‍Що треба знати українським біженцям, плануючи повернення додому ?

|
Версия для печатиВерсия для печати
Попри біль та горе, люди повертаються у зруйновані міста. Фото: Shutterstock

До знищених і покинутих через війну українських міст з часом повернеться життя. Разом із відновленими кварталами повставатимуть місця пам’яті, аби злочини і трагедії не пішли у небуття.

На чому зосередитися людям, які займатимуться відбудовою? Яким буде повернення українців у свої домівки? Як довго болітиме?  Журналістка проєкту Sestry Ольга Гембік поговорила з польською антропологинею Малгожатою Восінською про екологічні способи повернення додому, травму буття жертвою та почуття провини. 

Одного дня людина, яка залишила Маріуполь, Бахмут, Волноваху, Соледар чи будь-яке інше зруйноване росіянами місто, захоче повернутися. Хтось дочекається звільнення рідних вулиць або їхньої відбудови, купить квиток в одному напрямку і сидітиме на валізах, нетерпляче чекаючи на зустріч. Комусь може здаватися, що це неможливо — хіба можна повернутися туди, де ти зазнав горя, болю, став свідком страшних подій або втратив рідних? 

Утім, людська природа влаштована так, що ми все одно повернемося — насправді чи подумки — пройдемося знайомими вулицями, торкнемося клямок, зайдемо у двері, яких уже немає. І, напевне, поранимося спогадами? Скільки українців щонайменше два роки ставлять собі питання, як екологічно повернутися у повоєнні міста і не нашкодити собі? 

Говоримо про це із Малгожатою Восінською, кандидаткою наук із антропології за спеціалізацією «антропологія геноциду» і психотравматологинею, яка ось уже більш як 15 років займається збройними конфліктами. Її родина мешкала у Варшаві з кінця XІX століття, але після тяжкого досвіду Другої Світовій війни вирішила виїхати. Спогади про переселення, Голокост, концентраційні табори викликали тривогу та страх серед рідні. А Варшава була тим самим свідком травматичних згадок.

Кандидатка наук із антропології за спеціалізацією «антропологія геноциду», психотравматологиня Малгожата Восінська. Фото: Dawid Żuchowicz / Agencja Wyborcza.pl

Попри це, а може навіть власне і тому, Малгожата Восінська у 2017 році оселилася у Варшаві. Вона проживає на Муранові — районі, де під час війни було єврейське гетто. Району, який відбудовувався з руїн і повстав на руїнах. Історія родини Малгожати Восінської є найкращим прикладом того, що не лише архітектура, а й реінтеграція людської пам’яті може мати цілющу силу.

Ми говоримо про Маріуполь, але маємо на увазі також інші міста концентрованого болю: Бучу, Ізюм, Часів Яр, Мар’їнку, Авдіївку. Повернутися сюди можна і навіть треба — навіть якщо рідна для когось міська забудова стала символом злочинів і людських трагедій.

Читайте також: Біженці почали повертатися в Україну, хоча війна ще не закінчилася - Politico

‍Що треба знати, плануючи повернення додому? 

Проблеми, пов’язані з травмою та втратою, не зникають швидко, їх неможливо «запланувати» чи додати до списку новорічних обіцянок. Деяким людям потрібно багато років — двадцять, а то й тридцять, щоб подолати травму і навчитися жити з втратою. Деякі не зможуть цього зробити навіть наприкінці життя. 

Звичайно, деокупація українських міст колись настане. Але проблема фундаментальних для психічного здоров’я питань — «Що таке безпека?», «Що таке дім?», «Що таке втрата?» — не може бути легко вирішена, бо торкається набагато глибших пластів людського життя, ніж геополітичні рішення. Це завжди буде робота — через рік чи через 20 років.

Навіть якщо конкретна людина не повернеться додому, колись Україна постукає в двері. Це буде символічний, трансформуючий досвід.

