Заручники. Як більшовицька Росія не пускала додому українських біженців у 1918-му

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:   Вокзал на залізничній станції Орша

«Вважаю своїм обов’язком довести ... про те скрутне становище, в якому знаходяться тепер у Великоросії українці-біженці, особливо селяни. Заробітків тепер нема. Українців скрізь виганяють з помешкань, виганяють з сіл, вивозять з Європейської Росії в далекий Сибір ... Від голодухи біженці хворіють на цингу, тиф та інші хвороби. Вимирають страшно, особливо діти ...» Про те, як РСФСР вперто не випускала українців, що залишились на російських теренах після Першої світової.

17 липня 1918-го у Курську відбулася українсько-російська нарада, учасники якої визначали вихідні пункти для перетину кордону українськими біженцями та черговість руху потягів з ними. Це була одна із цілої низки зустрічей, що відбувалися у рамках розпочатого 23 травня переговорного процесу між Українською Державою та РСФСР. Як і нині, 100 років тому цивілізовані методи ведення переговорів з Росією не діяли з огляду на саму природу державного організму, який здійснював і здійснює агресію щодо України. Однак тоді проблема біженців була зумовлена результатами Першої світової війни, а не окупацією Росією частини України.

На цю тему: Преступление без наказания. Часть I: большевики забрели в кровь своих жертв по ноздри...

Біженці. 1915 рік

Біженці. 1915 рік

Біженці Першої світової війни — це мільйони німих, незнаних до того часу статистів, супутників новітніх воєн, роль яких була трагічна в своїй невідомості, нестерпності переживань, небажанні залишати рідну домівку. Але їхню долю було вирішено за дипломатичними лаштунками і дороги назад уже не було. Уся Європа по обидва боки фронту прийшла в рух, та особливо фантастичним він був на Східному напрямку, на теренах Російської імперії. І на довгі роки цим людям випало зіграти роль чужинців у ще недавно спільному імперському домі.

Валка біженців. 1915 рік

Валка біженців. 1915 рік

На теренах більшовицької Росії опинилась основна маса етнічних біженців ‒ литовців, латишів, поляків, українців з прифронової Волині і Поділля, які за розпорядженням військового командування у середині 1915-го були вивезені у тилові місцевості неозорої імперії. На час приходу до влади Павла Скоропадського значна кількість українців-біженців залишалася на теренах Росії. «Кількість українців-виселенців [біженців. — Л. Ж.] з Московщини з’ясувати зараз неможливо, але вона, напевне, велика... біженців, які зараз живуть у Московщині, але постійно мешкали в Україні — 540 тисяч», — зазначалося на початку квітня 1918-го у «Пояснюючій записці до проекту закону про реевакуацію біженців».

Біженці за усяку ціну прагнули повернутися якщо не до своїх домівок, то хоча б у прикордонні з Росією українські повіти, оскільки ситуація, в якій вони опинилися, була просто нестерпною. Улітку 1918-го найстрашнішими для пересічного громадянина стали розв’язані більшовиками громадянська війна і червоний терор. Григорій Зинов’єв, з притаманним для тогочасних лідерів більшовизму цинізмом, писав: «Ми тепер спокійно читаємо, що десь там розстріляли 200 — 300 чоловік... Якщо ми будемо іти такими темпами, ми скоротимо швидко буржуазне населення Росії». Уже навесні 1918-го на адресу урядових структур УНР, а згодом і Гетьманату з Росії почали надходити листи українських діячів, сповнені відчаю та турботи про тамтешню долю українських біженців.

18 квітня 1918-го Антон Павлюк, голова Холмського товариства «Просвіта» у Москві, у листі до міністра закордонних справ Миколи Любинського писав: «Вважаю своїм обов’язком довести до відома Міністерства про те скрутне становище, в якому знаходяться тепер у Великоросії українці-біженці, особливо селяни, яким з осені 1917 р. ніякої запомоги не видають: ні старим,ні малим, ні калікам, ні дітям у притулках. Заробітків тепер нема. Хто яку посаду мав — тепер лишився її, бо українців скрізь виганяють і виганяють з помешкань, виганяють з сіл, вивозять з Європейської Росії в далекий Сибір. Хліба українцям-селянам не хочуть продати навіть за подвійну ціну. Від голодухи біженці хворіють на цингу, тиф та інші хвороби. Вимирають страшно, особливо діти. З різних губерній пишуть мені, що діти на 2/3 кількості вже повмирали... Усіх біженців українців з Великоросії рахують до 2 млн. Коли звертаюсь до Совітського правительства з проханням про запомогу українським біженцям, чи-то їх школам чи приютам, то над нами тілько сміються, глузують... Благаю Вас, пане Міністр, зробіть і зробіть негайно все для скорішого повороту наших селян біженців на Україну додому, бо тут погибнуть...».

