«Українській армії сьогодні бракує душі»

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Рідний син виїхав у Москву на заробітки. А прийомний залишився воювати за Україну. Військовий капелан Андрій Зелінський «на фронті побачив усю красу українця ХХІ століття». З Андрієм Зелінським зустрічаємося в напівтемній залі кав’ярні на Хрещатику в останній день його відпустки в Києві. Має вільний час перед зустріччю з курсантами.

— Презентуватиму посібник із лідерства для морської піхоти «Вести! Боротися! Перемагати!» у військових вишах. Завтра повертаюся у Миколаїв, у свою військову частину, — говорить отець Андрій.

Раніше в нас таких посібників для військових не було?

— Нічого не було. Формування особистості — тривалий процес. Людину нової якості жодним наказом не створиш. Це — наш другий фронт.

Чи задумувалися під час Майдану, що війна — можлива?

— Ні. Для мене війна була однією з найбільших несподіванок у житті.

Андрій ЗЕЛІНСЬКИЙ, 38 років, військовий капелан, священик УГКЦ. Народився у Львові в сім’ї робітників. Філософську освіту здобув y коледжі Святого Василія в американському місті Стамфорд, штат Коннектикут. Богословську – у Папському Григоріанському університеті в Римі, Італія. Політологічну – у Національному університеті ”Києво-Могилянська академія”. Тема дисертаційного дослід­ження ”Ідеологія національної безпеки”. Проводить тренінги для студентів. Член чернечого згромадження ”Товариство Ісуса”. 11 років був капеланом Академії сухопутних військ. У червні 2014-го став першим військовим капеланом при штабі АТО. Працював у найгарячіших точках: під Слов’янськом, Краматорськом, Маріуполем, у Пісках та ін. Досі перебуває в районах лінії розмежування. З 1-го червня 2017-го – штатний капелан 36-ї окремої бригади морської піхоти. Викладає у Київській Трисвятительській духовній семінарії Української греко-католицької церкви. За час перебування на Донеччині написав книжки ”Соняхи. Духовність під час війни” й ”На ріках Вавилонських”. Знає 10 мов: польську, французьку, німецьку, англійську, італійську, португальську, іспанську, старослов’янську, давньогрецьку й латинську. Захоплюється ранковими пробіжками, подорожами. Серед улюблених книжок – ”Маленький принц” Антуана де Сент-Екзюпері, ”Роздуми на самоті” Томаса Мертона,,”Ворота вогню” Стівена Пресфілда 

Андрій ЗЕЛІНСЬКИЙ, 38 років, військовий капелан, священик УГКЦ. Народився у Львові в сім’ї робітників. Філософську освіту здобув y коледжі Святого Василія в американському місті Стамфорд, штат Коннектикут. Богословську — у Папському Григоріанському університеті в Римі, Італія. Політологічну — у Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Тема дисертаційного дослід­ження «Ідеологія національної безпеки». Проводить тренінги для студентів. Член чернечого згромадження «Товариство Ісуса». 11 років був капеланом Академії сухопутних військ. У червні 2014-го став першим військовим капеланом при штабі АТО. Працював у найгарячіших точках: під Слов’янськом, Краматорськом, Маріуполем, у Пісках та ін. Досі перебуває в районах лінії розмежування. З 1-го червня 2017-го — штатний капелан 36-ї окремої бригади морської піхоти. Викладає у Київській Трисвятительській духовній семінарії Української греко-католицької церкви. За час перебування на Донеччині написав книжки «Соняхи. Духовність під час війни» й «На ріках Вавилонських». Знає 10 мов: польську, французьку, німецьку, англійську, італійську, португальську, іспанську, старослов’янську, давньогрецьку й латинську. Захоплюється ранковими пробіжками, подорожами. Серед улюблених книжок — «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері, «Роздуми на самоті» Томаса Мертона,,"Ворота вогню" Стівена Пресфілда

В тему: «Будьте отважными!»: бойцы и капеллан поздравили украинцев с Пасхой (ВИДЕО)

— Відтоді почалося ваше капеланство?

— Моя подорож у нього почалася 11 років тому, з Академії сухопутних військ у Львові. Хлопці, з якими ми там познайомилися і потоваришували, на початок збройного конфлікту стали командирами бойових підрозділів. Для мене постійним джерелом інформації були не телеканали й інтернет, а їхні історії. Зрозумів: усе, пора мобілізуватись. Попросився на передову.

Коли повернувся з першої поїздки в АТО, до п’ятої ранку писав «Репортаж із зони автентичності». Зона АТО в перші місяці проявилась саме такою — автентичною. Зруйнована цивілізація. Там статуси і статки втрачають значення. Більш цінним стає життя. Говоримо про 2014-й. Сьогодні це геть інша дійсність.

Тоді почувався зовсім незахищеним: ніхто посеред нічого, зруйнованого війною.

