«Бог зберіг нас, попри наше безглуздя»

Версия для печати

До повномасштабної війни Віталій займався електронікою, проводив час із родиною та ходив до церкви. Зараз він — волонтер, капелан у Капеланському добровольчому батальйоні «Маріуполь».

Журналістка видання «Накипіло» яке входить до Харківського Кризового Інфоцентру, поговорила з волонтером, капеланом Віталієм на псевдо «Кіля».

Розкажи, як тебе звати, чим займаєшся та як взагалі туди потрапив.

Мене звати Віталік, я з Харкова. Народився в Одеській області, а коли мені було шість років, ми переїхали сюди жити. І до повномасштабної війни, і зараз я працюю інженером з інформаційної безпеки. Закінчив університет за цією спеціальністю. Займаюся системами безпеки: камери, відеоспостереження, сигналізації.

Початок вторгнення схожий у багатьох. Я вивіз дружину і двох дітей за кордон. Точніше, до кордону. Все, чим я зараз займаюся, можливе завдяки дружині, яка сама справляється з дома пацанами, що пішли в мене характером. Вона в Нідерландах, вивчила мову, працює за фахом фармацевтом-провізором в аптеці. Молодший чудово вчиться в місцевій школі. Завдяки тому, що жінка змогла все організувати з дітьми, я можу тут займатися важливими справами.

Десь на п’ятий чи шостий день уже був у Харкові. У нас тут є церква, люди, яких треба вивозити. Перші три-чотири місяці займалися саме цим: евакуювали людей із Харкова, привозили назад гуманітарну допомогу. У перші пів року в АТБ, здається, були кетчуп і пиво, більше нічого. Ми ж привозили необхідне. Також ми займалися гуманітарними вантажами, і нам дуже допомагали друзі з Америки, Румунії та Польщі.

Під час евакуації ми вперше зіткнулися з таким у травні, коли звільняли Старий Салтів. Із нами були хлопці зі Старого Салтова: брати Божко, Коля, Юра. Також дядько Коля Сухіна, він сам із Вовчанська. Бог зберіг нас, попри наше безглуздя…

Заїжджали туди на білих бусах, і ніхто не розумів, хто це. Люди були перелякані, адже п’ять місяців провели в окупації, нічого не знали. Думали, що 40% Харкова зруйновано, бо їм так говорили. росіяни відступили на той берег, у бік Липців, а ми заїжджали з іншого флангу. Наші думали, що це росіяни, а росіяни — що українці, тож нас обстрілювали з трьох боків.

Бронежилетами були шматки свинцевої плити вагою 18 кілограмів. У них навіть сидіти важко, не те що ходити. Коли треба було бігти, Юра стрибав через паркан, а я просто проходив. Тоді ми ще не розуміли, що під час обстрілу треба перечекати, а потім діяти. Завантажуємо людей, а довкола йде обстріл. Вікна вилітали, шматки шиферу падали — це був жах. У такі моменти викид адреналіну зашкалював. 

Згодом ми потрапляли під усе: під артобстріли в Бахмуті, під ракети. Найбільше запам’яталися мінометні обстріли. Ти лежиш, чуєш, як летять снаряди: перший, другий, третій, четвертий, п’ятий… І ці дві секунди до шостого розтягуються у вічність. 

Відтоді ми почали спокійніше ставитися до евакуацій. Потім був великий етап роботи з гуманітарною допомогою. Ми їздили в специфічні місця для евакуацій.

Читайте також: Командир 91 окремого полку оперативного забезпечення ЗСУ полковник Денис Дикий про оборону Охтирки: кожен на своєму місці був героєм

А як ти ставишся до евакуацій із населених пунктів, де люди перебувають у небезпеці?

Іноді люди від страху займаються самооглупленням, як це називає Геннадій Вікторович Мохненко, голова нашого батальйону. Це коли людина штучно знижує планку відповідальності, каже: «Це не моя війна, я нічого не знаю, що відбувається».

