Іван Хорват: історія авантюриста, що облаштував сербські поселення на українських землях

Версия для печати

«… Я не заперечую, що там вони (серби. — ред.) зустрінуть теплу гостину. Проте в цьому вбачається політика. Усе це з часом буде втрачено й обернеться навпаки, і онуки, правнуки їхні не знатимуть свого справжнього походження, втратять свободу свого народного імені ...».

Початок XVIII століття минув в очікуванні перелому в протистоянні з мусульманами. Після перемог Євгенія Савойського біля Петроварадина та Белграда в найсміливіших головах зароджувалися плани якщо не часткового розділу Османської імперії, то хоча б повного витіснення турків із населеної християнами Південно-Східної Європи. Шанс серйозно поживитися завдяки турецьким володінням було втрачено після воєнних і дипломатичних поразок 1739 року. Одним із наслідків війни стала втрата австрійцями території (мали повернути мусульманам Белград) та роззброєння сербської «міліції». Наприкінці 1740-х відбулася демілітаризація Потиського та Помориського військових кордонів. Місцевим граничарам пропонували або змінити місце дислокації та перейти в безпосереднє командування угорців, або залишитися на місці в статусі закріпачених селян.

Проте в Петербурзького двору визріли зовсім інші плани стосовно граничарів. Там побачили можливість обзавестися лояльним населенням, яке могло б стати противагою українцям, татарам і полякам. Для залучення сербів на російську службу із секретною місією направили Петара Текелію та Дмитра Перича.

Хорват очолив сербів

Першим на заклик агітаторів відгукнувся 29-тирічний командир пішого полку Помориського кордону Йован Хорват. Він походив із містечка Куртич, розміщеного поблизу Арада — тогочасного центру Помориського військового кордону. Хоча прізвище Хорват має угорську основу, сам Йован був етнічним сербом. Предки Хорватів походили з Македонії, а його батько Самуїл за військові заслуги перед Габсбурґами здобув спадкове дворянство з правом носіння прізвища фон Куртіц. На зустрічі з російським послом австрійський офіцер Хорват попрохав привілеї, аналогічні наявним у граничарів (без податків, свобода віросповідання, військове самоврядування), із правом поселення поблизу Батурина. Зі свого боку, він пообіцяв переселити до Росії декілька тисяч незадоволених граничарів.

Хорват вдало впіймав момент: дружньо налаштована до російської імператриці Марія Терезія (племінниця дружини єдинокровного брата Єлізавєти) не проти була позбутися критичної маси озброєного потенційно протестного населення. У вересні Хорват із групою переселенців вирушив у дорогу. 10 жовтня 77 сербських гусарів разом із родинами та слугами (ще 141 особа) прибули до Києва. Потім до Петербурга, там було підтверджено непорушність обіцянок: Хорвату присвоїли звання генерал-майора. Щоправда, для розселення сербів назвали не Батурин, а малозаселені степи Задніпров’я — землі, розташовані південніше польських володінь на Правобережжі Дніпра.

На цю тему: От Запорожских Вольностей до Новороссии

Основи сербської автономії визначалися Жалуваною грамотою імператриці Єлізавєти від 11 січня 1752 року. Поселенцям Нової Сербії залежно від звання чи обійнятої посади у вічне та спадкове користування надавалися розподілені землі, усі одержували грошову платню, надавалося право на внутрішню безмитну торгівлю та промисли, санкціонувалася безмитна купівля коней і вивіз хліба за кордон, дозволялося торгувати з Кримом, Молдовою та Польщею, власним коштом відкривати храми та школи. Дія пільг поширювалася на сербських, македонських, волоських і болгарських поселенців, представникам інших народів заборонялося проживання, право відкривати шинки та магазини було надано Хорвату. Для захисту самої Нової Сербії мали збудувати фортецю Святої Єлисавети.