Людина, яка живе у Великій Британії, Норвегії чи будь-якій іншій країні, рано чи пізно запитає себе: «Де моє коріння?», «Чого мені не вистачає?»

Відповідь прийде не одразу. Але одного разу ми почнемо шукати архіви, що містять інформацію про складну історію нашої сім’ї. Так само, як після Другої Світової війни хтось шукав або й досі шукає сліди минулого. Без цього неможливо буде спокійно жити, пережити втрату близьких, дому. Для євреїв, які втратили домівку під час війни, як і для моєї родини, питання повернення досі актуальне. 

‍Як правильно повернутись?

Повернення не завжди приносить радість. Воно може бути смутком. У Польщі ми про це довго не говорили. Психологічна травма окремої людини була табуйована більш як 80 років або використовувалася як політичний інструмент. Як це не парадоксально, але саме тоді, коли відбулося повномасштабне вторгнення в Україну, коли ми багато почули про травми війни та втрати біженців, склалися передумови для того, щоб також визнати польський досвід.

Я належу до першого покоління, яке виросло у вільній Польщі, і мені знадобилося багато років, щоб пережити сімейну травму. Війна в Україні показала мені, наскільки важливо говорити про це. І я думаю, що зустрічі між представниками обох народів — це також можливість українцям зрозуміти польські травми і навпаки. 

Багато українських жінок і чоловіків, які приїхали до Польщі як біженці, страждають від того, що зазвичай називають «воєнною травмою» або посттравматичним стресовим розладом (ПТСР). Люди з окупованих територій переживають війну ще гірше

Проте я спостерігаю, як швидко вони вміють повертати до життя те, що їм найближче: будинки, городи. Вони відновлюють відчуття реальності, займаючись повсякденними справами, прибираючи та відбудовуючи.

Я багато років працювала з жертвами війни з Демократичної Республіки Конго та тими, хто пережив геноцид у Руанді. У тих країнах важко побудувати й відновити щось стабільне, але люди все одно намагаються навести лад у своєму житті.

Тим, хто веде традиційний спосіб життя, більше прив’язаний до землі, релігії — легше. Вони черпають силу із почуття сусідської спільноти, потреби заопікуватися тваринами, фізичної праці. Робота на полі, догляд за худобою, вирощування рослин, допомога сусідам — це послаблює травматичний досвід, бо увага не зосереджена на собі самому.

Фіксування уваги на тому, як добре ростуть курчата і несуться кури, є одним із підтримуючих методів, про котрий ми на Заході, на жаль, забули 

Євреї, які поїхали до Ізраїлю після Другої Світової війни і працювали на землі та в кібуцах, з психологічної точки зору діяли практично. Один із найкращих способів впоратися з травмою та зняти напругу — активізувати тіло. Однозначно раджу повертатися до садів. Якщо немає власного, ви можете спробувати спільно створити сад біля свого будинку. Це також сприятиме зміцненню сусідських зв’язків, яких нам усе більше бракує. Особливо у великих містах.

Читайте також: Як українські переселенці в ЄС змінюють економіку Євросоюзу і які загрози це несе для України?

‍Як не почувати себе винним, що я живий, а хтось — ні?

Почуття провини, пов’язане із травмою свідка, насправді найважче. Бути жертвою — це жахливо і болісно, ​​але є люди, які бачили смерть своїх близьких, навіть якщо самі фізично не постраждали. 

Перша реакція людини на жахливі події — заплющити очі та відвести погляд. Цей стан називається «дисоціацією». Це рефлекторний механізм захисту, який вказує на те, що людина не в змозі впоратися з ситуацією, в якій опинилася. Відведення погляду, «завмирання» може обернутися іншою реакцією: людину охоплює почуття безпорадності, відчаю, сорому. Адже вона нічого не могла зробити. Все це може спровокувати подальшу структурну травму та тривалу депресію — стан, за якого людина замовкає на багато років. Життя тих, хто вижив, дуже самотнє, тому що важко знайти людину, яка б зрозуміла їхню історію та емоції.

