"Їхав на Донбас, удома лишав брудну чашку з-під кави. Я мав повернутись і помити"

Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

– В "Атлантиди" є шанси потрапити в шортлист "Оскара". Має нагороди фестивалів А-класу, позитивні відгуки кінокритиків. Українське кіно поставило високу планку. Від початку війни ми здобули все, крім "Берліна" й "Оскара", – говорить Андрій Римарук. Знімає куртку кольору хакі. Він у футболці з логотипом фонду "Повернись живим". Каже, має таких із десяток різного кольору.

Розмова проводилась у відеостудії видання "КРАЇНА".

На цю тему: Мирослава Барчук: Правда посередині – це брехня

– Чому погодилися зніматись у фільмі?

– Якби колись сказали, що Римарука показуватимуть у 120 кінотеатрах країни, ржав би. Авторських стрічок не дивився. Жив у світі Marvel. Було цікаво, що таке кіно. Після кастингу зайшов у Вікіпедію почитати про Васяновича. Це бог. І так скажу про всіх зі знімальної команди.

Мрію за наступний рік зіграти у п'яти фільмах. Знімаюся в новій картині Васяновича, пройшов кастинг на головну роль у ще одній.

– Режисер працював без детального сценарію. Як розуміли, що робити?

– Сцени були коротко описані. Частина змінилася. Я не знав, що таке кіно, зміни по 12 годин. Був незадоволений, чого мене будять о 6:00 і везуть на майданчик, а я сиджу до 12-ї й дивлюся, як усі бігають. Міг би ще поспати.

У наступному фільмі стало комфортніше.

Андрій РИМАРУК, 35 років, актор, ветеран російсько-української війни. Народився 15 жовтня 1985-го в молдовському місті Сороки. Батько – українець, працював міліціонером. Мати – молдаванка, кулінарка. 1991 року родина переїхала в Івано-­Франківськ. Служив в армії на кордоні зі Словаччиною. Із 2002-го живе в Києві. Навчався на психолога в Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова. Має досвід роботи з дітьми-аутистами. Працював охоронцем у банку, журналістом у газетах ”Факти і коментарі” та ”Донбас”. Очолював відділ внут­рішніх комунікацій у компанії ДТЕК, потім – у банку ”Надра”. 2015 року мобілізували в АТО. Командував взводом розвідки у 53-й бригаді Збройних сил України. Мав позивний ”Молдован”. Із 2016-го працює у благодійному фонді допомоги армії ”Повернись живим”. Знявся в головній ролі у стрічці ”Атлантида” режисера Валентина Васяновича. Картина перемогла на 76-му Венеційському кінофестивалі у програмі ”Горизонти”. Україна висунула фільм на премію ”Оскар”. У шлюбі вдруге. Дружина Валентина – hr-менеджер. Виховують доньку 6-річну Соломію і сина Давида, 3 роки. Хобі – риболовля. Живе в місті Буча поблизу Києва

Андрій РИМАРУК, 35 років, актор, ветеран російсько-української війни. Народився 15 жовтня 1985-го в молдовському місті Сороки. Батько – українець, працював міліціонером. Мати – молдаванка, кулінарка. 1991 року родина переїхала в Івано-­Франківськ. Служив в армії на кордоні зі Словаччиною. Із 2002-го живе в Києві. Навчався на психолога в Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова. Має досвід роботи з дітьми-аутистами. Працював охоронцем у банку, журналістом у газетах ”Факти і коментарі” та ”Донбас”. Очолював відділ внут­рішніх комунікацій у компанії ДТЕК, потім – у банку ”Надра”. 2015 року мобілізували в АТО. Командував взводом розвідки у 53-й бригаді Збройних сил України. Мав позивний ”Молдован”. Із 2016-го працює у благодійному фонді допомоги армії ”Повернись живим”. Знявся в головній ролі у стрічці ”Атлантида” режисера Валентина Васяновича. Картина перемогла на 76-му Венеційському кінофестивалі у програмі ”Горизонти”. Україна висунула фільм на премію ”Оскар”. У шлюбі вдруге. Дружина Валентина – hr-менеджер. Виховують доньку 6-річну Соломію і сина Давида, 3 роки. Хобі – риболовля. Живе в місті Буча поблизу Києва

– У вас було багато репетицій, Васянович знімав десятки дублів. Що вимагав?