Настільна пам’ятна медаль «На заснування поселень у Новій Сербії», 1754 рік

Між Синюхою та Дніпром

23 березня 1752-го було визначено територію Нової Сербії. Східною межею сербської військової колонізації визначалися ріка Дніпро, західною — Синюха, північною — Велика Вись та Омельник, південною — верхів’я Інгулу та Інгульця. Землі для нового адміністративного утворення вилучалися з територій Бугогардівської та Кодацької паланок Війська Запорозького Низового, що порушувало Лубенську угоду 1734 року між росіянами та січовиками.

Навесні 1752-го серби розпочали переселення в степ. Під час приїзду балканців з освоюваних земель виселялися українці, їм дали півроку на переїзд південніше. Там створили Новослобідський козацький полк (поселення) з центром у фортеці Святої Єлисавети. Два нові формування (Нова Сербія та Новослобідський полк) окрім охорони зовнішніх кордонів від татарської й турецької загроз мали не допускати на Січ нових людей.

Гусарський полк очолив сам Хорват, далі ним мали керувати його діти. Центром став Новомиргородський шанець — колишній хутір Тресяги, заснований вихідцями з Миргородського полку Василя Капніста. У центральній частині Новомиргорода, який серби називали Мироград, Хорват побудував маєток із липовими алеями, садом і стайнями на 50 коней (один породистий австрійський скакун коштував 150 крб). Варто зазначити, що на момент створення Нової Сербії річна платня Івана Хорвата становила 2096 крб 25 коп., а рядового гусара — 32 крб на рік. Також у східній частині Нової Сербії створили Пандурський (легкокінний), або ж Сербський стражницький полк, який очолював старший брат Івана Хорвата Михайло.

Для пошуку нових поселенців і заповнення штату полків Хорват та його люди проводили агітаційну роботу в австрійських землях. Ця діяльність знайшла віддзеркалення в український народній пісні «Ой, не спав я нічку темненькую», де є такі рядки:

Гей, Хорват листи розсилає,

На нову Вкраїну жити закликає.

Гей, дарує степами і рибними плесами,

ще й до того вільготами.

Після ліквідації двох військових границь Хорват намагався зіграти на невдоволенні граничарів, яке мало б забезпечити нове зростання чисельності переселенців, але віденський двір швидко схаменувся. На відміну від попередників, керівник Сербського гусарського полку пропонував своїм землякам конкретну програму. Потенційних гусарів Нової Сербії приваблювала можливість зберегти військовий статус, обіцянки швидкого кар’єрного зростання (прийом на службу на один військовий чин вище) та економічні вигоди. Лави захисників військового кордону могли суттєво порідшати. Невдовзі вийшла низка заборон та обмежень щодо діяльності агітаторів-вербувальників пошуку кращої долі в Російській імперії. До речі, тоді ж для зміцнення позицій центральної влади розпочалося масове переселення закарпатських українців у Воєводину. За угодою 17 січня 1751 року, 200 русинських родин були організовано переміщені до села Бач-Крстур. Остаточно виїзд за межі країни заборонявся маніфестом Марії Терезії від 16 листопада 1763-го: на порушників чекало покарання у формі каторжних робіт або смертної кари. Після протестів Віденського двору Хорвату дозволили приймати лише вихідців з Османської імперії.

З початком Семилітньої війни перед Хорватом поставили вимогу сформували боєздатну частину. Одразу могли викритися приписки щодо чисельності сербських полків, тому авантюрист формує зведений гусарський полк Цвєтіновича, який відправили до Пруссії. І навіть більше: він попросив забезпечити прикриття південних рубежів краю регулярними та козацькими силами. Щоб повністю не розчарувати петербурзьких сановників, Хорват на початку 1759 року сформував рухомі поселені частини на річці Псел. Розташовані на Лівобережжі Македонський та Болгарський полки формувалися з холостяків спеціально для участі у війні. У травні 1761-го на фронт направили Македонський гусарський полк, який дійшов до польського Каліша. Через некомплект Болгарський полк у липні того самого року влили до Македонського.