Як собі зарадити? Найперше — розмовляти з тими, хто мав подібний досвід. Із цих довірливих розмов свідок-жертва усвідомить, що вона не одна: «Так, я нічого не зробив. Але я так само не міг, як і цей інший. Мій співрозмовник теж цим переймається».

Зруйнований росіянами дім в Ірпені на Київщині. Фото: Shutterstock

Добре зустрічатися на груповій терапії або у групі підтримки з людьми із вашого міста, регіону. Достатньо навіть години на тиждень. Не треба розповідати про своє життя, часом узагалі не треба нічого говорити. Вистачить просто посидіти поруч з тими, хто мав подібний досвід. Навіть кілька слів, якими поділяться у цьому просторі люди, які розуміють це мовчання, можуть бути дуже помічними. Інакше непропрацьована травма почуття вини не дозволить повернутися до життя.

Зауважу, що люди більш охоче допомагають жертві у звичному значенні. Бо це епічно, «кіношно» і навіть якимось чином романтично. Інколи важче допомогти людині, яка теж пережила воєнні події, але чиїх ран і шрамів не видно. Однак люди схильні неоднозначно дивитися на свідків травматичних подій.

Вони бояться торкнутися їхнього сорому і провини. Це ​​одні з найбільш емоційно важких психічних переживань

Травма буття жертвою, а також свідком трагедії нації та своїх близьких, яку українці носять у собі, вплине на майбутні покоління. Щоб вони були здоровими та стійкими, уже зараз треба працювати не лише з жалобою, а й з почуттям провини і сорому. Це важко, але можливо.

Іноді найкраща довірена особа — психотерапевт, а часом сусідка, сестра чи священик. Йдеться про можливість говорити про свій біль у безпечному підтримуючому середовищі.

Найгірше, коли люди вдають, що нічого не сталося або що вони можуть впоратися з цим самі. Це неправда. Кожен, хто пережив війну, піддатливий до травми

Я знаю, що українці дуже мудрі й зможуть використати традиційні методи для відпрацювання досвіду. Можливо, їм це вдасться краще, ніж нам у Польщі, яка після Другої Світової війни втратила вільний доступ до джерел народної традиції й відмовилася від практики колективної та спонтанної обробки пам’яті й трауру.

Читайте також: Єврокомісія оприлюднила інструкції з надання тимчасового захисту для українських біженців в ЄС

‍Як поводитись із людьми, котрі залишились? 

Люди, що зосталися у знищеному Маріуполі, були свідками страшних речей. Але в них може бути більше сили, ніж ми собі думаємо. Ті, котрі повертатимуться, будуть іншим людьми, аніж ті, хто залишився. Між ними завжди буде різниця досвідів. 

Як це не парадоксально, ті, хто повертаються, можуть мати більші емоційні проблеми через почуття провини за те, що покинули своїх близьких. З ними потрібно буде провести більше психологічної роботи, створити безпечний простір.

Шукати близькості, незважаючи на відмінності в досвіді, надзвичайно важливо. Відразу після Другої Світової війни ті, хто пережив Голокост, часто хотіли мати близькі стосунки з людьми, які пережили подібний досвід. Вони вступали в шлюби з тими, хто вижив у концтаборі. Проте з часом потреба жити серед людей одного етнічного походження та спільної пам’яті почала зменшуватися. Можливість більшого вибору означає, що посттравматична ідентичність вже стабілізована.

Люди, які живуть у посттравматичній «розлуці», або спільній окремішності, уникають зовнішнього світу не обов’язково тому, що мають упереджене ставлення до світу. Просто через власний досвід вони зосереджені на інших речах.

