Василь Расевич: Патріотам можна

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

 В українському суспільстві ось уже три десятки літ спостерігається дивовижна інверсія, коли патріотом вважається не той, хто готовий пожертвувати своїми інтересами заради Батьківщини, а той, хто вміє використати її ресурс собі на користь.

Збита фраза про патріотизм, як останній прихисток негідників, не зовсім правильна, але й не позбавлена змісту, пише Zaxid.net. З одного боку, знаємо слова класика української літератури Івана Котляревського «Любов к Отчизні де героїть, там сила вража не устоїть, там грудь сильніша от гармат», а з іншого – ледве не щодня спостерігаємо псевдопатріотичну мімікрію патентованих патріотів. Від негідника до героя і навпаки. Чому ж в нашому суспільстві утвердилося таке полярне трактування патріотизму? Виною цьому кілька важливих чинників. А може, навіть політична культура, яка дісталася нам у спадок.

Якщо подивитися на український політичний ландшафт, то можна зауважити, що всі політики є патріотами. З тією різницею, що одні патріоти «нашей общєй родіни», другі – Української Соборної Самостійної Держави з усіма етноцентричними атрибутами: корінною, титульною нацією, етнонаціоналізмом та національним волюнтаризмом. І ще один, ледве окреслений, але дуже численний прошарок суспільства, людей, які втомилися від пафосної тріскотні і хочуть бачити Україну сучасною, сильною і соціально справедливою.

На цю тему: Особенности украинского национализма: «Правый сектор» и другие

Хай як дивно, перші дві категорії об’єднує акцент на минуле. Вони й надалі ладні провадити криваві історичні баталії, щоб поставити «своє» зверху. Мати вплив на формування історичного наративу дуже важливо. Але не менш важливо знати, на що спрямоване його конструювання. А саме – які перспективи він нам відкриває: назад у СРСР, тобто відродження імперії, чи обнесений колючим дротом націоналістичний анклав з героями, що програли разом з нацистською Німеччиною війну. А може, він має примирити антагоністичні пам’яті, щоб Україна нарешті без історичних кайданів на ногах могла зосередитися на вирішенні своїх першоважливих соціальних та економічних проблем?

Знову ж таки, у мутній водичці легше ловити рибу. От і каламутять її перевіреними часом технологіями. Як тільки в суспільстві замаячить шанс перейти до необхідних реформ, то «мовний» закон вибухне, то встановлення «історичної правди» припече. Я не маю нічого проти усталення мовного законодавства і встановлення державного захисту української мови, але «мовні патрулі» та штрафи – це історія не з ХХІ століття.

Так само ми не знайдемо консенсусу в суспільстві щодо ставлення до подій Другої світової війни, особливо, чітко позиціонуючи себе або на боці радикальних націоналістів, або на стороні Червоної армії. А таке принципове і заперте ставлення до цієї теми робить нас слабкими, вразливими і не конкурентноздатними в сучасному світі. Як тільки хоч трохи вирівнюється ситуація в Україні, так одразу російська пропаганда з її вірними клевретами з якоїсь ОПЗЖ або націоналістичного середовища відкриває новий фронт внутрішнього протистояння.

У чому ж полягає причина такої нашої «легкозаймистості»? По-перше, у слабкій інтеграції української політичної нації. Сталося так, що вже давно політичні лідери розподілили між собою, залежно від регіону, базові патріотичні теми. А далі зі всіх сил намагалися зберегти монополію у своєму сегменті патріотизму і на свою «історичну правду». Які вони приватизували, надавши собі цим надзвичайні повноваження. Друга причина для непримиренної позиції полягає в тому, що політикам вдалося, ніби в комп’ютерній грі, змоделювати поведінкові рамки, коли теперішні політичні сили нібито є прямим продовженням справи історичних предків. І тут сучасна міжпартійна боротьба відразу перетворюється на священну історичну битву. Під гаслами: не осоромимо предків і «покажем, що ми браття козацького роду».

Так виходило, що це не Олег Тягнибок виступав з трибуни Верховної Ради, а промовляла сама реінкарнація Степана Бандери. Дарма, що той же Степан Бандера за все, що ВО «Свобода» виробляла в політиці і при владі, без зволікання видав би їй присуд смерті. Після низки скандалів, пов’язаних із прислуговуванням Партії регіонів, постачанням ворожій російській пропаганді підстав для обпльовування України, «свободівцям» і наділі вдавалося позиціонувати себе продовжувачами справи Бандери і втішатися підтримкою націоналістичних виборців.

На цю тему: Зачем ВО «Свобода» слово «жид»?

Так само алогічно і гротескно мали б виглядати в очах прихильників радянської патріотичної лінії Віктор Медведчук, Юрій Бойко та Сергій Льовочкін на стилізованій машині з написом «З Днем Перемоги». Але ні, у задурманених пропагандою головах в дивний спосіб суміщаються Сталін, пролетарська революція, комунізм та українські олігархи. І знову на виборах ці ж люди потягнуться вервечкою на дільниці, щоб віддати свої голоси за олігархів, «хранителів» радянської пам’яті.