– Він же взяв людей із вулиці, тим більше – контужених війною, поставив перед камерою: грай. Найскладніша сцена – діалог із Василем у гаражі. Ми розставляли металеві мішені під стіну 48 дублів – із десятої ранку до півночі. Одна мішень важить 25 кілограмів. За два дні поносили 3 тонни заліза на двох.

А сцена сексу – найкраща за всю історію українського кіно. Ми з Льодою (Людмила Білека зіграла в "Атлантиді" головну жіночу роль. – Країна) за сім дублів усе зробили. Я стер коліна в хлам. А потім сів у забиту тепловізорами машину і поїхав на Донбас.

Складно було у сцені на вулиці. Кінець листопада, дощ. Для ефекту на нас вилили 60 кубів води. Цистерна курсувала, як маршрутка, від озера на знімальний майданчик. Я 6 годин був у вологому одязі.

– Хто ваш герой?

– Він народився на Донбасі, працював на заводі, мав сім'ю. Пішов захищати своє місто від російської окупації. Під час обстрілу родина загинула. Після війни його побратим скоїв самогубство. Головний герой думає: йти йому за другом чи виживати. Тут, як у всіх нормальних фільмах, з'являється жінка. І він обирає життя.

У Японії лінію головного героя назвали шляхом самурая. Бореться із собою, шукає вихід. Має спокусу влаштуватися на шикарну роботу в Європі. Але прив'язаний до своєї землі, навіть за таких жахливих умов не хоче її залишати.

– У Японії українську історію зрозуміли?

– На презентації "Атлантиди" в Токіо я сказав, що маємо спільного ворога. Пів зали ствердно кивали головами. У них напружені відносини з Москвою із 1946-го. Років із 10 щосуботи влаштовують перформанс перед російським посольством, вимагають повернути Курильські острови.

Японці – трудоголіки, працюють по 14–16 годин. Там ганьба бути безробітним. Культура глядача – на найвищому рівні. На показах "Атлантиди" жодна людина не їла попкорна. Це єдина країна, де в нас після фільму по 3 години брали автографи і ставили запитання.

– Ви розповідали, що поїздка на Венеційський кінофестиваль була першим виїздом за кордон. Порівнювали зарубіжжя з Україною?

– Гуляв вуличками на острові Лідо, йшов і плакав. Господи, чому українці не можуть так жити? Усе чисто, розвинена інфраструктура. Після Італії були Канада, Польща, Франція, Бельгія, Японія. Та, коли приїхав у Мексику, зрозумів, що в Україні не все так погано. Виходиш із шикарного готелю в центрі Мехіко, робиш два кроки – а тут, як у нас на початку 1990-х, люди з газети продають труси, шкірянки. Прірва між багатими й бідними. Середнього класу майже немає. А країна з неймовірними ресурсами – нафта, найбільші поклади срібла, багато інвестицій у сільське господарство. Але корупція з'їдає все. У деяких районах Мехіко навіть поліція пересувається у броньованих авто.

Я мріяв відвідати Канаду. Красиво, але дорого. Вартість нерухомого майна за­хмарна. Однокімнатка не в центрі Торонто коштує понад мільйон канадських доларів. Спілкувався з нашою діаспорою. Не подобається, коли люди, які довго живуть за кордоном, розказують, як мені жити у своїй країні.

На цю тему: Схоже, що українське одвічне питання «Куди йти?» ми такі не усвідомили

– Як вам далася така різка зміна в житті – з окопу на червону доріжку?

– Нормально. Продовжую працювати у Фонді й знімаюся в кіно. Дружині щодня мільйон разів треба дякувати. Не думаю про тил. Усе робить жінка. Живемо плече в плече, душа в душу. Дітей намагаюся відгороджувати від війни, але донька вже розуміє. Коли їздив на Донбас, при виході лишав брудну чашку з-під кави. Вона там стояла тиждень. Ніхто не чіпав. Така сакральна традиція: мушу повернутися й помити її.

Діти не знають, що я актор. Але бачать мене у випусках новин, коли щось на фронті стається. Може, колись у підручнику з кінематографа моя дитина прочитає, що Андрій Римарук зіграв головну роль в українському фільмі, завдяки якому на Венеційському фестивалі підняли прапор України.

– Ваша історія успіху склалася завдяки війні?