До того ж у межах підвладної йому Нової Сербії Іван Хорват намагався зберегти сербську національну ідентичність та не допустити розгортання асиміляції. За нього в Новомиргороді діяла народна школа диякона Павле. Генерал просив приїхати в землі військових колоністів сербських випускників Могилянки — Ісаю Новаковича, Павле Вуїчича, Йосифа Чернця.

1753-го Хорват дістав право називати поселення на сербський лад, проте згодом сербські топоніми поступово розчинилися, залишившись у народній пам’яті на мікрорівні — у назвах районів поселень і місцевостей.

Йован Хорват. Ретушований портрет із гравюри кінця ХІХ століття

Відносини з українцями

Зв’язки українських козаків із сербами своїми коріннями сягають часів володарювання Стефана Баторія. Першого серба в козацьких реєстрах можна знайти ще в списку 15 березня 1581 року. За участь у походах проти московитів Івана Ґрозного на Чернігово-Сіверщину та Смоленщину грошову винагороду одержав козак Марко «з Серпської землі». Часто вихідцям із Балкан в Україні давали прізвище «Сербин». Особливого поширення воно набуло на Січі, у Лубенському та Миргородському полках. Серби активно використовувалися гетьманами як наймане військо, багатьом із них вдалося зробити успішні кар’єри та очолити полковницькі уряди.

В тему: Как Петербург покупал украинскую элиту

Поява сербських військових поселенців на запорозьких землях і вигнання українських колоністів не сприяли налагодженню добросусідських взаємин сербів з українцями. Для січовиків і гетьмана вони були природними конкурентами в освоєнні степових просторів і торгівлі. Тому козаки неофіційно, з огляду на свої можливості перешкоджали потраплянню нових вихідців із Балкан до Нової Сербії.

Частими були побутові конфлікти між запорожцями та сербами. Нерідко на безчинства квартированих сербів скаржилися жителі Києва. У відповідь могилянські спудеї глузували з одягу чорнявих сербок, порівнюючи їх із циганками та продавщицями шпильок. Навіть дружина Хорвата Магдалина прохала захистити від таких лайок.

Наприкінці 1750-х вибухнув скандал щодо порушення умов Жалуваної грамоти, коли під виглядом «гостей із Балкан» у документах записувалися українці. Після сенатської заборони 4 квітня 1760 року українців у статистиці стали записувати поляками. Утім, не були рідкістю втечі сербських колоністів на Січ, подалі від «порядків Хорвата».

Гусар Сербського гусарського полку Івана Хорвата

У ролі новосербського князька

У Російській імперії Хорват зробив непогану кар’єру: за десять років із полковника дослужився до генерал-поручика. Тоді це звання, згідно з «Табелем про ранги», відповідало третьому рангу служби, передбачало спадкове дворянство та звертання «ваше превосходительство». Після присвоєння звання генерал-майора 25 грудня 1751-го наступні «еполети» генерал-лейтенанта Хорват одержав рівно за чотири роки — 25 грудня 1755-го, а генерал-поручика — 25 грудня 1761-го.

Окрім військових звань Хорват розжився маєтками. Мав 4313 кріпаків у Бєлгородській і Смоленській губерніях. На 1757 рік у його власності перебували три хутори, 42 житлові будинки, шість дворів, чотири погреби, пасіка, водяний млин, 50 тяглових і 14 верхових коней, 300 кобил із приплодом, 200 волів, 400 корів і телят, 2 тис. овець, 150 свиней.

Серйозні зловживання почалися після 1756-го, коли формального начальника Нової Сербії Івана Ґлєбова перевели на іншу посаду, а край лишився без офіційного керівника. До рук Хорвата перейшов контроль над фінансами автономії. У його володіннях процвітали кронізм і непотизм. У створеній 9 березня 1759 року Канцелярії Новосербського корпусу на посади він розставив своїх родичів і знайомих. Троє юних синів мали звання підполковника — Антон (14 років), Йосип (13 років) та Іван (11 років). Двоє з них одержували платню як ассесори Головної військової канцелярії та військового суду.

