Питання продовольчої кризи та проблема Голодомору в УСРР очима японських дипломатів

Версия для печати

Співробітники японського консульства в Одесі, з одного боку, виступали сторонніми спостерігачами в контексті різних подій локального життя, а з іншого — перебували під їх частковим чи повним впливом. Результатом їхньої роботи стали численні звіти, надіслані в Токіо.

Доповідні записки, використані у процесі дослідження, умовно поділено на три групи відповідно до поточної ситуації: погіршення продовольчого забезпечення (1928—1931 рр.), Голодомор (1932—1933 рр.), його наслідки (після 1933 р.). Документи свідчать про визнання посадовцями дипломатичної установи вирішальної ролі радянського уряду у загостренні кризи, яка призвела до мільйонних жертв.

Читайте також:  Що писала європейська преса 1932–1933 років про Голодомор

Поглиблення кризи

Відновлення діяльності в 1926 р. консульства Японії в Одесі створювало додаткові можливості для розвитку радянсько-японських відносин. У 1926—1927 рр. його співробітники, попри наявні ідеологічні розбіжності та проблеми в політичній сфері, досить позитивно дивилися на подальші перспективи двосторонніх економічних взаємин. Такою була ситуація за перших двох керівників дипустанови — Сейґо Сасакі й Шинічі Камімури.

У лютому 1927 р. консульство очолив досвідчений дипломат Ш. Шимада. Його перебування в Одесі збіглося з початком кардинальних змін у житті «країни Рад», спричинених переходом до п'ятирічного плану. Політика індустріалізації вимагала гігантських капіталовкладень. Диспропорційний перерозподіл коштів негативно впливав на забезпечення населення найнеобхіднішими товарами, в тому числі продовольством. З кінця 1927 р. ці зміни стали об'єктом уваги консула Ш. Шимади, який убачав першопричини погіршення продуктового забезпечення в політиці влади, спрямованій на ліквідацію приватної торгівлі.

На початок 1928 р. Ш. Шимада у своєму звіті констатував, що з ринку поступово зникають різноманітні продукти та стає дедалі складніше придбати товари першої необхідності. В березневій доповіді 1928 р. про хлібозаготівлю в УСРР консул пророкував трагедію державного масштабу — новий голод, якого, втім, ще можна було уникнути. Він інформував своє керівництво, що селяни намагалися продавати власну продукцію не в кооперативи, як того вимагала держава, а приватним комерсантам чи напряму споживачам. Реакцією влади стала заборона здійснювати такі прямі продажі, а деяких «приватних торговців», за словами дипломата, було віддано під суд за «зрив державної заготівельної кампанії».

У цей час консул виділяв три головні причини погіршення продовольчої ситуації: заборона приватної торгівлі; надмірний експорт зерна; неврожай попереднього року. Доповідаючи в Токіо, Ш. Шимада співчував місцевому населенню, яке, «проживаючи у країні, відомій своїми сільськогосподарськими продуктами, змушене купувати низькоякісні» товари, та наголошував, що «в гонитві за валютою вивозяться необхідні для країни харчі».

Розмовляючи зі своїм знайомим В. Фоменком (агент контррозвідувального відділу ДПУ «Токієць») щодо хлібозаготівельної кампанії 1928 р., Ш. Шимада ставив під сумнів відповідність державної політики колективізації інтересам селянства, підкреслюючи, що радянська влада ігнорує величезний прошарок власного населення, приносячи його у жертву своїм амбітним ідеалам.

Читайте також: Інтерактивна мапа масових поховань в Україні створена Музеєм Голодомору

Дипломат підсумовував, що держава трактувала селян лише об'єктом, над яким можна проводити різні експерименти («так здійснюють досліди вчені над кроликами»).

Хлібозаготівлі, за міркуваннями консула, являли собою приклад хибності втілення марксистської теорії. Ш. Шимада наголошував на помилковості таких дій, як силове вилучення збіжжя та переклад провини за «надмірності» на місцеві органи, в той час як останні діяли за чіткими вказівками з центру. Всі нововведення не мали послідовного характеру («влада запроваджує щоразу нові заходи, які через деякий час переглядаються і скасовуються»). Навіть кадрові зміни не справляли помітного ефекту, адже на звільнені «місця сідають такі ж нездатні […] у самій системі необхідно щось змінювати, а не чіплятися за вироблені в кабінетах теорії і принципи». Таким чином, недосвідченість, некомпетентність та сфокусованість влади на ідеологічних догмах, за переконаннями дипломата, належали до причин продовольчої кризи.