– Війна зробила мене таким, яким на екрані хотів побачити Валентин Васянович. "Атлантида" дала можливість на три місяці забути про війну. Можливо, кіноіндустрії вдасться вкрасти мене з неї. Ще торік не міг більше тижня бути в Києві. Донбас притягував. Було страшно, як житиму далі.

Із задоволенням розвивався б у кіно. Але тебе запросять у фільм раз на рік, в Україні це не той заробіток, за який можна прогодувати сім'ю. Гроші з Держкіно забрали. Останній пітчинг пройшов із порушеннями.

– Багато ветеранів мають схожу із вашою історію успіху?

– Їх могло бути значно більше. Мені не вистачає трьох-чотирьох ветеранів серед міністрів, а є достойні люди після бізнес-шкіл. Вони за знаннями зроблять пів Верховної Ради.

Подобається історія Юлії Микитенко. Військовослужбовець, яка втратила чоловіка на війні, недавно – батька (14 жовтня ветеран АТО Микола Микитенко підпалив себе на Хрещатику. – Країна). Це сильна людина. Не зламалася, не зневірилася. Поставила за мету створити жіночий взвод. У неї дівчата на рівні з хлопцями воюють.

– Ваш герой у фільмі говорить про Донбас як про заповідник для ветеранів. Було таке відчуття?

– Радів, коли створили Міністерство ветеранів. Тільки воно почало щось робити, змінюється влада. Його об'єднують із Міністерством тимчасово окупованих територій. Не можуть ветерани бути в одному кабінеті із сєпарами! Потім нарешті їх роз'єднують, і Мінвет починає втілювати проєкти. Аж тут на місце толкового менеджера ставлять нафталінового совкового генерала, який найперше виписує собі мільйон гривень за інвалідність.

У ветеранів зараз навіть заповідника немає. У фонді соціального захисту на тебе працівниця дивиться: знов прийшов щось просити. Ти не маєш вибивати путівки на оздоровлення, інформацію щодо пільг. Тобі їх мусять пропонувати. Бо ти ризикував життям. У маршрутці не виймаю посвідчення, завжди плачу, бо не хочу потрапити в ці маршруточні історії УБД. Про це серіал треба знімати.

– Чому суспільство так ставиться?

– Торік 71 відсоток українців найбільше довіряв ветеранам, 69 – Збройним силам, за опитуванням групи "Соціс". Решта – сєпари і совки. Ці люди тебе зневажають, хоч знають, що ніхто, крім військових, не зможе їх захистити. Це вибиває з колії. Інколи промайне: може емігрувати? Але ніт. Тут похований мій дідо, родичі. Я звідси не поїду.

– Довіряють армії, але кажуть, що втомилися від війни.

– Усі втомилися. Я понад рік на війні, чотири з половиною – у Фонді. Люди йдуть в армію, а приходять "двохсоті","трьохсоті". Тиждень тому я з цими двома сержантами з 36-ї бригади (30 жовтня російсько-окупаційні війська, порушивши домовленості, обстріляли українські позиції, загинули двоє українських військових. – Країна) спілкувався. Найбільше себе картаю, що не встиг допомогти. Ми розмовляли про камеру спостереження, щоб вони могли не вилазити. Не мали фінансів. Можливо, недостатньо написав постів із закликами: перераховуйте більше грошей.

За час перемир'я загинули більш як 70 сєпарів. Вони один одного вбивають, дохнуть від водки й наркоти. Ми інформаційно тиснемо. У них втрати в десятки разів більші за наші. Якщо так піде далі, нам тільки дай команду "вогонь". Деяким підрозділам вистачить двічі зробити постріл, щоб закопати бліндаж із сєпарами під землю.

– Що таке зараз українська армія?

– Дно повне. Влада нічого не робить, щоб армія стала сильніша.

Між Вірменією й Азербайджаном – подібний конфлікт. Ще Союз не розвалився, як вони почали махатися. У них теж свій "Мінськ" із 1991 року, режими припинення вогню й тиші. Азербайджан подивився на це все: ми їх не переможемо, доки не будемо сильніші. І роками йшов до якісного підбору й підготовки особового складу, оснащення, нарощування резервів. Попереднього разу конфлікт поновився 2016-го. Обстріли були чотири дні, вони перевірили, хто на що здатен. І далі – "Мінськ", режим тиші, цьомки-бомки, мир. У фазі війни ці країни довго не перебували, бо ніхто не мав власного виробництва боєприпасів, усе купували або діставали з радянських резервів. В Україні теж немає виробництва боєприпасів. Тепер Азербайджан має сучасні види озброєння – безпілотні ударні апарати. Збільшував оборонний бюджет. І зараз у цій війні з козирів ходить. Азербайджан виграє війну, це питання часу. Він із 1990-го посилював армію і чекав моменту, коли Росія не впряжеться за Вірменію.