Інформаційний вакуум призводить до того, що люди інколи думають: «Усе навкруги розбомбили, по нам стріляють українські солдати». Я це бачив у Сіверську, мені казали: «Треба молитися, щоби наші війська по нам не стріляли». Я запитую: «Звідки стріляли? Звідки летить?». Відповідають: «Звідти». Я кажу, це російський бік: «Наші бійці живуть у вашому під’їзді, самі по собі стріляють?». «Ну, так», — відповідають мені.

Часто те, що люди не виїжджають, пов’язано з їхнім світосприйняттям. Наприклад, коли ми евакуювали зі Старого Салтова, двоє чоловіків під 70 років запитали: «Куди їхати, на Харків чи в інший бік?». Я питаю: «Ви ніколи не виїжджали звідси?». Вони: «Ми за все життя лише двічі були на “Барабашова”». За статистикою, 80% жителів Донецької області ніколи не виїжджали за її межі. Для них виїзд — щось майже нереальне.

Люди різні. Якось ми спускали паралізовану жінку з п’ятого поверху. Вона казала: «Я не хочу тут залишатися, заберіть мене». Із Куп’янська-Вузлового вивезли самотню жінку, в якої чоловік помер дев’ять днів тому, а у неї стався інсульт. Вона не могла ходити. Коли вивозили, вона сказала: «Як добре, що ви мене забрали. Я не хочу тут померти».

Я бачив повідомлення, яке мене вразило. Евакуація з Донецької області, чоловік і бабуся 70 років, вона після інсульту. І він із села на тачці кілька годин віз її. 

Найбільший страх у багатьох — страх невідомості. Я приїжджав у село під Бударками, за Вовчанськом. Люди казали: «Куди я поїду? Жити в гуртожитку?». Хоча будь-який гуртожиток кращий за їхні нинішні умови. Тобто люди готові померти, бо налякані змінами. 

Ще один фактор — наявність продуктів. Людина каже, що тут у неї продукти є, навіщо кудись їхати, бо в неї, ймовірно, не влучить. Якось заїхали в район, де на трьох вулицях був лише один цілий будинок. Там лежав паралізований чоловік, а його дружина ледь рухалася. Я запитую: «Чому ви залишаєтеся? Тут жодного цілого будинку немає». Відповідь: «У мене продукти є, все добре».

Інший випадок — чоловік із Вовчанська. Ми зайшли, він показує свій підвал, набитий гуманітаркою до стелі. Я кажу: «Тут миші все поїли». Він відповідає: «Нічого, залишу так». Це нагадує стару історію про мавпу з горішками, яка тримала їх у банці та не могла витягнути руку. Люди так само чіпляються за речі, які їх стримують.

Ми з Сіверська вивозили жінку 70 років, довго вмовляли. Її синові було 50 років, він вийшов у город, його накрило «Градом» і розщепило на атоми. Тоді вона сказала, що більше не витримує, страшно, потрібно їхати. Я питаю: «А раніше не страшно було?». Вона відповідає: «Ні, раніше не страшно». Такі люди чекають, поки станеться найгірше. Поки в будинок не прилетіло, ніхто нікуди не їде. І таких моментів багато.

Читайте також: Бойова медикиня грузинка Кеті Лешкашелі: «Для мене справа честі брати участь у цій війні, бо Росія — це і мій особистий ворог»

Фото: Віталій Гусарук

Тобто, одна з причин, чому люди залишаються жити близько до лінії фронту — їм страшно. Вони не знають, яку допомогу отримають, коли покинуть дім, навіть якщо жити в ньому вже неможливо. Та чим довше відтягується евакуація, тим небезпечнішою вона стає і для волонтерів.

Багато хтось намагається закритися. «У мене дві кішки, куди я поїду з ними?». Є індивідууми, які по 17 котів набрали з усієї вулиці, а потім не знають, що з ними робити. У нас рекорд — чотири собаки та 17 котів. 