Після Іловайська почав формуватися фронт, лінія зіткнення. Потім були Піски — один із найпотужніших спогадів. Я домовлявся з командуванням 93-ї бригади, щоб потрапити на Різдво 2015 року в Донецький аеропорт. Але, якби мене взяли, не зміг би поїхати хтось із військових. На один ствол було б менше. Тому залишився в Пісках. Заїзд, в якому я міг би бути, виявився останнім.

Після були постійні обстріли. Стерся поділ на день і ніч. Під обстрілами йдеш на позицію сповідати, бо хтось чекає. Часто проводив службу під мінометним обстрілом у вщент розбитому приміщенні.

В Авдіївській промзоні пригадую простріляні ангари. Вони нагадували мені обсерваторію, зоряне небо. Заходиш, а воно все світиться. Вміти крізь отвори від куль і уламки артилерійських снарядів бачити зорі — значить, зберегти в собі здатність до людяності.

Як ви пристосувалися до війни?

— Я навчився багато чого. Протягом трьох років довелося ночувати в найнесподіваніших для себе місцях: у болоті, під дощем, у підвалах, в окопах, на дереві, на камені, в закинутих будинках, на столі, під столом. Інколи лежиш, а над тобою земля осипається від обстрілів. Бувало, прокидаєшся у воді: мокрий спальник, мокрі берці. Або: 20 градусів морозу, немає води, щоб помитись, нема чим зігрітися. Або буржуйка димить так, що не маєш чим дихати й вибігаєш надвір.

Найбільшим досвідом були Піски у грудні 2014-го. Зима в околицях Донецької області — тумани непроглядні. Шалено бракувало світла. Темрява була така густа, що хотілося прийняти душ, аби змити її з себе. Але і там доводилось орієнтуватися на щось людське, досяжне, аби не створювати для себе додаткових стресів.

Хлопці співали під гітару і писали музику. На фронті побачив усю красу українця ХХІ століття.

Багато почутого від бійців описав у книзі «Соняхи». Не люблю розповідати ці сюжети, щоб нікого не виокремлювати. Згадаю лиш одну з історій. Вона — про військового, який служив у радянський час у спецназі в Афганістані. Він мав двох синів — рідного і прийомного, сина своїх родичів, які загинули. Рідний син ще до початку подій в Україні виїхав у Москву, на заробітки. Прийомний залишився тут воювати за Україну.

Після першої хвилі мобілізації батькові привезли тіло прийомного сина, з якого познущалися вороги. А в цей час рідний син телефонує і каже, що повернувся з Росії і воює за ЛНР.

Батько пішов у добровольці, щоб помститися за прийомного сина. Але боїться стріляти, щоб не влучити в рідного.

З Андрієм Зелінським домовляємося продовжити розмову ввечері. Він бере важкий наплічник і їде на зустріч із курсантами.

— Втома — мій перманентний стан, але я її приручив, — сміється на прощання. — Лекції, конференції, зустрічі. Бувало, п’ять ночей підряд у потязі проводив. Коли прокидаєшся зранку, найважливіше — згадати, в якому ти місті.

— Як реформується армія?

— Армію чотири роки тому не порівняти з нинішньою. Реформа Збройних сил — одна з найбільш вдалих і успішних. У нас з’явилися необхідна зброя і досвід. Але це досягнення здебільшого на рівні м’язів. Українській армії сьогодні бракує душі.

Душею війська є лідерство — механізм, на який давно звернули увагу у провідних арміях світу. Доктрина військового лідерства — це формування особистостей, які знають, чого хочуть. Військовослужбовець — одне, а воїн — зовсім інше. Це людина певних цінностей, віддана перемозі над собою, над життєвими обставинами, над ворогом.

У становленні характеру воїна важливу роль грає вміння відчувати смак перемоги — найдрібнішої, не тільки на полі бою, а у спорті чи навчанні.

Армія у незалежній Україні майже втратила потенціал школи життя з реальним кодексом честі. Поки що дуже часто «честь», «відвага», «патріотизм», «професіоналізм» — це лише слова, які пишуть на білбордах.

— Війна мала би навчити нас не пускати слова на вітер.

— Війна, попри трагізм, створила багато можливостей. Що будемо з ними робити, залежить від нас.

Упродовж війни втратили стільки світлих і яскравих людей, що кожному треба подумати, як жити більш яскраво, вдвічі інтенсивніше, вдвічі продуктивніше — за себе і за хлопця, який не повернувся з бою.

Більше, ніж російського агресора, нам слід здолати час. У нас його мало, щоб почали ефективно функціонувати державні і суспільні інститути.

Обсяг і масштаб реформ, які зараз робимо, мабуть, безпрецедентний для сучасної історії європейських держав. А суспільні трансформації тривають довго й еволюційно. Час грає проти нас.