Якщо хтось не покінчив життя самогубством, живучи в пеклі чи після виходу з пекла, це означає, що він вибрав життя і різними способами обробляє свій уявний внутрішній сад

В Аушвіці, одному із найбільших нацистських концтаборів, перебував видатний австрійський психіатр, психотерапевт, засновник так званої Третьої Віденської школи, психотерапії Віктор Франкл. Він засновник логотерапії — форми психотерапії, яка передбачає зцілення душі шляхом пошуку сенсу життя. 

Після війни Франкл керував власною практикою і приймав багатьох колишніх в'язнів Аушвіцу. Він запитував їх: «Чому в таборі ви не покінчили життя самогубством? Адже все руйнувалося, ваші родини помирали». Вони відповідали, що думали про це, але в останній момент чули голос мами, тата чи сестри, який казав: «Я дуже тебе люблю». Розуміння того, що хтось їх любить, стало сенсом їхнього життя і дало сили вижити. Книга «Людина у пошуках сенсу життя» Віктора Франкла — саме про це. Дуже її рекомендую.

Читайте також: Польща зупиняє виплату допомоги українським переселенцям – Rzeczpospolita

‍Чи є люди, яким не варто повертатись, щоб не ретравматизуватись? 

Кожен має шанс подолати травму і може це зробити. Якби я сказала, що хтось надто психічно нестабільний, надто емоційно уражений — я б позбавила його шансу відновити рівновагу. Потрібна лише підтримка: іноді менша, часом більша.

Уявімо таку ситуацію: єврейське новонароджене дитя з Варшавського гетто було дивом врятоване. Воно було винесене за мур, віддане польській родині на виховання на арійську сторону, а після війни усиновлене іншою єврейською сім’єю і вивезене до Сполучених Штатів. У підлітковому віці ця людина починає задавати питання: «Де ті, які мене врятували?», «Де біологічні батьки?». Ці питання — прогалини в біографічній пам’яті, які не вийде легко заповнити. 

Можливо, це на краще. Бо одного разу, ставши дорослим, він захоче дізнатися більше: як виглядала його мати, ким був батько? Він захоче знайти тих, хто врятував йому життя, пройтися вулицею, де жили рідні. Але водночас така людина дізнається, що таке Голокост і наскільки складними були польсько-єврейські відносини. Цей процес сприятиме зростанню — духовному, емоційному, інтелектуальному. Прогалина не лише заповниться, але й стане благодатним ґрунтом для нового.

У психології ми називаємо це процесом символізації — навіть найскладніша пам'ять може бути «оброблена» на користь суб'єкта. Але потрібно знати, що саме опрацьовуєте. Іншими словами — потрібно визначити прогалину, те, що втрачено 

Тож травмована людина має на повернення ще більше прав — аби усвідомити, що втратила. Бо тільки це дозволить жити повноцінно. Конфронтація з втратою дуже важка, але можна впоратися. Насправді людину руйнує мовчання.

Читайте також: Дослідження соціологів: в української нації великий запас міцності та оптимізму

‍Як змиритись із тим, що вбивці можуть бути непокараними і десь поруч житимуть їхні нащадки?

Після Другої Світової війни діти військових злочинців теж мали такий тягар. Але сталося диво. Діти мучителів, так зване «друге покоління», були першими партіями «лівих» у Західній Німеччині. Я знаю таких людей — покоління німців, народжених в кінці Другої Світової війни, на початку 1950-х, чиї батьки були нацистами. Вони першими почали відкривати єврейські музеї у Німеччині, перекладати книги. Ці люди зіткнулися із почуттям вини і сорому. Вони хотіли щось змінити — насамперед, у собі. 

Але мусили заплатити свою ціну — протиставитися батькам, відгородитися від своїх родин. Це ще одна страшна травма — втратити контакт з рідними. Але покоління впоралося. І зараз вивчення Голокосту в Німеччині є на високому рівні, як і має бути. Це не означає, що сімейні справи там добре врегульовані. Але враховуючи, що робота з травмою — це процес, наступні покоління мають хороші шанси вирватися з травматофільної позиції. Не знаю, чи буде це колись можливим у випадку Росії. 