А була й зовсім страшна ситуація. У Вовчанськ приїжджаємо, там паралізована жінка зі зламаною ногою. Я питаю: «Як ви паралізовану ногу зламали?». Виходять донька з чоловіком, кажуть: «А собака?». Я кажу, що ні, собаку не забираємо, вона велика, ми приїхали за вами та вашою матір’ю. А донька відповідає «Хай вона тут сидить, хай тут і здохне. Ви, головне, собаку заберіть». Ну я кажу: «Ти прямо донька року, та ми забираємо саме матір». Заскакуємо в машину, їдемо, жінка бурмоче, що ми її в ліс веземо. А їй діти сказали, якщо буде якось не так себе вести, вони її в лісі прикопають. 

Є люди з такими цінностями. Як пояснити їм, розповісти, що тут краще, ніж там? Я не знаю, це, мабуть, вже практично нереально. 

У нас, якщо віряни кудись приїжджають, усюди є зв’язки. За кордоном, в інших містах. А в кого ніколи нікого не було, складається відчуття, що вони нікому не потрібні. Вони часто малюють собі картину, що будуть на вулиці, під парканом, і там помруть. Ніхто не вірить, що життя може продовжуватися. 

Звісно, є люди, які одразу готові виїжджати, але таких дуже мало. Буває, приїжджаємо за людиною, а вона до останнього вагається. Наприклад, під Вовчанськом одна жінка бігала за котами, поки поліція займалася сусідом, якого вбило. Ми вп’ятьох ганялися за цією жінкою, яка ганялася за котами, а тим часом село обстрілювали.

Волонтери ризикують загинути, і поліція, яка має задокументувати смерть, забрати тіла, теж ризикує. Одна дія може нести ризик смерті для п’яти-шести людей. Як переконати таких людей виїхати? Я не знаю.

Ми їздили в Херсон. Оперативно зібрали гроші, за 4–5 години купили катер. Пливли під обстрілом, по нам міни кидали: це схоже на падіння цегли, а потім вибух. Пливеш до затопленого будинку, три поверхи, а на третьому стоїть бабуся і курить. Кажу їй: «Потрібно виїжджати». А вона відповідає: «Синку, пива і сигарет привези, більше нічого не треба». У людини затопило будинок, обстріл, а вона залишається. 

Ми бачили своїми очима фото як собака пливе, а на ній сидить кішка. Тоді я зрозумів, що у тварин є інстинкт самозбереження. А у деяких людей його, здається, немає. Що б ти не розповідав, насильно нікого не евакуюєш. Це не так, як я з Білого Колодязя страусів вивозив: накинув на голову мішок, посадив у машину — і вивіз. Так із людьми не вчиниш, хоча, звісно, іноді хочеться.

У Старому Салтові була ситуація: чоловік іде з двома дітьми під обстрілом. Я питаю: «Що ти робиш?». А він відповідає, що все контролює. Перепитую: «Що ти контролюєш під обстрілом посеред вулиці з дітьми?». Я подумав, може, дати йому по вухах, забрати дітей і вивезти. Але наступного дня він таки виїхав.

Діти не мають страждати через дурні вчинки під час бойових дій. Я не знаю, чим люди керуються, як їм це пояснити. Ніяк і не поясниш. Не можна нікого змусити. І це не питання героїзму: можна вивезти сім’ю й повернутися охороняти будинок.

Шкода просто, розумієш. Загинув Тигран, волонтер ГО «Троянда на Руці» — він хвилювався за життя людей більше, ніж вони за своє. Парадоксально, але їм на себе наплювати. Вони досиділи «до ручки», а він ризикував життям. 

Звісно, під час поїздок треба бути обережним. Ось хлопці, які загинули у Вовчанському, не були скоординовані з КГЦ (Координаційний гуманітарний центр, який організував евакуацію). Питання координації дуже важливе. Бо ситуації різні. 