У плані державотворення ми ще наївні й незрілі. Хочемо всього одразу. Щоб був конкретний хтось, хто все це полагодить. Кожні вибори йдемо обирати не функцію, а месію, який здійснить епохальні перетворення.

Ми здатні на надзвичайні речі. Але інколи ця наївність призводить до великих втрат. Багато витрачаємо, аби досягти малого. І часто не робимо звичайних речей, щоб досягнути великого.

— У чому причина?

— Майдан не запропонував тексту, правил, озвучених цінностей. Усе, що залишилось на четвертий рік після нього — це суто особисті враження, досвіди, переживання.

— Ми вже забули, за що стояли?

— Ще ні. Але це неминуче станеться, якщо не буде інституційного оформлення цінностей. Інституційна пам’ять, — це постійна слабинка українського народу. Тому державність у нашій історії була радше винятком. А її втрата — закономірністю.

Ще не знаємо, в якій Україні будемо жити. Нам бракує слів і образів для нашої перемоги. Абстрактних перемог не буває. Кожна має конкретні координати. Перемога — це не просто припинення вогню на лінії зіткнення. Перемога — це мета, до якої ми вирушили після Майдану.

В тему: «Побеждай зло добром!»

— Як змінюється характер війни?

— Я розрізняю три етапи періоду бойових дій в Україні. Перший — етап великого ідеологічного хаосу. Тоді військовослужбовці й добровольці часто питали себе: «Що відбувається? Що я тут роблю?»

Другий — етап, коли війна стала затягуватися. Усі негаразди українського суспільства проявляються й у війську.

Третій етап — поява професійної армії, контрактної служби, людей, які добровільно і свідомо беруть на себе відповідальність.

— Яким є нинішній етап на фронті?

— Обстріли локалізувалися і не такі інтенсивні. Дехто вважає, що тепер про зону конфлікту можна забути. Це — небезпечно.

— В разі нашої перемоги чи довго зону окупації очищатимемо й інтегруватимемо в Україну?

— Не ми перші. У світі розбитість і зраненість бували значно глибшими. Історія Європи — це століття невпинних воєн і постійної ворожнечі. А сьогодні не можна уявити війну між одвічними ворогами Німеччиною і Францією.

Євросоюз отримав Нобелівську премію миру за те, що протягом 60 років на його території не було війн. Змогла Європа — зможемо і ми. Ми — теж Європа.

— Які політичні події за цей рік вас найбільше здивували чи порадували?

— Безвіз. Це спосіб інтегруватися в європейський цивілізаційний простір.

Європа міняється, і не в усьому — у кращий бік. Чимало хто каже, що треба вибудовувати власну національну ідею.

— Епоха великих ідеологій минула. Вони народжувались наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть. Більшість із них довели свою небезпечність.

Для нас Європа — це більше ніж безвіз чи зона вільної торгівлі. Європа нам потрібна як система цінностей, аби ми стали Україною — країною вільних і рівних можливостей, демократичною державою.

— Ви кажете, що нашому суспільству притаманний страх. Чого боїмося найбільше?

— Страх брати відповідальність за своє життя і за життя країни. Страх невдачі. Він зроджений досвідом невдач. Страх бути успішним і страх бути собою. Можемо розпочати щось надзвичайне, але потім лякаємося і не доводимо до кінця. Це — один із наслідків радянського минулого.

Нам на всіх рівнях бракує ініціативності й творчості. Живемо в дуже сірому суспільстві. Опускаєтеся в метро — і це сірий простір. Окрім реклами, що строкато кричить до споживачів. Живемо ж ми нестрокато. Навіть в одязі відсутня яскрава барва. На мені — чорний колір. Він упевнений і справжній. А от сірі тони — це відсутність чітко вираженого характеру. Боїмося вирізнитися.

— У чому секрет яскравого життя?

— Я — священик і чернець. Відтак молитва і духовне життя — джерела, звідки для мене з’являється сенс усього, що роблю.

Важливим є якісне, емоційне спілкування з друзями. Ранкові чи вечірні пробіжки — для мене можливість відпочити. Я люблю рух. Воїн — це людина, яка перебуває в постійному русі до чергової перемоги.

Потрібно долати одновимірність життя і вузькість світогляду. Живу чотири життя — як капелан, священик, викладач і політолог. Ці різні види діяльності вимагають іншого одягу, іншого місця, іншої мови.

Ось мої здобутки, — отець Андрій дістає з кишені жолудь і камінь. — Минулого тижня був у Греції на конференції. Жолудь підняв у Фермопілах, на місці загибелі 300 спартанців. Для мене він є символом стійкості і витривалості. А камінець виколупав із дороги в стародавній Спарті.

Валерія Радзієвська, Юлія Пачічник, фото: Сергій Старостенко; опубліковано в журналі КРАЇНА 


В тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт: