Битва за Київ - як це було. Три роки тому 24 лютого о 4-й ранку колони рашистів з Білорусі рушили на столицю України

Версия для печати

Напевно, ми досі не цілком усвідомлюємо, наскільки близько від прірви стояла Україна три роки тому, на початку повномасштабного вторгнення Росії. Кількісно сили ворога переважали наші у 6-8 разів.

Збираючи для цієї статті свідчення старших офіцерів, безпосередніх учасників тих подій, у виданні «Главком» з’ясували: до лютого-2022 українська армія керувалася стратегічними оборонними документами, згідно з якими захист столиці мало забезпечувати Об’єднане командування «Захід», базоване... у Рівному. 

«На нараді у головнокомандувача Залужного – це було тижнів за два до вторгнення – підняли ті документи, розроблені у Генштабі 2019 року, і за голови схопилися. Генерал Сирський, він тоді був командувачем Сухопутних військ, сказав, що треба, аби за оборону столиці відповідала «Сухопутка» – так, як це було прописано у старих оборонних документах, до 2019-го. Залужний погодився, і документ тут же переробили, – розповідає один з учасників тієї наради, який побажав залишитися анонімним. – Ось чому штаб оборони Києва очолив саме Сирський. Хоча він і перед тим готувався, проводив навчання, креслив плани, виводив деякі підрозділи на бойові позиції». 

Пізніше на запитання Washington Post про те, чи вірив Сирський 24 лютого 2022 року, що Києву вдасться вистояти супроти навали другої армії світу, генерал відповів: «Вірив я чи ні – не має значення. Я робив те, що мав робити».

Як вибудовувався захист столиці, як працював штаб та які нюанси залишилися наразі поза увагою історії – реконструює «Главком» разом з військовими та цивільними, які брали участь в обороні Києва.

Можливо, спогад про цю перемогу, про дух єдності українців, героїзм та самопожертву, стануть нам у нагоді у подальшій боротьбі, яка вочевидь буде нелегкою.

Читайте також: “Кремль не розуміє, що напав не просто на Україну – він напав на Майдан. На людей Свободи”

Насамперед, запевняють усі співрозмовники «Главкома», які працювали у штабі оборони Києва, військові готувалися до нападу росіян на столицю, принаймні у межах тих ресурсів, які мали станом на початок 2022-го. 

Схоже, Ставка передбачала, що напрямком головного удару РФ (якщо Путін справді наважиться на велику війну), стане схід, Донбас, на окупованих теренах якого вже було оголошено мобілізацію, вороже військо там розгорталося в бойові порядки, підготувало медичну інфраструктуру тощо. Щодо ймовірності атаки на Київ, яка здавалася значно меншою, то розглядався напрямок удару з Чернігівщини та Сумщини, розповідають джерела «Главкома». Вторгнення через Чорнобильську зону Ставка вважала ще менш імовірним через природні перепони та хибне припущення, що ворог зважить на радіацію; крім того, керівники Міноборони та прикордонного відомства Білорусі напередодні клятвено запевнили, що з боку їхньої держави кордон не буде порушено. 

Розвідка Сухопутних військ, навпаки, на початку лютого підтверджувала цей напрямок, і генерал Сирський висловлював вищому військовому керівництву свою думку щодо можливості атаки через Чорнобильську зону, свідчить у бесіді з «Главкомом» один з генералів, який працював у штабі оборони Києва.

Як би там не було, але саме цей непередбачений Ставкою шлях кидка росіян до української столиці став магістральним 24 лютого 2022 року.

Колона російської техніки, що зайшла на Київщину з території Білорусі, розтягнулася на 65 км. Ворожі війська не вибудувалися у бойові порядки, а самовпевнено пішли колоною з території Білорусі: керманичі ВС РФ були певні, що візьмуть Київ за три дні

супутникове фото Maxar

Як головну військову потугу для оборони столиці Генеральний штаб напередодні визначив одну-єдину механізовану бригаду – 72-гу ОМБР ім. Чорних запорожців. Плюс придані підрозділи. 

21 лютого 72-га бригада висунулася з Білої Церкви до Києва, частину інших, менших підрозділів командування Сухопутки вивело на позиції у передмісті раніше.

Полковник Вдовиченко, комбриг 72-ї ОМБР ім. Чорних запорожців перед висуванням бригади до Києва, 21 лютого 2022 року

фото: Facebook Олександра Вдовиченка

Оскільки сил, передбачених вищим військовим керівництвом, було вочевидь замало, у середині лютого Сирський розпорядився сформувати стрілецькі батальйони на базі військових навчальних закладів, розташованих у столиці та сусідніх областях. 24-25 лютого підрозділи курсантів стали на передових рубежах, зокрема, біля Гостомельського мосту, тож асоціація з героями Крут тут не є художнім перебільшенням. (Про курсантів з Житомира, які проявили виняткову мужність і сміливість на цьому рубежі, згадував в інтерв’ю «Главкому» нинішній начальник Генерального штабу Анатолій Баргілевич).

Також за кілька тижнів до вторгнення Сирський розпорядився створити зведені підрозділи артилерії на базі навчальних центрів, розповідає Андрій Малиновський, генерал, який у 2020-2024 керував управлінням ракетних військ і артилерії командування підготовки командування Сухопутних військ. 

Артилерія і ракетні війська були майже всі на сході, в зоні тодішньої ООС, тож Київ починали захищати зведені підрозділи артилерії – зведений дивізіон 43-ї окремої артилерійської бригади (це дев’ять одиниць САУ «Піон»), артилерія 72-ї бригади і так званий салютний дивізіон (12 радянських гармат Д-30). У мирні часи гармати Д-30 давали залп холостими, тобто забезпечували «озвучку» салюту в столиці до Дня незалежності. 

Було приведено у бойову готовність батарею «Піонів», самохідних гармат. Частину їх з початком війни розмістили в Боярці, частину – на Троєщині.

В артилерії, підкреслює Малиновський, ворог переважав наші сили під Києвом уп’ятеро, у живій силі – у 6-8 разів.

Читайте також:  Як аеродром Гостомель так і не став для росіян воротами в Київ (невідомі факти)

Генерал Малиновський: «Артилерія постійно вела турбуючий вогонь по противнику. Снарядів було небагато, тому ми намагалися бути максимально влучними»

фото: Facebook 26-ої артилерійської бригади, якою раніше командував Малиновський

Крім того, за два тижні до великої війни у командуванні Сухопутних військ почали планувати, як розосередити армійську авіацію, засвідчує «Главкому» один з учасників цієї наради, який побажав залишитися неназваним. Було змінено місця дислокації установок ППО, а літаки вивели на запасні аеродроми. Саме тому ворожі ракети у перший день війни не застали жодного винищувача на їхніх звичних летовищах. Транспортні військові літаки завчасно перегнали на бази партнерів за кордон. 

Готувалися до оборони урядового кварталу

Територію Київської області було поділено на 13 секторів. За класикою військової науки, було передбачено зовнішнє та внутрішнє кільце оборони на випадок, якщо ворог підійде впритул до столиці. Так само і місто розбили на сектори – їх було визначено п’ять плюс урядовий квартал.

Бетонні блоки перегородили центральну частину Києва, зокрема, і Хрещатик. Березень 2022 року

фото: trthaber.com

«Ми проїхали (24-25 лютого 2022 року – «Главком») всіма вулицями та площами і, виходячи зі знань про техніку, яку мали росіяни, моделювали, де саме вони можуть проходити, в яких місцях нам треба будувати оборону, – розповідає полковник Андрій Мартинов, який у лютому-квітні 2022 року був начальником штабу та заступником керівника Третього сектора оборони міста Києва (охоплював Печерський та Голосіївський райони). – Підготували місця завалів, тобто по сигналу туди мали вийти самоскиди, навантажені піском; їм у разі необхідності прострілюють колеса для того, щоб їх неможливо було зсунути танками чи БМП. Так було зроблено на основних трасах, що ведуть до Києва, та на Печерську». 

Перспектива вуличних боїв видавалася дуже реальною, проте всі, хто став до зброї, мали дуже бойовий настрій, усі готові були битися і померти, але не здати Київ. Такі слова ми почули від усіх співрозмовників – від цивільних містян, які подалися в тероборону, до вищих офіцерів.

«Це було ефективне рішення – створити сектори і в кожному призначити командування з кадрових досвідчених військових, адже були дуже різні складові Сил оборони та безпеки – і Держприкордонслужба, і Нацгвардія, і МВС плюс прийшло дуже багато добровольців (ДФТГ, добровольчі формування територіальних громад – «Главком»), тож у секторах усі вони мали єдине командування – підпорядковувалися ЗСУ, це допомогло налагодити координацію, давало впорядкованість», – пояснює полковник Мартинов.

Власне, штаби секторів створювалися «з коліс». 

«24-го рано вранці подзвонив генерал-майор Голоднюк (Олександр Голоднюк, у 2022 р. заступник командувача Сухопутних військ – «Главком») і спитав, чи готовий я долучитися до створення штабу сектора. Я на той час був слухачем Університету оборони (Національний університет оборони України, заклад, який готує, зокрема, вищі офіцерські кадри – «Главком»). Приїхали на місце. Я спитав: а де ж штаб? Генерал-майор Голоднюк відповів: «Так от ми з тобою на даний час і є штаб. Штаб треба створити», – пригадує Мартинов.

Співрозмовник пояснює, що існує низка вимог щодо вибору приміщення для штабу: це місце має бути захищеним, але позбавленим розвідознак, тобто не має кидатися в очі, не бути помітною спорудою, але водночас мати зручний під’їзд для автотранспорту; крім того, у такій споруді має бути електроживлення та інтернет, можливість обладнати її спецзв’язком тощо. 

Про розгортання штабів написано гору наукових та методичних праць, проте, запевняє Мартинов, швидкість створення дієздатних штабів у Києві в лютому-2022 перевершила всі нормативи підручників – це було зроблено дуже оперативно.

«Треба розуміти, що штаб – це величезний складний механізм. Дуже багато процесів відбувалися паралельно: набір людей, забезпечення їх зброєю, інженерне обладнання позицій, розгортання та підготовка штабів батальйонів, навчання командирів взводів та рот порядку обладнання опорних пунктів, підбір фахових військових для роботи в самому штабі, – пояснює полковник. – Звичайно, наш штаб не до порівняння зі штабом оборони Києва, де працювала значна кількість людей, – у нас було близько 30 осіб та рота охорони. Але тим не менше в кожному штабі мають бути підрозділи розвідки, персоналу, зв’язку, фахівці з інженерного забезпечення, оперативний черговий. Урешті, треба було займатися такими елементарними життєвими питаннями, як проживання, харчування людей, налагодити хоча б на перший час якісь санітарно-гігієнічні умови... Батальйони тероборони формувалися, треба було їх десь розміщувати, проводити базові навчання поводженню зі зброєю, адже чимало добровольців до цього часу ніколи у житті не торкалися автомата. Також ми шукали, де можна влаштувати тимчасові місця для зберігання боєприпасів, але так, щоб вони були розосереджені –  щоб у разі влучання ворог не знищив усі». 

Добровольче формування біля стін Михайлівського собору 10 березня 2022 року. У перші тижні великої війни до військкоматів вишиковувалися довжелезні черги

фото з відкритих джерел

Усі ці задачі треба було виконати одночасно і негайно, наголошує Мартинов. І все вдавалося, бо «панував дух незвичайний – всі хотіли зробити якомога більше, навіть те, що виходило за межі твоєї відповідальності, тобто якщо ти бачив, що десь щось треба зробити, то не питав вказівки командування, а брався і робив».

Щодо штабу оборони Києва, то у перші ж хвилини російського вторгнення він почав діяти на одній з локацій Сухопутних військ, а невдовзі був перенесений на іншу, більшу і зручнішу локацію. 

Читайте також: Зрадники з ДП "Антонов", загибель "Мрії", Гостомель та російський десант

«Штаб –  наче Майдан, туди йшли підживитися енергією»

«Типова картина, яку бачиш, зайшовши у штаб оборони Києва, – генерали, група з 10-15 осіб, схилилися над картою, розкладеною на столі, мізкують. Найбільше пам’ятаю там генералів Малиновського (Андрій Малиновський, начальник управління ракетних військ і артилерії командування підготовки Сухопутних військ ЗСУ – «Главком»), Баргилевича (Анатолій Баргилевич, з лютого 2024 року начальник Генерального штабу ЗСУ), Танцюру (Ігор Танцюра, у 2022-2023 рр. Командувач Сил територіальної оборони ЗСУ), Нестеренка (Олександр Нестеренко, з 2022 року заступник командувача Сухопутних військ ЗСУ), Палагнюка (Ігор Палагнюк, командувач підготовки Командування Сухопутних військ ЗСУ), Голоднюка (Олександр Голоднюк, нині перший заступник начальника Генштабу ЗСУ, у 2022 році був заступником командувача Сухопутних військ ), Комаренка (Олександр Комаренко, нині начальник Головного оперативного управління Генерального штабу, у 2022 році начальник оперативного управління штабу Сухопутних військ)», – згадує у розмові з «Главкомом» Ганна Маляр, заступниця міністра оборони у 2021-2023 рр. Від початку великої війни вона, згідно з посадовими обов’язками, більшість часу проводила у «бункері» Генерального штабу, проте дуже часто бувала і у штабі оборони Києва.

Генерал Ігор Танцюра, початок лютого-2022. У травні 2022 року він взяв на себе командування ТрО, які налічували вже 25 бригад

фото: Facebook-сторінка Сухопутних військ ЗСУ

Ті детальні карти, каже Маляр, вражають уяву цивільної людини: мапа в київському штабі нагадувала килим кількаметрової довжини, втім, у Генштабі була взагалі гігантська, разів у півтора більша. Звісно, військові керівники працювали не лише з паперовими картами – усі стіни були в екранах, через які Сирський відстежував ситуацію на місцях і тримав зв’язок з підлеглими та головкомом Залужним.

«Екрани були увімкнені цілодобово, – свідчить Маляр. – Був постійний відеоконтакт Сирського та Залужного, вони цілодобово були у процесі, у війні».

Після гарячки перших днів у штабі оборони Києва почали проводити робочі наради: щоранку приблизно о 8-й годині збиралися військові, а о 9-й відбувалася нарада у розширеному складі, за участі чиновників обласної та міської військово-цивільних адміністрацій, мера Віталія Кличка та інших. Слід нагадати, що було створено військову адміністрацію столиці (її з 1 березня очолював генерал Микола Жирнов) та області (до 15 березня очолював Олексій Кулеба, цивільний чиновник, а після – генерал Олександр Павлюк, якого перевели у Київ з Донбасу). 

Генерал Олександр Павлюк був викликаний з Донбасу до Києва, щоб очолити обласну військово-цивільну адміністрацію

фото: unian.ua

«Наради проходили у великому приміщенні, схожому на шкільний клас. Схожому тому, що учасники сиділи за шкільними столами з металевими ніжками, пофарбованими у зелений колір, а Сирський сидів перед ними за столом, на «вчительському місці», – розповідає Маляр, котра була присутня на нарадах. – З командувачем погоджували усі питання життєдіяльності прифронтового міста. Він розповідав, яка ситуація станом на сьогодні, пояснював, що зроблено, і питав з кожного чиновника цивільно-військової адміністрації, як виконано попередні завдання, та давав нові».

У перші дні було море навколовійськових питань, що потребували негайного вирішення. Насамперед вони стосувалися матеріальних речей для забезпечення війська і оборони, наприклад, шукали рейки для протитанкових «їжаків», пісок і техніку для риття укріплень, надувні човни для потреб ЗСУ, оформлювали вилучення вантажівок та приміщень.

«Я, зокрема, в один з перших днів вторгнення займалась тим, що координувала збір вантажних автомобілів для потреб ЗСУ у різних областях, у тому числі і на Київщині», – розповідає Ганна Маляр.

Водночас слід було налагодити життя багатомільйонного міста у нових умовах: комендантська година, сирена повітряної тривоги, уніфікація перепусток, правила переміщення Києвом, особливо через мости, евакуація населення та багато-багато інших небачених досі викликів.

Читайте також:  Битва за Україну без прикрас та ілюзій

Бійці ЗСУ допомагають цивільним евакуюватися з Ірпеня до Києва

фото: АР

«Усе це вирішувалося на ходу, з великою організаційною злагодженістю. Вирішувалося настільки оперативно, що такого ніколи досі не бувало», – захоплено каже полковник Мартинов.

У хаосі перших днів були, на жаль, і дружній вогонь, і непорозуміння, і дискоординація різних підрозділів, і слабка взаємодія між блокпостами. 

Блокпости на дорогах зводили як військові, так і цивільні, тому їх наставили аномально багато і зазвичай неконтрольовано. Так, один зі співрозмовників «Главкома» пригадав, що на Лівому березі міста бетонні брили блокпостів спершу були встановлені так, що через їхній неправильний зигзаг не змогли проїхати «Піони» (довжина цієї самохідної гармати складає понад 10 метрів).

«Це зараз ми звикли до того, що військовим можна всюди заходити, а тоді військові шукали власників майданчика, щоб спитати, чи можна поставити там танки. Щодня таке було в штабі оборони Києва: військові скаржаться, що їх кудись не пускають, а цивільні скаржаться, що військові прийшли щось там зламали, і кожне подібне питання треба було вирішувати індивідуально – домовлятися, вмовляти, пояснювати», – пригадує Ганна Маляр. 

І як приклад ексзаступниця міністра наводить історію з Музеєм архітектури та побуту у Пирогово, представники якого обурювалися розташуванням позицій на його території. У штабу була інформація про ймовірність ворожого десанту в тому районі, тому довелося сказати музейникам: вибачайте, у нас на кону питання існування держави, втім, спробуємо рити окопи акуратно, щоб не пошкодити історичні млини. 

Читайте також: Мощун – битва, яка врятувала Київ | Розслідування

Уламки російської ракети, що впали на території Музею архітектури та побуту у Пирогово

фото: Telegram Олександра Ткаченка

«У штабі оберталося багато людей, але пробувши трохи там, розумієш, що це не хаотичний рух – всі вони знали, хто що має робити, всі знали свою роль і місце. Наприклад, якщо мені потрібна була інформація, то я знав, до кого звернутися, і ця людина мені надавала інформацію і знала, чому я звертаюся саме до неї. Робота відразу була грамотно організована, – дає оцінку полковник Мартинов. – Не було нервозності, смикання, паніки, хоча всі усвідомлювали, що ситуація дуже загрозлива, ворог стоїть на порозі Києва».

Приходили у київський штаб і цивільні. Зокрема, за спогадами учасників, там часто бували міністр оборони Олексій Резніков та міністр внутрішніх справ Денис Монастирський, а також заступник голови Офісу президента Роман Машовець; там бачили депутатів, зокрема, Давида Арахамію, Андрія Ніколаєнка, Сергія Таруту, Мар’яну Безуглу та інших. Багато нардепів виїхали з Києва, а хто лишився – приходили і питали, чим можуть допомогти, та включалися у роботу. Приходили й окремі бізнесмени і брали на себе матзабезпечення військових: від спеціальних засобів зв’язку до касок і бронежилетів.

Ганні Маляр здається, що цивільні йшли у штаб, щоб підзарядитися енергією, подавити свою внутрішню тривогу: «Це нагадувало атмосферу Майдану у 2014-му. У штабі панував бойовий настрій – ми вистоїмо, маємо перемогти. Це об’єднувало всіх і дуже підтримувало морально. Сам Сирський, який спокійно, без емоцій, ставив завдання, спілкувався з різними людьми, створював цю атмосферу. І все працювало, як годинниковий механізм».

Командувач Сирський біля одного з блокпостів на околицях столиці, 28 лютого 2022 року

фото: Сухопутні війська ЗСУ

Були водночас і залізна дисципліна, і командний дух, згадує волонтер Олександр Дмітрієв з позивним Тихоход, один з цивільних, котрий упродовж місяця працював у штабі оборони Києва, координуючи військових та коригувальників вогню на Київщині.

«Відчувалася взаємоповага. І величезна повага була у всіх до Сирського», – переконує Тихоход.

Пізніше генерал розповів, що в його розумінні операція захисту столиці ділиться на два етапи: до Мощуна та після. Йдеться про найбільш уразливе місце – село Мощун, через яке росіянам відкривався шлях на Оболонь. Підрив греблі на річці Ірпінь та бої за Мощун великою мірою і визначили долю Києва. Перелом стався 14-15 березня.

Поза тим задум Сирського полягав у тому, щоб знищити логістику росіян, які рухались надто швидко, а далі розбити на три частини, які могли перерости у котли. 

Читайте також: Як ЗСУ розбили еліту путінської армії у Мощуні та зупинили наступ на Київ (розслідування)

Наприкінці березня росіяни так швидко тікали з Київщини, що подекуди залишали у бліндажах батарею ящиків з боєприпасами

фото з архіву генерала Андрія Малиновського

Для цього, як розповідає генерал Малиновський, командувач дав наказ постійно турбувати противника – вести артилерійський вогонь, не давати спокою.

«Снарядів було небагато, тому ми намагалися бути максимально влучними. Наші підрозділи багато маневрували і дуже швидко пересувалися, знаючи місцевість, тому ворогу важко було їх виявити і зорієнтуватися. Отримавши «спротив нізвідки», противник зазнавав утрат, був розгубленим», – констатує генерал.

«Спали прямо за столами»

Від 24 лютого фактично чотири доби у штабах ніхто не спав, потім ще тиждень спали уривками по кілька годин. 

«Найперше, що мене здивувало, – я не розумів, коли він, Сирський, спить, взагалі коли сплять генерали. Одного разу, здається, це було у перші дні березня, він сидів на нараді і в якийсь момент – раз – і провалився в сон, просто сидячи заснув. Хтось сказав «тс-с-с», всі відключили звук на телефонах і стишено працювали далі. Він хвилин через 7-10 «ввімкнувся» і продовжив нараду», – ділиться спогадами Тихоход.

Олександр Сирський у штабі оборони Києва 26 лютого 2022 року. Світлина з’явилася у виданні Міноборони «Армія Інформ» на третій день великої війни

фото: пресслужба Сухопутних військ ЗСУ

Перша локація, де працював штаб оборони Києва, зовсім не була розрахована на таку велику кількість людей – без душу, місць для сну і з обмеженою кількістю вбиралень. Зате, підкреслює Тихоход, було на подив чисто й охайно, порядок пильнував днювальний. «Я був вражений тим, що в такій екстремальній ситуації в державній установі панує ідеальна чистота», – зізнається волонтер.

«Де ми спали? – довго не може згадати генерал Малиновський, реагуючи на питання «Главкома». – Та за столами і спали перші днів десять». 

В укритті, де працював Генштаб, були розкладні ліжка, а от приміщення київського штабу не було пристосоване для життя, лише диванчики в окремих кабінетах.

«Генерали спершу зовсім не спали, а пізніше розквартирувалися у маленьких кабінетах, де стояли стіл, пара стільців, шафка, диванчик. Мені теж виділили малесеньку кімнатку. Звідти я кілька разів виходила в ефіри», – розповідає Ганна Маляр.

На їжу ніхто не зважав, та їсти і не хотілося. Як згадує Олександр Дмітрієв, хтось у штабі розносив соки та бутерброди з сиром чи ковбасою, і їх поглинали механічно прямо на робочому місці. Пізніше, коли штаб перебрався на іншу локацію, командувач розпорядився облаштувати їдальню для всіх співробітників. 

Читайте також: Битва за Київ. Як зазнав краху "гостомельський десант" російських загарбників

«Сирський їздив на неброньованій машині без охорони»

Щодо пересувань містом, то, за безпековими протоколами, вони були небезпечні для військово-політичних керівників.

«Коли мені треба було кудись виїхати, я радилася, і військові казали, яким шляхом безпечніше їхати і в який час, іноді навіть забороняли виїздити. Ні міністру оборони Резнікову, ні його заступникам не можна було лишатися працювати у своїх кабінетах, тому що будівля міністерства була у списку цілей росіян. Знаю, що Олексій Юрійович (Резніков – «Главком») часом працював у своєму кабінеті, а з протоколами безпеки діяв на свій розсуд та непередбачувано. Інколи навіть його охорона не знала, де вони з ним будуть ночувати, оскільки такі рішення міністр приймав самостійно. Щодо мене, то перший рік я п’ять разів змушена була змінювати робочий кабінет», – розповідає Маляр. 

Генерал Сирський часто виїздив на позиції по всій лінії оборони. Бував, зокрема, у районі Мощуна, у Пущі-Водиці, Горенці, Фастові, у Віті Поштовій, на Бориспільському шосе, у Дмитрівці (це село неподалік Житомирської траси відоме тим, що у бою 30 березня ЗСУ знищили там 18 одиниць техніки загарбників). 

Як стверджують співрозмовники «Главкома», на початках командувач використовував неброньований автомобіль і навідувався на позиції без охорони. 

Читайте також: «Одна година під Бучею гірша за 8 місяців в Афганістані» - сповідь американського легіонера в Україні

фото: Сухопутні війська ЗСУ

Сирський спілкується з бійцем на позиціях біля Києва, початок березня 2022 року

Такі поїздки були дуже важливими також для підтримки бойового духу воїнів. У той час, нагадує полковник Мартинов, рашисти закидали інформпростір інсинуаціями про те, що президент начебто втік з країни, мовляв, здавайтеся, раз ваші керівники покинули місто, «тому поява Сирського на позиціях справляла ще й такий стабілізуючий психологічний ефект, хлопці розуміли, що їхній командир поруч».

Президент Володимир Зеленський присвоїв Олександру Сирському звання Герой України за успішну операцію з оборони столиці. Указ про нагородження підписаний 5 квітня 2022 року

фото: Офіс президента України 

***

Битва за Київ тривала 1 місяць 1 тиждень і 1 день. 

2 квітня 2022 року з’явилося офіційне повідомлення про звільнення Київщини. 

Ворог утік, залишивши по собі катівні Бучі, Ірпеня, Мотижина, зруйновані квартали, закривавлений асфальт, скелети згорілих танків і бридкий запах русского міра. І – ще більше розуміння українців, проти кого вони воюють.

Перемога у цій битві докорінно змінила хід війни, надихнула наше суспільство, а західним партнерам довела, що ми можемо і вміємо битися, відтак Захід почав надавати Україні фінансову та збройну підтримку. 

—

Олена Зварич, опубліковано у виданні  «Главком»

В тему:

• ​Жах російських загарбників: що таке HIMARS та його старший брат М270
• У чому сила української армії? 10 чинників, які допомогли ЗСУ стати новою військовою потугою
• Коли любителів легких «спецоперацій» очікує поразка
• Как российская армия с ее древним оружием проигрывает современным военным технологиям
• Сучасні системи ППО для України: як вони змінять війну
• Як системи HIMARS громлять російські склади (+відеодокази)
• Как российская армия с ее древним оружием проигрывает современным военным технологиям
• Як нова українська артилерія змінює перебіг війни?
• Екс-директор ЦРУ: російська армія показала всі військові недоліки, які лише можна уявити
• The Economist: как Украина выигрывает войну беспилотников
• Артиллерийская «битва за Донбасс» глазами американского журналиста