Іван Хорват привласнював гроші, які виділяла держава для компенсації транспортних витрат переселенців, що мусили добиратися до Нової Сербії власним коштом. Окрім того, пройдисвіт заганяв своїх вояків у борги, затримуючи їм грошові виплати, активно займаючись лихварством. Пізніше слідством було встановлено, що, не виплачуючи або затримуючи офіцерську платню, Хорват із молодших офіцерів привласнив 17,8 тис. крб, зі старших офіцерів — 13,3 тис. крб.

Гусари та пандури змушені були ставати боржниками в крамницях і шинках. Хорват повністю контролював торгівлю, він був власником 12 магазинів та кав’ярні, інші були записані на підставних осіб. Якщо ж офіцери мали достатньо грошей, генерал сам позичав у них кошти, а потім не повертав борг (близько 8 тис. крб). Окрім того, керівник Новосербського корпусу не гребував застосовувати фізичну силу щодо своїх підлеглих: за ослух солдатів били батогами, відривали ніздрі та вуха, таврували, офіцерів генерал міг побити шаблею. Також він змушував працювати на своїй землі солдатів та офіцерів, що спричиняло втечі з гусарських та пандурських рот. Одним із таких втікачів став обер-офіцер Павло Юлинець, він зміг дістатися до Петербурга. Невдовзі він став автором першої друкованої праці з історії Сербії.

На цю тему: Владимир Мильчев. В поисках «Антисечи»: запорожские общины за пределами вольностей (1740-1760-е гг.) Часть I

Перші відомості про зловживання Івана Хорвата почали надходити до Петербурга ще 1755-го. У листі до Сенату гусарський підполковник Дмитро Перич звинуватив свого шефа в нецільовому використанні коштів, але той відбувся поясненнями. Навіть більше, завдяки підкупу урядовців пройдисвіту пообіцяли відшкодувати моральні збитки.

Миколаївський собор у Новомиргороді. Зведений за підтримки генерала Хорвата, місце поховання генерала Текелії. Знищений більшовиками.

Невдоволення Хорватом сягло точки кипіння в січні 1760 року та переросло у заворушення в Новомиргородському шанці. Конфлікт відбувся між сербськими офіцерами та чорногорськими солдатами. Останні прибули без родин, тож не залежали від волі Хорвата. Напередодні можливого татарського нападу солдатам роздали зброю. Вимогу капралів-чорногрців Вукотича і Цвєтковича видати платню та провіант було проігноровано, заколотників розстріляли картеччю, 58 осіб заарештували. Степана Вукотича, що помер під час арешту, колесували, а тіло виставили на огляд. Стояна Живковича та Спасоє Цвєтковича побили батогами, повідрізали носи та вуха й відправили на заслання до естляндської фортеці Рогервік. Події в центрі Хорватового гусарського полку розглядалися в Сенаті 9 лютого та 3 березня 1760-го. Придушення «голодного бунту» Хорват представив як перемогу над збройним заколотом, тож його дії було схвалено, а чорногорців рекомендували розподілити по різних ротах Новосербського корпусу.

Час від часу на Хорвата до різних інстанцій надходили офіцерські скарги, але впродовж тривалого часу вони його не зачіпали. Нерідко слідство проводили друзі генерала, а він сам подавав зустрічні скарги на донощиків

Водночас про Хорвата поширилася недобра слава серед земляків. Коли 1752 року граничарські полковники Йован Шевич і Райко Депрерадович погодилися перейти на російську службу, вони категорично заперечили можливість підпорядковуватися свавільникові. Щоб не втратити нових військових поселенців, для них виділили землі на півночі сучасного Донбасу, де створили Слов’яносербію.