Консульські співробітники спостерігали не лише за ситуацією в радянській Україні, а й намагалися не випускати з поля зору перебіг подій в інших республіках СРСР. Так, секретар Я. Наґучі восени 1928 р. поїхав у відрядження до Білорусії. Він відзначав, що, як і в УСРР, урожай тут теж був поганий, але все ж «не відчувається настільки пригнічений настрій і пригнобленість, як в Одесі та прилеглій місцевості». Люди, мовляв, більш бадьоро дивляться вперед, натомість на півдні України — песимізм і майже повна відсутність сподівань на майбутнє.

Із поглибленням кризи Ш. Шимада розширив перелік її причин, указуючи на недостатність допомоги селянам із боку влади посівним матеріалом, обладнанням, кваліфікованими кадрами агрономів. Чим більше він перебував в Одесі, тим радикальнішим ставало його ставлення до СРСР. На початок 1929 р. у приватних розмовах наголошував, що у жодній іншій «культурній державі світу» неможливі трансформації, подібні тим, які відбувалися в Радянському Союзі, оскільки така політика ніде не мала б підтримки. Але через ізольованість «країни Рад» більшовицька партія «має можливість ще довго продовжувати свої експерименти».

1929-й рік, як і передбачав консул Японії, характеризувався подальшим поглибленням кризи. Він писав про активізацію судових процесів проти приватної торгівлі та нездатність кооперативів задовольнити потреби населення. Як результат, у вільному продажу не було масла та картоплі, а риба з'являлася лише двічі на тиждень. «Радвлада, очевидно, турбується про постачання пролетаріату продуктів лише в теорії», — наголошував дипломат, підкреслюючи, що «маси населення» не протестували, покірно терплячі всі «обмеження й тяготи».

Читайте також: Голод в Украине 1930-х был искусственным: цифровые карты открыли глаза ученым

У бесідах із «Токійцем» 1929 р. Ш. Шимада засуджував репресії та наголошував на їх абсурдності, адже «ворогами народу» оголошувалися звичайні громадяни, «всі злочини котрих зводяться до того, що до революції й упродовж кількох років після вони мали такі професії, які зараз радвлада, і лише радвлада визнає принизливими та піддає осуду, а саме займатися торгівлею, приватним підприємництвом».

Говорячи про першу п'ятирічку, консул указував на її негативні наслідки, підкреслюючи, що «велике число підприємств, крім збитків, нічого не дає [...] кількість уже збудованих заводів не виправдовує тих ресурсів, що витрачені на їх спорудження та устаткування, тож уряду нічого не залишалося, крім як примусово поширювати їх продукцію». Ш. Шимада наголошував на відсутності практичної потреби в усіх тих обмеженнях, спричинених політикою індустріалізації, яких зазнавало населення.

Дипломат проводив паралелі між радянською та російською імперською урядовою політикою в аграрній сфері, вказуючи, що як тоді, так і зараз уряди надмірно тиснули на селянство, позбавляючи його мотивації виробляти більше продукції. Тож «коли немає війни чи виняткових умов, ледве можна виправдати застосовані щодо громадян заходи, не передбачені законом».

Порівнюючи становище японських і радянських селян, Ш. Шимада вважав, що перші не мають причин заздрити другим, «котрі не відчувають себе господарями на клаптику землі, який обробляють. По суті вони є кріпаками, щоправда не поміщицькими, а державними [...] земля та воля у цей час для радянських селян фіктивні». Тези про підневільне становище селянства неодноразово повторюватимуться при характеристиці японськими дипломатами поточної ситуації.

Всі свої міркування Ш. Шимада висловлював або у приватних бесідах, або у звітах. Причому останні мали стриманий діловий тон. Публічно озвучувати власні критичні думки консул не міг, дотримуючись зовнішньополітичної лінії уряду Японії. Однак криза мала колосальний вплив на радянсько-японські відносини.