Наприклад, виїжджають військові та кажуть: «Туди не заїжджайте, там танк стріляє». У мене в машині сидить поліцейський Серьога, постійно в WhatsApp моніторить ситуацію. Він каже: «Там, на Лісгоспі, танк». І дійсно, виїжджаємо — танк стріляє. Потім він повідомляє, що на вулицю Короленка росіяни зайшли, а у нас адреса якраз на Короленка. У такі моменти інформація надходить миттєво, за долі секунди, і ти повинен зреагувати. Оперативна координація — це справді класно.

Читайте також: Герой України, комбриг 95-ї ОДШБр Олег Апостол: “Це ж круто – ї***шити пі***рів на їхній території. Це увійде в історію”

Фото: Роман Цап

Що потрібно волонтеру, який працює з евакуацією?

Обов’язково потрібно знати такмед. У нас є базові знання, і вони повинні бути доведені до автоматизму. По-друге, техніка. Останнього разу в нас багато машин пробили піддони, хтось порізав шини, а хтось спіймав гідроудар. На позашляховиках таких проблем менше. Позашляховик — це основа. Його можна адаптувати під різні умови. Має бути грязьова гума: вона глибша й менше схильна до пошкоджень уламками.

Війна динамічно змінилася за останній рік. Додалися дрони, артилерія. В машині РЕБ має бути. Ми самі робимо РЕБи, без них нікуди. Я займаюся «слаботочкою», камерами спостереження, сигналізацією. Перейти з цієї сфери було легко: вивчили тему, почали робити. Одного Starlink мало, у Вовчанську, наприклад, взагалі зв’язку не було. 

У тебе має бути броня, каска. Є вислів: «Мертвий капелан — непотрібний капелан». Так само і щодо волонтерів. Перша відповідальність, яку несу, — за себе. Що буде сім’я робити, якщо я там залишусь по-дурному? Другу відповідальність я несу за команду, яка зі мною поїхала, і за людей, що сидять у машині. Бо якщо я їх взяв, то це вже від мене залежить: як я їду, куди, із чим, як я їх захищаю, як приймаю рішення. 

Ось ці речі дійсно вимагають від людини максимальної підготовленості.

Розкажи про свою капеланську діяльність.

Найцікавіше, що ти починаєш з одного, а згодом допомагаєш тим, що треба. У нас пішла волонтерська діяльність, коли ми привозили продукти, речі, термобілизну, буржуйки. Ми працювали з військовими, і з’явилося розуміння, що треба працювати з ними не тільки як волонтер. Півтора роки тому я потрапив на зустріч із батальйоном «Маріуполь» і зрозумів, що хочу працювати з ними. 

Разом із 92-ю бригадою ми зараз запустили проєкт «Кімната підтримки та відновлення для військових». Вони виїжджають на 3–7 днів після позицій, якщо треба перемкнутися. Ми намагаємося організувати їм різні активності, басейн, плануємо запустити баню. Психологи працюють: вони знають, як підійти до людини, а ми розуміємо, як працювати в духовному плані. 

Хлопці їздили за кордон на зустріч капеланів усього світу, з країн НАТО, що користуються досвідом Другої світової та В’єтнаму. А зараз все по-іншому, і війна відрізняється. І виходить, що у нас в деяких питаннях досвіду більше. І ми, маючи спілкування з представниками різних конфесій: православними, протестантами, мусульманами, — розуміємо, що є спільні речі, які потрібні всім.

Кожен капелан розуміє, що війна колись закінчиться, і військові повертатимуться в суспільство. Про це треба завчасно думати, планувати, як рухатися в цей бік. У нас є один із напрямків, де ми готуємося до цього. Оскільки церква взагалі орієнтована на допомогу людям — це виклик. Багато питань стосується війни з точки зору пацифізму. 