Буча у квітні 2022 року і місто у лютому 2024 року. Фото: RONALDO SCHEMIDT and Sergei SUPINSKY / AFP/ East News

Буча у квітні 2022 року і місто у лютому 2024 року. Фото: RONALDO SCHEMIDT and Sergei SUPINSKY / AFP/ East News

Травмовані діти убивць — це ще одна велика проблема. Небагато є терапевтів, котрі хочуть працювати з тими, хто знаходиться на боці насилля.

Діти убивць — травмовані, їхнє життя буде зруйноване агресією батька, що повернувся з війни, аутоагресією, насиллям, поганими звичками

Але щоб запобігти злу, не можна відвертати голову від зла. Щоб вийти із власної травми, людина має створити перспективи, в яких є місце на насилля насильнику, котрий живе у тобі. Травма не є твоєю провиною, вона не є наслідком тебе, вона у тобі, колонізує твою душу і тіло, це такий собі «цербер», бо відділяє тебе від любові, життя в гармонії з собою. 

Якщо хтось каже, що робота з травмою очевидна, бо стосується лише жертв — я не погоджуся. Це набагато складніше, бо стосується злочинців, а точніше — дітей та онуків злочинців. Звісно, на першому місці для нас є жертви та їхні родини. Робота над пропрацюванням травми агресора можлива в перспективі щонайменше десятиліть.

Читайте також: Мігранти з України підіймають економіку Європи. Але що буде з Україною без них?

‍Якою має бути відбудова?

Виживання — це завжди біль. Якщо ти вижив, це не означає, що одразу будеш щасливий. Почнеться процес «розморожування» (виходу зі стану дисоціації) і процес символізації — і це пов’язано з відчуттям болю. Іноді він супроводжується аутоагресією, загальною незгодою, депресивною позицією. 

Нам потрібно створити простір, де можна плакати і кричати про свій біль. Або хоча б пошепки говорити про нього

І це не має бути простір у соціальних мережах чи публічному просторі. Робота з травмою — процес інтимний. Травма — це мудрість, вона навчає. Недарма старші люди знали, як врегулювати свій стан, і не потребували психотерапевта. Традиційні спільноти створювали простір, щоб людина могла виплакатися. У західному світі зараз цього бракує. 

У системі відбудови України простір на жалобу є дуже важливим. Думаю, що разом із будинками будуть повставати також і місця пам’яті, а жалоба відбуватиметься разом із відбудовою. Це може здаватися дивним.

Людина думає, що спочатку треба відплакати, а тоді будувати нове. Але жалоба може тривати і ціле життя

Я думаю, людина не змогла б відбудовувати, якби не була в жалобі. Вона знаходить сили тоді, коли має доступ до свого болю. А коли здається сильною, то часто ізолюється від своїх емоцій. Ця ізоляція, звана у психології дисоціацією, може висмоктати усі сили. Через емоції дістаєш біль повернення, але також і силу — до городу, до малювання, до купування собі вбрань. Це захоплюючий механізм, у кінці якого — повернення.

Читайте також: Українські біженці отримають тимчасовий захист в Естонії до березня 2025 року

‍Чи повернеться життя на вулиці, де були стихійні захоронення?

Це станеться природно і дуже швидко. За рік-два діти гратимуть у футбол на тих вулицях і в тих містах, де буде безпечно жити. Так само, як польські діти гралися в Муранові відразу після Другої Світової війни, на місці колишнього єврейського гетто у Варшаві. Це нормально.

Головне, щоб у тому селі, містечку було місце вшанування пам’яті: пам’ятник, погребальний склеп або меморіал. Добре при будинку культури зробити світлицю пам’яті, де люди зможуть дивитися фотографії. Важливо, щоб те, що сталося в тому місті чи селі — не забули. 