Від моменту відновлення 1926 р. в Одесі японської дипломатичної установи її співробітники ставили собі за мету встановлення прямого морського сполучення між країнами. Але 1930 р. Токіо відмовився від такої ідеї. Консул констатував неможливість ведення торгівлі «з урядом, котрому бракує ресурсів для задоволення нагальних потреб населення». Таким чином, продуктова криза та посилення тоталітарної системи у СРСР звужували подальші перспективи розвитку двосторонніх економічних відносин.

Читайте також: «Найгірший голод я бачив, безсумнівно, в Україні»

Однак у такій ситуації виникали й нові можливості. Подібно до решти іноземців, консульські співробітники, зокрема, активно скуповували антикваріат, ціни на який в умовах кризи суттєво впали. Консул Ш. Шимада та секретар Я. Наґучі придбавали картини, ювелірні вироби. Наприклад, у листопаді 1928 р. до дипломатичної установи навідалася така собі Шпакова, котра продала її очільникові полотно художника В. Орловського «Вид м. Київ над Дніпром» за 1000 руб. Я. Наґучі на початку 1930 р. накупив різноманітного столового срібла і кришталю на 3000 руб.

Ще одним проявом кризи стало зниження рівня безпеки. Так, у 1929 р. консульство двічі ледь не пограбували. Окрім того, дружина його керівника скаржилася, що сюди часто заявляються різні особи з проханнями надати грошову допомогу в розмірі 50 або 100 руб.

1 лютого 1930 р. МЗС Японії відкликало Ш. Шимаду з Одеси. Керуючим справами консульської установи став її секретар Я. Наґучі. За кілька місяців, а саме 22 травня, йому довелося бути свідком нового етапу загострення продовольчої кризи — бунту в Одесі. Тоді натовп, що зібрався біля однієї з кооперативних крамниць (переважно жінки) влаштував погром магазинів та їдалень. Для придушення безладів владі довелося залучати загони кінної міліції. Про цю подію Я. Наґучі майже відразу повідомив посольство Японії в Москві та МЗС у Токіо.

У доповідній ДПУ УСРР від 1 червня 1930 р. переповідалися подробиці розмови між японським дипломатом і вже згаданим радянським таємним агентом на тему прогнозованого підвищення врожайності у СРСР у поточному році. Як звітував «Токієць», його візаві «на це розсміявся та заявив, що нема чого перейматися, нехай буде найкращий урожай, але населення так і їстиме той самий "стандартний" пайковий хліб, який воно їло торік. Залишки хліба підуть за кордон для отримання коштів на ненаситне соціалістичне будівництво, яке зараз шаленими темпами забирає всі ресурси країни, нічого їй не дає й, урешті-решт, знищить її, якщо будівництво своєчасно не буде призупинено». Ці слова досить точно змальовували загальну картину диспропорційності в розподілі ресурсів.

У приватній розмові Я. Наґучі якось зауважив, що за кордоном радянський цукор продається за такою ж ціною, як і всередині країни, підкреслюючи цим твердженням необґрунтованість ціноутворення на внутрішньому ринку. Коментуючи статтю Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», котра з'явилася в газеті «Правда» в березні 1930 р., секретар консульства приватно відзначав, що преса чи не щодня «цькує куркулів», причому під цим словом «можна вважати не лише дійсно багатого селянина, а й такого, що має одну корову, одного коня і 3—4 курки». За словами Я. Наґучі, якщо в партійців і «паморочиться голова», то явно не від успіхів, а від «неймовірного галасу й підганянь із погрозами, які вони завжди чують на всіляких зібраннях від своїх вождів. Вони знають, що невиконання вимог щодо суцільної колективізації, хоча б проти волі населення, матиме для них дуже кепські наслідки». Заяви вищого керівництва були лицемірними щодо того, нібито саме «місцеві органи влади самовільно забороняють селянам продавати свою продукцію на приватний ринок, конфіскуючи цю продукцію та заарештовуючи її власників. Тут є зразок того, як грізне начальство не має мужності взяти на себе відповідальність за свої накази й ховається за спинами маленьких людей». У приватних розмовах японський дипломат демонстрував глибоке розуміння сутності функціонування радянської держави та висловлював гострокритичні зауваження з приводу урядової політики.