Тож ми підходимо до основного пункту цієї публікації – до теми інструменталізації патріотизму. Насправді це дуже довга історія. І її вартувало б почати з виборів 1990 року. Уже тоді, щоб не пропустити до Верховної Ради комуністичну номенклатуру, на Заході України голосували за поетів, письменників, дисидентів та технічну інтелігенцію. Багато хто з обраних опозиціонерів певний час ще був членом КПРС. Тож «Народну Раду» важко назвати антикомуністичною опозицією. Вона була дуже розмаїтим утворенням. І вже потім поділилася на нові партії, серед яких дуже швидко розгорілася боротьба за ексклюзивне право на патріотизм.

Водночас партноменклатурна «Група 239» працювала над тим, щоб не випустити зі своїх рук реальної влади, яка дуже вдало перековувала її у свої приватні капітали. За якийсь час в Раді з’явилися багаті «східняки», а деякі «західні» патріоти прилаштувалися до них в обслугу. За тодішнім спостереженням Ігоря Копистинського, «їм не йдеться про Україну. Їм потрібна тільки наша вишиванка, щоб прикрити розбійницьке збагачення». Після чого, не без фінансового втручання і злочинних дій спецслужб, патріотичні політичні середовища почали розколюватися, сваритися і зникати. А патріотизм став своєрідним фіговим листком для безсоромного прикриття тих, хто йшов у політику, щоб красти і збагачуватися.

На цю тему: ВО «Свобода» фигурирует в «черной кассе» ПР как получатель «черного нала»

На загал кандидати в депутати, політики нижчого рангу та різноманітна бюрократія йшли у владу з високими патріотичними намірами. Але вже досить швидко ставалося так, що вони переставали розрізняти суспільне і власну кишеню. Бо вони патріоти, а патріотам можна все. Що більше буде заможних патріотів – то сильнішою і заможнішою буде «патріа». Тож міністри-патріоти надали собі право «поживитися» на приватизації державних підприємств та на контролі державних фінансових потоків. Розбудувати родинний бізнес. Вчорашні народні депутати, що очолили фонди комунального та державного майна, ставали щасливими його власниками. Керівники патріотичних партій залюбки почали ними ж торгувати, не забуваючи виголошувати палкі патріотичні промови на передвиборчих мітингах, національних святах та ювілеях.

До патріотів не могло бути питань, куди поділися гроші, зібрані під час Революції на граніті? Що сталося з пожертвами діаспори для Народного Руху України? Куди дівалися гроші, зібрані на велелюдних мітингах? Тобто патентований патріотизм перетворився на своєрідну індульгенцію від усіх гріхів. Від гріха злодійства, зради, користолюбства. Коли, прикриваючись високими патріотичними ідеалами, кар’єру і славу міг зробити навіть останній негідник. Так з того часу і повелося, що завдяки пустопорожнім обіцянкам та безпринципному «флюгерству», але з використанням патріотичної патетики, можна було забратися навіть на найвищу кар’єрну вершину.

А скільки «прихопили» на так званому національно-патріотичному вихованні? А скільки порожніх дисертацій захистили, прикриваючись патріотичними темами? Скільком людям з критичним розумом закрили рота, використовуючи «патріотичну» риторику? Псевдопатріотизм виявився безпрограшним методом для утвердження кланово-олігархічної системи в Україні і її найнадійнішим захистом. Бо ж погляньмо, хіба Юлія Тимошенко не з патріотичних міркувань блокувала закон про землю, лякаючи легковірних українців закордонними глитаями? Правда, не договорювала, що, на її думку, свої рідні підпільні глитаї чимось кращі. А хіба не вона боронила забаганки Ігоря Коломойського отримати від держави «компенсацію» за націоналізований розграбований ним же ПриватБанк? І знову ж таки все зі щирих патріотичних міркувань.

І повертаючись до історичної політики, а хіба не Петро Порошенко для того, щоб ще раз стати президентом України, вирішив використати ультранаціоналістичну, у його розумінні патріотичну, риторику, небезпечно протиставляючи один одному величезні регіони України? Так-от, президентом не став, суспільство поляризував, але в очах своїх прихильників і надалі є найбільшим патріотом. Попри слова про «цинічних бандер», продовжувачем справи Степана Бандери. Бо українським патріотам можна пробачити все. Головне, щоб вміло закладена в голову матриця не зламалася. Матриця, яка обрікає весь час порпатися в минулому і не допускає думки, що пора згуртуватися і будувати майбутнє. Спільне майбутнє.

І на завершення. Дивно, але в українському суспільстві ось уже три десятки літ спостерігається дивовижна інверсія, коли патріотом вважається не той, хто готовий пожертвувати своїми інтересами заради Батьківщини, а той, хто вміє використати її ресурс собі на користь.

Василь Расевич,  опубліковано у виданні Zaxid.net


На цю тему:

 

 

 

 

 

 

Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com