Зневага до українців відчувалася і в офіційних рішеннях більшовицької влади. 1 липня 1918-го комісар Воронезького округу Завадовський повідомляв керівництву Московсько-Київсько-Воронезької залізниці зміст отриманої з Москви телеграми, якою заборонявся пропуск українців додому: «Ніяких українських зайд не пускати... Гоніть назад... На дорогах по надміру ледарів та волоцюг. Таких, що називають себе підданими Гетьманської держави ні в якому разі не пропускати». Таке ставлення заохочувалося й керівником Росії, адже Володимир Ленін постійно паплюжив гетьмана Павла Скоропадського як ставленика «німецьких імперіалістів».

Скрутне становище, в якому опинилися українські біженці в Росії, непокоїло владу Української Держави та спонукало її відомства до розгортання кампанії із захисту та повернення їх на Батьківщину. Важливу роль у цьому процесі мали зіграти українські консули, які у надзвичайно важких умовах спротиву, а то й відвертої ворожості намагалися повернути українських біженців додому.

На цю тему: Преступление без наказания. Часть 2: убийца Ленин, убийцы большевики

Урегулювання проблеми обговорювали на українсько-російських мирних перемовинах 1918-го. Ще 25 травня Сергій Шелухін вручив російським представникам умови, при виконанні яких совітською владою Українська Держава приступить до переговорів з Російською державою про підписання миру. Другий пункт цього документу визначав умови перетину кордону цивільним населенням: «Всім українцям і громадянам Української Держави, що мають дозвіл від українського уряду, совітський уряд повинен дати повну волю переїхати з Росії на Україну з усім їх майном, не виключаючи грошей, процентних паперів, і взагалі з капіталами, і допомагати їм в переїзді транспортними засобами».

Підставою до внесення цього пункту стали численні скарги українців на сваволю совітської прикордонної служби. Одним із таких свідчень є лист Олександра Дуда-Дудинського, делегата від Холмської округи комітету біженців Донської області, направленого 9 травня 1918-го до Миколи Василенка, міністра закордонних справ Української Держави. Дуду-Дудинського відправили до Смоленська та Орші для збору інформації щодо можливості якомога швидшого виїзду українців. Про свої враження від побаченого й пережитого він писав: «... одібравши дозвіл на виїзд до Смоленська, а звідти до Орші, я опинився на самому кордоні, де прийшлося пережити дуже тяжкі хвилини, а саме: приїхавши до пасажирської станції Орша, яка в руках росіян, нас коло 700 чоловік з багажем і речами відправили до нейтральної зони, де червоноармійці за наказом Совітської влади почали робити у всіх присутніх дуже пильний трус...».

До переліку предметів, які конфісковувалися у біженців були: 1) усі гроші, коли особа мала більше 500 руб. (на той час за ці гроші можна було купити близько 65 кг м’яса); 2) золоті та срібні речі, крім обручок та «натільних хрестиків»; 3) білизну, крім тої, що була одягнута на людині; 4) другу зміну одягу та взуття; 5) надлишок продуктів (дозволялося мати запаси лише на 3 дні); 6) різні особисті речі.

Олександр Дуда-Дудинський з розпачем писав: «Трус роблять такий пильний, що примушують скинути черевики... Поводження цих вояків дуже вороже, присутні відчувають на собі надзвичайно тяжкі хвилини. Після такого трусу, нас пустили в нейтральну зону, але й там хазяйнують червоноармійці, і тут немає безпеки. Щоб попасти на німецьку територію українцеві, а звідти на потяг, приходиться по неділі жити під голим небом... Взагалі становище українців в Орші дуже погане... Щодо трусів, то усі, що мали нещастя їхати через Оршу, висловлюють своє обурення проти такого нікчемного пограбування».

13 липня 1918-го у Москві в управлінні Московсько-Київсько-Воронезької залізниці відбулася нарада, на якій розглядалося питання щодо перевезення військовополонених і біженців через демаркаційну лінію на українську територію. У зв’язку із поширенням холери та оголошенням Курська і губернії несприятливими в епідеміологічному плані було вирішено припинити прийом біженців із сусідніх доріг на перевалочних пунктах Московсько — Київсько — Воронезької та Московсько — Курської залізниць. Також було ухвалене рішення «розглядати питання безпересадочного руху потягів із біженцями через демаркаційну лінію одночасно з питанням безпересадочного руху австрійських і німецьких військовополонених...». Передбачалося поновити прийом біженців на українській станції Кореневе і визначити станцію Жолобівка як ще один пункт прийому біженців на українську територію. Члени наради визнали нагальність справи повернення українських біженців додому та неможливість місцевої більшовицької влади «...стримувати самочинний рух біженців, ... що знімаються з місця тимчасового поселення і рвуться в рідні краї».

Наступна українсько-російська нарада відбулася 17 липня 1918-го в Курську. На ній було визначено вихідні пункти для перетину кордону українськими біженцями та черговість руху потягів з ними. Такими пунктами стали Орша, Брянськ, Курськ, Коренево, Білгород, Лиски, Валуйки, через які мали проходити «по одній парі потягів за добу». Насправді більшовицька влада провела низку заходів, метою яких було ускладнення перетину кордону українськими громадянами, серед яких основну масу склали біженці. З 21 серпня 1918-го на території совітської Росії згідно з терміновою телеграмою Наркомату шляхів сполучення «...відправка біженців у всіх напрямках тимчасово заборонена, не дивлячись на наявність у них будь-яких дозволів Української або Німецької властей і колегій у справах полонених та біженців».

На перешкоді налагодження процесу повернення біженців додому стала і проблема з відсутністю в української сторони рухомого складу залізниць. Більшовики просто... вкрали і перегнали до Росії 5192 вагони різного класу. Питання про їхнє повернення розглядалося на мирових переговорах і українська сторона першочергово вимагала повернути 2600 вагонів. У «Проекті угоди мирної делегації від Української Держави та Радянської Росії про порядок повернення населення на батьківщину», якою мало регулюватися залізничне перевезення біженців через українсько-російський кордон, зазначалося: «Беручи на увагу, що на Україні, як Самостійній Державі, в часи будування її, рух повинен бути підвищений зазначена кількість вагонів яку вимагає Українська Держава є дуже скромна цифра».

На цю тему: Юрій Винничук: Знов Петлюри голос чути в лісі

Складанням списків українських біженців та наданням дозволів їм на виїзд займалися під керівництвом генерального консула Української Держави у Москві Олександра Кривцова українські віце-консули у Саратові, Пензі, Петрограді, Самарі, Казані, Царицині. Такі кроки української дипломатичної служби були логічним наслідком виконання міждержавних угод між Україною та Росією, з однією поправкою ‒ совітська влада не бажала їх виконувати.

Олександр Кривцов, генеральний консул Української Держави у Москві

Олександр Кривцов, генеральний консул Української Держави у Москві

Українські біженці вбачали в українських дипломатах буквально своїх захисників, оскільки потрапивши у список біженців вони хоча б примарно мали можливість не потрапити під мобілізацію до червоного війська. Проте й тут совітська Росія виставила неможливу умову: українські біженці мали документально засвідчити, що є громадянами Української Держави. Зрозуміло, що таких документів останні не мали, бо евакуювалися у 1915 році.

Зрештою спроби української сторони налагодити процес реевакуації своїх співвітчизників «розбилися» об ухвалу північного сусіда, який, незважаючи на умови прелімінарного Мирного договору, по суті закрив кордон для руху цивільного населення. Наведемо один лиш факт. У липні 1918-го Федір Богдановський, віце-консул у Пензі, повідомляв біженецький комітет міста Городища про видачу дозволів на переїзд до України біженців з Волині. Віце-консул у Саратові Віктор Сапицький видав дозволи для 7315 біженців. Потім вони звернулися до генерального консула Кривцова щодо виділення вагонів для перевезення. Останній надіслав невтішну відповів: «Кордон на Україну закритий. Потяги назначити не можна».

Уже в листопаді 1918-го українська влада здійснила спробу повернення українських біженців з совітської Росії за посередництва шведського Червоного Хреста, що діяло при посольстві цієї держави у Петрограді. Проте історія невпинно наближала падіння Гетьманату, а відтак і ця спроба залишилася нереалізованою. Таким чином, Українській Державі так і не вдалося остаточно вирішити проблему реевакуації українців-біженців додому — на перешкоді став спротив більшовицької Росії. Та все ж частині з них вдалося повернутися до України.

Любов Жванко, професор, доктор історичних наук, Харківський національний університет міського господарства імені О.М.Бекетова (Харків); опубліковано у виданні DSNEWS.ua


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com