У червні 1930 р. до Одеси прибув новий консул — Б. Танака. Я. Наґучі продовжував працювати секретарем до грудня того року, відтак був відкликаний, а на його місце призначили Ш. Мітані. Останній упродовж 1929 р. перебував у Києві, де вивчав українську мову.

Нового консула вкрай дивували постійні хлібно-продуктові черги. Газетні повідомлення про гарний урожай у поточному році він коментував так, що «населенню не доведеться, напевно, скористатися цим», адже «через відсутність приватної ініціативи більша частина врожаю не буде зібрана і весь цінний продукт харчування пропаде». Тобто погляди нового консула були подібними до позиції його попередника.

В рапорті контррозвідувального відділу ДПУ УСРР від 30 липня 1930 р. зазначалося, що консул повідомляв у Токіо про «нещодавнє заворушення серед населення, через яке продовольча криза була дещо послаблена». І все ж останнім часом «знову спостерігається різка зміна» в бік загострення. Так, наприкінці липня, за словами Б. Танаки, населення знову було позбавлене м'яса, а робітники отримували його лише чотири рази на місяць.

Станом на 1930 р. дефіцитом стали навіть найелементарніші продукти. Аби вирішити це питання, як підкреслював дипломат, влада вдалася до «мобілізації» дружин робітників. Разом із комуністами й дітьми їх відправляли на збір овочів. У рапорті ДПУ УСРР підкреслювалося: «Консул пише про те, що майже щодня спостерігаються випадки втрати свідомості через голод серед тих, хто стоїть у черзі. Ціни постійно зростають, і становище набуває навіть дедалі більш загрозливого характеру». Далі у звіті йшлося про конкретний випадок із життя Одеси — заворушення в місті 24 липня, коли «натовп напав на квартал, де живуть робітники, котрі отримали предмети першої необхідності в достатній кількості, і розгромив продуктовий магазин, поранивши службовців». Подібна історія повторилася наступного дня. Хоч Б. Танака й передбачав, що такі «ексцеси» відбуватимуться частіше, але, за його прогнозами, з огляду на стихійний характер вони не призведуть до серйозних наслідків. Ці оцінки цілком відповідали подальшому розвитку подій.

У серпні 1930 р. консул у своєму звіті зауважував, що забезпечення м'ясом, жирами й товарами широкого вжитку перебуває у критичному стані. Водночас набирали обертів, перевершивши попередній рік, репресії проти «куркулів». Настрої серед населення набули панічного характеру, дефіцит товарів був тотальним. У приватних бесідах Б. Танака говорив, що українське селянство, порівняно з населенням інших республік, справляло на нього жахливе враження своєю зубожілістю й худорбою.

У бесіді з агентом «Токійцем» секретар Ш. Мітані зауважував, що роком раніше наймані працівники витрачали на роботу з натирання підлоги в консульстві один день, натомість тепер такій самій кількості людей потрібно було вже два дні, оскільки вони занадто знесилені через хронічне недоїдання.

У своїх звітах 1931 р. консул неодноразово інформував Токіо про становище селян. Б. Танака констатував негативне ставлення населення до колгоспної системи. Причину вбачав у завеликих обсягах продажу зерна за кордон. Натомість поняття «шкідництва» стало формою виправдання з боку керівництва СРСР власних невдач у політиці колективізації.

Читайте також:  Голодомор 1932 – 1933 років: чисельність жертв юридично встановлено

Попри намагання влади тримати іноземців в інформаційному вакуумі, японці знали поточну ситуацію. В 1931 р. секретар консульства Ш. Мітані зустрічався зі своєю давньою знайомою киянкою М. Актароною (агентка ДПУ «Актриса»). У своєму звіті для контррозвідувального відділу ДПУ УСРР вона переказувала слова дипломата з приводу колективізації: «Ох, яка там у вас повна, добровільна колективізація, ось ви не знаєте, а у вас нещодавно під Вінницею було повстання».

Через тотальний дефіцит консульство Японії в Одесі на початку 1930-х рр. було змушене вдаватися до замовлення продовольства (рис, сіль, борошно, цукор, жири, а також вино, сир, чай та ін.) з-за кордону. Крім того, японці активно користувалися спеціалізованим магазином системи «Торгзін».