Мають бути простори на дві потреби — гратися і вшановувати. Діти, певна річ, будуть знати і вчити в школі, хто жив у цьому місті, проти кого боролися українці, а їхні знання будуть підтверджуватися пам’ятками

Нам йдеться не про те, щоб діти не боялися цю історію, а щоб хотіли її розуміти. А щоб вони захотіли її зрозуміти, треба створити таке місце, щоб вони могли прийти і послухати, а потім піти бавитися. Це мусить бути рівновага, балансування між простором життя і пам’яті. 

Чоловік в кріслі колісному дивиться на зруйнованим російською армією будинок у Маріуполі. Фото: AFP/East News

Ми маємо дуже багато місць смерті у Центральній та Східній Європі. Знаю з багаторічного професійного досвіду — у США та Ізраїлі трохи заздрять нашій можливості емпіричного контакту з втраченим. Я помічаю, що особистий дотик до пам’ятних місць дозволяє мені краще пережити сімейну травму. Так можна перемістити витіснені чи заморожені фрагменти біографії, які, якщо й не зберігаються в пам’яті, то точно присутні в тілі. 

Музеї, побудовані на символах, і діючі наративні виставки не дозволяють цього зробити. Варшаві вдалося перенести пам’ять про Голокост у живий міський простір. Сакральне тут стикається з профанним. Життя триває, ми разом прополюємо городи Муранова. Коли я йду по Муранову, я знаю, що проходжу через колишнє гетто, але мої кроки впевнені. Тільки так можна пронести пам'ять. 

‍На чому зосередитись українцям, які повертаються?

Треба відійти від мислення про звільнення, деокупацію та повернення як про романтичне чи героїчне. Комусь доведеться повернутися в зруйновані міста і все розчистити, розмінувати і відбудувати. Хтось повернеться до братських могил і матиме з ними справу. Історію треба берегти і розповідати. Легко повернутися не вийде. Це часто означатиме також розчарування.

Найважливіше для українців — побудувати суспільство не в ролі жертви, а й у ролі переможця, незалежно від того, як довго триватиме війна. Я маю на увазі переможця саморефлексивного і чуйного, а тому — міцного. Позиція жертви, що передається через три покоління, як в Ізраїлі, — не найкраща ідея. 

Не йдеться про те, щоб забути про колоніальні постзалежності. Йдеться про зосередження на ролі мудрого, сильного громадянина.

Мені знадобилося багато років, щоб перестати вважати себе жертвою Голокосту. Чому я, представник третього покоління, так довго думала про це? Тому, що моя бабуся і мама мовчали понад 70 років. Це не їхня вина — так розгорталася історія. Але ми вчимося на помилках. І тому я хочу, щоб ви говорили голосно й чітко.

Повернення починається там, де людина обирає бік життя. Навіть якщо живе на місці масових поховань. Навіть якщо твої близькі загинули, ти все одно можеш бути на боці життя.

Ольга Гембік, опубліковано у виданні Sestry


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

20:00
У середу в Україні майже усюди короткочасні дощі, тепло
19:50
Україна уклала безпекову угоду з Португалією
19:05
Україна в нокдауні, але з рішучішою підтримкою ще зможе перемогти - Тімоті Ґартон Еш
18:04
Президент Украъни прибув до Португалії
17:55
Путін високо оцінив внесок Стефанчука у захист московського патріархату в Україні
16:12
ЗСУ щонайменше 1 раз застосували Рatriot над територією рф, через це Німеччина та США погрожували зупинити постачання ракет, - Bild
14:04
Керівництво "слуг" зневажає український народ - авторитетні громадські організації вимагають від нардепів заборонити РПЦ в Україні
12:01
Україна уклала безпекову угоду з Бельгією
10:02
Кураж агентури ФСБ: митрополит Новокаховської єпархії упц (мп) отримав паспорт рф, а на Волині московитський піп не хотів виходити з авто, щоб вшанувати полеглих Героїв
08:00
ГЕНШТАБ ЗСУ: ситуація на фронті і втрати ворога на 28 травня

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]