Треба брати приклад з Азербайджану. А в нас – деградація. Гнобимо армію, знівелювали образ військовослужбовця й ветерана. Тому люди не хочуть підписувати контракт із ЗСУ. Аваков саджає ветерана. До влади після останніх виборів поприходили партії, які принесли війну в країну.

На цю тему: «Следствие затягивают, чтобы Арсен Борисович еще полгода мог спокойно управлять МВД»

Півтора-два роки відбувається найбільший відтік особового складу. Люди йдуть з армії.

– У вас є образа на це все, на людей?

– За що я можу ображатися на Іллю Ківу. Він актор, отримує шалені гроші, відпрацьовує, що режисер із Москви каже або помічник режисера Віктор Медведчук.

Ветеранський рух став заполітизований. Не маємо єдності, одного бачення і вектора руху. Ветерани пішли у владу й забули, що мають лобіювати інтереси таких, як вони. Можна було б зібратися під Офісом президента і поставити чіткі умови. 100 тисяч ветеранів по цеглині розібрали би ту споруду. Та сьогодні це неможливо. Але буде років через п'ять-сім. На жаль, ми гуртуємося, тільки коли біда в дупу клюне.

– Що маєте на увазі?

– Пружина розтиснулася 2013 року, зараз знову починає стискатися. Огидно не бачити позиції президента щодо останніх подій на Донбасі – двох загиблих і чотирьох поранених. Ти ж верховний головнокомандувач, тобі підпорядковуються величезна кількість військовослужбовців, сотні генералів, полковників. Як це немає позиції? У посадовій інструкції головнокомандувача прописано бути рупором.

Попереду в Україні не дуже позитивні події. Конституційний суд каже: побули цивільною країною, тепер будемо бидлом далі. Армія стає слабшою на тлі зовнішніх ворогів.

В "Атлантиді" Україна перемогла 2025 року. Васянович каже, що треба було вказувати 2045-й. Та тут 2070-м пахне.

На цю тему: Российско-украинская война выходит на высший, сакральный уровень. Ждать осталось недолго

– Вважаєте, за п'ять років не переможемо?

– Ні. Крим потрібен Росії. Це надпотужна локація і база для військово-морського флоту. Вони його не віддадуть. Росіянам пропонують роботу в Криму. Переважно це молоді сім'ї. Там народяться їхні діти. Через 20 років голосуватимуть: "Это моя земля, я в России родился". Москва дочекається моменту, коли буде впевнена, що Крим не повернеться до України, й тоді віддасть Донбас – занедбаним і токсичним. Його утримувати Кремлю дорого, санкції б'ють, заробіток на газі падає. Щонайменше 15 тисяч військовослужбовців Москва відправила в Білорусь. Плюс Вірменія з Азербайджаном. Усе це не дає проявити активність на Донбасі. Та режим тиші триватиме недовго. Ми не зможемо вийти з перемогою найближчі 15–20 років.

– Донбас перетвориться на "Атлантиду"?

– Не знаємо, якою нам ця територія дістанеться. Понад сотню військових досі вважають безвісти зниклими. Росіяни своїх найманців в одну яму скидають. Нам їх доведеться відкопати, ідентифікувати. Знищений заповідник "Донецький кряж", затоплена ядерна шахта неподалік Єнакієвого, вода із закритих копалень просочується у ґрунтові води – її не можна буде пити. І нічого вирощувати. Мертва зона. У фільмі показуємо цю екологічну катастрофу. Але погляньте на пустелю на Близькому Сході – сонячні батареї, вітряки. Така територія – це непахане поле для інвестицій. Я не ставлю на ній хреста.

Ольга БОГАЧЕВСЬКА, фото: Анатолій ГАЄВСЬКИЙ;  опубліковано у журналы КРАЇНА


На цю тему:

 

 

 

 

 

 

Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  [email protected]