Голодомор у звітах Б. Танаки та Ш. Мітані

За умов складного матеріально-побутового становища значної частини населення СРСР виникли проблеми й щодо забезпечення консульства. В доповіді від 5 березня 1932 р. Б. Танака нарікав, що організовувати це ставало дедалі важче, адже навіть для дипломатів непросто закупити елементарні продукти харчування (риба, овочі, масло), тютюнові вироби тощо. Установі, нехай і за сприяння з боку відділу постачання для іноземних представництв, складно отримати електричні лампочки, свічки, мітли, скло. Також проблемою було те, що, крім «Торгзіну», не існувало альтернативних місць для придбання одягу чи білизни. В результаті консульство було настільки перевантажене питаннями забезпечення, що це перешкоджало виконанню прямих обов'язків.

Чимало інформації про ситуацію у СРСР збиралося під час службових відряджень. У травні — червні 1932 р. Б. Танака здійснив поїздку Україною, Кримом, Кавказом. Його вразило становище українських селян, які «справляли жалюгідне враження і своїм обдертим одягом, і худими мощами, і проханнями про милостиню». При поверненні потягом до Одеси від сусіда по купе він дізнався про жахи голоду, про численні смерті серед селян. Восени 1932 р. Б. Танака перебував у тодішній столиці УСРР, де зустрівся з польським консулом З. Мілошевським, котрий повідомив, що «навесні у Харкові й по всій Україні були жахливі картини. Голодні люди лежали на вулиці, їх збирали у вантажівки та вивозили на звалище».

У період Голодомору у близьких контактах з японцями перебували художник-декоратор О. Павличенко (агент ДПУ «Ялтинський») та вчитель української мови В. Маляров (агент «Павло»). Перший зазвичай намагався взагалі уникати політичних тем і лише через незадоволення контррозвідувального відділу його роботою був змушений доповідати про окремі випадки, коли тема кризи все ж поставала в розмовах. У червні 1932 р., зокрема, агент інформував, що секретар Ш. Мітані прогнозує, начебто «мільйони ще помруть, не дочекавшись нового хліба». Крім того, дипломат висловлював переконання, що Україна для Росії залишається багатою на ресурси великою колонією.

В липні 1932 р. консул інформував японського посла у СРСР про неврожай та посуху, називаючи це головними причинами нестачі посівного матеріалу. Втім обсяги зібраного збіжжя, як доводив дипломат у своїй вересневій доповіді, не були критично низькими. Також він інформував про політику боротьби з «куркулями» як нібито «головними винуватцями», за переконанням влади, невиконання планів. У черговій доповіді про фінансовий стан СРСР від жовтня 1932 р. Б. Танака констатував, що в поточному році країна отримала гірший, ніж торік, урожай, і, попри всі заходи, план хлібозаготівлі виконати не вдалося. В листопаді того ж року консул підготував для Токіо огляд ситуації в колгоспах, де наводилася інформація про заборону купівлі та продажу м'яса, худоби, коней. Наприкінці звіту констатувалося подальше щоденне погіршення на продовольчому ринку. У грудні Б. Танака писав, що ситуація вже гірша, ніж за голоду 1921—1922 рр.

Наприкінці 1932 р. агент ДПУ УСРР «Павло» звітував до контррозвідувального відділу про декілька бесід із дипломатом на тему зменшення розмірів хлібних пайків. Той, зокрема, прямо запитував, чи не доводилося щось чути про випадки голодної смерті. Агент був змушений визнати «недоїдання», натомість рішуче відкидав факт голоду. Взагалі «Павло» у своїх звітах уникав будь-якої критики політики партії. В документах органів держбезпеки Голодомор називали «продовольчими труднощами».

У розмові з агенткою «Морозовою» секретар консульства Ш. Мітані повідомив, що почув якось від одного професора, начебто кожного дня до міського моргу привозили до 70 тіл померлих. Присутній на розтинах, він констатував смерть від голоду. Але завідувач місцевого відділення профспілки медичних працівників (Медсанпраця) вимагав «писати, що смерть настала від розриву серця» — мовляв, така була вказівка з ДПУ.

Втім тема Голодомору майже не поставала у приватних бесідах японців з агентами держбезпеки. Це питання також украй обережно висвітлювалося в консульських звітах. У лютому 1933 р. Б. Танака писав у своїй доповідній на адресу МЗС про вивезення з сіл продовольства, про судові процеси над тими, хто не виконує планів. Але звіти не містили прямого засудження радянської системи, що було зрозуміло з огляду на мету цих документів і ризик перехоплення їх радянською контррозвідкою.

