Жилкомуна. Проекти соціалістичних міст радянської України (1929-1933 рр.)

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Радянська архітектура стала продовженням війни комуністів традиційним сімейним устоям.

Французький мислитель Жорж Батай назвав архітектуру тюремним наглядачем суспільства. Вона має владу над людьми, монументи спонукають до правильної соціальної поведінки у суспільствах та інколи навівають жах [1]. Фактично це саме зазначав Мішель Фуко, досліджуючи архітектуру в’язниць, казарм, лікарень та фабрик – «каміння може робити людей слухняними». Через архітектуру влада має можливість чинити вплив на тих, хто перебуває у цих будівлях, керувати їхньою поведінкою [2]. Проекти соціалістичних міст у СРСР на межі 1920–30-х рр. мали на меті створити середовище, де буде мешкати «нова людина», «справжній комунар чи комунарка», вільні від стереотипів минулого, але під наглядом партії-держави. Під цей контроль потрапили всі сфери життя – робота, дозвілля, споживання, освіта, міжособистісні стосунки тощо.

Урбаністи VS Дезурбаністів

З липня 1929 р. по травень 1930 р. тривала дискусія про соціалістичне розселення у СРСР. Обговорення відбувалися у зв’язку із складанням першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР. Втім, йшлося не тільки про появу нових та реконструкцію старих міст і поселень у Радянському Союзі, але й про формування нової людини, організацію нових форм людського спілкування. Тому коло учасників дискусії було доволі широким – економісти (Леонід Сабсович [3], Михайло Охітович [4]), архітектори (брати Весніни, Мойсей Гінзбург [5], Олексій Щусєв), партійці (Надія Крупська [6], Анатолій Луначарський [7]) та ін. Долучитись до обговорення мали змогу навіть закордонні урбаністи. Дискусія точилася між так званими урбаністами та дезурбаністами. Якщо перші наполягали на будівництві міст шляхом зосередження промисловості та торгівлі у кількох населених пунктах (соцмістах), то другі – на розпорошеності промисловості та житла на великій території шляхом будівництва дрібних поселень, віддаленому від підприємства житлі.

На цю тему: Индустриализация СССР — записки Рудольфа Волтерса

Однією з провідних тем обговорення було питання «усуспільнення побуту». Не вдаючись до розгляду теоретичних викладів та аргументів сторін, які брали участь в обговоренні, оскільки вони проаналізовані у роботі Вігдарії Хазанової [8], варто наголосити, що єдиного концепту «соціалістичне місто» або ідеальної моделі створено не було. Втім, сформувалися певні принципи, за якими мало відбуватися проектування.

Урбаністи та дезурбаністи, незважаючи на розбіжності своїх архітектурних містобудівельних проектів, відштовхувалися від однієї ідеологічної основи. Ці розбіжності не були принциповими для соціалістичної містобудівельної концепції. Позиції урбаністів та дезурбаністів перетиналися у головному – старий побут, старі міста мали зникнути; не йти шляхом, що його проторували капіталістичні міста. Передусім – звернути увагу на пустки, де будуть розташовані нові промислові об’єкти, сформувати нові «соціалістичні поселення», у яких все від самого початку буде влаштовано по-новому відповідно до ідей, закладених у проектах соцміст. Ідеї дезурбаністів використовувалися у проектах архітекторів-урбаністів і навпаки. Більше того, урбаністи та дезурбаністи разом могли працювати над створенням спільних проектів. Наприклад, над планом Великого Запоріжжя працювали як урбаністи (Сабсович, Веснін), так і дезурбаністи (Гінзбург).

Жваві обговорення щодо соціалістичного розселення дали поштовх масовій кампанії конкурсного проектування соціалістичних міст із усуспільненим побутом у 1929–1930 рр. Були створені 50 проектів, які втілили доктрини урбаністів та дезурбаністів. Найвідомішими серед них були – Сталінград, Магнітогорськ та Нижній Новгород. У радянській Україні найбільшим проектом мало стати будівництво Великого Запоріжжя. Крім того, декілька населених пунктів на Донеччині та Луганщині, а також Новий Харків (селище ХТЗ) планувалися як соцміста.

Біля витоків: робота над проектами соцміст

Проекти соціалістичних міст радянської України (1929-1933 рр.)

До появи у 1930 р. проектного інституту Діпроміст УСРР робота над створенням проектів соцміст проводилася різними архітектурними групами. Часто затвердженню плану передував конкурс проектів. Наприклад, на схематичний проект міста Велике Запоріжжя був оголошений загальносоюзний конкурс. 14 серпня 1929 р. створене Бюро по проектуванню міста Велике Запоріжжя [9]. Спеціалісти Бюро під керівництвом П. Хаустова та І. Малозємова запропонували ряд теоретичних положень, що стали основою для проектування міста [10]. Бюро складалося з кількох груп: архітектурно-планувальної, соціальної, економічної, санітарної техніки та благоустрою, шляхів сполучення. До складу кожної з них увійшли консультанти-експерти та референти, виконуючі. Серед них були дуже відомі постаті, як, наприклад, архітектор Гінзбург та ініціатор дискусії про соціалістичне розселення Сабсович [11].

13 серпня 1929 р. була створена урядова комісія у справах будівництва нових міст Донбасу [12]. Першим соціалістичним містом мала стати Нова Горлівка. Над створенням генерального плану Макіївки працював голландський архітектор Март Стамм. Замовлення на проектування селища Харківського тракторного заводу отримала група архітекторів на чолі з П. Ф. Альошиним наприкінці 1929 р. Вже у травні 1930 р. відбулася його закладка. Надалі проекти нових міст створювалися у стінах Діпроміст УСРР. З 1930 по 1932 рр. тут були розроблені генеральні плани Кадіївки, Лисичанська, Краматорська, Сталіно (нині – Донецьк) та інших промислових міст східної України.

На цю ему: Что такое «соцгород». 12 тезисов о советской индустриализации

Містоутворюючим фактором мало стати промислове підприємство: «Міста проектуються одночасно з промисловою базою, яка є їхньою основою. Вони покликані обслуговувати певну галузь промисловості» [13]. Поява Великого Запоріжжя була покликана будівництвом дамби Дніпровської електростанції та Дніпровського комбінату. Будівництво «Нового Харкова» пов’язувалось із Харківським тракторним заводом. Цей завод перетворився на центральну точку відліку для прокладання вулиць та пішохідних тротуарів у містечку [14]. Соцміста проектувались для робітників та членів їхніх родин. Концепцією соціалістичного розселення передбачалося створення соцміст як місць зосередження пролетаріату («класові пролетарські центри»). Проектувальник соцміста Магнітогорська Ернест Май відзначав, що «соціалістичне місто знає тільки один клас – клас трудящих» [15]. З цього ж постулату виходив архітектор Март Стамм, коли проектував місто Макіївку: «Схема міста – не сконструйований на основі розрахунку механізм, вона заснована на ідеї, що відповідає життєвим інтересам робітничого класу» [16]. Нові соціалістичні міста Донбасу на думку Б. Вікторова (члена Урядової комісії у справі будівництва нових міст Донбасу), «мають припинити бути центрами торгівлі та промисловості, концентрацією банківських та біржових операцій, а перетворитися лише на культурний гуртожиток трударів» [17].

Міста нової епохи створювалися як ідеальна модель рівності городян, у певному сенсі – егалітарна. У пояснювальній записці до проекту селища ХТЗ у 1930 р. зазначалося:

«Соціалістичне місто являє собою завершений організм, продуманий і розрахований від початку і до кінця… Соціалістичне місто будується з наближенням до максимального комфорту обслуговування населення за умови рівності цього обслуговування і виключаючи контраст розкоші та бідності» [18].

Міський простір мав бути уніфікованим та стандартизованим. Якщо у дореволюційних або капіталістичних містах проживання у певному районі виступало соціальним маркером, то у соціалістичному місті планувались стандартні умови життя для всіх робітників у всіх районах, а тому мали зникнути поняття «престижний» чи «непрестижний» райони. Проект Великого Запоріжжя добре це ілюструє.

Велике Запоріжжя – місто-сад

Колишнє місто Олександрівськ («місто комерсантів та домовласників, придніпровських купців та провінційних мрійників») мало перетворитись на індустріальний центр загальносоюзного значення («місто послідовно-соціалістичного типу»). Велике Запоріжжя було запроектовано як «місто-сузір’я» – окремі райони були пов’язані один з одним. Проект передбачав 6 районів, у т. ч. острів Хортиця, та 1 резервний район [19]. Понять центру, де зосереджувались необхідні для мешканців установи, та околиць не існувало. Кожен район мав власні адміністративні установи. Театри, кіно, бібліотеки, зали для навчання, ясла, лікарні, парки, стадіони були децентралізовані по районах. Центральна вулиця у Великому Запоріжжі не передбачалася.

П. Хаустов так уявляв місто Дніпрогесу:

«Воно не схоже на Москву. Воно не схоже на Нью-Йорк. Воно схоже одразу і на парк, і на фабрику. Прямокутні скляні будівлі нібито освітлюються зеленими вогнищами дерев. Відсутні хмарочоси... Будинки не вище трьох-чотирьох поверхів… Рух інтенсивний, але ніхто не висне на підніжці трамваю. Ніхто не танцює біля радіатора автомобіля. Над перехрестями перекинуті легкі віадуки, якими спокійно йдуть пішоходи» [20].

Проекти соціалістичних міст радянської України (1929-1933 рр.)

Передбачалося запровадження найбільш економічного з-поміж можливих видів як внутрішнього, так і зовнішнього транспорту. Були заплановані широкі вулиці: 20 м для житлових кварталів та 100–150 – ширина магістральних бульварів. Планувалося навіть будівництво аеропорту. Велике Запоріжжя розглядалося як центр світового, загальносоюзного та республіканського авіазв’язку [21].

Проекти соціалістичних міст радянської України (1929-1933 рр.)

Урбаністичний простір у проектах архітекторів поставав «прозорим». У багатьох випадках обиралась лінійна схема. «Геть старі капіталістичні закриті квартали! Даєш лінійну забудову і наскрізне провітрювання!». Будинки не прилягали один до одного, а стояли окремо, наче фігури на шаховій дошці; закуточкам та міським дворам не було місця. Відтак, життя у соцмістах – як на долоні. Подібна відкритість передбачала відсутність камерного, прихованого, потаємного у житті мешканців соцміст, адже людині-колективісту нічого приховувати. Отже, простір був відкритий, у т. ч. для нагляду.

У проектах соцміст можна віднайти відлуння ідеї «міста-саду», яка була дуже популярна в архітектурних проектах 1918–1922 рр., але визнана «буржуазною» наприкінці 1920-х рр. У соціалістичних містах передбачалися різноманітні зони зелених насаджень: парки, ботанічні сади, зелені огорожі тощо. У Новій Горлівці планували міський парк площею 100 га. У Великому Запоріжжі 50 % території у житлових кварталах та 70 % у громадських відводилися під зелені насадження. На зелену оазу мав перетворитись острів Хортиця, що планували пов’язати із містом мостами. За задумами архітекторів на острові дозволялося забудовувати лише 6 % територій, а 94 % – це парки, виноградники, поля та городи. З метою обмеження забудови території Хортиці, тільки тут планувалося будівництво хмарочосів – 15, 20 та 30-поверхові будівлі. У цьому острівному районі Великого Запоріжжя людина мала б відпочивати та займатися спортом. Тут планувалися центральний парк культури та відпочинку з великим стадіоном, будинок культури, яхт-клуб, музей Дніпра, школи живопису та музики, а також науково-дослідні інститути [22]. Дослідники вважають, що у цій ідеї міста-саду втілилися християнські уявлення про Едем. На думку Ж. Коновалової, «функціональна єдність міста-саду, міста-блаженства представлена у відомій метафорі В. В. Маяковського «Я знаю – город будет, я знаю – саду цвесть» [23]. Але всі плани залишилися лише «добрими намірами».

Жилкомуна

Передусім у програмах соцміст накреслювалися соціально-побутові аспекти проживання населення «в умовах, що звільняють від піклування про індивідуальне господарство, але за активної участі трудящих у всіх видах колективного господарства та побуту своєї комуни».

Відповідно до концепції усуспільнення побуту, провідною темою був житловий комплекс (жилкомбінат або жилкомуна), якому присвячували цілі розділи у програмних документах та проектах. Він являв собою комплекс будівель із населенням до 5 000 осіб. Житловий комбінат міг бути представлений у кількох формах. Найпростіша – передбачала об’єднання під одним дахом житлових кімнат і приміщень культурно-побутового обслуговування, що розташовувалися на першому поверсі. Найпрогресивнішою формою вважався житловий комбінат, де були будинки для самотніх та одружених робітників, поруч – корпуси бібліотеки, їдальня, ясла та ін.

Така форма житлового будівництва була використана при проектуванні селища ХТЗ. Територія цього селища ділилася на 36 житлових комплекси з тим розрахунком, що там будуть проживати 2 730 осіб. Один комплекс складався з кількох будинків (до 10), які на рівні другого поверху з’єднувались між собою спеціальними коридорами-мостами. Відповідно до призначення будівлі мали різну кількість поверхів: громадські – 1–2 поверхи, а житлові – 4–7 [24]. За задумом проектувальників, мешканець такого комплексу, не виходячи на вулицю зі свого будинку, міг потрапити до їдальні або бібліотеки.

Проекти соціалістичних міст радянської України (1929-1933 рр.)

За аналогічним принципом проектувалися житлові комплекси Великого Запоріжжя. За задумом проектувальників, жилкомбінат мав об’єднувати житлові корпуси та житло різних типів, дитячі ясла та дитсадки, громадські їдальні, кухні, кооперативні та державні торгівельні заклади, пральні, кімнати відпочинку, господарські приміщення, зали фізкультури.

Слід відзначити, що при будівництві у 1930–1933 рр. ідея житлових комбінатів не була реалізована повною мірою. Хоча окремі заходи все-таки були здійснені, але їх можна розглядати скоріше як заохочувально-пропагандистські, аніж послідовні кроки реалізації проекту. У якості прикладу усуспільненого побуту у Новому Харкові був збудований житловий комбінат із кількох корпусів різного призначення. Тут був гуртожиток для одинаків. Для сімейних пар відводились дуже малі за розміром квартири: кімната для сну, передня, санвузол та місце для розігріву їжі [25]. У Великому Запоріжжі за проектами архітектора Весніна на Шостому селищі (неофіційна назва одного з районів міста) було збудовано «Будинок-блок» – величезну споруду, що складалася з постійного гуртожитку, готелю, ресторану, розподільника, пошти, а також «Будинку-Комуни» – готелю для іноземців, гуртожитку з їдальнею [26].

Формула «мій дім – моя фортеця» визнавалася міщанською і навіть ворожою. Індивідуальне житло вважалося ознакою «некультурності». У планах будівництва житлово-побутової комуни у Великому Запоріжжі йшлося про те, що «окремі квартири, розраховані на відокремлене мешкання родини, усією своєю організацією прирікають мешканців на напівкультурне існування». Дослідниця Світлана Шліпченко зазначає, що «у проектах житлових комплексів-комун ідея приватності майже повністю знівельована. У процесі соціальної перебудови змінювалися акценти у вже звичному поділі «приватне / публічне», відтак піддавалися перегляду й концепції домашнього простору, домашності, традиційного місця жінки» [27].

Проекти соціалістичних міст радянської України (1929-1933 рр.)

Питання, яким має бути тип житла у соціалістичному місті, виявилося дискусійним. Зокрема, жваво обговорювалися теми, якими мають бути «житлові комірки» («жилищные ячейки» – рос.): чи одразу створювати усуспільнене житло, чи запропонувати спочатку його перехідний тип. У архітектурних проектах «жилячейка» була невеликою за площею – 7–9 кв. м, оснащена мінімумом устаткування, лише вбудовані та трансформовані меблі (відкидні ліжка, дивани-крісла тощо). При створенні проектів житла у Новому Харкові обговорювалися пропозиції будівництва «кімнат для сну» на 1–2 особи замість квартир. Врешті-решт, зупинилися на окремих квартирах із «максимально усуспільненим культурно-побутовим обслуговуванням населення». Квартири були запроектовані без кухонь, бо вважали що робітники неодмінно будуть харчуватися у їдальнях [28].

Для соціалістичних міст Донбасу Б. Вікторов у 1930 р. запропонував поділити житло на два типи. Перший – тип «А» – перехідний, для мешканців, які ще не стали «справжніми комунарами». Ці будинки проектувалися з думкою про те, що певний час буде зберігатися можливість індивідуального приготування їжі. Другий тип «В» заселяли «справжні комунари». У проектах цих будинків відсутні усі елементи «домашнього вогнища» [29].

Проекти соціалістичних міст радянської України (1929-1933 рр.)

Проекти соціалістичних міст радянської України (1929-1933 рр.)

Війна кухням!

Під час суспільних обговорень оголошувалася справжня війна кухням – «джерелу рабства жінок». Тому, як вже зазначалося, створювалися проекти житла без кухонь. Отже, родинне споживання їжі, індивідуальні гастрономічні смаки та вподобання мали відійти у небуття – лише стандартна їжа у стандартних їдальнях. Б. Вікторов так планував роботу закладів громадського харчування у Новій Горлівці:

«Продукти з холодильників та складів поступають на фабрики-кухні, які обслуговують 1–2 квартали з населенням 3–6 тис. осіб.

 Проекти соціалістичних міст радянської України (1929-1933 рр.)

Ці фабрики-кухні готують тільки напівфабрикати і … доставляють їх на кухні, які знаходяться у кожному корпусі кварталу. У цих кухнях з напівфабрикатів готують обіди на 300–500 осіб, при чому є можливість в окремих випадках отримувати напівфабрикати додому для приготування їжі у кухні-ніші, яка знаходиться в їдальні. Кожний житловий корпус має свою їдальню, якої можна дістатися через 3–4 хв. після виходу з квартири» [30].

Але з часом планувалося «кухонний елемент» (кімнати для приготування їжі, розташовані безпосередньо у жилкомбінатах – авт.) взагалі прибрати і кухню-їдальню перетворити на звичайну житлову кімнату.

П. Хаустов у своєму баченні майбутнього Великого Запоріжжя, змалював картину велетенської зали їдальні, в якій не буде ані кухара, ані офіціанта. Спеціальними транспортерами та ліфтами будуть переміщуватися тони котлет та вінегрету, сотні літрів борщу [31]. На думку Мирослава Борисенка, подібне «бачення повсякдення мешканців майбутніх соціалістичних містечок наближене до середньовічних утопічних уявлень про райське місто» [32].

На фронтах боротьби за новий побут

Побутувала думка, що у нових містах за короткий термін зникнуть всі соціальні та професійні хвороби. Відповідно зникне потреба у традиційних лікарнях. Пропонувалося у житловому блоці створити медико-профілактичну станцію, що буде обслуговувати 3 тис. осіб, а також площі для солярія та лікувальної фізкультури. Під час обговорення проектів соціалістичних міст Донбасу, лунали пропозиції створити також єдиний диспансер, оскільки станції у житлових блоках не впораються з функціями, які на них покладалися.

Єдиний диспансер уявлявся розробникам як цілий комплекс, що об’єднав би «лікарню, будинок для тих, хто одужує, будинок для тих, хто має каліцтво (з майстернями при них), будинки для хроніків та інвалідів, перебування яких у родині є обтяжливим і неможливим, особливо коли всі працездатні члени родини працюють, а хворий вимагає догляду» [33]. Йшлося також про те, що ці нові лікувальні установи необхідно розмістити у нових містах. У старих містах, де ще мешкали робітники та їхні родини, будуватимуть тимчасові лікувальні закладі – збірні будинки або інший спрощений економний тип будівлі. Для більшості міст Донбасу якраз цей останній варіант перетворився на реальність.

Проекти соціалістичних міст радянської України (1929-1933 рр.)

На цю тему: Общепит СССР: если котлета пахнет чесноком — она протухла

Для «обслуговування культурних потреб населення» передбачалося створення культурно-просвітницьких та спортивних установ, наукових інститутів, різного роду лабораторій та майстерень, бібліотек, читальнь, кабінетів для занять, концертних залів, театрів, кінотеатрів, палаців спорту, палаців відпочинку. Тобто людина мала проводити дозвілля не у колі родини, а у колективі.

Острів Хортиця у Великому Запоріжжя планували перетворити на зону колективного відпочинку. За задумами архітекторів у Новій Горлівці Палац праці та культури, де зосереджувалися всі культурно-просвітницькі установи, мав організовувати дозвілля містян [34]. У центральній частині «Нового Харкова» планувалося зведення театру, Будинку преси, Палацу Культури, будівлі радіотеатру, вищих та середніх навчальних закладів, планетарію, будинку відпочинку, стадіону і палацу фізкультури [35].

Війна традиційним сімейним устоям

«Усуспільнення» розповсюджувалося не лише на житло, побут, дозвілля, але й на виховання дітей».

«Діти припиняють бути власністю батьків, а стають власністю держави. З народження діти не живуть з батьками. Для розвитку в них найкращих здібностей вони перебувають у спеціальних будинках дитини, у дитячих містечках, які здійснюють на них колективістський вплив», – стверджував Леонід Сабсович [36].

У той же час Б. Вікторов у процесі проектування соцміст Донбасу пропонував утриматися від подібних ідей – діти мали виховуватися у родині. Для Нової Горлівки створювалися проекти дитячих будинків, які б поєднувалися із житловими комплексами теплими переходами. У кожному секторі міста планувалася одна або кілька шкіл [37].

Окремі ідеї усуспільненого побуту деякі теоретики довели до абсурду, зокрема у сфері родинних відносин, яким пророкували загибель. У романі Віктора Петрова (Домонтовича) «Без ґрунту» одним з героїв виголошується така промова:

Проекти соціалістичних міст радянської України (1929-1933 рр.)

«Усе передбачено, усе обмірковано. Хай товариші не турбуються. Усі біологічні потреби людини будуть забезпечені. В житлокомбінаті будуть улаштовані спеціальні приміщення, назвемо їх шлюбними, ключ од яких зберігатиметься у вестибюлі у портьє. За відповідними заявками, ствердженими від житлобудинкового коменданта, ключі від цих кімнат будуть видаватись пошлюбленим»[38].

Приблизно так само розмірковував архітектор Кузьмін, який планував у будинку-комуні  загальні спальні на шість осіб. Чоловік та дружина на законній підставі відповідно до розкладу могли «усамітнитись» в «кабіні для ночівлі». Проект Кузьміна при наполяганні Ларіна спробували реалізувати на будівництві Сталінградського тракторного заводу (РСФРР) [39]. У соцмістах радянської України справа до цього не дійшла.

Кінець ілюзіям

У дійсності на шляху до втілення мрії про «усуспільнений побут» виникало багато перепон, деякі з них стали нездоланними. Через відсутність коштів у Новому Харкові незабаром після початку робіт у 1930 р. було законсервовано понад 30 майданчиків житлового будівництва [40]. У Великому Запоріжжі збудована житлова площа нібито «на майбутнє». Сподівалися, що найближчим часом поруч із будинком мали з’явитися їдальні, пральні, тому житло будувалося без кухонь. Тим часом городяни поспішали придбати примус для приготування їжі. Як і раніше, білизну прали вдома, а оскільки сушарок у будинках не передбачалось проектами, то сушили її у кімнатах чи на балконах. Затягувалося будівництво тепломереж, тому взимку мешканці обігрівали квартири «буржуйками». Дрова зберігалися у квартирах, оскільки сарайчики у дворах, як і самі двори, були відсутні у проектах архітекторів [41]. Все це було дуже далеко від тих переваг «нового побуту», які малювали у своїх проектах урбаністи та дезурбаністи.

Невдовзі виявилося, що для реалізації проектів соцміст необхідні значні кошти. Так, вже на першому засіданні Урядової комісії у справі будівництва нових міст Донбасу було ухвалено рішення про «абсолютну неможливість розгорнути будівництво нових міст Донбасу за рахунок республіканського бюджету й коштів трестів – визнати за потрібне клопотати перед Союзним урядом про збільшення асигнування на житлобудівництво в обсязі 50 млн. крб. щорічно» [42].

На думку господарських та партійних радянських органів, в умовах форсованої індустріалізації витрати на облаштування побуту трудящих були неприпустимою розкішшю. Наркомат праці УСРР у 1930 р. дійшов висновку, що проживання одного робітника у будинку з усуспільненим побутом коштуватиме дорожче за проживання у звичайному будинку [43]. Було підраховано, що тільки для спорудження одного міста-комуни потрібно було витратити 5 млрд. крб., у той час як у житлове та комунальне будівництво усього Радянського Союзу у 1930 р. було вкладено 1 млрд. 69 млн. крб. [44].

16 травня 1930 р. була ухвалена постанова ЦК ВКП(б) «Про роботу щодо перебудови побуту». Нею було покладено кінець дискусії між урбаністами та дезурбаністами. У цій постанові зокрема зазначалось таке:

 «… у зв’язку із зростанням руху за соціалістичний побут існують занадто необґрунтовані, напівфантастичні, а тому дуже шкідливі спроби окремих товаришів (Сабсович, частково Ларін та ін.) «одним стрибком» перестрибнути через перепони на шляху до соціалістичної перебудови побуту… До таких спроб відносяться проекти перепланування існуючих міст та побудови нових виключно за рахунок держави, з негайним та повним усуспільненням всіх сторін побуту трудящих… Втілення цих шкідливих утопічних починань, які не враховують матеріальних ресурсів країни та міри підготовленості населення, призвело б до величезних витрат коштів та жорсткої дискредитації самої ідеї соціалістичного побуту» [45].

На учасників дискусії повісили ярлики – «праві опортуністи» (дезурбаністи) та «ліве прожектерство» (урбаністи).

Проекти соціалістичних міст радянської України (1929-1933 рр.)

Ця постанова вплинула на програмні документи та проекти соцміст. У вересні 1930 р. Держплан СРСР розглянув проекти планування та забудови Магнітогорська та Кузнецька, які фактично містили основні положення про соцміста, і знайшли «помилки» у них. Фактично це означало кінець творчим пошукам архітекторів [46]. Радянські ЗМІ почали друкувати серію критичних статей щодо будівництва соціалістичних міст.

Наприклад, у проекті Великого Запоріжжя «слабким місцем», на думку критиків, була величезна територія, що відводилася для будівництва міста. Архітектори запланували широкі вулиці та малоповерхові будинки, що призводило до збільшення витрат на благоустрій та комунальне господарство. Така «розпорошеність» міста мала наслідком зростання капіталовкладень на водогін, каналізаційну та транспортну мережі, прибирання вулиць. Провадилася думка про те, що необхідно змінити план, зробити його економічно обґрунтованим.

Сама концепція житлового комбінату зазнала критики. Так, Надія Крупська дала геть несхвальні характеристики одному із будинків, зведених за проектом Миколи Мілютіна:

«… на будівництво його відпускають 10 мільйонів карбованців. Якщо ж ми подивимося на плани цього будинку, то там багато розкоші усякої, а врешті-решт виходить щось убоге, якийсь будинок для старих радянських холостяків»[47].

Критиці піддавались також незвичні будівлі у соціалістичних містах. Архітектори нових міст зводили споруди у так званому стилі конструктивізму: практичні, функціональні та лаконічні. Вони нібито конструювали світ, створювали його.

Проекти соціалістичних міст радянської України (1929-1933 рр.)

Однак на початку 1930-х рр. з ініціативи партійного керівництва почав запроваджуватися новий архітектурний стиль – так званий «сталінський ампір», який фактично перетворився на офіційний в СРСР. Інші напрями мали зникнути: така доля спіткала конструктивізм у радянській країні. Але не всі архітектори відчули зміну курсу і продовжували працювати за власними вподобаннями. Зокрема, це стосувалося братів Весніних, які проектували будинки у Великому Запоріжжі. Їхні споруди мали величезні вікна, через які до приміщень потрапляло світло та повітря, і у той же час – був відсутній зайвий декор, облицювання.

Критики давали цим спорудам образливі дефініції на зразок «роздягнені потвори», які «компрометують ідеї соціалістичного міста» або писали про «похмурі корпуси, що схожі один на одного, і вирізняються строгістю ліній та відсутністю будь-яких прикрас» [48]. Згодом з’явилися проекти, які передбачали надбудову над трьохповерховими будинками додаткових поверхів, балконів, кольорового оформлення фасадів, тобто все у дусі «сталінського ампіру». Майже всі експериментальні будинки 1920-х років були знищені або повністю перебудовані. Загалом житлове будівництво у містах-новобудовах втрачало будь-яку самостійну цінність і перетворювалося на «допоміжне» для промислового будівництва.

Вже готові плани та проекти будівництва соціалістичних міст зазнавали істотних змін з метою економії коштів. У травні 1932 р. інспектор будівельного майданчика Харківського тракторного заводу повідомив правління ВАТО (Всесоюзное автотракторное объединение ВСНХ СССР – рос.), що реалізувати проект у повному обсязі, не виходячи за межі бюджету, неможливо. Невдовзі було ухвалено рішення про відмову від зведення коридорів-мостів між будинками [49].

Постановою Президії ВСКГ від 1 лютого 1934 р. були зроблені директиви щодо проекту планування Великого Запоріжжя. Зокрема, збільшувалась щільність населення житлових кварталів (з 350 до 450), зростала етажність будинків (з 3 поверхів до 5–6), зменшувалася вдвічі площа зелених насаджень у розрахунку на одного мешканця (зі 100 га до 50 га). Острів Хортиця виключався зі складу житлових районів Великого Запоріжжя, бо для реалізації грандіозного проекту не було коштів [50]. Німецький дослідник Л. Еррен, виявивши величезну невідповідність ідеї «соцміста» та реалій її втілення, назвав Урал «цвинтарем соціалістичних міст» [51]. Це цілком слушне твердження і для соцміст радянської України.

На цю тему: Общепит СССР. Часть 2: от пирожков до ресторанов

Проекти соцміст під час будівництва були значно видозмінені. Жодного соціалістичного міста у завершеному вигляді не було. Німецький архітектор Вальтер Швагенштайдт, який у 1930-ті рр. разом з іншими іноземними фахівцями працював над створенням проектів соціалістичних міст Сибіру, писав у листі своєму колезі до Німеччини:

«… Виходячи з реалій життя, у районах, що розвиваються, СРСР ще довго може будувати виключно примітивні бараки. Наявні матеріали та сили вони змушені використовувати для будівництва промисловості. Люди, які населяють соціалістичні міста, перебувають на дуже низькому рівні, вони не розуміють (хоча й передбачається, що вони будуть зводити багатоповерхові будинки), як в цих будинках жити…» [52].

Постанова ЦВК та РНК СРСР «Про складання та затвердження проектів планування та соціалістичної реконструкції міст СРСР» від 27 червня 1933 р. закріпила пріоритети промислового будівництва над житловим [53]. Цим документом була затверджена роль міст та селищ виключно як обслуговуюча. Постанова стала визначальним документом щодо містобудівельного проектування на увесь довоєнний період.

Отже, усуспільнення побуту відкладалося на майбутнє, а для сьогодення робітникам (мешканцям робітничих міст і сіл) влада пропонувала стратегічно важливу та значущу мету – будівництво промислових гігантів, заради здійснення якої, нібито, можна не зважати на побутові негаразди.

Ця публікація є адаптованою версією статті: Кузіна К. В. «Ідеї усуспільненого побуту в архітектурних проектах соціалістичних міст радянської України (1929–1933 рр.)» (Нові сторінки історії Донбасу. Книга 26, 2017). У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою – фотографії з фондів Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г. С. Пшеничного, а також зображення, запозичені з відкритих джерел.

Автор: Ксенія Кузіна – кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту історії України НАН України. Дослідниця міської історії. Авторка монографії «Соціально-економічні процеси у монопрофільних шахтарських містах Донбасу (1950–1980-ті роки)» (у співавторстві із З. Г. Лихолобовою, Донецьк, 2010). Авторка циклу статей, присвячених образу співробітника спецслужб СРСР у світлі радянської пропаганди 1920-30-х рр. Живе і працює у Києві.

Джерело: Україна модерга

 


[1] Цит. за: Шліпченко С. Урбаністичні візії / С. Шліпченко // Гендерна перспектива / Упоряд. В. Агеєєва. – К., 2004. – С. 236.

[2] Фуко М. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы [Текст] / М. Фуко. – М.: «Ad Marginem», 1999.

[3] Сабсович Л. Социалистические города / Л. Сабсович. – М.: Госиздат РСФСР, «Московский рабочий», 1930.

[4] Охитович М. Не город, а новый тип расселения / М. Охитович // Города социализма и социалистическая реконструкция быта: сб. статей. – М.: Работник просвещения, 1930. – С. 153–155.

[5] Гинзбург М. Социалистическая реконструкция существующих городов / М. Гинзбург // Города социализма и социалистическая реконструкция быта: сб. статей. – М.: Работник просвещения, 1930. – С. 148–152.

[6] Крупская Н. Города будущего / Н. Крупская // Города социализма и социалистическая реконструкция быта: сб. статей. – М.: Работник просвещения, 1930. – С. 8–11.

[7] Луначарский А. Культура в социалистических городах / А. Луначарский // Города социализма и социалистическая реконструкция быта: сб. статей. – М.: Работник просвещения, 1930. – С. 75–84.

[8] Хазанова В. Э. Советская архитектура первой пятилетки: Проблема городов будущего / В. Э. Хазанова. – М.: Наука, 1980.

[9] Центральний державний архів вищих органів влади України (далі ЦДАВО). Ф. 1, оп. 5, опр. 506 «План роботи бюро по проектуванню міста Велике Запоріжжя на час з 1 жовтня 1929 р. до 1 березня 1930 р.», арк. 4.

[10] Алешин В. Градостроительные поиски на Украине в 1920-х – начале 1930-х годов / В. Алешин // Строительство и архитектура. – 1985. – № 10. – С. 23–25.

[11] ЦДАВО. Ф. 1, оп. 5, спр. 506 «План роботи бюро по проектуванню міста Велике Запоріжжя на час з 1 жовтня 1929 р. до 1 березня 1930 р.», арк. 4.

[12] ЦДАВО. Ф. 8, оп. 16, спр. 7 «Проект «Сборника действующих законов УССР за 1930 г. Уставы и положения о высших органах власти УССР. Т. 2, 1930», арк. 129.

[13] Цит. за: Алешин В. Э. Развитие представления о социалистическом поселении в градостроительстве Украины в 1920-х – начале 1930-х годов: дис. на соискание ученой степени канд. архитектуры: 18.00.01 / Вадим Эммануилович Алешин. – Киев, 1985: http://www.alyoshin.ru/Files/diss.html/

[14] Губкіна Є. Проектування та реалізація «Новий Харків» / Є. Губкіна // Памятки України. – 2013. – № 11.

[15] Цит. за: Меерович М. Г. Кладбище соцгородов: градостроительная политика в СССР (1928–1932 гг.) / М. Г. Меерович, Е. В. Конышева, Д. С. Хмельницкий. – М.: РОССПЭН, 2011. – С. 144.

[16] Алешин В. Градостроительные поиски на Украине… – С. 23–25.

[17] Викторов Б. Социалистические города Донбасса / Б. Викторов // Соціялістична індустрія. – 1930. – № 1–2. – С. 48.

[18] Балтузевич И. Н. Опыт и уроки строительства ХТЗ. – М.–Л., 1932. – С. 4–5.

[19] Ефремов Н. Д. Планировка Великого Запорожья / Н. Д. Ефремов // Сорегор. – 1934. – № 1. – С. 21–22.

[20] Хаустов П. Великое Запорожье / П. Хаустов. – М.: Молодая гвардия, 1930. – С. 26.

[21] ЦДАВО. Ф. 1, оп. 5, спр. 506 «План роботи бюро по проектуванню міста Велике Запоріжжя на час з 1 жовтня 1929 р. до 1 березня 1930 р.», арк. 10.

[22] Миндлин Эм. Город Великое Запорожье / Эм. Миндлин // Сорегор. – 1932. – № 4–5. – С. 59.

[23] Коновалова Ж. Ф. Советский «рай на земле» / Ж. Ф. Коновалова // Серия «Symposium», Образ рая: от мифа к утопии. – Вып. 31. – Санкт-Петербург: Санкт-Петербургское философское общество, 2003. – C. 176–179.

[24] Алешин В. Э. Развитие представления о социалистическом поселении в градостроительстве Украины в 1920-х – начале 1930-х годов...

[25] Борисенко М. Житло та побут міського населення України у 20–30-ті рр. ХХ ст. / М. Борисенко. – К., 2009. – С. 62.

[26] Миндлин Эм. Город Великое Запорожье... – С. 58.

[27] Шліпченко С. Урбаністичні візії… – С. 240.

[28] Борисенко М. Житло та побут міського населення України... – С. 62.

[29] Викторов Б. Социалистические города Донбасса… – С. 59–61.

[30] Там само. – С. 58.

[31] Хаустов П. Великое Запорожье... – С. 28.

[32] Борисенко М. Утопічні уявлення про життя людини в комуністичному суспільстві в ідеології раннього більшовизму / М. Борисенко // Етнічна історія народів Європи: зб. наук. пр. Вип. 37. – К.: УНІСЕРВ, 2012. – С. 9.

[33] ЦДАВО. Ф. Р.-337, оп. 1, т. 4, спр. 9541 «Матеріали до плану будівництва нових міст Донбасу на 1930/31 рр.», арк. 8–13.

[34] Викторов Б. Социалистические города Донбасса ... – С. 59.

[35] Губкіна Є. Проектування та реалізація «Новий Харків».

[36] Сабсович Л. Социалистические города. – С. 72.

[37] Викторов Б. Социалистические города Донбасса ... – С. 58.

[38] Домонтович В. Без ґрунту / В. Домонтович. – Регенсбурґ: Видання Михайла Борецького, 1948. – 217 с.

[39] Лебина Н. Повседневная жизнь советского города Нормы и аномалии 1920–1930 годы. – СПб., 1999. – С. 169.

[40] Любавський Р. Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті – на початку 1930-х років. – Х.: Раритети, 2016. – С. 63.

[41] Миндлин Эм. Город Великое Запорожье ... – С. 60.

[42] ЦДАВО. Ф. 5, оп. 3, спр. 1876 «Материалы о ходе строительства в г. Харькове и новых городах Донбасса, 1929–1930», арк. 22.

[43] Борисенко М. Житло та побут міського населення України... – С. 63.

[44] Гогохія Н. Міський простір і українське суспільство в умовах формування тоталітаризму: зовнішні структури повсякденності / Н. Гогохія // Ґілея. – К., 2008. – Вип. 17.– С. 75.

[45] Постановление ЦК ВКП(б) о работе по перестройке быта // КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1898–1986). – Т. 5 (1929–1932). – М.: Политиздат, 1984. – С. 118–119.

[46] Конишева Е. В. Эрнест Май и проектирование соцгородов в годы первых пятилеток (на примере Магнитогорска) / Е. В. Конишева, М. Г. Меерович. – М., 2012.  – С. 192.

[47] Крупская Н. «Зеленый город» и задача отдыха рабочих / Н. Крупская // Педагогические сочинения: в 10 т. – Т. 6. Дошкольное воспитание. Вопросы семейного воспитания и быта. – М., 1959. – С. 179.

[48] Миндлин Эм. Город Великое Запорожье... – С. 56.

[49] Любавський Р. Повсякденне життя робітників Харкова... – С. 64.

[50] Ефремов Н. Д. Планировка Великого Запорожья... – С. 21.

[51] Цит. за: Меерович М. Г. Кладбище соцгородов: градостроительная политика в СССР (1928–1932 гг.). – С. 18.

[52] Волтерс Р. Специалист в Сибири. – М., 2010.

[53] Постановление ЦИК и СНК СССР о составлении и утверждении проектов планировки и социалистической реконструкции городов и других населенных мест Союза ССР от 27 июня 1933 года.


На цю тему:

 

 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com