Розслідування та суд

Не раз проти Хорвата відкривали справи на місцевому та столичному рівнях, але всі вони успішно торпедувалися завдяки зв’язкам і пронозливості обвинувачуваного. Після зміни влади в Петербурзі для закриття кримінальної справи Хорват намагався підкупити близького до Пьотра ІІІ головного кандидата на гетьманство Андрія Гудовича. А новий імператор, своєю чергою, розпочав боротьбу проти пройдисвіта. 13 березня 1762-го він створив спеціальну слідчу комісію стосовно діяльності Івана Хорвата, якого відсторонили від посад на час слідства та викликали до Петербурга для пояснень. Фрейліна російської імператриці Єкатєріна Дашкова у своїх спогадах поширювала чутки, що обвинуваченому ніби вдалося за гроші домовитися про свою реабілітацію з Пьотром ІІІ. Натомість генерал пообіцяв повну підтримку з боку Новосерсбського корпусу в палацовій боротьбі.

Ймовірно, Хорвату не поталанило зі зміною влади, а може, причина виявилася прозаїчнішою: бюджетна криза. Імперська скарбниця не витримувала тягаря Семилітньої війни. Армія не отримувала платню вісім місяців, держборг становив 18 млн крб (фінансовий дефіцит сягнув рівня річного бюджету). Виникла потреба в ревізії держвитрат. Також Єкатєріна II проголосила нову політику стосовно іноземних колоністів і розпочала кампанію щодо боротьби з корупцією. Іван Хорват доречно підходив на роль показного офірного цапа.

Комісія Мєльґунова-Ґлєбова в підсумковій доповіді оголосила про масштаби приписок і розтрат держкоштів. Так, із 26 740 мешканців Нової Сербії етнічними сербами були тільки 1043 особи. Але й у цій ситуації Хорват залишився вірним собі: з метою компрометування свідків він підкуповував писарів. Коли його притисли, той детально повідомив про обсяги своїх хабарів російським високопосадовцям.

Новоросія замість Нової Сербії

В указі імператриці від 18 червня 1763 року досвід заселення Нової Сербії визнавався незадовільним, провину поклали безпосередньо на Хорвата, який «постійно сварився з іншими вихідцями та духовенством». 11 листопада 1763-го Єкатєріна ІІ розпочала скасування Новосербської автономії, офіційно дозволивши заселення українців і росіян. 16 листопада заарештованого Хорвата посадили до фортеці Святої Єлисавети. На початку березня 1764 року генерал Пьотр Панін у своїй доповіді назвав суму видатків за десятилітнє існування Нової Сербії, яка становила 700 тис. крб сріблом, а також пропонував перейменувати край. Його побажання Єкатєріною ІІ були враховані: 22 березня 1764-го з Нової Сербії та Новослобідського козацького поселення створили Новоросійську губернію, у липні Слов’яносербія перейменована в Катерининську провінцію та підпорядкована створеній губернії. Замість гусарського, пандурського та козацького полків створювалися чорний та жовтий гусарські й пікінерний полки відповідно.

У звіті комісії Паніна-Мельґунова від 1 травня 1764 року йшлося про злочини в 16 пунктах. Комісія оцінила завдані збитки в 124 630 крб ¼ коп., із яких незаконно витрачені кошти становили 65 тис. крб, стягнення жалування з офіцерів та рядових — 34 тис. крб, приватні боргові зобов’язання — 25 тис. крб.

Єкатєріною ІІ визнано потребу відшкодування 65 тис. крб збитків, Хорватових синів було звільнено від обійнятих посад. У фортеці Святої Єлисавети під головуванням генерала Оліца відбувся суд, який виніс Хорвату вирок — смертну кару через повішення та конфіскацію майна для компенсації втрат держави. Також репресованих чорногорців реабілітували й мали повернути з Естляндської губернії.

Звісно, Іван Хорват за розмахом махінацій до топ-корупціонерів імперії не дотягував. Про канцлера часів Анни Івановни Ґоловкіна казали, що його можна було «купитии за 50 тис.». Наприкінці правління Єкатєріни ІІ ширилися чутки, що одеський градоначальник Де Рібас щороку краде по 500 тис. крб, а парадний мундир фаворита Ґріґорія Орлова, прикрашений діамантами, коштував мільйон.