У березні 1933 р. секретар консульства Ш. Мітані підготував велику доповідь про стан важкої промисловості, сільського господарства і транспорту у СРСР. Наголошувалося, що сільськогосподарський сектор в Українській СРР у 1932 р. виявився «великим провалом», і виробництво, і закупівлі були набагато нижчими, ніж у попередні роки. На селі все було дефіцитом, а колгоспні ринки, узаконені 1932 р., практично не існували. Але водночас Ш. Мітані не коментував катастрофічні наслідки самого голоду, які, ймовірно, були очевидними для співробітників консульства. Оцінюючи врожай 1933 р., дипломат у приватній розмові з агенткою ДПУ УСРР «Андреєвою» зазначав, що в поточному році за обсягами він був достатнім для забезпечення потреб населення, але «на селі немає зовсім робочої сили, дуже багато селян померли».

Читайте також: Очевидці Голодомору 1932—1933 про "Торгсин"

Звіти консула про стан сільського господарства мали велике значення для його керівництва в Японії. Деякі з них надалі пересилалися у військово-морське відомство. До таких належав, зокрема, складений улітку 1933 р. рапорт Б. Танаки щодо врожаю в поточному році. Стверджувалося, що хоч він і видався набагато вищим за попередній, але все ж це не вирішувало продовольчого питання, в містах зберігається дефіцит продуктів, особливо м'яса. Повідомлялося також, що попри підвищення норм продзабезпечення смертність від тифу й недоїдання залишається на попередньому рівні. Далі йшлося, що влада конфіскує в населення цінні речі (золото, срібло, дореволюційні монети та ін.), а торгівельний порт в Одесі майже стоїть.

Трохи раніше, у травні 1933 р., японський консул описував більш детально ситуацію з тифом. Він інформував, що ще з квітня лікарні заповнені хворими, багато померлих. Ситуація мала настільки загрозливий характер, що довелося тимчасово закрити початкові школи, а дитячий першотравневий парад, який зазвичай відбувався 30 квітня, взагалі скасували.

Б. Танака інформував Токіо й щодо ситуації в інших містах УСРР, зокрема у Харкові, де лікарні настільки переповнені, що під тимчасові лазарети довелося переобладнувати школи. Висипний тиф завдав великих збитків у сільській місцевості, де медичне обслуговування було на мінімальному рівні. Міські трамваї дезінфікували, щоб запобігти подальшому зараженню.

У зв'язку зі зростанням смертності деяким категоріям робітників було збільшено хлібний пайок зі 100 до 200 г на день. З огляду на наближення свята 1 Травня дещо підвищили норми на інші продукти, наприклад на цукор. Водночас було запроваджено внутрішні паспорти, і тих, хто не отримав документ — депортували. Консул писав про те, що молодих і фізично міцних відправляли залізницею на Далекий Схід, а решту на північні лісорозробки.

Свідчення про Голодомор Б. Танака вмістив у своєму звіті від 1 вересня 1933 р., де він наголошував, що акти канібалізму були не випадковими, а, «схоже, стали соціальним явищем». У документі описувалися випадки, про які дипломат довідався буквально напередодні. Так, ішлося про те, що у другій декаді липня було затримано жінку за продаж на одеському ринку людського м'яса.

У селі під Миколаєвом у середині того місяця з'явилося розпорядження про заборону перебування на вулицях дітей без супроводу дорослих. Наприкінці липня у селі біля Одеси непрацююча стара з'їла двох немовлят. Жінка-вчителька з Балти розповіла історію, яку вона сама почула від інших, про те, що в місті були випадки розкопування нових могил і вирізання з мертвих тіл шматків м'яса. Наприкінці липня у с. Новоукраїнка на Одещині, де були «найгірші показники сільського господарства», був відряджений землевпорядник. Дорогою на нього напали голодні селяни, вбили та з'їли. Тож районному керівництву довелося клопотатися про призначення на відповідну посаду нової людини.

