residential Schools, and the Americanization of the Holocaust: Rewriting Indigenous History in the United States and Canada,” Canadian Journal of Political Science 40(2007):995-1015; Andrew Woolford, “Ontological Destruction: Genocide and Canadian Aboriginal Peoples,” Genocide Studies and Prevention: An International Journal 4(2009):81–97.

[15] Дарія Маттінглі, “Жінки в колгоспах – велика сила”: хто вони – українські призвідниці Голодомору? // “Україна модерна”, 20.09.2018.

[16] Г. Беляева, В. Михайлин, “По приютам я с детства скитался”. Перековка беспризорников в советском кино // Архив номеров журнала “Отечественные записки”.

[17] В. Ленин, Задачи союзов молодежи (Москва: Молодая гвардия, 1932): 15-16.

[18] Узник Лубянки. Тюремные рукописи Николая Бухарина (Москва: АИРО-XXI, 2008): 206.

[19] А. Луначарский, Воспитание нового человека (Ленинград, 1928). // “Наследие А. В Луначарского”

[20] А. Кравченко, Создание нового советского человека // Arzamas.

[21] Н. Гогохія, Суспільство і діти. Українське радянське суспільство 30-х рр. XX ст.: нариси повсякденного життя, ред. С. В. Кульчицький (Київ: Інститут історії України НАН України, 2012): 751.

[22] Н. Гогохія, Суспільство і діти. Українське радянське суспільство 30-х рр. XX ст.: нариси повсякденного життя, ред. С. В. Кульчицький (Київ: Інститут історії України НАН України, 2012): 752.

[23] Т. Смирнова, “Отправлять детей физически здоровых, умственно развитых и морально безупречных…”. Эвакуация голодающих детей Советской России за границу, 1921 год. Советская социальная политика 1920-1930-х годов: идеология и повседневность (Москва: ООО “Вариант”, ЦСПГИ, 2007): 361.

[24] А. Луначарский, Детское движение и коммунистическое воспитание. // “Наследие А. В Луначарского”.

[25] Л. Троцкий, “Охрана материнства и борьба за культуру” // Правда 288 (17.12.1925).

[26] L. Bernsteain, “Fostering the next generation of socialists: patronirovanie in the fledgling soviet state”, Journal of Family History 26(2001): 74.

[27] Н. Гогохія, Суспільство і діти. Українське радянське суспільство 30-х рр. XX ст.: нариси повсякденного життя, ред. С. В. Кульчицький (Київ: Інститут історії України НАН України, 2012): 753-757.

[28] Н. Тріпутіна, “Дитяча безпритульність та боротьба з нею у житті українського суспільства 20-х рр. XX ст.”, Вісник ХНУ імені В. Н. Каразіна 982(2011):163.

[29] Н. Тріпутіна, “Дитяча безпритульність та боротьба з нею у житті українського суспільства 20-х рр. XX ст.”, Вісник ХНУ імені В. Н. Каразіна 982(2011):165.

[30] Н. Лебина, Советская повседневность: нормы и аномалии от военного коммунизма к большому стилю (Москва: НЛО, 2015), 37.

[31] А. Кривоносов, “Исторический опыт борьбы с беспризорностью”, Государство и право 7(2003): 98.

[32] Н. Гогохія, Суспільство і діти. Українське радянське суспільство 30-х рр. XX ст.: нариси повсякденного життя, ред. С. В. Кульчицький (Київ: Інститут історії України НАН України, 2012): 756.

[33] Матеріали фонду Ф. Р-161. Дитячі будинки м. Києва (1920-1935).

[34] Наприклад, матеріали фондів: Ф. Р-1492. Харківський окружний відділ всеукраїнського товариства “Друзі дітей” (1924-1930); Ф. Р-1745. Харьковская городская комиссия по делам несовершеннолетних преступников при инспектуре городского отдела народного образования (1930-1935).

[35] А. Дмитриев, Е. Минеева, “Цивильский детский городок имени В. И. Ленина как неформальный центр системы детских учреждений опеки в Чувашской АССР”, Вестник Чувашского университета 1(2014): 9-13.

[36] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 15. Анкеты воспитателей детского городка имени Ленина. Арк. 1-81.

[37] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 15. Арк. 1.

[38] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 15. Арк. 2.

[39] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 15. Арк. 25.

[40] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 15. Арк. 35.

[41] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 15. Арк. 23.

[42] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 15. Арк. 9.

[43] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 15. Арк. 29.

[44] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 15. Арк. 16.

[45] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 15. Арк. 1.

[46] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 15. Арк. 2.

[47] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 15. Арк. 7.

[48] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 15. Арк. 5.

[49] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 15. Арк. 1.

[50] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 175. Арк. 325.

[51] Архів міста Києва. Р 318. спр. 1285. Арк. 5.

[52] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 175. Арк. 54; Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 14. Списки воспитанников городка и сведения о приеме и увольнении. Арк. 12.

[53] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 175. Арк. 85.

[54] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 15. Арк. 4.

[55] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 15. Арк. 11.

[56] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 15. Арк. 28.

[57] Архів міста Києва. Р 318. Оп. 1, спр. 15. Арк. 14.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Артем Харченко, опубліковано у виданні  Україна модерна


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com