Я не думаю над глобальними питаннями про війну, для мене все чітко, зрозуміло, ясно. Конкретно путін — це демон, його завдання — знищити максимальну кількість людей. Спочатку в них загинули ідейні люди, тепер він відправляє всіх. Це просто машина, її завдання — вбивати людей, неважливо, з якого боку, немає ніякої логіки. І коли хтось порушує питання, що це провина Заходу, я навіть не намагаюся влазити. Якби росіяни не захотіли війни, нічого б не було. Тут одразу зрозуміло, де чорне, де біле. 

Сама війна — найсумніше. Особливо коли не дають зброю, і це розтягується в часі та в життях людей. Ми зустрічалися на полігоні з хлопцями, там п’ятеро людей загинуло через приліт дрона. І яким би фахівцем ти не був, все одно можеш загинути від дрона за 300 доларів.

Читайте також: Історія мелітополького священника, який побував у російських катівнях: «Українці, як ніколи, потребують підтримки й надії»

Що для тебе важливо при роботі з військовими?

Є певні вимоги у капеланів. Одна з таких — підтримка бойового духу. І коли хтось приходить і каже, що все погано, ми всі помремо, капелан розмовляє з людиною. Звісно, ти не маєш приїжджати зі стендапом, веселити їх. Але маєш підтримувати бойовий дух. 

Якось були в батальйонах, де є УДЗшники, колишні ув’язнені. Командири зауважили, що їхній бойовий дух на висоті. Людина каже: «Я розумію, що був ніхто, сім’я від мене відреклася. А зараз пішов добровольцем, я герой сім’ї, бо захищаю країну. Сім’ю хочу відновити, зарплата є. Так би загинув у в’язниці, а так є шанс загинути героєм». 

І протягом спілкування з людиною я розумію, що він тверезо, ясно все бачить. У нього немає моменту, що його «бусифікували», що він думає про втечу, не виходить на позиції. Такі люди вмотивовані. Вони кажуть: якщо я не піду, пацани мої підуть. Вони один за одного тримаються. Як правило, хлопці відкриті. Коли приїжджаєш до них і розмовляєш, ніби ти маєш щось привезти їм, але насправді сам від них береш більше.

Якось хлопці розповіли, що їх завалило в підвалі двоповерхового будинку від прильоту. Вони молилися. У них були солоні огірки й кіт. Через маленьку витяжку бійці випустили кота із запискою на шиї з проханням їх забрати. Через три дні кіт привів людей, хлопців відкопали. 

У гарячих місцях, в окопах немає невіруючих, там усі моляться. Люди там максимально близькі до Бога. Лише одна людина відразу сказала: я сатаніст, і пішла. Ніхто нікого не змушує. Всі люди націлені, кажуть: є ситуації, якщо не помолитися, успіху не буде. Та щоби вибудувати довірливі стосунки, потрібно постійно комунікувати. А ми не так часто приїжджаємо. Тож бригадний капелан — це важливо.

Читайте також: Капелан ПЦУ про служіння в окопі та місію українців: Я представник Богообраного народу, який має покінчити з найбільшим злом

Чи сильно відрізняється робота з військовими від роботи з цивільними?

Звісно, що ті, що ці — люди. Але військові по-іншому взаємодіють і між собою, і з Богом, і мають інші погляди, ніж цивільні. У мене погляди різко змінилися, і тепер вони відрізняються від поглядів батьків. Я приїжджаю в Нідерланди, у них є проблема якась, а ти взагалі не звертаєш на такі речі увагу.

У військових так із цивільними. Цивільний може якусь проблему показати як феєричну, аби відрізнятися від інших. А якщо у військових проблема, розумієш: немає можливості полемізувати, треба дати конкретні рішення. Це складно, бо у вас небагато часу. 

Наприклад, у хлопця, який вийшов на позиції, загинув кум, двоюрідний брат. Він залишився один, і тільки Бог щось скаже йому. Бо що б ти не говорив, це порожні слова. Можна якось направити, але часто людині просто потрібно посидіти з кимось поряд, помовчати чи виговоритися. Не завжди варто говорити, краще послухати, бо як Бог втішить, людина не зможе. У таких ситуаціях ти — бліда копія втішних слів.

А що зараз підтримує тебе?

Це проблема, бо з часом мотивація спадає. Особливо через думки, що сім’я там, а я тут. Проте є дисципліна. А ще підтримує, що багато друзів воюють у гірших умовах. 

Звісно, бувають моменти, коли нагрібає так, що вже нічого не хочеться. Хоча я емоційний, активний, позитивний — хтось каже, ніби мені взагалі все одно. Та ніхто не знає, який хто насправді. Ніхто не знає, що я, наприклад, півтора року не міг зайти в дитячу кімнату в квартирі. Я відкривав її, відчував комок у горлі, і закривав. Такі речі, звісно, накривають. Але коли я дивлюся на хлопців, які воюють, я розумію, що їм гірше, і в мене немає права сказати, що мені важко. 

Дружина жартує, що в неї знайомий вигорів на роботі, працюючи три рази на тиждень по три години. В мене око починає сіпатися. Я кажу: «Давай його в Харків на два дні, одразу з’явиться мотивація». Тож іноді я теж почуваюся, ніби я вигорів на роботі за три дні на тиждень у порівнянні з роботою хлопців. У мене є можливість приїжджати, змінювати діяльність, якось розвантажити себе. А там у хлопців — немає.

Згадую історію з Біблії, як пророк Самуїл сказав Саулу: на початку битви пророк має принести жертву. Самуїл пояснив, що царю слід зачекати, поки пророк не прийде. Ймовірно, це один із перших прикладів капелана, що відповідав за підняття бойового духу. Але Саул не дочекався. Він побачив, що військо розбігається, і вирішив: «Поки пророк прийде, я сам принесу жертву». Саул зробив це, а за пів дня прийшов Самуїл і запитав: «Чому ти не дочекався?». Саул відповів, що не міг чекати.

Мені здається, нам дали час проявити себе, показати, хто ми насправді. Життя — така річ, що є мало моментів, коли ти можеш дійсно показати, хто ти є. І як мені дивитися в очі своїм синам? Вони не все розуміють зараз, але є речі, які залишаються на роки, на віки. Ось це і є мотивація.

Читайте також: 10 історій про людяність українців: “Трохи світла, трохи тепла”

А що б ти порадив людям, які з часом втрачають мотивацію й віру? Це не обов’язково про віру в Бога, а віру в життя, віру в майбутнє.

У таких ситуаціях важлива щирість. І нормально, коли можна помилитися, сказати: «Боже, ось як є, у мене нічого не виходить». Буває: що б не робив, усе ламається. Наприклад, їдеш на велосипеді по асфальту, крутиш педалі — усе добре. А іноді їдеш по піску, 50 разів падав, витратив купу сил, а результату — нуль. Я через це проходив. Є моменти, коли Бог просто каже: «Зупинись», і ти кажеш: «Я не можу нічого зробити». 

І тоді Бог дає диво, відкриває нові погляди, що допомагають. Це не ангел з неба, ні. У тебе всередині це спрацьовує, коли Бог хоче, щоб ти звернувся до Нього. Головне, аби це було щиро. І Він дасть відповідь. Це не чудо, а зміна внутрішнього стану: щось змінюється, і життя отримує новий потік. 

Є речі, які діють у короткий проміжок часу. Важливо, аби те, що мотивує, постійно підживлювало енергію. Часто прокидаєшся вночі, бо сниться страшне, як у Харкові «приліт», а прокидаєшся — знов евакуація, нерви. Хтось скаже, це ненормально, але Бог дає мотивацію, коли потрібно. Бог не хоче, щоб людина померла.

А якщо люди помирають?

Знаєш, це сумно, але буває, що люди помирають у 30 років, а вони ніби 50-річні. Ти дивишся на людину, йому 30 років, а він вже старий, поховав себе. Це поступово стається, як маяк, що перестає світити не тому, що зламався, а через те, що його світло забивають мошки. Це довгий процес. Якщо людина не бореться зі своїми проблемами, накопичує їх одну за одною — поступово згасає.

Я не знаю, як люди без допомоги Божої можуть вийти з тупикової ситуації. Як можна бути настільки сумними й нудними. У таких постійно негатив у всіх ситуаціях. Я кажу: як можна думати, що все погано? Це було навіть до війни. Те, що всередині, виходить назовні. Ви самі себе руйнуєте. 

А як знаходити відчуття справедливості? Коли є фраза: «Герої не вмирають», але ж постійно гинуть Герої та Героїні.

Питання важливе. Можна відбутися банальними фразами: у кожного своя доля, питання фаталізму. Розкажу тобі приклад. В Одесі дівчина з сином загинули, вона укладала малого спати, а чоловік укладав доньку в сусідній кімнаті. У мене є фото, де відкриті двері, а в під’їзді немає частини дому. Вони з наших церков. Він наш друг, я добре дружу з братом дівчини, яка загинула. Дуже позитивна була… 

Я приїхав на похорон, говорив із братом: «Це не може відбуватися просто так». Це була смерть, яка навіть в росії відгукнулася. Ми думаємо, що там абсолютно темно. Але навіть там це когось зачепило. 

В той час парламентом керував Джеймс Майкл Джонсон, здається. І був момент, коли нам не давали допомогу. І ось цей Сергій приїхав, спілкувався, це все розкрутилося — спікер розблокував допомогу, нам дали зброю.

Я кажу так: «Ця трагедія стала частиною великої картини». Я на початку війни запитав у нашого друга британця, як так все це відбулося. А він відповів: «Бог не робить зла, це творить людина. Але Він здатний перевести зло на добро». Як про це написав український автор: «На кривих сторінках війни Бог може рівно писати». Ситуація дуже складна: смерть. Але навіть смерть — подія, що змінює нас і рухає вперед. Усі відчувають фатальний кінець, та життя не зупиняється навіть після смерті. 

Ми всі маємо призначення. Можемо ризикувати, та це не означає, що контролюємо майбутнє. Коли їздили у Вугледар, гуманітарку везли бабусям — нам казали не їхати, бо ризиковано. Та іноді спрацьовує синдром: «Якщо перші два-три роки не загинув, то вже не прилетить». Але так не працює. Смерть — одне з найпростішого, що може статися в житті. Треба до цього ставитися з розумінням.

Якщо живеш у суспільстві — поважай все, що відбувається. Потрібно бути готовим до всього. Смерть може прийти неочікувано. Був випадок: хлопець різав дрова в учебці бензопилою, ціп обірвався й перебив пахову артерію. І все — загинув від нестачі крові, людини не стало. До всього треба ставитися відповідально. Ми можемо стати перед Богом в будь-який момент. А все, що далі, — залежатиме від того, як ми жили.

—

Ліна Паладійчук, опубліковано у виданні  «Накипіло»

Фото з особистого архіву Віталія «Кілі»

 Читайте також: 

• Капелан Сергій Цьома: «Зараз усі конфесії об’єднує те, що проти нас один сатана»
• Митрополит Олександр Драбинко: "Доки не позбудемося москальщини, не буде нічого людського"
• Бойовий медик Маша Назарова про нашу тактичну медицину, її героїв та способи їй допомогти
•  Адвокат і старший солдат Євгенія Закревська: "Перший обстріл нашої позиції в Києві – це був friendly fire"
• Олена БІЛОЗЕРСЬКА: "Уперше війна відбувається так відверто й неприховано: ми або вони, до кінця"
• Юлія Паєвська "Тайра" про російський полон: "Мені одразу сказали, що жити ти не будеш"
• Чому українки, попри війну, повертаються з-за кордону з дітьми в Україну
• Настоятель храму Православної церкви України провів у російському полоні більше двох місяців
• "Ми – нестандартна армія, не така, як в Росії, США або Європі"