Невдовзі Хорвату знову допомогли високі покровителі. 1 грудня 1764-го імператриця його помилувала, замінивши страту засланням у Вологду, та декларувала можливість повернення конфіскованого майна після відшкодування завданих збитків. За два тижні засудженого позбавивши генеральського звання. На засланні Хорват відкрив джерело мінеральної води з лікувальними властивостями. У цьому був зацікавлений особисто опальний можновладець, адже, за припущенням дослідника Антона Ганула, страждав на подагру або ревматизм. 1773 року його родині дозволили повернутися у свої маєтки та сплачувати борги на виплат.

Прощення завдяки руйнівникові

За легендою, про Хорвата Єкатєріну ІІ безуспішно просив її молодий коханець сербського походження Сімеон Зорич. Успішнішим у цьому виявився старший на два роки друг опального генерала  Петар Текелія.

Після вдалої операції з ліквідації Нової Січі Єкатєріна ІІ на радощах пообіцяла задовольнити будь-яке прохання Петара Текелії, і той попрохав імператрицю «пробачити Хорвата». Невдовзі, 3 грудня 1775-го, Хорвату повернули генеральське звання. Наступного року після десятилітнього заслання він приїхав у свій маєток на Слобожанщині. За п’ять років колишньому керівникові Новосербського корпусу пробачили всі борги та збитки, завдані державі, і повернули конфісковані села. Про останні роки життя генерала відомо завдяки судовим справам: збереглися документи судової тяганини із сусідніми поміщиками щодо захоплення землі чи незаконної вирубки лісу. Сучасний історик Антон Ганул встановив точну дату смерті Івана Хорвата. Він помер 18 листопада 1786-го в Старому Салтові у віці 64 роки. Про це свідчить запис у метричній книзі Вознесенської церкви. Могила опального генерала досі не знайдена.

Пробачені Єкатєріною ІІ представники роду Хорватів увійшли до російського дворянства. Двоє з трьох малолітніх офіцерів стали генералами. Один із них, Осип, навіть почергово очолював Воронізьке (1792–1794) та Катеринославське намісництва (1794–1796). За часів Павла І його, як і колись батька, звинуватили в казнокрадстві та махінаціях із хлібною торгівлею та без зайвого галасу звільнили. Інший син, Антон, очолив Охтирський гусарський полк (1775), а Дмитро Іванович Хорват дослужився до звання бригадира (1787), затим став Харківським губернським очільником дворянства. Правнук засновника Нової Сербії Дмитро Хорват у 1918-му упродовж 65 днів був тимчасовим верховним правителем Росії. Острівець стабільності в роки революції та центр російської білої еміграції, що виник навколо «КВЖД» у Харбіні, прозвуть «щасливою та благословенною Хорватією».

Події переселення знайшли віддзеркалення в югославській літературі. Твір Мілоша Црнянського «Переселення» (1962), де на прикладі долі родини вихідця з угорського Банату простежується розчарування та сум за втратою національної ідентичності. Долю сербських поселенців свого часу передбачив «ліквідатор» Потиського та Помориського кордонів австрійський генерал Енгелсгофен. Він у розмові з майбутнім офіцером Новосербського корпусу Сімеоном Пишчевичем сказав «Я не заперечую, що там вони (серби. — Ред.) зустрінуть теплу гостину. Проте в цьому вбачається політика. Усе це з часом буде втрачено й обернеться навпаки, і онуки, правнуки їхні не знатимуть свого справжнього походження, втратять свободу свого народного імені».

—

Ярослав Гирич, опубліковано у виданні  Тиждень.UA

На цю тему:

• Венгры Украины. Между двумя столицами
• Оседлать потоки: как возник город Дніпро
• Чужая история. Как Россия приписывает себе то, чего не было
• Валуевский циркуляр как механизм уничтожения всего украинского
• Никакой Новороссии на территории Украины никогда не было