1 серпня 1933 р. Б. Танака привітав агента «Павла» з надходженням хліба в комерційний продаж і висловив припущення, що канібалізму вже не буде. Той відповів, що йому не доводилося чути про людоїдство, однак він знає про «випадки голодної смерті». У цей час у матеріалах «Павла», поданих до контррозвідувального відділу, побільшало критики щодо питань продовольчого забезпечення. У серпні 1933 р. консул запитав агента, чи може родина прожити цілий місяць на 200 руб.?

«Павло» на це відповів, що доведеться відмовлятися від їжі, не кажучи вже про побутові речі. Він підкреслював у своєму звіті, що люди намагалися знайти інші джерела заробітку і «спершу здавалося, неможливо буде витримати, але поступово звикаєш. Консул говорив, що йому було відомо про села, де за останній час померли від голоду понад 75% населення». І хоча агент підкреслював, що такі оцінки іноземного дипломата «перебільшені», але все ж не відкидав катастрофічності ситуації.

Досить складним питанням була оцінка масштабів трагедії. Не маючи доступу до реальних статистичних даних, іноземці могли лише робити припущення. За перехопленими радянською контррозвідкою відомостями, Б. Танака під час поїздки до японського посольства в Москві у жовтні 1933 р. переказав своєму керівництву, що в Українській СРР за останній рік від голоду померли близько 7 млн осіб. Але, зрозуміло, дипломати не мали жодної можливості провести верифікацію цієї цифри.

Останнім японським консулом в Одесі був М. Гірата, який прибув у лютому 1934 р., замінивши на цій посаді Б. Танаку. У травні він звітував про покращення із забезпеченням міста продуктами харчування. Водночас указував на значні проблеми у сільській місцевості, оскільки через велику смертність владі було складно мобілізувати достатню кількість селян на проведення планових посівних робіт. Замість теми продуктової кризи в консульських звітах на перший план поступово виходив інший елемент радянської дійсності — масові репресії.

Історія японського консульства в Одесі завершилася в 1937 р., коли Токіо був змушений відкликати своїх дипломатичних представників після ультимативної вимоги Москви закрити установу.

* * *

Радянська влада завжди прагнула приховувати від власних громадян та всього світу інформацію про свої злочинні дії, вчинені в гонитві за ідеологічними химерами. Якщо над життям свого населення вона могла встановити тотальний контроль, то з офіційними іноземними представниками ситуація була складнішою. У звітах японських дипломатів не говорилося прямо про політику влади.

Це, ймовірно, зумовлювалося розумінням, що за ними пильно наглядає контррозвідка та бажанням уникнути додаткового нагнітання конфліктності у двосторонніх відносинах, які й так мали нестабільний характер. Водночас співробітники консульства чітко підкреслювали штучність причин продовольчої кризи, яку вони почали фіксувати з 1928 р., тобто проголошення першої п'ятирічки. Їх вони переважно пов'язували з політикою влади та лише як другорядний фактор називали несприятливі погодні умови в окремі роки.

Порівнюючи ситуацію в Українській СРР з іншими республіками СРСР, вказували, що тут було в рази гірше. Від 1928 р. дипломати постійно фіксували загострення, прогнозованим апогеєм чого і став Голодомор. Разом зі знищенням власного населення радянський уряд вирішив позбутися й сторонніх спостерігачів. Упродовж 1937—1938 рр. було значно скорочено число іноземних консульств. Серед закритих опинилося і японське в Одесі.

—

Світлана Павленко, кандидатка історичних наук, запрошена науковиця, Університет Манітоби (Вінніпеґ, Канада); повністю стаття була опублікована в "Українському історичному журналі" 2025. - Число 1. - С. 65-79. doi: https://doi.org/10.15407/uhj2025.01.065

В тему: 

• Семен Калниш: “Була команда – зробити так, щоб люди страждали й помирали”
• Чому девіз “Схід і Захід разом” не спрацював у 1919-му
• 90 років від гірких жнив: радянсько-російська влада цілеспрямовано знищувала українців голодом
• Інженер Джеррі Берман з охопленої голодом радянської України: “Не маю жодного бажання лишатися. Я побачив цей рай”
• Фотолітописець українського Голодомору: “Це було добре організоване масове вбивство” 
•  Дослідження математичних моделей: чи правда, що українці постраждали в Голодомор більше за інших